Колегія суддів судової палати у кримінальних справах

Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ у складі:

головуючого Франтовської Т.І.,

суддів: Дембовського С.Г., Тельнікової І.Г.,

при секретарі Буланові О.П.,

за участю прокурора Цигана Ю.В.,

розглянувши в судовому засіданні кримінальне провадження, внесене до Єдиного реєстру досудових розслідувань за № 12014140050004791, за обвинуваченням

ОСОБА_1,

ІНФОРМАЦІЯ_1,

громадянина України, зареєстрованого за адресою: АДРЕСА_2, проживаючого за адресою: АДРЕСА_1, раніше неодноразово судимого, останній раз вироком Галицького районного суду міста Львова від 10 березня 2015 року за ч. 2 ст. 15, ч. 2 ст. 186 КК України до покарання у виді позбавлення волі строком на 4 (чотири) роки, звільнено від відбування покарання з іспитовим строком 2 (два) роки;

у вчиненні кримінального правопорушення, передбаченого ч. 2 ст. 186 КК України,

Вироком Галицького районного суду міста Львова від 16 квітня 2015 року ОСОБА_1 засуджено за ч. 2 ст. 186 КК України до покарання у виді позбавлення волі строком на 4 (чотири) роки.

На підставі ч. 4 статті 70 КК України за сукупністю вироків до покарання призначеного за вироком Галицького районного суду міста Львова від 16 квітня 2015 року частково приєднано невідбуту частину покарання за вироком цього суду від 10 березня 2015 року і остаточно призначено ОСОБА_1 покарання у виді 5 (п'яти) років позбавлення волі.

Ухвалою Апеляційного суду Львівської області від 17 липня 2015 року вирок Галицького районного суду міста Львова від 16 квітня 2015 року щодо ОСОБА_1 залишено без зміни.

У касаційній скарзі захисник ОСОБА_2., який діє в інтересах засудженого ОСОБА_1, не оскаржуючи доведеність вини та правильність кваліфікації дій засудженого за ч. 2 ст. 186 КК України, порушує питання про зміну ухвалених рішень в частині призначеного покарання. Вважає, що при призначенні ОСОБА_1 покарання суд першої інстанції належним чином не врахував, що потерпіла претензій не має, оскільки їй частково відшкодовано завдані збитки. З урахуванням зазначених обставин ОСОБА_2 просить застосувати положення ст. 75 КК України та звільнити засудженого від відбування призначеного покарання з іспитовим строком.

Згідно з вироком суду ОСОБА_1 визнано винуватим у відкритому викраденні чужого майна, вчиненому повторно, за наступних обставин.

28 грудня 2014 року приблизно о 21 годині ОСОБА_1, перебуваючи в під'їзді будинку АДРЕСА_3, маючи умисел на відкрите викрадення чужого майна з корисливих мотивів, з метою протиправного збагачення, шляхом ривка відкрито заволодів майном ОСОБА_3, а саме: жіночою сумкою вартістю 500 грн., в середині якої знаходилися грошові кошти у сумі 3000 грн., мобільний телефон марки "Nokia" вартістю 850 грн., мобільний телефон "LG L60 I" вартістю 2089 грн. у чохлі, з сім-карткою оператора мобільного зв'язку "Київстар" вартістю 15 грн., на рахунку якої були грошові кошти у сумі 20 грн. Своїми діями ОСОБА_1 спричинив потерпілій матеріальну шкоду на загальну суму 6474 грн.

Заслухавши доповідь судді, думку прокурора, який підтримав касаційну скаргу захисника частково, перевіривши матеріали кримінального провадження та обговоривши наведені у касаційній скарзі доводи, колегія суддів дійшла висновку, що касаційна скарга захисника підлягає частковому задоволенню з наступних підстав.

Висновок суду про доведеність вини ОСОБА_1 у вчиненні злочину при обставинах, викладених у вироку, а також правильність кваліфікації його дій за ч. 2 ст. 186 КК України відповідає фактичним обставинам провадження та підтверджується зібраними доказами, які були оцінені за наслідками повного, всебічного й об'єктивного розгляду обставин провадження, і які у касаційній скарзі не оскаржуються.

Перевіривши матеріали кримінального провадження, колегія суддів вважає непереконливими доводи касаційної скарги захисника, про те, що суди першої та апеляційної інстанцій належним чином не врахували усі пом'якшуючі обставини та особу засудженого.

Згідно ст. 414 КПК України невідповідним ступеню тяжкості кримінального правопорушення та особі обвинуваченого визнається таке покарання, яке хоч і не виходить за межі, встановлені відповідною статтею Закону України про кримінальну відповідальність, але за своїм видом чи розміром є явно несправедливим через м'якість або через суворість.

Відповідно до вимог ст. ст. 65, 75 КК України, при призначенні покарання суд враховує ступінь тяжкості вчинених злочинів, особу винного та обставини, що пом'якшують і обтяжують покарання. Призначене покарання має бути необхідне й достатнє для виправлення винної особи та попередження нових злочинів. Звільнення особи від відбування покарання з випробуванням можливе, якщо суд, враховуючи тяжкість злочину, особу винного та інші обставини справи, дійде висновку про можливість виправлення засудженого без відбування покарання.

Згідно ч. 2 статті 66 КК України при призначенні покарання суд може визнати такими, що його пом'якшують, і інші обставини, не зазначені в частині першій цієї статті.

Із матеріалів кримінального провадження вбачається, що суд першої інстанції, з висновками якого погодився апеляційний суд, призначаючи покарання засудженому ОСОБА_1 належним чином врахував тяжкість скоєного ним злочину, що відноситься до категорії тяжких, особу засудженого, який раніше неодноразово судимий за аналогічні злочини, характеризується посередньо, на обліку у лікарів нарколога чи психіатра не перебуває, обставини, що пом'якшує покарання - щире каяття та активне сприяння розкриттю злочину.

У той же час перевіркою матеріалів провадження встановлено, що суд першої інстанції, застосовуючи ч. 4 ст. 70 КК України і частково приєднуючи призначене ОСОБА_1 покарання за попереднім вироком, допустив неправильне застосування кримінального закону.

Як убачається із матеріалів провадження, ОСОБА_1 був засуджений вироком Галицького районного суду міста Львова від 10 березня 2015 року за ч. 2 ст. 15, ч. 2 ст. 186 КК України до покарання у виді позбавлення волі строком на 4 (чотири) роки та на підставі статті 75 КК України звільнений від відбування покарання з іспитовим строком 2 роки.

Проте до постановлення зазначеного вироку ОСОБА_1 вчинив 28 грудня 2014 року інший злочин, за який його засуджено до реального відбування покарання у виді 4 років позбавлення волі.

Згідно пункту 23 Постанови Пленуму Верховного Суду України № 7 від 24 жовтня 2003 року "Про практику призначення судами кримінального покарання" (v0007700-03) , якщо особа, щодо якої було застосоване звільнення від відбування покарання з випробуванням, вчинила до постановлення вироку в першій справі інший злочин, за який вона засуджується до покарання, що належить відбувати реально, застосування принципів поглинення, часткового чи повного складання призначених покарань не допускається. За таких умов кожний вирок виконується самостійно.

Апеляційний суд залишив дане порушення без уваги, а тому також постановив передчасне рішення про залишення вироку суду щодо ОСОБА_1 без зміни.

З урахуванням наведеного вирок та ухвала підлягають зміні у зв'язку із неправильним застосуванням кримінального закону при визначенні остаточного покарання ОСОБА_1 за ч. 4 ст. 70 КК України із виключенням рішення при призначенні засудженому остаточного покарання принципу часткового складання призначених покарань.

З урахуванням наведеного, керуючись статтями 433- 436 КПК України, колегія суддів

Касаційну скаргу захисника ОСОБА_2, який діє в інтересах засудженого ОСОБА_1, задовольнити частково.

Вирок Галицького районного суду міста Львова від 16 квітня 2015 року та ухвалу Апеляційного суду Львівської області від 17 липня 2015 року щодо ОСОБА_1 змінити.

Вважати ОСОБА_1 засудженим за ч. 2 ст. 186 КК України до покарання у виді позбавлення волі строком на 4 (чотири) роки.

На підставі ч. 4 ст. 70 КК України за сукупністю злочинів призначити ОСОБА_1 покарання у виді позбавлення волі строком на 4 (чотири) роки та за вироком Галицького районного суду міста Львова від 10 березня 2015 року за ч. 2 ст. 15, ч. 2 ст. 186 КК України покарання у виді позбавлення волі строком на 4 (чотири) роки, із застосуванням ст.ст. 75, 76 ККУ зі звільненням від відбування покарання з іспитовим строком 2 (два) роки, який виконувати самостійно.

ухвала набирає законної сили з моменту її проголошення та оскарженню не підлягає.