826/8050/15 Про визнання протиправними дії відділу державної виконавчої служби міського управління юстиції з накладення арешту на все майно згідно постанови в частині накладення арешту на квартиру, та зобов'язання звільнення квартири з-під арешту - 02.11.2016 Прийняття

за позовом Товариства з обмеженою відповідальністю (далі - ТОВ) "Кей-Колект" до Першого Київського відділу державної виконавчої служби Одеського міського управління юстиції (далі - Перший Київський ВДВС Одеського МУЮ), третя особа - ОСОБА_3 про визнання дій протиправними та зобов`язання вчинити певні дії,

за касаційною скаргою Першого Київського ВДВС Одеського МУЮ на постанову Окружного адміністративного суду міста Києва від 5 серпня 2015 року та ухвалу Київського апеляційного адміністративного суду від 25 листопада 2015 року,

В С Т А Н О В И Л А:

У травні 2015 року ТОВ "Кей-Колект" звернулося до суду з позовом до Першого Київського ВДВС Одеського МУЮ про визнання протиправними дії з накладення арешту на все майно згідно постанови № 32938663 від 5 червня 2012 року в частині накладення арешту квартиру, розсташованої за адресою АДРЕСА_1 та зобов'язання звільнення квартири з-під арешту.

Постановою Окружного адміністративного суду міста Києва від 5 серпня 2015 року, залишеною без змін ухвалою Київського апеляційного адміністративного суду від 25 листопада 2015 року, позов задоволено.

У касаційній скарзі Перший Київський ВДВС Одеського МУЮ, посилаючись на порушення судами норм матеріального і процесуального права, просить скасувати ухвалені судові рішення та прийняти нове рішення, яким закрити провадження у справі.

З'ясувавши обставини справи, перевіривши правильність застосування судами першої та апеляційної інстанцій норм матеріального та процесуального права згідно статті 220 Кодексу адміністративного судочинства України, колегія суддів приходить до висновку про часткове задоволення касаційної скарги.

Задовольняючи позов, суди першої та апеляційної інстанцій дійшли висновку, що звернення стягнення на предмет іпотеки в порядку примусового виконання здійснюється за виконавчими документами для задоволення вимог стягувача-іпотекодержателя, який має пріоритет перед іншими особами, а тому відповідач не мав правових підстав для накладення арешту на це майно.

Проте, суд касаційної інстанції не погоджується з вказаними висновками судів виходячи з наступного.

Судами встановлено, що 03 березня 2008 року між АКБ "УкрСиббанк" та ОСОБА_3 укладено договір про надання споживчого кредиту на суму 70 000,00 доларів США на строк до 05 березня 2018 року. В цей же день для забезпечення виконання зобов'язань по кредитному договору, було укладено іпотечний договір, згідно якого у якості забезпечення виконання іпотекодавцем зобов'язань за договором кредиту передано квартиру № 18, яка знаходиться у будинку АДРЕСА_1.

12 грудня 2011 року ПАТ "УкрСиббанк" відступило ТОВ "Кей-Колект" згідно договору факторингу № 1 свої права вимоги за зобов'язаннями ОСОБА_3 по кредитному договору.

Постановою Першого Київського ВДВС Одеського МУЮ про арешт майна боржника № 32938663 від 5 червня 2012 року було накладено арешт на все майно боржника, в тому числі і спірну квартиру, яка є предметом іпотеки.

Умови і порядок виконання рішень судів та інших органів (посадових осіб), що відповідно до закону підлягають примусовому виконанню у разі невиконання їх у добровільному порядку регулюються Законом України "Про виконавче провадження" від 21 квітня 1999 року № 606-XIV (606-14) (далі - Закон № 606-ХІV (606-14) , в редакції чинній на час виникнення спірних правовідносин). Саме відповідно до вимог цього Закону належить давати оцінку діям державного виконавця щодо вчинення виконавчих дій.

За змістом пункту 1 частини 1 статті 32 Закону № 606-ХІV заходом примусового виконання судових рішень є звернення стягнення на кошти та інше майно (майнові права) боржника, у тому числі якщо вони перебувають у інших осіб або належать боржникові від інших осіб.

Згідно із частиною 1 статті 52 Закону № 606-ХІV звернення стягнення на майно боржника полягає в його арешті, вилученні та примусовій реалізації.

Арешт на майно боржника може накладатись державним виконавцем шляхом винесення постанови про арешт майна боржника та оголошення заборони на його відчуження (стаття 57 Закону № 606-ХІV).

Загальний порядок звернення стягнення на заставлене майно визначений статтею 54 Закону № 606-ХІV, відповідно до якої звернення стягнення на заставлене майно в порядку примусового виконання допускається за виконавчими документами для задоволення вимог стягувача-заставодержателя.

Примусове звернення стягнення на предмет застави здійснюється державним виконавцем з урахуванням положень стаття 54 Закону № 606-ХІV.

Частиною 3 цієї норми визначено, що для задоволення вимог стягувачів, які не є заставодержателями, стягнення на заставлене майно боржника може бути звернуто у разі: виникнення права застави після винесення судом рішення про стягнення з боржника коштів; якщо вартість предмета застави перевищує розмір заборгованості боржника заставодержателю.

В пункті 5.3.1. Інструкції про проведення виконавчих дій, затвердженої наказом Міністерства юстиції України від 15 грудня 1999 року №74/5 (z0865-99) та зареєстрованої в Міністерстві юстиції України 15 грудня 1999 року за №865/4158 (z0865-99) , визначено, що стягнення на заставлене майно в порядку примусового виконання допускається за виконавчими документами для задоволення вимог стягувача - заставодержателя. За постановою державного виконавця про стягнення виконавчого збору, винесеною у виконавчому провадженні про звернення стягнення на заставлене майно, стягнення звертається на вільне від застави майно боржника.

При реалізації цієї норми необхідно мати на увазі, що згідно із частиною 2 статті 1 Закону України "Про заставу" застава - це спосіб забезпечення виконання зобов'язання, згідно з яким кредитор (заставодержатель) має право в разі невиконання боржником забезпеченого заставою зобов'язання одержати задоволення з вартості заставленого майна переважно перед іншими кредиторами цього боржника у порядку, встановленому цим Законом, та відповідно статті 20 цього Закону, за якою у разі невиконання або неналежного виконання боржником основного зобов'язання заставодержатель вправі задовольнити свої вимоги за основним зобов'язанням шляхом звернення стягнення на предмет застави.

Для підтвердження своїх вимог заставодержатель надає державному виконавцю договір застави, кредитний договір або інший договір, який підтверджує основне зобов'язання, документи, які підтверджують виконання боржником зобов'язань перед заставодержателем (платіжне доручення, квитанція тощо про сплату відповідних сум), розрахунки, які підтверджують вимоги заставодержателя, та інші документи на підтвердження таких вимог (пункт 5.3.3. Інструкції).

Застава має похідний характер від основного зобов'язання і є дійсною до припинення основного зобов'язання або до закінчення строку дії договору застави.

Таким чином, судами не враховано, що суттєве значення для вирішення спору у даній справі є встановлення дійсної вартості предмета застави на час розгляду даної справи та співвідношення такої вартості із сумою заборгованості боржника перед позивачем.

Втім, зазначена обставина залишилась не встановленою судами обох інстанцій, що призвело до передчасних висновків про відсутність підстав для задоволення позову.

Згідно із частиною 1 статті 220 КАС України суд касаційної інстанції не може досліджувати докази, встановлювати та визнавати доведеними обставини, що не були встановлені в судовому рішенні.

Відповідно до частини 2 статті 227 КАС України підставою для скасування судових рішень судів першої та апеляційної інстанцій і направлення справи на новий судовий розгляд є порушення норм процесуального права, які унеможливили встановлення фактичних обставин, що мають значення для правильного вирішення справи.

Враховуючи наведене, рішення судів підлягають скасуванню з направленням справи до суду першої інстанції на новий розгляд.

Керуючись статтями 94, 222, 223, 227, 231 Кодексу адміністративного судочинства України, колегія суддів,

Касаційну скаргу Першого Київського ВДВС Одеського МУЮ задовольнити частково.

Постанову Окружного адміністративного суду міста Києва від 5 серпня 2015 року та ухвалу Київського апеляційного адміністративного суду від 25 листопада 2015 року у даній справі скасувати, справу направити на новий розгляд до суду першої інстанції.