Вироком Києво-Святошинського районного суду Київської області від 17 червня 1998 р. К.О. засуджена за ст. 98 КК 1960 р. (2001-05) до двох років позбавлення волі. Суд постановив стягнути із засудженої на користь потерпілого В.В. 20 тис. грн. на відшкодування моральної шкоди. На підставі п."б" ст. 1 Закону від 26 червня 1997 р. N 401/97-ВР (401/97-ВР) "Про амністію з нагоди першої річниці Конституції України" К.О. від відбування покарання звільнена.

Ухвалою від 2 вересня 1998 р. судова колегія в кримінальних справах Київського обласного суду залишила вирок без зміни.

Судова колегія у кримінальних справах Верховного Суду України ухвалою від 22 березня 2001 р. ухвалу обласного суду скасувала і направила справу на новий касаційний розгляд.

Ухвалою від 16 травня 2001 р. судова колегія у кримінальних справах Київського обласного суду вирок залишила без зміни.

К.О. визнана винною у вбивстві з необережності О.Ю., вчиненому за таких обставин.

К.О., лікар-гінеколог, спеціаліст вищої категорії і кандидат медичних наук, завідуюча відділенням патології вагітних пологового будинку, на прохання своєї знайомої В.Л. - матері вагітної О.Ю., 1978 р. н., пообіцяла прийняти пологи у останньої та лікувати її в післяпологовий період.

О.Ю., також знаючи К.О. як висококваліфікованого спеціаліста, за порадою матері обрала її лікуючим лікарем, що передбачено ст. 6 Закону від 19 листопада 1992 р. N 2801-XII (2801-12) "Основи законодавства України про охорону здоров'я" (далі - Закон N 2801-XII).

Після надходження О.Ю. 10 березня 1997 р. приблизно о 8-й годині ранку до пологового будинку К.О, згідно з попередніми домовленостями, незважаючи на вихідний день, прийшла до пологового будинку і поставила до відома завідуючого фізіологічним відділенням, що прийматиме пологи в О.Ю., з чим той погодився.

Прийнявши пологи, К.О. того ж дня поїхала до матері породіллі й повідомила, що вони пройшли благополучно.

У післяпологовий період К.О., виконуючи обов'язки лікуючого лікаря О.Ю. з 10 по 19 березня 1997 р., несвоєчасно й неповно обстежувала пацієнтку, не виявила гнійного запального процесу в статевих органах останньої, не надала значення підвищенню температури, не з'ясувала причини підвищення рівня лейкоцитів і не пояснила хворій дійсний стан її здоров'я та прогноз можливого розвитку захворювання.

Виявляючи злочинну недбалість, К.О. перед випискою О.Ю. з пологового будинку не провела належних обстежень, унаслідок чого не виявила у пацієнтки збільшення розмірів матки й ендометрит, що в подальшому призвело до погіршення стану здоров'я породіллі.

Наступного дня після виписки - 20 березня 1997 р. - приблизно о 9-й годині 30 хвилин К.О., оглянувши О.Ю. вдома й поставивши діагноз "грип", виявила злочинну недбалість: не вжила заходів до її госпіталізації, що призвело до подальшого ускладнення стану здоров'я пацієнтки і розвитку в неї інфекційно-токсичного шоку. Цього ж дня викликана родичами О.Ю. машина швидкої допомоги доставила її в центральну районну лікарню, де вона й померла.

Засуджена у клопотанні просила скасувати судові рішення у зв'язку з неправильним застосуванням кримінального закону і закрити справу за відсутністю в її діях складу злочину, оскільки вона не була лікуючим лікарем О.Ю.

Заслухавши суддю-доповідача, пояснення потерпілих В.В. та О.В. і засудженої К.О., міркування прокурора про відсутність підстав для скасування судових рішень і закриття справи, перевіривши матеріали останньої, судді Судової палати у кримінальних справах та Військової судової колегії Верховного Суду України дійшли висновку, що клопотання засудженої задоволенню не підлягає з таких підстав.

Як убачається з матеріалів справи, висновок суду про винність К.О. відповідає фактичним обставинам справи, що підтверджені дослідженими в судовому засіданні доказами, аналіз яких суд дав у вироку, і є обгрунтованим.

У справі встановлено, що особисте знайомство між К.О. і В.Л. стало підставою для звернення останньої до К.О. з проханням прийняти пологи у її дочки та вести її в післяпологовий період.

Як на досудовому слідстві, так і в суді К.О. визнала, що на прохання В.Л. вона погодилася прийняти пологи в О.Ю., після чого щоденно приходила до тієї в палату, оглядала, знімала шви, повідомила медичний персонал, коли саме пацієнтку можна готувати на виписку, а 20 березня 1997 р. оглянула її вдома. За показаннями К.О., вона заповнила історію пологів і післяпологового періоду.

Потерпіла В.Л. показала, що після прийняття пологів К.О. щоденно повідомляла про стан здоров'я дочки, котра також говорила, що її оглядала К.О.

Наведене свідчить про те, що К.О., по суті, взяла на себе обов'язки лікуючого лікаря й усвідомлювала свою відповідальність за стан здоров'я О.Ю.

За показаннями потерпілої В.Л., дочка повідомляла, що її лікуючим лікарем є К.О. Це підтверджується і змістом записок О.Ю. з пологового будинку до чоловіка, де вона неодноразово згадує ім'я К.О. як лікаря, що нею опікується, повідомляє про день виписки і з яким необхідно "розрахуватися".

Свідок Х.Д. - завідуючий фізіологічним відділенням пологового будинку - підтвердив, що К.О. з його дозволу була лікуючим лікарем О.Ю., оглядала її, приймала рішення про виписку, а коли він хотів оглянути породіллю - та відмовилася, пославшись на те, що це вже зробила К.О.

Як лікуючого лікаря сприймали К.О. й свідки Л. та С., котрі разом з О.Ю. перебували у післяпологовій палаті й бачили, що її оглядала К.О., якій К.О. скаржилася на біль у животі і температуру.

Свідки Л.С., К.М., Т.А, Т.С. - акушери лікарні - показали, що під час обходів палат лікарями О.Ю. заявляла, що її оглядала К.О.

Жоден зі свідків із медперсоналу пологового будинку не показав, що К.О. будь-коли зверталася за інформацією про стан здоров'я О.Ю., тоді як К.О. щоденно надавала таку інформацію В.Л. і довела до відома медперсоналу дату виписки О.Ю. з пологового будинку, що свідчить про те, що сама вона володіла такою інформацією.

Усі ці докази в сукупності свідчать, що обов'язки, які виконувала К.О. з дня прийняття пологів і до виписки О.Ю. з пологового будинку, відповідали обов'язкам лікуючого лікаря, передбаченим внутрішньою інструкцією пологового будинку. Такого ж висновку дійшла і комісійна судово-медична експертиза.

Наведені у клопотанні та підтримані у поданні доводи про те, що з юридичної точки зору К.О. не була лікуючим лікарем і у зв'язку з цим не може відповідати за смерть О.Ю., безпідставні, оскільки статті 34, 38 Закону N 2801-XII (2801-12) передбачають дві категорії лікуючих лікарів: безпосередньо обраного пацієнтом та призначеного керівником закладу охорони здоров'я чи його підрозділу. При цьому жодним нормативно-правовим актом не передбачено видання наказів або розпоряджень про закріплення лікуючого лікаря за пацієнтом, який його обрав. Більше того, ст. 38 Закону N 2801-XII обумовлює вільний вибір пацієнтом лікаря, якщо останній може запропонувати свої послуги, і таку угоду Закон не ставить у залежність від наявності офіційної чи неофіційної згоди на це адміністрації лікувального закладу. У цьому ж випадку про лікування О.Ю. лікарем К.О. поставили до відома завідуючого відділенням Х.Д. Останній не мав права відсторонити К.О. від лікування, оскільки згідно зі ст. 34 зазначеного Закону право вибору такого лікаря належить лише пацієнтові. Водночас ч.3 цієї статті передбачено відповідальність лікуючого лікаря за здоров'я пацієнта незалежно від того, обрав його пацієнт чи він лікував останнього за призначенням.

Суд обгрунтовано визнав, що смерть О.Ю. сталася внаслідок злочинної недбалості К.О.

За висновком комісійної судово-медичної експертизи причиною смерті О.Ю. став післяпологовий метроендометрит, який ускладнився інфекційно-токсичним шоком.

Допитаний у суді експерт Ш. пояснив, що причиною ендометриту була інфекція у порожнині матки, і це свідчило про те, що запальний процес тривав не один день.

Експерт Х.В. підтвердив, що інфекційно-токсичний шок був викликаний інфекцією, занесеною в матку не пізніше ніж за два дні до смерті О.Ю.

Об'єктивним свідченням наявності в О.Ю. запального процесу на день її виписки з пологового будинку є дані в журналі й у зошиті аналізів фізіологічного відділення, які вказують на значний лейкоцитоз та збільшення швидкості осідання еритроцитів.

За висновками судово-медичних експертиз, ендометрит розвинувся в післяпологовий період, і за умови проведення огляду О.Ю. безпосередньо перед випискою з пологового будинку 19 березня 1997 р. з урахуванням зазначених результатів аналізу крові й того, що в породіллі була збільшена в розмірах матка (як виявлено при патологоанатомічному дослідженні трупа), лікуючий лікар міг і повинен був встановити захворювання.

Наведені дані дають підстави для висновку, що безпосередньо перед випискою О.Ю. з пологового будинку К.О. її не оглянула, хоча повинна була це зробити.

За показаннями потерпілих В.В. та В.Л., при відвіданні хворої О.Ю. вдома 20 березня 1997 р. К.О. не надала значення її тяжкому стану і не вжила заходів до її своєчасної госпіталізації, а обмежилася записом на аркуші паперу назв антибіотиків, застосування яких, на її думку, було достатньо, щоб вивести хвору з такого стану.

Зазначені об'єктивні обставини дали достатні підстави судово-медичним експертам для висновку, що смерті О.Ю. можна було запобігти.

Погоджуючись із цим висновком і беручи до уваги стаж роботи, досвід і ступінь кваліфікації К.О., яка є кандидатом медичних наук, місцевий суд обгрунтовано визнав, що вона з урахуванням наведених даних повинна була й могла передбачити можливість настання смерті О.Ю. і вжити заходів, щоб їй запобігти, але не зробила цього. Тобто вона виявила злочинну недбалість, наслідком якої стала смерть потерпілої О.Ю.

На те, що К.О. усвідомила свою відповідальність за смерть О.Ю., вказує і її подальша поведінка, спрямована на зміну результатів аналізів крові та заперечення факту призначення О.Ю. медикаментів удома. Тому К.О. обгрунтовано визнано винною у вбивстві з необережності. її дії правильно кваліфіковані за ст. 98 КК 1960 р (2001-05) .

У справі не допущено порушень закону, які б відповідно до ст. 400-4 КПК (1003-05) могли бути підставами для перегляду судових рішень.

З урахуванням наведеного судді Судової палати у кримінальних справах і Військової судової колегії Верховного Суду України на спільному засіданні клопотання засудженої К.О. про скасування судових рішень щодо неї залишили без задоволення.