Відповідно до вимог ст. 376 КПК України суд, що розглядає справу в касаційному порядку, не вправі наперед вирішувати питання про достовірність чи недостовірність того чи іншого доказу

Вироком судової колегії в кримінальних справах Закарпатського обласного суду від 24 червня 1997 р. К. засуджено за сукупністю злочинів, передбачених ч. 3 ст. 168, ч. 2 ст. 17 і ч. 2 ст. 165 КК (2001-05, 2002-05) .

К. визнано винним у тому, що, працюючи інспектором Чопської митниці (Закарпатська область), він, під час виконання службових обов'язків, одержав від М., С., Г., та Р. хабар в особливо великому розмірі - 600 доларів США - за те, що всупереч інтересам служби і з використанням посадового становища пропустив поза митним контролем і без сплати мита мікроавтобус з товаром, закупленим хабародавцями в Угорщині. Цими діями, внаслідок яких зазначеними особами не було сплачено обов'язкові митні платежі на суму 11 тис. 677 грн., К. вчинив замах на зловживання посадовим становищем, яке могло спричинити тяжкі наслідки (вони не настали з обставин, які не залежали від волі винного).

Ухвалою судової колегії в кримінальних справах Верховного Суду України від 5 серпня 1997 р. вирок скасовано, а справу повернуто на нове розслідування.

Заступник Голови Верховного Суду України вніс у Пленум Верховного Суду України протест, у якому порушив питання про скасування ухвали касаційної інстанції та повернення справи на новий касаційний розгляд у зв'язку з недодержанням вимог процесуального закону. Пленум задовольнив протест з таких підстав.

Відповідно до вимог ст. 376 КПК (1003-05) суд, що розглядає справу в касаційному порядку, не вправі наперед вирішувати питання про достовірність чи недостовірність того чи іншого доказу.

Скасовуючи вирок суду та повертаючи справу на нове розслідування, судова колегія зазначила, що докази, якими обгрунтовано висновок суду про винність К. в одержанні хабара та замаху на зловживання посадовим становищем, не є "незаперечними й достатніми". Це стосувалося показань М., котра, як визнав суд першої інстанції, безпосередньо передала хабар К., свідчень С., Г. та Р., які передали долари М. для дачі їх як хабара, а також протоколу впізнання К. свідком М. Таким чином, касаційна інстанція всупереч вимогам закону дала оцінку зазначеним доказам і фактично визнала їх недостовірними.

Крім того, судова колегія визнала, що впізнання К. було проведено з порушеннями вимог кримінально-процесуального закону, які, на думку суду, полягали, зокрема, в тому, що К. було пред'явлено М. для впізнання не серед сторонніх осіб, а серед інших інспекторів митниці й вона перед цим не допитувалась щодо його прикмет.

З матеріалів же кримінальної справи видно, що до проведення впізнання М. була опитана щодо прикмет особи, якій передала хабар. Для впізнання їй були пред'явлені три особи, серед яких був і К., якого вона впізнала. Вказавши в ухвалі, що К. слід було пред'явити для впізнання серед сторонніх осіб, касаційна інстанція витлумачила ст. 174 КПК (1002-05) у спосіб, який суперечить її змістові.

Крім зазначеного, судова колегія, ухвалюючи рішення про повернення справи на додаткове розслідування, не вказала, які саме слідчі дії і для з'ясування яких саме обставин необхідно провести органам слідства.

З наведених підстав Пленум Верховного Суду України ухвалу судової колегії в кримінальних справах цього суду щодо К. скасував і повернув справу на новий касаційний розгляд.