Колегія суддів Судової палати у кримінальних справах

Верховного Суду України у складі :

розглянувши в судовому засіданні в м. Києві 1 березня 2011 року кримінальну справу за касаційною скаргою прокурора, який брав участь у розгляді справи судом апеляційної інстанції, на судові рішення щодо ОСОБА_5,

вироком Баштанського районного суду Миколаївської області від 16 квітня 2010 року

ОСОБА_5,

ІНФОРМАЦІЯ_1,

такого, що не має судимості,

за ч. 4 ст. 190 та ч. 2 ст. 209 КК України виправдано за відсутністю в його діях складу злочину.

Ухвалою апеляційного суду Миколаївської області від 1 липня 2010 року вирок залишено без зміни.

Досудовим слідством ОСОБА_5 обвинувачувався у тому, що він у період з 25 жовтня 2002 року по 30 травня 2003 року за обставин та у спосіб, що встановлені досудовим слідством, шляхом зловживання довірою заволодів грошима в сумі 130 000 грн., що належали Баштанському відділенню ВАТ "Державний ощадний банк України", чим завдав шкоди в особливо великому розмірі, з наступною легалізацією цих коштів.

Постановою Баштанського районного суду Миколаївської області від 9 грудня 2009 року кримінальна справа за обвинуваченням ОСОБА_5 за ч. 2 ст. 366 та ч. 2 ст. 358 КК України закрита на підставі ст. 49 КК України у зв’язку з закінченням строків давності.

У касаційній скарзі прокурор порушує питання про скасування судових рішень щодо ОСОБА_5 з направленням справи на новий судовий розгляд у зв’язку з неправильним застосуванням кримінального закону та істотним порушенням кримінально-процесуального закону. На думку прокурора, суд необґрунтовано виправдав ОСОБА_5 за ч. 4 ст. 190 та ч. 2 ст. 209 КК України, оскільки винність ОСОБА_5 доведена зібраними по справі доказами, які на думку прокурора, залишені судом поза увагою. Крім того, прокурор указує про безпідставність висновків суду про часткове виконання зобов’язань за кредитними угодами та на те, що судом не вжито заходів для зміни статусу ОСОБА_6 зі свідка на потерпілого. Стверджує, що судом не враховано те, що предметом легалізації є кошти викрадені ОСОБА_5 шахрайським шляхом у банку.

Постанова Баштанського районного суду від 9 грудня 2009 року щодо закриття кримінальної справи за обвинуваченням ОСОБА_5 за ч. 2 ст. 366 та ч. 2 ст. 358 КК України на підставі ст. 49 КК України у зв’язку з закінченням строків давності в касаційному порядку не оскаржується.

Заслухавши доповідача, думку прокурора Сорокіної О.А., яка частково підтримала касаційну скаргу та вказувала на необхідність скасування судових рішень у зв’язку з порушенням місцевим судом вимог ст. 399 КПК України, обговоривши доводи касаційної скарги та заперечення ОСОБА_5, поданні ним на касаційну скаргу прокурора, перевіривши матеріали справи, колегія суддів вважає, що вона задоволенню не підлягає з таких підстав.

Відповідно до вимог ч. 4 ст. 327 КПК України виправдувальний вирок постановляється у випадках, коли не встановлено події злочину, в діянні підсудного немає складу злочину, а також коли не доведено участі підсудного у вчиненні злочину.

Згідно з ч. 4 ст. 334 КПК України мотивувальна частина виправдувального вироку повинна містити підстави для виправдання підсудного із зазначенням мотивів, з яких суд відкидає докази обвинувачення.

Як убачається із матеріалів справи, суд належним чином проаналізував зібрані у справі органом досудового слідства докази і, дотримуючись вимог ст. 334 КПК України, вказав у вироку, з яких саме підстав він дійшов висновку про необхідність виправдання ОСОБА_5 за ч. 4 ст. 190 та ч. 2 ст. 209 КК України.

Відповідно до ст. 190 КК України об’єктивна сторона цього злочину полягає в заволодінні чужим майном шляхом обману або зловживання довірою. За змістом закону, отримання майна з умовою виконання якого-небудь зобов’язання може бути кваліфіковане як шахрайство лише в тому разі, коли винна особа ще в момент заволодіння цим майном мала на меті його привласнити, не виконуючи зобов’язання.

Як убачається з матеріалів справи, ОСОБА_5 у судовому засіданні своєї вини у вчиненні злочинів не визнавав і стверджував, що не мав умислу на привласнення шахрайським шляхом коштів отриманих в банку за кредитними угодами. Оформляючи кредитні угоди та договір застави майна, діяв від імені суб’єкта підприємницької діяльності – свого сина ОСОБА_6 на підставі доручення від 15.03.2002 року, згідно з яким, ОСОБА_6 уповноважував його вчиняти всі дії щодо розпорядження та управління майном останнього, укладання угод, а також вчинення всіх інших дій, у тому числі і підпису від його імені. Він виконував зобов’язання за кредитними угодами, сплачуючи щомісячно відсотки за користування кредитами, та указував, що вартість заставного майна перевищувала розмір позики.

Такі показання ОСОБА_5 підтверджені показаннями свідків ОСОБА_6, ОСОБА_7, ОСОБА_8, ОСОБА_9, ОСОБА_10, ОСОБА_11, ОСОБА_12

За таких обставин, суд дійшов правильного висновку про те, що затримка виконання зобов’язань за кредитними угодами забезпеченими заставою, за відсутності мети привласнення цього майна в момент його отримання, при вчиненні реальних дій спрямованих на виконання кредитних зобов’язань, не може бути підставою для притягнення позичальника чи особи, яка діяла за дорученням, до кримінальної відповідальності за шахрайство.

Місцевий суд також обґрунтовано дійшов висновку про відсутність у діях ОСОБА_5 складу злочину, передбаченого ч. 2 ст. 209 КК України, оскільки одержані ним унаслідок надання неправдивої інформації як кредит у Баштанському відділенні ВАТ "Державний ощадний банк України" кошти в сумі 130 000 грн. не можуть бути предметом легалізації, оскільки ці кошти одержані ним офіційно(легально).

Правильно проаналізувавши зібрані по справі докази в їх сукупності, суд обґрунтовано постановив у справі вирок, яким виправдав ОСОБА_5 за ч. 4 ст. 190 та ч. 2 ст. 209 КК України за відсутністю в його діяннях складу цих злочинів.

Суд апеляційної інстанції, розглядаючи справу щодо ОСОБА_5, дотримався вимог ст. 377 КПК України, належним чином проаналізувавши усі доводи апеляції прокурора, поданої на вирок місцевого суду, обґрунтовано залишив вирок без зміни.

Істотних порушень вимог кримінально-процесуального закону, які були б підставою для скасування судових рішень, у справі не встановлено.

На підставі наведеного та керуючись ст. ст. 394 - 396 КПК України (у редакції Законів України № 2533-III від 21 червня 2001 р. (2533-14) і № 33230-IY від 12 січня 2006 р.), колегія суддів, -

касаційну скаргу прокурора, який брав участь у розгляді справи судом апеляційної інстанції, залишити без задоволення.

Вирок Баштанського районного суду Миколаївської області від 16 квітня 2010 року та ухвалу апеляційного суду Миколаївської області від 1 липня 2010 року щодо ОСОБА_5 – без зміни.