КОЛЕГІЯ СУДДІВ ПАЛАТИ У КРИМІНАЛЬНИХ СПРАВАХ
ВЕРХОВНОГО СУДУ УКРАЇНИ
У Х В А Л А
16.12.2003
(Витяг)
Вироком Краснолуцького міського суду Луганської області від 4
лютого 2003 р. К.І., раніше неодноразово судимого (останній раз
засуджений 30 листопада 1999 р. за ч. 3 ст. 82 КК 1960 р.
( 2001-05 ) (2001-05)
на чотири роки позбавлення волі та 14 червня 2002 р.
звільнений умовно-достроково на невідбутий строк один рік 14
днів), засуджено: за ч. 1 ст. 122 КК ( 2341-14 ) (2341-14)
- на два роки
позбавлення волі, за ч. 3 ст. 189 КК - на п'ять років позбавлення
волі з конфіскацією всього майна. На підставі ст. 70 КК за
сукупністю злочинів йому визначено п'ять років три місяці
позбавлення волі з конфіскацією всього майна, а відповідно до ст.
71 КК до цього покарання частково приєднано невідбуте покарання за
попереднім вироком й остаточно визначено п'ять років шість місяців
позбавлення волі з конфіскацією всього майна. На підставі ст. 96
КК засудженого направлено на примусове лікування від хронічного
алкоголізму в місцях позбавлення волі.
Апеляційний суд Луганської області ухвалою від 18 квітня 2003
р. зазначений вирок залишив без зміни.
К.І. визнано винним у тому, що він 19 червня 2002 р. у стані
алкогольного сп'яніння прийшов додому до Т.А., де умисно під час
сварки з останнім на грунті особистих неприязних стосунків завдав
йому удари руками по голові й тулубу, від чого Т.А. впав на землю.
Після цього К.І. продовжив завдавати потерпілому удари руками і
ногами по спині, а потім узяв біля вогнища поліно, яким ударив
Т.А. по спині, заподіявши тому тілесні ушкодження середньої
тяжкості.
Крім того, 9 вересня 2002 р. К.І., маючи намір заволодіти
майном Д., прийшов у стані алкогольного сп'яніння у будинок, де
проживав останній, і, погрожуючи йому, став вимагати 20 грн., а
потім ударив потерпілого по голові металевою палицею, яку приніс
із собою, заподіявши фізичний біль, забрав у Д. 10 грн. та
попередив про необхідність дати ще стільки ж.
15 вересня 2002 р. К.І. знову прийшов до Д. і, розмахуючи
ножем, став вимагати 10 грн., погрожуючи в разі відмови побити
потерпілого, а потім завдав йому удари руками по обличчю,
заподіявши легкі тілесні ушкодження без розладу здоров'я. Оскільки
Д. грошей не дав, К.І. забрав у нього шкіряну куртку, пообіцявши
повернути її після одержання вигаданого боргу - 10 грн.
Перевіривши матеріали справи за касаційною скаргою
засудженого, колегія суддів Судової палати у кримінальних справах
Верховного Суду України визнала, що скарга підлягає частковому
задоволенню з таких підстав.
Як убачається з матеріалів справи, висновок суду про
доведеність обвинувачення К.І. в умисному заподіянні тілесних
ушкоджень потерпілому Т.А. грунтується на зібраних у справі
доказах, які всебічно перевірені в судовому засіданні і яким суд
дав належну оцінку відповідно до вимог ст. 67 КПК ( 1001-05 ) (1001-05)
.
Так, обставини побиття потерпілого й заподіяння тому тілесних
ушкоджень визнав сам К.І. в ході досудового слідства, підтвердивши
показання потерпілого Т.А., свідків Т.В. і К.Л. Судово-медичною
експертизою встановлено, що потерпілому Т.А. заподіяно тілесні
ушкодження середньої тяжкості.
Суд правильно оцінив докази і навів у вироку мотиви, з яких
узяв за основу ті показання К.І. та потерпілого Т.А., які вони
дали в ході досудового слідства. Дії засудженого відповідно до
встановлених фактичних обставин справи правильно кваліфіковані за
цим обвинуваченням за ч. 1 ст. 122 КК ( 2341-14 ) (2341-14)
.
Вирок відповідає вимогам статей 323, 327, 334 КПК
( 1003-05 ) (1003-05)
.
Отже, наведені у касаційні скарзі доводи засудженого про те,
що він не вчиняв злочину щодо потерпілого Т.А. і що суд
неправильно оцінив докази й необгрунтовано його засудив, є
безпідставними і спростовуються зібраними у справі доказами.
Суд дійшов обгрунтованого висновку про доведеність вини К.І.
й у вчиненні вимагання грошей у потерпілого Д. За цим
обвинуваченням суд повно і всебічно перевірив зібрані у справі
докази. У вироку з належною мотивацією наведено достатньо доказів
на підтвердження обвинувачення К.І. у вимаганні грошей, зокрема
показань самого засудженого, який на досудовому слідстві визнав
факти вимагання ним грошей у Д. з погрозою насильства та
застосуванням з останнього щодо потерпілого, а також показань Д. і
свідків Г., Ю., К.Л., К.О.
Суд також з'ясував причину зміни показань потерпілими в
судовому засіданні, поклавши в основу вироку їх показання на
стадії досудового слідства.
Даних, які б свідчили про застосування слідчими до К.І. та
потерпілих недозволених методів, що могло потягнути обмову й
самообмову, у справі не встановлено, так само як і обставин, які б
указували на необ'єктивність, виявлену при її судовому розгляді.
Тому твердження засудженого про те, що він не вчиняв вимагання
майна, теж є необгрунтованим.
Водночас встановлені судом першої інстанції обставини події і
сформульоване у вироку обвинувачення К.І. у вимаганні майна у
потерпілого Д., а також наведене судом обгрунтування юридичної
кваліфікації дій винного не свідчать про наявність у діях К.І.
ознак злочину, відповідальність за який передбачено ч. 3 ст. 189
КК ( 2341-14 ) (2341-14)
.
Як убачається з матеріалів справи і встановлено судом, К.І. у
процесі вимагання застосував до потерпілого насильство, заподіявши
йому фізичний біль та легкі тілесні ушкодження без розладу
здоров'я, і при цьому погрожував застосувати до нього більш
небезпечне для здоров'я насильство.
Відповідно до закону дії винної особи кваліфікуються за ч. 3
ст. 189 КК ( 2341-14 ) (2341-14)
лише в тому разі, коли вимагання було
поєднане з насильством, небезпечним для життя чи здоров'я особи, а
якщо мала місце лише погроза вбивством чи заподіянням тяжких
тілесних ушкоджень, то відповідальність настає за ч. 2 ст. 189 КК.
За таких обставин колегія суддів Судової палати у
кримінальних справах Верховного Суду України перекваліфікувала дії
засудженого К.І. з ч. 3 ст. 189 ( 2341-14 ) (2341-14)
на ч. 2 цієї статті та
з урахуванням конкретних обставин вчиненого злочину, розміру
заподіяної потерпілому майнової шкоди призначила засудженому за
цим законом і за сукупністю злочинів та сукупністю вироків
покарання у виді позбавлення волі строком на три роки шість
місяців.
Вісник Верховного суду України, 2004 р., N 3