Колегія суддів Вищого адміністративного суду України у складі:

Головуючого судді Бившевої Л.І.,

суддів: Олендера І.Я., Шипуліної Т.М.,

секретар судового засідання Шевчук П.О.,

розглянувши у відкритому судовому засіданні касаційну скаргу Державної податкової інспекції у Франківському районі міста Львова Головного управління Міндоходів у Львівській області

на постанову Львівського апеляційного адміністративного суду від 29 квітня 2014 року

у справі № 2а-1970/11/1370

за позовом Державної податкової інспекції у Франківському районі міста Львова Головного управління Міндоходів у Львівській області (далі - ДПІ у Франківському районі міста Львова ГУ Міндоходів у Львівській області, ДПІ)

до ОСОБА_1 (далі - ОСОБА_1.)

про стягнення податку з власників транспортних засобів,

У лютому 2011 року ДПІ у Франківському районі міста Львова ГУ Міндоходів у Львівській області, ДПІ звернулась до суду з позовом до ОСОБА_1 про стягнення податку з власників транспортних засобів та інших самохідних машин і механізмів у розмірі 34454,00 грн.

Постановою Львівського окружного адміністративного суду від 19 листопада 2013 року позов ДПІ задоволено: стягнуто з ОСОБА_1 податок з власників транспортних засобів та інших самохідних машин і механізмів в сумі 34454,00 грн.

Постановою Львівського апеляційного адміністративного суду від 29 квітня 2014 року постанову Львівського окружного адміністративного суду від 19 листопада 2011 року скасовано, в позові відмовлено.

В касаційній скарзі ДПІ у Франківському районі міста Львова ГУ Міндоходів у Львівській області, ДПІ, посилаючись на порушення судом апеляційної інстанції норм матеріального та процесуального права, просить постанову суду апеляційної інстанції скасувати та залишити в силі постанову суду першої інстанції.

Відповідач не реалізував процесуальне право подати заперечення проти касаційної скарги.

У зв'язку з неявкою в судове засідання всіх осіб, які беруть участь у справі, розгляд касаційної скарги здійснено у відкритому судовому засіданні в порядку ч. 1 ст. 41 Кодексу адміністративного судочинства України.

Заслухавши доповідь судді - доповідача, перевіривши доводи касаційної скарги щодо дотримання правильності застосування судом апеляційної інстанції норм матеріального та процесуального права, правової оцінки обставин у справі, колегія суддів дійшла висновку, що касаційна скарга підлягає частковому задоволенню з наступних підстав.

Судами попередніх інстанцій встановлено, що підставою для звернення з даним позовом стала наявність у відповідача заборгованості з податку з власників транспортних засобів та інших самохідних машин і механізмів в сумі 34454,00 грн. внаслідок несплати цього податку під час здійснення першої реєстрації (11 серпня 2009 року) автомобіля марки VOLKSWAGEN T4 210, 2003 року випуску, державний номерний знак НОМЕР_1 та під час здійснення першої реєстрації (12 грудня 2009 року) автомобіля марки VOLKSWAGEN T4 210, 2001 року випуску, державний номерний знак НОМЕР_2. Як на підставу таких висновків ДПІ посилається на інформацію, що наведена у листі Львівського відділу реєстраційно-екзаменаційної роботи ДАІ при ГУ МВС України у Львівській області від 31 серпня 2010 року № 9/2074, стосовно здійснення громадянином ОСОБА_1 першої реєстрації двох автомобілів марки VOLKSWAGEN (11 серпня 2009 року та 12 грудня 2009 року) та сплати ним податку з власників транспортних засобів, проте згідно листа Західного ГРУ "Приватбанк" від 04 листопада 2010 року № 5949 про відсутність зарахування коштів зі сплати податку з власників транспортних засобів ОСОБА_1 на рахунок місцевого бюджету.

Заперечуючи проти позову, відповідач посилався на те, що при здійсненні першої реєстрації автомобілів (VOLKSWAGEN T4 210, 2003 року випуску, об'єм двигуна 2461 см3, державний номерний знак НОМЕР_1 та VOLKSWAGEN T4 210, об'єм двигуна 2461 см3, 2001 року випуску НОМЕР_2) ним були виконані всі вимоги, встановлені Законом України "Про податок з власників транспортних засобів та інших самохідних машин і механізмів" (1963-12) , а саме, що податок з власників транспортних засобів ним було сплачено особисто і у повному обсязі.

Суд першої інстанції, задовольняючи позовні вимоги, виходив з того, що відповідальність за невиконання обов'язку щодо сплати податку покладається на відповідача, оскільки ним проводилася перша реєстрація транспортних засобів, а податок з власників транспортних засобів до місцевого бюджету не надійшов.

Судове рішення апеляційної інстанції про відмову у задоволенні позову вмотивовано недоведеністю податковим органом факту несплати відповідачем податку з власників транспортних засобів та інших самохідних машин під час першої реєстрації транспортного засобу марки VOLKSWAGEN T4 210, 2003 року випуску, об'єм двигуна 2461 см3, державний номерний знак НОМЕР_1.

Однак, повністю погодитись з такими висновками судів попередніх інстанцій колегія суддів не може, з огляду на наступне.

Згідно зі ст. 1 Закону України "Про податок з власників транспортних засобів та інших самохідних машин і механізмів" від 11 грудня 1991 року № 1963-XII (втратив чинність з 01 січня 2011 року в зв'язку з набранням чинності Податковим кодексом України (2755-17) ; далі - Закон № 1963-XII (1963-12) ) платниками податку з власників транспортних засобів та інших самохідних машин і механізмів є підприємства, установи та організації, які є юридичними особами, іноземні юридичні особи (далі - юридичні особи), а також громадяни України, іноземні громадяни та особи без громадянства (далі - фізичні особи), які здійснюють першу реєстрацію в Україні, реєстрацію, перереєстрацію транспортних засобів та/або мають зареєстровані в Україні згідно з чинним законодавством власні транспортні засоби, які відповідно до ст. 2 цього Закону є об'єктами оподаткування.

Відповідно до ч. 1 ст. 5 цього Закону податок з власників транспортних засобів та інших самохідних машин і механізмів сплачується, зокрема, фізичними особами - перед проведенням першої реєстрації в Україні, реєстрацією, перереєстрацією транспортних засобів, а також перед технічним оглядом транспортних засобів щорічно або один раз за два роки, але не пізніше першого півріччя року, в якому провадиться технічний огляд.

Частиною 4 статті 5 Закону № 1963-XII встановлено, що фізичні особи - платники податку зобов'язані пред'являти органам, що здійснюють першу реєстрацію в Україні, реєстрацію, перереєстрацію, зняття з обліку або технічний огляд транспортних засобів, квитанції або платіжні доручення про сплату податку за попередній (у разі здійснення сплати) та за поточний роки, а платники, звільнені від сплати цього податку, - відповідний документ, що дає право на користування цими пільгами.

Згідно з ч. 6 ст. 5 Закону № 1963-XII у разі відсутності документів про сплату податку або документів, що дають право на користування пільгами, перша реєстрація в Україні, реєстрація, перереєстрація, зняття з обліку і технічний огляд транспортних засобів не провадяться.

Відповідно до абз. 12 п. 8 Порядку державної реєстрації (перереєстрації), зняття з обліку автомобілів, автобусів, а також самохідних машин, сконструйованих на шасі автомобілів, мотоциклів усіх типів, марок і моделей, причепів, напівпричепів, мотоколясок, інших прирівняних до них транспортних засобів та мопедів, затвердженого постановою Кабінету Міністрів України від 07 вересня 1998 року № 1388 (1388-98-п) (в редакції чинній на момент виникнення спірних правовідносин, далі - Порядок № 1388), реєстрація транспортних засобів проводиться за умови сплати їх власниками передбачених законодавством податків, а також внесення в установленому порядку платежів за огляд транспортних засобів, реєстрацію, перереєстрацію та зняття їх з обліку, відшкодування вартості бланків реєстраційних документів та номерних знаків.

Згідно з абз. 1 п. 8 Порядку № 1388 (1388-98-п) реєстрація транспортних засобів здійснюється на підставі заяви власника, поданої особисто, і документів, що посвідчують його особу, правомірність придбання транспортного засобу, оцінку його вартості, яка провадиться спеціалістом, що пройшов необхідну підготовку у порядку, встановленому МВС, Мін'юстом, Держпромполітики, Держмитслужбою та Фондом державного майна і має відповідні документи, відповідність конструкції транспортного засобу встановленим вимогам безпеки дорожнього руху, а також вимогам, які є підставою для внесення змін до реєстраційних документів.

Системний аналіз наведених норм законодавства дає підстави для висновку, що: платником податку з власників транспортних засобів та інших самохідних машин і механізмів, які вперше реєструються в Україні, є, зокрема, фізичні особи, які здійснюють першу їх реєстрацію; передумовою першої реєстрації транспортних засобів закон визначає пред'явлення особами, які здійснюють першу реєстрацію, органам, які здійснюють таку реєстрацію, заяви про реєстрацію транспортного засобу та платіжних документів про сплату податку за попередній (у разі здійснення сплати) та за поточний роки; у разі відсутності відомостей про сплату податків (зборів), передбачених законодавством перед проведенням першої реєстрації в Україні, реєстрацією, перереєстрацією транспортних засобів, а також перед технічним щорічним оглядом транспортних засобів, органи ДАІ відмовляють у реєстрації/перереєстрації транспортного засобу.

Таким чином, для правильного вирішення справи суди мали з'ясувати обставини справи щодо фактичного подання безпосередньо ОСОБА_1 заяви про реєстрацію таких транспортних засобів на своє ім'я разом із відповідними документами.

У той час такі обставини, як і обставини щодо порушеного та розслідування слідчим відділом слідчого управління прокуратури Львівської області кримінального провадження (справа № 181 - 0290) за фактом перевищення службових повноважень та зловживань службовим становищем службовими особами Львівського ВРЕВ УДАІ ГУМС України у Львівській області за ознаками злочинів, передбачених ч. 3 ст. 364, ч. 1 ст. 365 Кримінального кодексу України, кримінального провадження (справа № 181 - 0311) за фактом зловживання службовим становищем службовими особами Львівського ВРЕВ УДАІ ГУМС України у Львівській області за ознаками злочинів, передбачених ч. 3 ст. 364, а також за фактом підроблення невстановленими особами офіційних документів та використання підроблених документів за ознаками злочинів, передбачених частинами 1, 3 ст. 358 Кримінального кодексу України (а.с. 82), та кримінального провадження (справа № 181 - 0062) за фактом шахрайства, вчиненого невстановленими особами в особливо великих розмірах, підроблення документів та використання невстановленими особами в особливо великих розмірах, підроблення документів та використання невстановленими особами завідомо підроблених документів за ознаками злочинів, передбачених ч. 4 ст. 190, частинами 1, 3 ст. 358 Кримінального кодексу України (а.с. 86), а також прийняття відповідних судових рішень по вищевказаним кримінальним справам, як такі, що відповідно до ст. 138 Кодексу адміністративного судочинства України входять до предмету доказування, не встановлені судом; оцінка доказів у справі зроблена судом без дотримання вимог ст. 86 Кодексу адміністративного судочинства України.

Згідно зі ст. 159 Кодексу адміністративного судочинства України судове рішення повинно бути законним і обґрунтованим. Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права при дотриманні норм процесуального права. Обґрунтованим є рішення, ухвалене судом на підставі повно і всебічно з'ясованих обставин в адміністративній справі, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні.

Частиною 1 ст. 69 цього Кодексу адміністративного судочинства України (2747-15) встановлено, що доказами в адміністративному судочинстві є будь-які фактичні дані, на підставі яких суд встановлює наявність або відсутність обставин, що обґрунтовують вимоги і заперечення осіб, які беруть участь у справі, та інші обставини, що мають значення для правильного вирішення справи.

Ці дані встановлюються судом на підставі пояснень сторін, третіх осіб та їхніх представників, показань свідків, письмових і речових доказів, висновків експертів (ч. 2 цієї статті).

Невстановлення та ненадання правової оцінки обставинам, які мають суттєве значення у справі, судами попередніх інстанцій виключає можливість для висновку суду касаційної інстанції щодо правильності застосування судами попередніх інстанцій норм матеріального права при вирішенні даного спору.

Згідно з ч. 1 ст. 70 цього Кодексу належними є докази, які містять інформацію щодо предмету доказування. Суд не бере до розгляду докази, які не стосуються предмету доказування.

Обставини, які за законом повинні бути підтверджені певними засобами доказування, не можуть підтверджуватися ніякими іншими засобами доказування, крім випадків, коли щодо таких обставин не виникає спору (ч. 4 цієї статті).

Частиною 1 ст. 71 Кодексу адміністративного судочинства України встановлено, що кожна сторона повинна довести ті обставини, на яких ґрунтуються її вимоги та заперечення, крім випадків, встановлених статтею 72 цього Кодексу.

Якщо особа, яка бере участь у справі, не може самостійно надати докази, то вона повинна зазначити причини, через які ці докази не можуть бути надані, та повідомити, де вони знаходяться чи можуть знаходитися. Суд сприяє в реалізації цього обов'язку і витребовує необхідні докази. Про витребування доказів або про відмову у витребуванні доказів суд постановляє ухвалу. Ухвала суду про відмову у витребуванні доказів окремо не оскаржується. Заперечення проти неї може бути включене до апеляційної чи касаційної скарги на рішення суду, прийняте за наслідками розгляду справи.

Суб'єкт владних повноважень повинен подати суду всі наявні у нього документи та матеріали, які можуть бути використані як докази у справі. У разі невиконання цього обов'язку суд витребовує названі документи та матеріали.

Обов'язок суду встановити дійсні обставини справи при розгляді адміністративного позову безвідносно до позиції сторін випливає з офіційного з'ясування обставин справи як принципу адміністративного судочинства, закріпленого нормами ст. 7, частин 4, 5 ст. 11 Кодексу адміністративного судочинства України.

Вищенаведені порушення судами попередніх інстанцій норм процесуального права унеможливили встановлення фактичних обставин, що мають значення для правильного вирішення справи, а отже відповідно до ч. 2 ст. 227 Кодексу адміністративного судочинства України є підставою для скасування ухвалених у справі судових рішень та направлення справи на новий розгляд до суду першої інстанції.

При новому розгляді справи суду необхідно врахувати викладене, повно і всебічно перевірити доводи, на яких ґрунтуються вимоги та заперечення сторін, вирішити чи мали місце обставини, якими обґрунтовуються вимоги та заперечення, та якими доказами вони підтверджуються.

Керуючись статтями 160, 167, 210, 220, 221, 223, 227, 230, 231, 254 Кодексу адміністративного судочинства України, колегія суддів Вищого адміністративного суду України

Касаційну скаргу Державної податкової інспекції у Франківському районі міста Львова Головного управління Міндоходів у Львівській області задовольнити частково.

Постанову Львівського окружного адміністративного суду від 19 листопада 2013 року та постанову Львівського апеляційного адміністративного суду від 29 квітня 2014 року у справі № 2а-1970/11/1370, а справу направити на новий судовий розгляд до суду першої інстанції.

Ухвала набирає законної сили з моменту проголошення.