815/7174/15 Про визнання протиправним та скасування рішення Державної міграційної служби України щодо відмови у визнанні біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту та зобов'язання повторно розглянути заяву і визнати його біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту - 02.11.2016 Прийняття

за касаційною скаргою ОСОБА_1 на постанову Одеського окружного адміністративного суду від 25 березня 2016 року та ухвалу Одеського апеляційного адміністративного суду від 2 червня 2016 року,

В С Т А Н О В И Л А:

У грудні 2015 року ОСОБА_1 звернувся до суду з адміністративним позовом, про визнання протиправним та скасування рішення ДМС України №774-15 від 26 жовтня 2015 року щодо відмови у визнанні біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту та зобов'язання відповідача повторно розглянути заяву позивача та визнати його біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту.

Постановою Одеського окружного адміністративного суду від 25 березня 2016 року, залишеною без змін ухвалою Одеського апеляційного адміністративного суду від 2 червня 2016 року, у задоволенні позовних вимог відмовлено.

У касаційній скарзі позивач, посилаючись на порушення судами першої та апеляційної інстанцій норм матеріального і процесуального права, просить скасувати ухвалені ними судові рішення та направити справу на новий розгляд до суду першої інстанції.

З'ясувавши обставини справи, перевіривши правильність застосування судами першої та апеляційної інстанцій норм матеріального та процесуального права згідно статті 220 Кодексу адміністративного судочинства України (далі - КАС України (2747-15) ), колегія суддів приходить до висновків про відмову у задоволенні касаційної скарги з огляду на наступне.

Судами встановлено, що позивач є громадянином Афганістану. З країни свого громадянського походження виїхав в квітні 2010 року до Пакистану (м. Раоль). На території Пакистану позивач знаходився на протязі місяця, однак за наданням міжнародного захисту не звернувся, оформлював документи для виїзду до Російської Федерації.

Після оформлення всіх необхідних документів позивач повернувся до країни громадської належності. З країни громадянського походження виїхав 6 травня 2010 року легально на підставі національного паспорту та оформленої візи до Російської Федерації. На територію України потрапив 9 травня 2010 року нелегально.

Причиною виїзду зі своєї країни позивач зазначив те, що у квітні 2010 року він став свідком вбивства, яке сталось біля магазину де він працював. Позивач намагався надати першу медичну допомогу, однак коли прибули представники поліції його було затримано як співучасника злочину. ОСОБА_1 розповів про ситуацію представникам поліції, однак так і не зізнався хто саме є вбивцею, оскільки батько цієї особи погрожував батькові позивача фізичною розправою. Позивача було звільнено з-під варти з умови, що він кожен день буде приходити до відділку поліції доки не знайдуть вбивцю. Після цього позивач прийняв рішення про виїзд з Афганістану.

За наданням міжнародного захисту в Україні позивач звернувся 22 листопада 2013 року, тобто через 3 роки та 6 місяців після прибуття на територію України.

Рішенням ДМС України від 26 жовтня 2015 року №774-15 позивачу відмовлено у наданні статусу біженця на підставі абзацу 5 частини 1 статті 6 Закону України "Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту", оскільки відсутні умови, визначені пунктами 1,13 частини 1 статті 1 цього Закону.

Відповідно до пункту 1 частини1 статті 1 вказаного Закону біженець - особа, яка не є громадянином України і внаслідок обґрунтованих побоювань стати жертвою переслідувань за ознаками раси, віросповідання, національності, громадянства (підданства), належності до певної соціальної групи або політичних переконань перебуває за межами країни своєї громадянської належності та не може користуватися захистом цієї країни або не бажає користуватися цим захистом внаслідок таких побоювань, або, не маючи громадянства (підданства) і перебуваючи за межами країни свого попереднього постійного проживання, не може чи не бажає повернутися до неї внаслідок зазначених побоювань.

Згідно з пунктом 4 частини1 статті 1 даного Закону додатковий захист - форма захисту, що надається в Україні на індивідуальній основі іноземцям та особам без громадянства, які прибули в Україну або перебувають в Україні і не можуть або не бажають повернутися в країну громадянської належності або країну попереднього постійного проживання внаслідок обставин, зазначених у пункті 13 частини першої цієї статті

Пунктом 13 статті 1 вказаного Закону встановлено, що особа, яка потребує додаткового захисту, - особа, яка не є біженцем відповідно до Конвенції про статус біженців 1951 року і Протоколу щодо статусу біженців 1967 року та цього Закону, але потребує захисту, оскільки така особа змушена була прибути в Україну або залишитися в Україні внаслідок загрози її життю, безпеці чи свободі в країні походження через побоювання застосування щодо неї смертної кари або виконання вироку про смертну кару чи тортур, нелюдського або такого, що принижує гідність, поводження чи покарання або загальнопоширеного насильства в ситуаціях міжнародного або внутрішнього збройного конфлікту чи систематичного порушення прав людини і не може чи не бажає повернутися до такої країни внаслідок зазначених побоювань.

Так, статтею 6 Закону України "Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту" визначено умови, за яких особа не визнається біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, зокрема не може бути визнана біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, особа, стосовно якої встановлено, що умови, передбачені п.п.1,13 ч.1 ст.1 цього Закону, відсутні.

Прийняття рішень про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, рішень про втрату, позбавлення статусу біженця або додаткового захисту і скасування рішення про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту належить до повноважень центрального органу виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту (п.1 ч.1 ст.27 Закону).

Отже, виходячи зі змісту "Конвенції про статус біженців" 1951 року та статті 1 вищевказаного Закону, поняття "біженець" включає чотири основні підстави, за наявності яких особі може бути наданий статус біженця. Такими підставами є: 1) знаходження особи за межами країни своєї національної належності або, якщо особа не має визначеного громадянства, за межами країни свого колишнього місця проживання; 2) наявність обґрунтованих побоювань стати жертвою переслідувань; 3) побоювання стати жертвою переслідування повинно бути пов'язане з ознаками, які вказані в Конвенції про статус біженців, а саме: а) расової належності; б) релігії; в) національності (громадянства); г) належності до певної соціальної групи; д) політичних поглядів; 4) неможливістю або небажанням особи користуватися захистом країни походження внаслідок таких побоювань.

Таким чином, під час вирішення спірного питання щодо надання позивачу статусу біженця судом повинні враховуватися всі ці чотири підстави. При чому, немає суттєвого значення, чи склалися обґрунтовані побоювання стати жертвою переслідування за однією з наведених ознак чи за декількома.

Також, слід враховувати й те, що обґрунтоване побоювання стати жертвою переслідувань є визначальним у переліку критеріїв щодо визначення біженця. Цей критерій складається із суб'єктивної та об'єктивної сторін.

Відповідно до п.45 "Керівництва з процедур і критеріїв з вивчення статусу біженців Управління Верховного Комісара ООН у справах біженців" (згідно з Конвенцією про статус біженців 1951 року та Протоколом щодо статусу біженців 1967 року), особа, яка клопоче про отримання статусу біженця, повинна вказати переконливу причину, чому саме вона особисто побоюється стати жертвою переслідування.

З матеріалів особової справи вбачається, що позивач, під час проведення протоколу анкетування від 10 січня 2014 року підтвердив, що жодного переслідування в країні походження за політичну діяльність чи за фактом віднесення до певної соціальної, релігійної чи етнічної групи він не зазнавав. Ця ж інформація була підтверджена позивачем під час проведення співбесіди з ним 28 січня 2014 року.

Після проведених інтерв'ю та анкетування позивача не виявлено жодних ознак переслідування. Основною причиною неможливості повернення до країни походження є власне небажання.

Так, позивач безпосередньо легально виїхав до Російської Федерації. На території Російської Федерації позивач знаходивсь декілька днів, тобто згідно з пунктом 22 частини 1 статті 1 Закону України "Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту" він знаходився в третій безпечній країні та не звернувся за наданням статусу біженця, або особи, яка потребує додаткового захисту.

Аналізом наданих матеріалів разом із наявною інформацією по країні громадянського походження позивача можливо підтвердити відсутність умов, які можуть бути розглянуті в контексті надання йому додаткового захисту в Україні, згідно з визначенням п.13 ч.1 статті 1 Закону України "Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту", через відсутність доведених фактів серйозної і не вибіркової загрози життю, фізичній цілісності чи свободі в країні громадянського походження. Також не встановлено жодних фактів щодо можливості застосування до позивача нелюдського поводження або катування у разі повернення на Батьківщину, в регіоні постійно його проживання наразі відсутні будь-які відкриті збройні конфлікти. Проживання родини позивача це підтверджує.

Колегія суддів вважає правильними висновку судів про те, що позивач не обґрунтував існування фактів загроз життю, безпеці чи свободі в країні своєї громадської належності через побоювання застосування щодо нього смертної кари або виконання вироку про смертну кару чи тортур, нелюдського або такого, що принижує людську гідність поводження чи покарання.

Таким чином, під час розгляду заяви про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, орган міграційної служби обґрунтовано встановив, що заявлена позивачем інформація носить загальний характер і не містить відомостей про події переслідувань та утисків на Батьківщині його особисто або членів його сім'ї за політичною, релігійною чи іншими ознаками.

З огляду на викладене колегія суддів вважає обґрунтованими висновки судів першої та апеляційної інстанцій про правомірність та обґрунтованість рішення ДМС України від 26 жовтня 2015 року №774-15.

З урахуванням зазначених обставин та норм права, суди першої та апеляційної інстанцій не допустили порушень норм матеріального і процесуального права, тому підстав до їх скасування чи зміни немає.

Керуючись статтями 222, 223, 224, 230, 231 Кодексу адміністративного судочинства України, колегія суддів

У Х В А Л И Л А :

Касаційну скаргу ОСОБА_1 залишити без задоволення.

Постанову Одеського окружного адміністративного суду від 25 березня 2016 року та ухвалу Одеського апеляційного адміністративного суду від 2 червня 2016 року залишити без змін.

Ухвала набирає законної сили через п'ять днів після направлення її копії особам, які беруть участь у справі та може бути переглянута у порядку і з підстав, передбачених статтями 235- 237 Кодексу адміністративного судочинства України.