295/4942/20 Про умисне заподіяння тяжкого тілесного ушкодження, небезпечного для життя в момент його заподіяння, скоєне у стані алкогольного сп'яніння під час конфлікту на ґрунті особистих неприязних відносин, що спричинило смерть потерпілого - 07.12.2022 Прийняття

за касаційною скаргою захисника ОСОБА_27 в інтересах засудженого ОСОБА_1 на вирок Богунського районного суду м. Житомира від 29 листопада 2021 року та ухвалу Житомирського апеляційного суду від 23 червня 2022 року, а також за касаційною скаргою прокурора на ухвалу Житомирського апеляційного суду від 23 червня 2022 року.

Зміст оскаржених судових рішень і встановлені судами першої та апеляційної інстанцій обставини

За вироком Богунського районного суду м. Житомира від 29 листопада 2021 року ОСОБА_1 визнано винуватим у вчиненні кримінального правопорушення, передбаченого ч. 2 ст. 121 КК, та призначено йому покарання у виді позбавлення волі на строк 8 років 6 місяців.

Початок строку покарання ухвалено рахувати з дня набрання вироком законної сили. Зараховано у строк покарання строк попереднього ув`язнення з 04 березня 2020 року по день набрання вироком законної сили з розрахунку день за день.

Також вироком суду продовжено засудженому строк дії запобіжного заходу у вигляді тримання під вартою, скасовано накладений у кримінальному провадженні арешт, вирішено питання щодо цивільного позову, процесуальних витрат та долі речових доказів.

За вироком суду, 03 березня 2020 року близько 19:40 ОСОБА_1 перебував у гаражному приміщенні № НОМЕР_1 на території гаражного кооперативу "Промінь" у м. Житомирі (вул. Індустріальна, 14) разом зі своїм знайомим ОСОБА_2, де між ними виник конфлікт. На ґрунті раптово виниклих неприязних відносин у ОСОБА_1 виник умисел, спрямований на спричинення тілесних ушкоджень ОСОБА_2, реалізуючи який ОСОБА_1 не встановленим слідством колючо-ріжучим предметом правою рукою наніс два удари в грудну клітку ОСОБА_2, чим спричинив йому тілесні ушкодження, які відносяться до тяжких за критерієм небезпеки для життя в момент їх нанесення та потягли за собою гіпоксичне ураження головного мозку, внаслідок чого розвинувся набряк-набухання головного мозку, що спричинило смерть ОСОБА_2 .

Ухвалою Житомирського апеляційного суду від 23 червня 2022 року апеляційні скарги прокурора, потерпілого та захисника залишено без задоволення, а вирок суду першої інстанції - без змін.

Вимоги, викладені в касаційних скаргах, та узагальнені доводи осіб, які їх подали

У касаційній скарзі захисник ОСОБА_23 в інтересах засудженого ОСОБА_1 просить змінити вирок суду першої інстанції та ухвалу апеляційного суду, кваліфікувати дії ОСОБА_1 за ч. 1 ст. 121 КК, призначити йому покарання у виді позбавлення волі на строк 5 років, на підставі положень ст. 75 КК звільнити його від відбування основного покарання з випробуванням з іспитовим строком тривалістю 1 рік.

Вказує, що судами першої та апеляційної інстанцій неправильно застосовано закон України про кримінальну відповідальність, а саме застосовано закон, який не підлягає застосуванню (ч. 2 ст. 121 КК), та не застосовано закон, який підлягає застосуванню (ч. 1 ст. 121 КК), внаслідок неправильної кваліфікації дій засудженого.

На думку захисника, у діях засудженого відсутній склад злочину, передбаченого ч. 2 cт. 121 КК, через відсутність прямого причинно-наслідкового зв`язку між діями засудженого та настанням смерті потерпілого. Дії засудженого мають бути кваліфіковані за ч. 1 ст. 121 КК з огляду на показання потерпілих та свідка ОСОБА_3, наявність у засудженого психічних розладів і захворювання у виді шизофренії, характер нанесених ударів, наявність у ОСОБА_1 тілесних ушкоджень, отриманих від ударів ОСОБА_4 по голові полірувальною машинкою, усвідомлення ОСОБА_1 факту наявності у ОСОБА_2 зброї, яку останній міг застосувати проти нього.

Захисник зазначає, що під час судового розгляду не було встановлено наявності у засудженого умислу на вбивство чи конфлікту з ОСОБА_2, який безпричинно напав на ОСОБА_1 та наніс йому удари в голову шліфувальною машинкою. ОСОБА_1, який оцінював обстановку як таку, що несе загрозу його життю, з метою збереження життя, предметом, що попався йому під руку, - металевою заготовкою, у процесі самозахисту наніс ОСОБА_2 два хаотичних ножових поранення, одне з яких виявилося проникаючим. Отже захисник фактично порушує питання і про неправильну оцінку судами попередніх інстанцій дій засудженого як таких, що вчинені не в стані необхідної оборони.

Вказує, що суди попередніх інстанцій проігнорували висновки експертів від 04 березня 2020 року № 450, від 31 березня 2020 року № 100-2020, від 26 лютого 2021 року № 16, які підтверджують обставини, на яких засновані доводи сторони захисту про неправильну кваліфікацію дій засудженого.

У касаційній скарзі також зазначено, що судами було проігноровано висновок експерта від 31 березня 2020 року № 100-2020 щодо наявності у ОСОБА_1 стану обмеженої осудності.

У касаційній скарзі також наведено доводи про невідповідність призначеного судом покарання ступеню тяжкості кримінального правопорушення та особі засудженого через суворість. Захисник стверджує, що суди безпідставно не призначили засудженому мінімально можливого покарання в межах санкції ч. 1 ст. 121 КК, належним чином не врахували обставин, які, за його переконанням, пом`якшують покарання, а саме наявності постійного місця проживання та реєстрації, наявності психічного захворювання у виді шизофренії та призначеної пожиттєво 2 групи інвалідності, необхідності у продовженні лікування, відсутності судимостей, а також того, що засуджений позитивно характеризується, одружений, має на утриманні неповнолітню дитину, хвору матір пенсійного віку.

На думку захисника, наявність у ОСОБА_1 інвалідності 2 групи пожиттєво має бути визнано судами як пом`якшуюча обставина, що суттєво знижує небезпеку особи, а отже, може слугувати підставою для застосування до засудженого положень ст. 75 КК і звільнення його від відбування покарання з випробуванням.

У касаційній скарзі прокурор просить скасувати ухвалу апеляційного суду у зв`язку

з неправильним застосуванням закону України про кримінальну відповідальність,

що потягло призначення покарання, яке не відповідає тяжкості кримінального правопорушення та особі засудженого внаслідок м`якості, а також у зв`язку з істотним порушенням вимог кримінального процесуального закону.?

Зазначає, що суд першої інстанції безпідставно кваліфікував дії обвинуваченого не за ч. 1 ст. 115 КК, а за ч. 2 ст. 121 КК, отже, не застосував закон, який підлягає застосуванню. Виходить із того, що досліджені судом докази свідчать про послідовність дій ОСОБА_1, спрямованих саме на умисне вбивство потерпілого.

На думку прокурора, суд першої інстанції не врахував знаряддя вчиненого злочину, кількості та локалізації ударів (два колючо-ріжучих удари у грудну клітку, один із яких призвів до пошкодження серця), а також не надав оцінки тому факту, що засуджений після спричинення ножових поранень потерпілому не намагався вжити заходів задля збереження життя останнього, не надав йому жодної допомоги, не викликав медичної допомоги, намагався наздогнати потерпілого з наявним у руках предметом, схожим на ніж, але йому завадили це зробити, після чого він втік з місця події. Сукупність обставин вчиненого діяння свідчить про спрямованість дій засудженого саме на досягнення бажаного результату - смерті потерпілого.

Викладене, за переконанням прокурора, призвело до призначення ОСОБА_1 покарання, яке не відповідає тяжкості кримінального правопорушення та особі засудженого внаслідок м`якості, що суперечить вимогам ст. 65 КК.

У касаційній скарзі також наведено доводи про порушення вимог ст. 419 Кримінального процесуального кодексу України (далі - КПК (4651-17) ) апеляційним судом, який не надав належної оцінки аналогічним доводам, викладеним в апеляційній скарзі прокурора, та не спростував їх, чим істотно порушив вимоги кримінального процесуального закону.

Позиції учасників судового провадження

У засіданні суду касаційної інстанції прокурор заперечила проти задоволення касаційної скарги захисника, підтримала касаційну скаргу прокурора та просила задовольнити її частково.

Захисник ОСОБА_23 підтримав свою касаційну скаргу і просив її задовольнити, а також заперечив проти задоволення касаційної скарги прокурора.

Засуджений ОСОБА_1 просив задовольнити касаційну скаргу, подану його захисником, а касаційну скаргу прокурора - залишити без задоволення.

Захисник ОСОБА_23 в інтересах засудженого ОСОБА_1 крім того подав заперечення на касаційну скаргу прокурора, де виклав мотиви щодо незгоди з доводами та вимогами касаційної скарги сторони обвинувачення, які сприймає як необґрунтовані.

Інших учасників судового провадження було належним чином повідомлено про дату, час і місце касаційного розгляду, однак у судове засідання вони не з`явилися, клопотань про особисту участь або відкладення судового засідання від них не надходило.

Мотиви Суду

Заслухавши доповідь судді, пояснення учасників судового провадження, перевіривши матеріали кримінального провадження та доводи, викладені в касаційних скаргах, колегія суддів дійшла таких висновків.

Згідно зі ст. 433 КПК суд касаційної інстанції перевіряє правильність застосування судами першої та апеляційної інстанцій норм матеріального та процесуального права, правової оцінки обставин і не має права досліджувати докази, встановлювати та визнавати доведеними обставини, що не були встановлені в оскарженому судовому рішенні, вирішувати питання про достовірність того чи іншого доказу. Суд касаційної інстанції переглядає судові рішення судів першої та апеляційної інстанцій у межах касаційної скарги. Отже, касаційний суд не перевіряє судових рішень у частині неповноти судового розгляду, а також невідповідності висновків суду фактичним обставинам кримінального провадження.

Відповідно до приписів ст. 438 КПК підставами для скасування або зміни судового рішення судом касаційної інстанції є істотне порушення вимог кримінального процесуального закону, неправильне застосування закону України про кримінальну відповідальність та невідповідність призначеного покарання тяжкості кримінального правопорушення і особі засудженого.

Статтею 370 КПК визначено, що судове рішення повинно бути ухвалено компетентним судом згідно з нормами матеріального права з дотриманням вимог щодо кримінального провадження, передбачених цим Кодексом, на підставі об`єктивно з`ясованих обставин, які підтверджено доказами, дослідженими під час судового розгляду та оціненими судом відповідно до ст. 94 цього Кодексу. Також у рішенні має бути наведено належні й достатні мотиви та підстави його ухвалення.

Як убачається з матеріалів кримінального провадження, суд першої інстанції в основу обвинувального вироку щодо ОСОБА_1 поклав показання потерпілих ОСОБА_5, ОСОБА_6, свідків ОСОБА_3, ОСОБА_7, ОСОБА_8, ОСОБА_9, ОСОБА_10, ОСОБА_11, ОСОБА_12, а також письмові докази: протоколи огляду місця події від 03, 04 березня 2020 року, карту виїзду швидкої медичної допомоги від 03 березня 2020 року № 354, висновки експертів від 05 березня 2020 року № 467, від 23 березня 2020 року № 10/35, від 08 квітня 2020 року № 10/39, від 07 квітня 2020 року № 10/38, висновок комплексної судово-медичної експертизи від 26 лютого 2021 року № 16, висновок стаціонарної судово-психіатричної експертизи від 05 травня 2021 року № 53 та пояснення експертів ОСОБА_13, ОСОБА_14 .

Вказані докази суд першої інстанції визнав належними, допустимими і достовірними, безпосередньо дослідив їх, проаналізував кожен окремо і у взаємозв`язку, за результатом чого дійшов висновку про достатність досліджених доказів для доведення винуватості обвинуваченого у вчиненні злочину, передбаченого ч. 2 ст. 121 КК.

Заслухавши в судовому засіданні пояснення експертів ОСОБА_15, ОСОБА_16, суд не взяв до уваги висновки експертів від 07 квітня 2020 року № 330 та від 31 березня 2020 року № 100-2020, аргументував таке рішення і навів відповідні мотиви, обґрунтованість яких сторони кримінального провадження не оскаржують.

У касаційних скаргах захисника і прокурора сторони не ставлять питання про недопустимість чи неналежність доказів, покладених в основу обвинувального вироку, не стверджують про порушення процесуального порядку їх збирання. З огляду на приписи ст. 433 КПК, доводи касаційної скарги захисника, що за своїм змістом зводяться до незгоди з оцінкою доказів на предмет їх достовірності, де захисник наводить їм власну оцінку, не можуть бути предметом оцінки суду касаційної інстанції.

Обґрунтованість висновків судів попередніх інстанцій щодо оцінки доказів на предмет їх належності і допустимості в касаційних скаргах під сумнів не ставиться. Сторони кримінального провадження фактично порушують перед судом питання про правильність правової оцінки дій засудженого і призначення покарання, а також про дотримання судом апеляційної інстанції вимог статей 370, 419 КПК в аспекті повного і переконливого спростування доводів апеляційних скарг, а сторона захисту також наводить доводи про наявність підстав до звільнення засудженого від відбування покарання з іспитовим строком.

У касаційній скарзі захисник порушує питання про перекваліфікацію дій засудженого з ч. 2 ст. 121 КК на ч. 1 цієї статті, спираючись на висновок комплексної судово-медичної експертизи від 26 лютого 2021 року № 16, наводить доводи про те, що тілесні ушкодження,спричинені ОСОБА_2, відносяться дотяжких за критеріємнебезпеки для життя, водночас смерть потерпілого наступила не безпосередньо від спричинених тілесних ушкоджень, а від ускладнень, установлених експертом, отже настання смерті перебуває у непрямому причинно-наслідковому зв`язку з діянням засудженого, а непрямий причинний зв`язок із настанням смерті свідчить про відсутність об`єктивної сторони злочину, передбаченого ч. 2 ст. 121 КК. На думку захисника, з огляду на те, що за висновком експерта не встановлено прямого причинного зв`язку між діями засудженого та смертю потерпілого, кваліфікація дій ОСОБА_1 за ч. 2 ст. 121 КК є неправильною.

Колегія суддів відхиляє вказані доводи захисника як необґрунтовані і щодо їх спростування керується наступним.

Під час аналізу та встановлення причинного зв`язку між суспільно небезпечним діянням і суспільно небезпечними наслідками слід виходити з того, що причинний зв`язок як зв`язок між явищами об`єктивної дійсності у кримінальних правопорушеннях із матеріальним складом має місце лише тоді, коли діяння виступає необхідною умовою, без якої неможливе настання наслідку (conditio sine qua non). Суспільно небезпечному діянню має бути властива (внутрішньо і органічно притаманна за його характером) неминучість чи реальна можливість заподіяння відповідного наслідку. Діяння з урахуванням його характеру, місця, часу, обстановки, способу, знарядь та засобів вчинення кримінального правопорушення має закономірно спричиняти наслідок.

При цьому, одного лише передування діяння в часі в послідовному розвитку подій недостатньо для встановлення необхідного причинного зв`язку, адже загальновідомо, що "після цього" не завжди означає "внаслідок цього" (post hoc non est propter hoc). Діяння повинно породжувати наслідки як результат негативного, руйнівного впливу на об`єкт кримінально-правової охорони, коли діяння є головною і визначальною умовою настання суспільно небезпечного наслідку. Це правило відіграє вагоме значення в тих ситуаціях, коли в розвиток причинного ряду вплітаються додаткові процеси (патологічні, біологічні тощо), умови і фактори, дії інших осіб, що обумовлює наступну юридичну оцінку декількох чинників, що тією чи іншою мірою впливають на настання передбачених законом наслідків.

Необхідний причинний зв`язок відображає закономірності розвитку об`єктивного світу, де причина сама в собі містить реальну можливість настання відповідного наслідку. За таких обставин суб`єкт здатен передбачати розвиток природного перебігу подій як закономірних явищ. Вчиняючи ті або інші дії, що із закономірністю тягнуть за собою настання певних наслідків, людина здатна їх передбачити як невідворотний чи можливий результат своїх дій, і саме тому необхідний причинний зв`язок має кримінально-правове значення, а суспільно небезпечні наслідки, заподіяні діянням особи за наявності в неї умислу чи необережності, ставляться їй у провину.

Натомість випадкові причинні зв`язки не відображають закономірностей розвитку подій, оскільки вони є наслідком випадкового перетинання причинно-наслідкових ланцюгів, де діяння містить абстрактну можливість спричинення наслідків, яка не відображає такого розвитку подій, за якого людина здатна їх передбачити. Ці зв`язки не можуть бути покладені в обґрунтування кримінальної відповідальності, оскільки обумовлюють психічне ставлення особи до наслідків у виді казусу, який не охоплюється змістом вини як обов`язкової ознаки суб`єктивної сторони будь-якого кримінального правопорушення.

Положення кримінального права вирізняють окремі види необхідних причинних зв`язків, серед яких - причинний зв`язок при так званому безпосередньому (прямому) заподіянні, який іноді називають безпосереднім або прямим, та опосередкований необхідний причинний зв`язок, коли заподіяння наслідків опосередковує поведінка інших осіб, природні сили чи небезпечні фактори, процеси тощо.

Повертаючись до обставин цього провадження, колегія суддів зважає на те, що за змістом висновку комплексної судово-медичної експертизи від 26 лютого 2021 року № 16 судами попередніх інстанцій встановлено, що безпосередньою причиною смерті ОСОБА_2 стала поліорганна недостатність: двобічна застійна гнійно-флегмонозна плевропневмонія (запалення легень), міокардит (запалення м`яза серця), ендокардит (запалення зовнішньої оболонки серця), гіпоксичне ураження головного мозку як ускладнення колото-різаного пошкодження лівої половини грудної клітки, котре проникало в плевральну порожнину з ушкодженням м`яза серця. Вказані тілесні ушкодження відносяться до тяжких за критерієм небезпеки для життя, через свої ускладнення потягли за собою настання смерті ОСОБА_2, тобто знаходяться в непрямому причинно-наслідковому зв`язку з настанням смерті. Під час лікування потерпілому 04 березня 2020 року був встановлений діагноз: гострий інфаркт міокарду, ІІ тип, гостра стадія, серцева недостатність, хронічна серцева недостатність. Цей стан у прямому причинно-наслідковому зв`язку зі смертю не знаходиться, однак міг сприяти настанню смерті. Кваліфікована та спеціалізована медична допомога ОСОБА_2 згідно із записами в медичній документації була надана своєчасно та в повному обсязі, однак смерть потерпілого настала не безпосередньо від спричинених тілесних ушкоджень, а від указаних вище ускладнень (т. 2, а.п. 187-191).

Допитаний у судовому засіданні 19 листопада 2021 року експерт ОСОБА_13 роз`яснив вказаний висновок експертизи і зазначив щодо визначення причинно-наслідкового зв`язку зі смертю ОСОБА_2, що, якби смерть потерпілого настала протягом декількох днів після події, це був би прямий причинно-наслідковий зв`язок за медичними критеріями. Беручи до уваги, що смерть ОСОБА_2 настала, у тому числі від пневмонії та інших захворювань, то має місце непрямий причинно-наслідковий зв`язок із настанням смерті. При тому що, з огляду на характер ушкодження і тривалий час перебування в комі під час лікування, ускладнення виникли через особливості організму потерпілого і характер нанесених йому тілесних ушкоджень, експерт зазначив, що навіть за відсутності таких діагнозів наслідки у виді смерті потерпілого настали би (т. 3, а.п. 169).

Відповідно до ч. 1 ст. 101 КПК висновок експерта - це докладний опис проведених експертом досліджень та зроблені за їх результатами висновки, обґрунтовані відповіді на запитання, поставлені особою, яка залучила експерта, або слідчим суддею чи судом, що доручив проведення експертизи. Висновки судово-медичних експертиз містять лише оцінку за медичними критеріями наслідків злочинного діяння та причин їх настання й саме в такому розумінні ці висновки повинні оцінюватися судами при вирішенні питання про доведеність винуватості особи у злочині за встановлених обставин його вчинення та про кримінально-правову кваліфікацію.

За приписами п. 4.8. Правил судово-медичного визначення ступеня тяжкості тілесних ушкоджень, затверджених наказом Міністерства охорони здоров`я України № 6 від 17.01.1995 (z0248-95) , у випадках смерті за наявності тілесних ушкоджень судово-медичний експерт поряд з вирішенням інших питань зобов`язаний встановити наявність чи відсутність причинного зв`язку між ушкодженням і смертю.

Водночас вирішення питання про наявність у діянні особи юридичних ознак складу кримінального правопорушення (зокрема, і необхідного причинно-наслідкового зв`язку між суспільно небезпечним діянням та його наслідками) як підстави кримінальної відповідальності належить до компетенції суду, з огляду на положення ст. 62 Конституції України, ст. 2 КК.

Колегія суддів зауважує, що з'ясування змісту психічного ставлення винної особи до вчиненого діяння та його наслідків не може ґрунтуватися виключно на висновках судово-медичних експертів (експертиз), які містять оцінку завданих ушкоджень і заподіяних наслідків лише за медичними критеріями. Саме в такому розумінні вони мають отримувати юридичну оцінку в сукупності з іншими доказами стосовно вирішення питання про доведеність винуватості засудженого у вчиненні інкримінованого злочину.

Отже, зміст висновку експерта про наявність непрямого причинно-наслідкового зв`язку між завданими потерпілому тілесними ушкодженнями та настанням його смерті не віддзеркалює своїм змістом всіх належних юридичних аспектів установлення ознак об`єктивної сторони інкримінованого кримінального правопорушення і не є безумовною підставою для кваліфікації дій засудженого, оскільки в контексті встановлення необхідного причинного зв`язку як ознаки об`єктивної сторони діяння, спрямованого проти життя і здоров`я, суд має за кримінально-правовими критеріями здійснити юридичну оцінку висновку експерта у взаємопоєднанні з іншими дослідженими доказами.

Спростовуючи твердження сторони захисту щодо відсутності необхідного причинного зв`язку між смертю ОСОБА_2 та завданими йому ОСОБА_1 тілесними ушкодженнями, суд першої інстанції обґрунтовано врахував надані експертом роз`яснення та дійшов фактичного висновку, що виявлені у ОСОБА_2 тілесні ушкодження з необхідністю (закономірно) потягли за собою смерть останнього, отже, є причиною її заподіяння.

Смерть викликана двобічною застійною гнійно-флегмонозною плевропневмонією (запаленням легень), міокардитом (запаленням м`яза серця), ендокардитом (запаленням зовнішньої оболонки серця), гіпоксичним ураженням головного мозку, які є похідними від колото-різаного пошкодження лівої половини грудної клітки, яке проникало в плевральну порожнину з ушкодженням м`яза серця.

Суд правильно виходив із того, що така ознака об`єктивної сторони як причинний зв`язок між діянням засудженого та смертю потерпілого в цьому провадженні має місце, оскільки діяння ОСОБА_1 за своїм характером є головною умовою, без якої неможливе настання наслідку, воно передує в часі й породжує його, отже є необхідною і визначальною стосовно заподіяння смерті ОСОБА_2 . Між діями ОСОБА_1 і смертю потерпілого є необхідний причинний зв`язок, ускладнений особливими обставинами його розвитку, де колото-різане ушкодження м`яза серця спричинило швидку і суттєву крововтрату, що обумовило гіпоксичне ураження головного мозку і призвело до коми потерпілого, який тривалий час перебував у стані нерухомості і під час лікування якого виникли інші загрозливі для життя явища у виді двобічної застійної гнійно-флегмонозною плевропневмонії (запалення легень), міокардиту (запалення м`яза серця), ендокардиту (запалення зовнішньої оболонки серця), що в підсумку призвело до настання смерті.

Діяння ОСОБА_1 є причиною заподіяння смерті, оскільки застосування колючо-ріжучого предмета як знаряддя вчинення кримінального правопорушення і поранення серцевого м`яза створило реальну небезпеку заподіяння наслідків, які втілились в об`єктивну дійсність з урахуванням супутніх обставин, і за характером діяння, заподіяна потерпілому смерть є закономірним наслідком розвитку причинно-наслідкового зв`язку.

Отже, доводи сторони захисту про відсутність необхідного причинного зв`язку між діянням засудженого і суспільно небезпечним наслідком у виді смерті є безпідставними.

Викладені у касаційній скарзі прокурора доводи про безпідставність висновків судів попередніх інстанцій стосовно кримінальної відповідальності засудженого за ч. 2 ст. 121 КК і необхідності кваліфікації дій засудженого за ч. 1 ст. 115 КК, колегія суддів вважає обґрунтованими.

У касаційній скарзі прокурор зазначає, що суд першої інстанції не врахував, зокрема, знаряддя вчиненого злочину, кількість та локалізацію ударів, а також не надав оцінки тому факту, що обвинувачений після спричинення ножових поранень потерпілому не намагався вжити заходів задля збереження життя останнього, не надав йому жодної допомоги, не викликав медичної допомоги, а перед цим намагався наздогнати потерпілого з наявним у руках предметом, схожим на ніж, але йому завадили це зробити, після чого він втік з місця події, що свідчить про послідовність дій ОСОБА_1 і їх спрямованість саме на умисне вбивство потерпілого.

Вирішуючи питання про кваліфікацію дій засудженого, суд першої інстанції небезпідставно послався на сталу судову практику, уособленням якої є рекомендації, викладені в постанові Пленуму Верховного Суду України від 07 лютого 2003 року № 2 (v0002700-03) , згідно з п. 22 якої для відмежування умисного вбивства від умисного заподіяння тяжкого тілесного ушкодження, яке спричинило смерть потерпілого, суди повинні ретельно досліджувати докази, що мають значення для з`ясування змісту і спрямованості умислу винного. Питання про умисел необхідно вирішувати виходячи із сукупності всіх обставин вчиненого діяння, зокрема враховуючи спосіб, знаряддя злочину, кількість, характер і локалізацію поранень та інших тілесних ушкоджень, причини припинення злочинних дій, поведінку винного і потерпілого, що передувала події, їх стосунки. Визначальним при цьому є суб`єктивне ставлення винного до наслідків своїх дій: при умисному вбивстві настання смерті охоплюється умислом винного, а в разі заподіяння тяжкого тілесного ушкодження, яке спричинило смерть потерпілого, ставлення винного до її настання характеризується необережністю.

Натомість належного кримінально-правового аналізу суб`єктивної сторони вчиненого ОСОБА_1 діяння за вказаними вище критеріями суд не здійснив. Так, поза увагою суду залишилося те, що в матеріалах провадження відсутні докази того, що засуджений вчиняв цілеспрямовані дії поза власною волею, втратив суб`єктивний контроль за своєю поведінкою, не усвідомлював змісту вчинених дій чи не бажав їх здійснити. Встановлені судом обставини не містять відомостей про те, що засуджений не усвідомлював розвитку причинного зв`язку між спричиненим його діянням пораненням серця і заподіяною смертю.

У аспекті встановлення підстави кримінальної відповідальності, юридичної оцінки суб`єктивного ставлення до вчиненого, суд мав враховувати, що за ступенем конкретизації у свідомості суб`єкта передбачення можливості настання суспільно небезпечних наслідків виокремлюють визначений (пов`язаний із передбаченням конкретного наслідку) і невизначений (альтернативний) умисли, коли свідомістю винного охоплюється можливість настання двох або більше альтернативних наслідків. При невизначеному умислі, різновидом якого є альтернативний, кваліфікація здійснюється залежно від тих наслідків, які були фактично заподіяні, оскільки винний передбачав настання будь-якого з них і бажав або свідомо припускав їх настання.

За наявності умислу на заподіяння смерті проміжок часу до її настання, потенційна можливість врятувати потерпілому життя за умови втручання інших осіб із наданням відповідної допомоги, намагання медичних працівників відвернути настання наслідків у виді смерті на кваліфікацію дій винуватого не впливають.

При неправильному уявленні особи про дійсний розвиток причинного зв`язку між суспільно небезпечним діянням і суспільно небезпечними наслідками кримінальне право не вимагає, щоб особа усвідомлювала причинний зв`язок у всіх деталях і особливостях. Потрібно тільки, щоб особа усвідомлювала розвиток причинного зв`язку в загальних рисах, і помилка в деталях не має впливу на кримінальну відповідальність.

Оскаржене рішення суду апеляційної інстанції не містять обґрунтування того, чому саме усвідомлене використання такого способу вчинення злочину, як фізичне насильство, поєднане з вибірковим застосуванням предмета, яким завдано колото-різане поранення і ушкодження серця, в цьому провадженні не пов`язане з усвідомленням засудженим суспільної небезпечності своїх дій (їх здатності заподіяти смерть у конкретному випадку) та передбаченням відповідних наслідків для життя потерпілого, бажанням або свідомим припущенням заподіяної смерті. Отже оскаржена ухвала не містить належного спростування доводів апеляційної скарги прокурора.

У контексті встановлених судом обставин щодо локалізації, механізму і способу завданих травматичних впливів і заподіяних наслідків, колегія суддів відхиляє доводи сторони захисту про те, що колото-різані ушкодження заподіяні внаслідок хаотичних ударів, позбавлених певної спрямованості, оскільки суди попередніх інстанцій установили, що ОСОБА_1 умисно, з прикладанням сили завдав удару колючо-ріжучим предметом в ліву частину грудної клітки ОСОБА_2, заподіявши проникаюче колото-різане поранення з пошкодженням лівого шлуночка серця.

За частиною 2 ст. 121 КК кваліфікуються дії винуватого, якщо до наслідку у вигляді смерті потерпілого встановлено необережну вину у виді злочинної самовпевненості чи злочинної недбалості. Тобто із суб`єктивної сторони умисне тяжке тілесне ушкодження, що спричинило смерть потерпілого, характеризується "змішаною" виною, тобто неоднаковим психічним ставленням особи у формі умислу та необережності до різних об`єктивних ознак одного й того самого кримінального правопорушення, де щодо діяння (тяжкого тілесного ушкодження) має місце прямий чи непрямий умисел, а щодо наслідку у виді смерті потерпілого - злочинна самовпевненість чи злочинна недбалість.

З урахуванням установлених судом фактичних обставин оскаржені судові рішення не містять обґрунтування такого психічного ставлення засудженого до наслідків, спричинених його діями, за якого він не передбачав можливості настання суспільно небезпечних наслідків (ч. 3 ст. 25 КК) чи мав обґрунтований розрахунок на їх відвернення (ч. 2 ст. 25 КК) під час вчинення інкримінованих дій. Водночас передбачення реальної можливості настання суспільно небезпечних наслідків своїх дій, виключає психічне ставлення до вчиненого у формі злочинної недбалості в аспекті положень ч. 3 ст. 25 КК.

З огляду на викладене вище, завдання колючо-ріжучих ушкоджень та пошкодження серцевого м`яза за встановлених судом обставин свідчить про передчасність висновків про відсутність підстав для кваліфікації дій засудженого за ч. 1 ст. 115 КК, у зв`язку з чим передчасними є і висновки судів про те, що розмір призначеного йому покарання відповідає приписам статей 50, 65 КК, з огляду на що колегія суддів не розглядає і доводи про не застосування положень ст. 75 КК стосовно засудженого.

У касаційній скарзі захисник вказує, що судом було проігноровано висновок експерта від 31 березня 2020 року № 100-2020 щодо наявності у засудженого стану обмеженої осудності. Однак таке твердження є безпідставним, оскільки суд першої інстанції належним чином дослідив указаний висновок експерта, для його роз`яснення викликав у судове засідання експерта ОСОБА_16 . Крім того, з метою усунення сумнівів щодо психічного стану ОСОБА_1 у кримінальному провадженні було проведено стаціонарну судово-психіатричну експертизу. За висновком судово-психіатричного експерта від 05 травня 2021 року № 53 судом встановлено, що в період часу, до якого відноситься інкриміноване діяння, ОСОБА_1 страждав на хронічне психічне захворювання у вигляді параноїдної шизофренії (F20.0), стан повної ремісії. У період часу, до якого відноситься інкриміноване йому діяння, ОСОБА_1 міг усвідомлювати свої дії і керувати ними. ОСОБА_1 страждає на хронічне психічне захворювання у вигляді параноїдної шизофренії (F20.0), стан повної ремісії і в теперішній час може усвідомлювати значення своїх дій та керувати ними. Застосування примусових заходів медичного характеру ОСОБА_1 не потребує (т. 3, а.п. 62-71).

На підставі оцінки вказаних доказів у їх взаємопоєднанні суд першої інстанції дійшов висновку про те, що на час вчинення кримінального правопорушення ОСОБА_1 страждав на хронічне психічне захворювання "параноїдна шизофренія", перебував у стані повної ремісії, міг усвідомлювати свої дії та керувати ними.

Водночас за встановлених обставин обґрунтованих підстав враховувати психічний стан засудженого як обставину, що пом`якшує покарання, в цьому кримінальному провадженні судом не встановлено і доводи касаційної скарги не містять аргументованого обґрунтування такого його впливу на обставини кримінального правопорушення, який істотно зменшує ступінь суспільної небезпечності вчиненого злочину.

Судом також не встановлено підстав для застосування примусових заходів медичного характеру і сторона захисту не стверджує про існування таких підстав стосовно ОСОБА_1 .

Отже безпідставними також є доводи захисника про те, що судами надана неправильна оцінка положенням закону про кримінальну відповідальність про обмежену осудність та її кримінально-правове значення.

Колегія суддів звертає увагу, що для вирішення питання про юридичну оцінку інкримінованого діяння як вчиненого в стані необхідної оборони, суд повинен врахувати конкретні обставини справи, здійснити порівняльний аналіз та оцінити наявність чи відсутність акту суспільно небезпечного посягання й акту захисту, встановити їх співвідношення, відповідність чи невідповідність захисту небезпечності посягання, а отже перевірити оцінку доказів на предмет їх достовірності, що перебуває поза межами компетенції Суду, з огляду на що, в контексті положень ст. 433 КПК колегія суддів не розглядає доводи захисника про неправильне застосування судами попередніх інстанцій норм КК про необхідну оборону, які захисник обґрунтовує своєю незгодою зі встановленими судом фактичними обставинами, де спираючись на особисту оцінку доказів на предмет їх достовірності, відстоює власну версію обставин кримінального правопорушення та порушує перед судом касаційної інстанції питання, які не можуть бути предметом його перевірки.

За приписами статей 370, 419 КПК в ухвалі апеляційного суду мають бути наведені належні й достатні мотиви, з яких суд апеляційної інстанції виходив при постановленні ухвали, та положення закону, яким він керувався. Судове рішення повинно бути ухвалене судом згідно з нормами матеріального права з дотриманням вимог щодо кримінального провадження, передбачених КПК (4651-17) . Недотримання цих положень є істотним порушенням вимог кримінального процесуального закону, яке веде до скасування судового рішення.

Постановивши рішення про відмову в задоволенні апеляційних скарг сторони обвинувачення і сторони захисту, апеляційний суд надав узагальнену оцінку викладеним сторонами доводам про неправильне застосування закону про кримінальну відповідальність та обмежився загальним висновком про законність та обґрунтованість висновків суду першої інстанції. При цьому не надав належної оцінки викладеним в апеляційній скарзі прокурора доводам про неправильне застосування закону про кримінальну відповідальність, не спростував їх і не навів обґрунтованих мотивів постановленого рішення, не вказав підстав, з якихсуд вважає неприйнятними доводи апеляційної скарги прокурора. Отже, переглядаючи вирок суду першої інстанції, апеляційний суд, вказаних вище вимог статей 370, 419 КПК належним чином не дотримався.

З огляду на викладене вище, судом касаційної інстанції встановлено підстави до застосування положень пунктів 1, 2 ч. 1 ст. 438 КПК в аспекті реалізації повноважень, передбачених ст. 436 цього Кодексу, через передчасність висновків про відсутність підстав для кваліфікації дій ОСОБА_1 за ч. 1 ст. 115 КК і, у зв`язку з цим, висновків про те, що розмір призначеного йому покарання відповідає приписам статей 50, 65 КК, а також через недотримання апеляційним судом положень статей 370, 419 КПК.

За таких обставин касаційна скарга захисника задоволенню не підлягає, касаційна скарга прокурора підлягає частковому задоволенню, а ухвала апеляційного суду - скасуванню з призначенням нового розгляду в суді апеляційної інстанції, під час якого необхідно врахувати наведене в постанові касаційного суду та ухвалити рішення, яке би відповідало вимогам закону.