СУДОВА ПАЛАТА У КРИМІНАЛЬНИХ СПРАВАХ
ВЕРХОВНОГО СУДУ УКРАЇНИ
У Х В А Л А
16.03.2004
(Витяг)
Ялтинський міський суд Автономної Республіки Крим вироком від
9 жовтня 2002 р. засудив Х. за ч. 4 ст. 186 КК ( 2341-14 ) (2341-14)
на сім
років позбавлення волі.
Апеляційний суд Автономної Республіки Крим ухвалою від
21 січня 2003 р. залишив вирок без зміни.
Х. визнано винним у тому, що він, перебуваючи в стані
алкогольного сп'яніння, таємно викрав майно Д., заподіявши їй
шкоду у великих розмірах на загальну суму 5 тис. 422 грн. Після
вчинення злочину Х. помітила потерпіла, і він, щоб утримати
викрадене майно, намагався втекти, але був затриманий працівниками
міліції.
У касаційній скарзі засуджений зазначив, що, на його думку,
вчинений ним злочин слід кваліфікувати за ст. 17, ч. 3 ст. 185 КК
( 2341-14 ) (2341-14)
як замах на крадіжку, та просив змінити судові рішення
і пом'якшити призначене йому покарання.
Перевіривши матеріали справи та обговоривши наведені в
касаційній скарзі доводи, колегія суддів Судової палати у
кримінальних справах Верховного Суду України дійшла висновку, що
скарга задоволенню не підлягає з таких підстав.
Висновок суду про доведеність винності Х. у грабежі,
вчиненому повторно й у великих розмірах, відповідає фактичним
обставинам справи, обгрунтований наведеними у вироку доказами, які
об'єктивно досліджені і належно оцінені судом.
Обґрунтовуючи винність Х. у вчиненні цього злочину, суд
послався у вироку на показання потерпілої Д. про те, що, виявивши
пропажу своїх речей і піднявшись на набережну, вона побачила Х.,
який ішов з викраденими у неї сумками та порпався в них. Коли Д.
підбігла до нього й хотіла забрати сумки, Х. став із ними тікати.
Через деякий час працівники міліції затримали його і виявили поруч
з ним її сумки.
Наведені обставини узгоджуються з показаннями свідків С. та
Л. про те, що Х., побачивши потерпілу, яка просила повернути
викрадені у неї речі, став тікати з ними до парку. Свідки побігли
за ним, а коли наздогнали, він викинув сумки. Потерпіла впізнала
викрадені у неї речі і вказала на Х., пояснивши, що з ними тікав
саме він.
Висновок суду про доведеність винності Х. підтверджується і
даними протоколу огляду від 10 серпня 2002 р. про вилучення в
нього у присутності понятих сумки білого кольору з майном
потерпілої та сумки з-під відеокамери, а також даними протоколу
огляду речових доказів, іншими доказами.
Ретельно проаналізувавши зібрані у справі докази, суд дійшов
обгрунтованого висновку про винність Х. у грабежі, вчиненому
повторно й у великих розмірах, оскільки, як роз'яснено в п. 6
постанови Пленуму Верховного Суду України від 25 грудня 1992 р.
N 12 ( v0012700-92 ) (v0012700-92)
"Про судову практику в справах про корисливі
злочини проти приватної власності", дії, розпочаті як крадіжка,
але виявлені потерпілим чи іншими особами і, незважаючи на це,
продовжені винним з метою заволодіння майном або його утримання,
належить кваліфікувати як грабіж.
Дії Х. за ч. 4 ст. 186 КК ( 2341-14 ) (2341-14)
кваліфіковані
правильно. Міра покарання обрана з урахуванням ступеня тяжкості
вчиненого злочину, особи винного та обставин, що обтяжують
покарання, і відповідає вимогам ч. 1 ст. 65 КК, а тому підстав
вважати її суворою, про що йдеться у касаційній скарзі, немає.
Істотних порушень норм кримінально-процесуального закону, які
б могли бути підставою для зміни або скасування судових рішень, у
справі не виявлено.
Оскільки постановлені щодо Х. судові рішення відповідають
вимогам закону, колегія суддів Судової палати у кримінальних
справах Верховного Суду України у задоволенні касаційної скарги
засудженого відмовила.