СУДОВА ПАЛАТА У КРИМІНАЛЬНИХ СПРАВАХ

                     ВЕРХОВНОГО СУДУ УКРАЇНИ

                           У Х В А Л А

                            08.04.2004

                             (Витяг)

     Малиновський районний  суд  м.  Одеси  вироком  від 14 травня
2003 р. засудив Б. за ст. 128 КК ( 2341-14 ) (2341-14)
         на два роки обмеження
волі.  На  підставі  ст.  75  цього  Кодексу  його  від відбування
покарання звільнено з випробуванням з іспитовим строком два роки.

     Постановлено стягнути з Б.  на користь лікарні 261 грн.  і на
користь  потерпілої  Г.  Г.  -  на  відшкодування  матеріальної та
моральної шкоди - 6 тис. 946 грн.

     Апеляційний суд  Одеської  області  ухвалою  від  12   серпня
2003 р. залишив вирок без зміни.

     Б. визнано винним у тому, що він необережно заподіяв Г. тяжкі
тілесні ушкодження за таких обставин.

     5 серпня 2001 р.  приблизно о 22-й годині 30 хвилин  між  Б.,
який  керував легковим автомобілем,  і Г.,  який переходив дорогу,
виник конфлікт з приводу того,  що  останній  кинув  у  зазначений
автомобіль якийсь предмет. Зупинивши автомобіль, Б. підійшов до Г.
і став з'ясовувати причини, з яких той це зробив. Побачивши, що Г.
перебуває в стані алкогольного сп'яніння, Б. намагався піти, проте
Г.  схопив його рукою за футболку. Б. відштовхнув його, Г. впав на
асфальт   і  внаслідок  падіння  отримав  закриту  черепно-мозкову
травму,  яка, за висновками судово-медичних експертиз, належить до
тяжких  тілесних  ушкоджень  як  небезпечна  для  життя  у  момент
заподіяння.  Потерпілий був доставлений у лікарню,  де  24  серпня
2001 р. помер від двосторонньої гнійної пневмонії.

     У касаційній  скарзі  засуджений  Б.  просив скасувати судові
рішення,  посилаючись на те,  що суд  необгрунтовано  визнав  його
винним, оскільки він не штовхав Г., а тільки намагався звільнитися
від його захоплення, і потерпілий впав лише тому, що перечепився.

     Потерпіла Г.Г. у касаційній скарзі висловила думку про те, що
суд необгрунтовано кваліфікував дії Б.  за ст. 128 КК ( 2341-14 ) (2341-14)
        ,
оскільки той умисно заподіяв тяжкі тілесні ушкодження її чоловіку,
від  яких  настала його смерть,  а тому просила скасувати вирок та
ухвалу.

     Перевіривши матеріали  справи  та  обговоривши   наведені   у
касаційних   скаргах  доводи,  колегія  суддів  Судової  палати  у
кримінальних справах Верховного Суду України  задовольнила  їх  із
таких підстав.

     Як убачається  з  матеріалів справи,  суд визнав Б.  винним у
необережному заподіянні Г. тяжких тілесних ушкоджень.

     Згідно зі ст.  25 КК ( 2341-14 ) (2341-14)
         необережність поділяється на
два  види:  злочинну  самовпевненість,  за  якої  особа передбачає
можливість настання суспільно небезпечних наслідків свого діяння і
легковажно розраховує на їх відвернення, і злочинну недбалість, за
якої особа не передбачає можливості настання суспільно небезпечних
наслідків свого діяння,  хоча повинна була й могла їх передбачити.
Тому,  визнаючи особу винною у вчиненні злочину  з  необережності,
суд   повинен  зазначити  у  вироку  її  вид:  самовпевненість  чи
недбалість.  Як убачається зі змісту вироку,  суд  не  вказав  вид
необережної вини Б.

     Б. у судовому засіданні винним себе не визнав та пояснив,  що
він не штовхав Г.,  а лише відбив руку останнього, якою той схопив
його за футболку, і Г., зачепившись за свою ногу, впав на асфальт.
Спростовуючи ці доводи Б.,  суд послався на показання свідків Д. і
Т., які, на думку суду, підтвердили, що Б. штовхнув Г. Проте зміст
вироку не відповідає викладу їхніх показань у  протоколі  судового
засідання. Посилаючись на показання Т.С.,  В. і Г.Г. на досудовому
слідстві,  суд не навів у вироку їхнього змісту,  хоча  визнав  їх
такими, що підтверджують винність Б.

     Суд також  не дав оцінки висновкам судово-медичних експертиз.
Так,  згідно з висновком від 30 вересня 2001  р.  при  дослідженні
трупа не виявлено ознак,  які б свідчили про надання тілу Г. перед
падінням  прискорювання  шляхом  удару,  поштовху,  а   згідно   з
висновком  від 28 листопада 2001 р.  судово-медичних даних,  які б
дали можливість з'ясувати факт  наявності  чи  відсутності  такого
прискорювання, не встановлено.

     Враховуючи наведене,   колегія   суддів   Судової   палати  у
кримінальних справах Верховного Суду України дійшла  висновку  про
те,  що  судове  слідство  проведено  неповно,  не  досліджені всі
обставини справи і не оцінені належним чином усі докази.

     За таких   обставин   колегія   суддів   Судової   палати   у
кримінальних  справах  Верховного Суду України вирок Малиновського
районного суду м.  Одеси від 14 травня та ухвалу апеляційного суду
Одеської  області  від  12  серпня  2003 р.  скасувала і направила

справу на новий судовий розгляд.