546/310/17 Про порушення Правил дорожнього руху, неуважне керування автомобілем та скоєння під час маневру обгону зіткнення із зустрічним автомобілем, внаслідок чого водій та пасажири цього автомобіля отримали тяжкі тілесні ушкодження, від яких загинули на місці пригоди - 14.07.2022 Прийняття

розглянув у відкритому судовому засіданні касаційну скаргу захисника Баховського М.М. на вирок Полтавського районного суду Полтавської області від 29 червня 2021 року та ухвалу Полтавського апеляційного суду від 06 грудня 2021 року у кримінальному провадженні № 12016170000000298 за обвинуваченням

ОСОБА_1,ІНФОРМАЦІЯ_1, уродженки та жительки АДРЕСА_1 ), раніше не судимої,

у вчиненні кримінального правопорушення, передбаченого ч. 3 ст. 286 КК України.

Зміст оскаржених судових рішень і встановлені судами першої та апеляційної інстанцій обставини

Вироком Полтавського районного суду Полтавської області від 29 червня 2021 року ОСОБА_1 засуджено за ч. 3 ст. 286 КК України до покарання у виді позбавлення волі на строк 9 років з позбавленням права керувати транспортними засобами строком на 3 роки.

Ухвалою Полтавського апеляційного суду від 06 грудня 2021 року апеляційні скарги обвинуваченої та її захисника залишені без задоволення, а вирок суду - без зміни.

На підставі ч. 5 ст. 72 КК України (в редакції Закону України від 26 листопада 2015 року) зараховано ОСОБА_1 у строк покарання строк попереднього ув`язнення з 16 серпня по 06 грудня 2021 року із розрахунку один день попереднього ув`язнення за два дні позбавлення волі.

За вироком суду ОСОБА_1 визнано винною у тому, що вона ІНФОРМАЦІЯ_2, приблизно о 20:30 год., керуючи автомобілем Subaru Forester, д.н.з. НОМЕР_1, рухаючись по автодорозі Київ-Харків, у районі 302 км в порушення п. 10.2 та 14.2 Правил дорожнього руху, виконуючи обгін вантажного автомобіля, не переконалася у безпечності маневру та в тому, що смуга зустрічного руху вільна, виїхала на смугу зустрічного руху, де створила небезпеку для руху автомобіля ВАЗ-21104, д.н.з. НОМЕР_2, під керуванням ОСОБА_2 .

У процесі обгону ОСОБА_1 змінила напрямок руху ліворуч, виїхала за межі проїзної частини на ліве узбіччя, де відбулося зіткнення із автомобілем під керуванням ОСОБА_2, куди останній виїхав, реагуючи на зустрічний автомобіль Subaru Forester.

В результаті дорожньо-транспортної пригоди водій автомобіля ВАЗ ОСОБА_2 та його пасажири ОСОБА_3, ОСОБА_4 і ОСОБА_5 загинули.

Порушення п. 10.2 та 14.2 Правил дорожнього руху водієм ОСОБА_1 перебуває у причинному зв`язку із наслідками, що настали.

Вимоги касаційної скарги та доводи особи, яка її подала

У касаційній скарзі захисник просить скасувати судові рішення та закрити кримінальне провадження щодо ОСОБА_1 за відсутністю в її діях складу кримінального правопорушення. Зазначає, що висновки суду про доведеність винуватості його підзахисної не відповідають фактичним обставинам справи, суперечать наявним доказам та не обґрунтовані належним чином у вироку. Стверджує, що суд упереджено поставився до показань обвинуваченої та доказів, наданих стороною захисту, формулювання обвинувачення є неконкретним, не враховано вина іншого водія і перебування його в стані сп`яніння, а також те, що власник передав керування автомобілем особі, що перебувала в стані алкогольного сп`яніння. Матеріали провадження не містять відомостей про виділені матеріали щодо порушення ПДР (1306-2001-п) водієм ОСОБА_2, рішення про виділення цих матеріалів не було відкрито сторонам кримінального провадження, суд не встановив причинний зв`язок між діями іншого водія та наслідками, що настали. Стверджує, що апеляційний суд у порушення вимог ч. 3 ст. 404 КПК України безпідставно відмовив у задоволенні клопотання про повторне дослідження доказів, чим порушив принцип безпосередності. Крім того, захисник вказує на те, що розгляд справи в суді апеляційної інстанції здійснювався незаконним складом суду, який підлягав відводу, а призначене засудженій покарання є несправедливим внаслідок суворості.

Позиції інших учасників судового провадження

Від потерпілих ОСОБА_6, ОСОБА_7, ОСОБА_8, ОСОБА_9 та ОСОБА_10 надійшли заяви, в яких вони заперечували проти задоволення касаційної скарги.

Захисники Баховський М.М. та Чумак В.В. у судовому засіданні підтримали доводи скарги, просили її задовольнити у повному обсязі.

Засуджена у суді касаційної інстанції підтримала думку захисників.

Прокурор у судовому засіданні заперечив проти задоволення касаційної скарги та просив залишити судові рішення без зміни.

Межі розгляду матеріалів кримінального провадження у касаційному суді

Відповідно до вимог ст. 438 КПК України підставами для скасування або зміни судових рішень при розгляді справи в суді касаційної інстанції є істотне порушення вимог кримінального процесуального закону, неправильне застосування закону України про кримінальну відповідальність та невідповідність призначеного покарання тяжкості кримінального правопорушення й особі засудженого.

За змістом ст. 433 цього Кодексу Суд перевіряє правильність застосування судами першої та апеляційної інстанцій норм матеріального та процесуального права, правової оцінки обставин і не має права досліджувати докази, встановлювати й визнавати доведеними обставини, що не були встановлені в оскарженому судовому рішенні, вирішувати питання про достовірність того чи іншого доказу.

Можливості скасування або зміни судових рішень судів першої і апеляційної інстанцій через невідповідність їх висновків фактичним обставинам кримінального провадження (ст. 411 КПК України) чинним законом не передбачено. Захисник у касаційній скарзі просить закрити кримінальне провадження через відсутність у діях ОСОБА_1 складу кримінального правопорушення. Зазначене клопотання вимагає від суду касаційної інстанції здійснити дослідження доказів.

У той же час суд касаційної інстанції відповідно до ст. 433 КПК України позбавлений можливості досліджувати докази та, відповідно, надавати їм власну оцінку. Отже, доводи касаційної скарги захисника щодо закриття кримінального провадження відносно ОСОБА_1 задоволенню не підлягають.

При вирішенні питання про наявність зазначених у ч. 1 ст. 438 КПК України підстав суд касаційної інстанції має керуватися статтями 412-414 цього Кодексу. Тому доводи захисника про невідповідність висновків суду фактичним обставинам справи не є предметом перевірки суду касаційної інстанції. Натомість зазначені обставини були предметом перевірки судів першої та апеляційної інстанцій. При перевірці доводів касаційної скарги суд виходить із фактичних обставин, встановлених судами.

Мотиви суду

Висновки суду про доведеність винуватості ОСОБА_1 ґрунтуються на всебічно досліджених та оцінених судом доказах.

Зокрема, суд взяв до уваги показання свідків ОСОБА_11, ОСОБА_12, ОСОБА_13, які були безпосередніми очевидцями дорожньо-транспортної пригоди та пояснили, за яких саме обставин вона сталася, а також підтвердили, що на момент ДТП автомобіль ВАЗ-21104 рухався по своїй смузі руху. Також суд дав оцінку протоколам огляду місця ДТП та огляду місця події, висновкам експертів щодо обставин та причин смерті потерпілих, висновкам транспортно-трасологічної та автотехнічних експертиз. У судовому засіданні допитувалися експерти, які підтвердили ці висновки та стверджували, що в даній дорожній ситуації дії водія автомобіля Subaru Forester ( ОСОБА_1 ) не відповідали вимогам п.п. 10.1, 14.2 "в" Правил дорожнього руху України і з технічної точки зору знаходилися в причинному зв`язку із виникненням даної ДТП та наслідками. Наведене підтверджується також висновком комісійної судової транспортно-трасологічної та автотехнічної експертизи.

Суд обґрунтовано не взяв до уваги висновок автотехнічної експертизи № 2-12/17 від 12 грудня 2017 року, оскільки він суперечить матеріалам кримінального провадження та встановленим судом фактичним обставинам події.

Посилання захисника на порушення права на захист ОСОБА_1 під час проведення із нею 18 січня 2017 року слідчого експерименту є безпідставними, оскільки з матеріалів провадження вбачається, що ця слідча дія була проведена у присутності захисника та в умовах, наближених до умов ДТП. Жодних зауважень на протокол слідчого експерименту не надходило.

Захисник у касаційній скарзі стверджує про необґрунтовану відмову суду в задоволенні клопотання про проведення повторних слідчих експериментів. Однак, стороною захисту в судовому засіданні не було наведено вмотивованих підстав для повторного проведення зазначених слідчих дій. Крім того, на момент судового розгляду на ділянці дороги, на якій відбулося ДТП, вже були інші дорожні умови, проведено ремонті роботи, а тому провести слідчий експеримент у тих самих умовах було неможливо.

Суд касаційної інстанції вважає, що зібрані у справі докази, на які послався суд у вироку, є логічними, послідовними, узгоджуються між собою, не викликають сумнівів у їх достовірності та у своїй сукупності в достатній мірі підтверджують фактичні обставини кримінального правопорушення, які викладені при формулюванні обвинувачення, а саме те, що дії водія ОСОБА_1 не відповідали зазначеним вище вимогам Правил дорожнього руху України і знаходяться в причинному зв`язку з настанням дорожньо-транспортної пригоди та її суспільно небезпечними наслідками, а доводи захисника про неналежне встановлення події цього злочину є непереконливими.

У касаційній скарзі захисник також стверджує про безпідставне неврахування судом вини іншого водія, перебування його у стані алкогольного сп`яніння, а також того, що власник автомобіля передав керування іншій особі, що перебувала у стані сп`яніння. На думку захисника, ці обставини свідчать про невинуватість засудженої.

Диспозиція ст. 286 КК України є бланкетною і для встановлення того, чи були порушені правила безпеки дорожнього руху, необхідно звертатися до ПДР (1306-2001-п) , якими регламентовано єдиний порядок дорожнього руху на всій території України.

При цьому для встановлення наявності об`єктивної сторони складу кримінального правопорушення, передбаченого наведеною нормою закону, має бути встановлено три обов`язкові ознаки: суспільно небезпечне діяння (порушення правил безпеки дорожнього руху), суспільно небезпечні наслідки (спричинення смерті потерпілому або заподіяння тяжких тілесних ушкоджень) та причинний зв`язок між діянням і наслідками.

При цьому належить враховувати, що злочин, передбачений ст. 286 КК України, є злочином із так званим матеріальним складом, і обов`язковою ознакою його об`єктивної сторони, що характеризує вчинене діяння (дію чи бездіяльність), є не будь-які з допущених особою порушення правил дорожнього руху, а лише ті з них, які спричиняють (викликають, породжують) суспільно небезпечні наслідки, передбачені в частинах 1, 2 або 3 цієї статті, тобто тільки такі порушення, які є причиною настання цих наслідків, і перебувають із ними у причинному зв`язку.

Допущені особою, яка керує транспортним засобом, порушення ПДР (1306-2001-п) можуть бути умовно поділені на дві групи: а) порушення, які самі собою (без порушення інших правил ПДР (1306-2001-п) ) не здатні викликати суспільно небезпечні наслідки, зазначені у ст. 286 КК України; б) порушення, які самі собою (навіть без будь-яких інших додаткових факторів) містять реальну можливість настання суспільно небезпечних наслідків і тим самим виступають як головна, вирішальна умова, без якої наслідки не настали б і яка з неминучістю викликає (породжує) їх у конкретній ДТП, що мала місце.

Суд касаційної інстанції звертає увагу, що під час розгляду кримінального провадження суд зобов`язаний виявити та встановити порушення ПДР (1306-2001-п) , які мали місце, але водночас він повинен зазначити у вироку, які саме з цих порушень були причиною настання наслідків, передбачених ст. 286 КК України, тобто, знаходилися у причинному зв`язку з ними, а які з цих порушень виконали лише функцію умов, що їм сприяли.

Тільки порушення ПДР (1306-2001-п) , які містять у собі реальну можливість настання суспільно небезпечних наслідків і виступають безпосередньою причиною їх настання у кожному конкретному випадку ДТП, є обов`язковою ознакою об`єктивної сторони складу цього злочину.

Суд касаційної інстанції неодноразово звертав увагу на те, що порушення учасником дорожнього руху правил саме по собі не виключає винуватість іншого учасника руху і створення небезпеки учасником дорожнього руху. У випадку виникнення ДТП за участю декількох водіїв наявність чи відсутність в їх діях складу злочину потребує встановлення причинного зв`язку між діянням (порушенням правил безпеки дорожнього руху) кожного з них та наслідками, що настали, тобто з`ясування ступеня участі кожного з них у спричиненні злочинного наслідку.

У даному конкретному випадку суд чітко зазначив у вироку, які саме порушення ПДР (1306-2001-п) стали причиною настання наслідків, передбачених ч. 3 ст. 286 КК України, тобто перебували у причинному зв`язку з ними, а які могли лише сприяти порушенню правил, що викликали наслідки. Зокрема, суд встановив, що причиною ДТП та наслідків від нього є порушення саме водієм ОСОБА_1 п.п. 10.1, 14.2 "в" Правил дорожнього руху. Недотримання вимог зазначених Правил водієм ОСОБА_2, який внаслідок даної ДТП помер, не виключає відповідальності за їх порушення із засудженої.

Крім того, згідно з ч. 1 ст. 337 КПК України судовий розгляд проводиться лише стосовно особи, якій висунуте обвинувачення, і лише в межах висунутого обвинувачення відповідно до обвинувального акта.

Захисник у касаційній скарзі зазначає, що процесуальні дії, а саме, рішення про виділення матеріалів провадження стосовно порушення ПДР (1306-2001-п) ОСОБА_2 не було відкрито сторонам кримінального провадження.

Суд касаційної інстанції звертає увагу, що відповідно до ст. 290 КПК України прокурор (слідчий) зобов`язаний надати доступ до матеріалів досудового розслідування, які є в його розпорядженні, у тому числі будь-яких доказів, зокрема, документів, речових доказів або їх частин.

З матеріалів кримінального провадження встановлено, що стороні захисту були відкриті всі наявні у матеріалах провадження докази. Жодних зауважень від учасників провадження не надходило. У той же час процесуальні дії по виділенню матеріалів кримінального провадження стосовно іншої особи не є доказом у даному кримінальному провадженні.

Отже, посилання захисника на те, що суди попередніх інстанцій всебічно, повно і неупереджено не дослідили обставини кримінального провадження, не дали належної оцінки усім доказам, є безпідставними.

Щодо аргументів захисника про копіювання у вироку формулювання обвинувачення, викладеного в обвинувальному акті, то колегія суддів звертає увагу, що зазначення в обвинувальному акті відомостей, передбачених ч. 2 ст. 291 КПК України, у тому числі формулювання вчиненого особою діяння, передбаченого законом України про кримінальну відповідальність, із зазначенням місця, часу, способу вчинення, наслідків кримінального правопорушення, форми вини і мотивів його вчинення, є підґрунтям призначення судового розгляду та проведення його в межах пред`явленого обвинувачення.

Суд першої інстанції, розглянувши кримінальне провадження в межах висунутого обвинувачення відповідно до обвинувального акта, встановив та відповідно до ст. 374 КПК України зазначив у вироку формулювання обвинувачення, визнаного судом доведеним. Тому доводи захисника про невідповідність вироку вимогам процесуального закону є неспроможними.

Призначене ОСОБА_1 покарання відповідає вимогам статей 50, 65 КК України, враховує у повні мірі ступінь тяжкості вчиненого злочину, дані про особу винної, обставини, що пом`якшують покарання, а також думку потерпілих. Таке покарання є необхідним і достатнім для виправлення винної і попередження вчиненню нових злочинів.

Апеляційний суд, розглянувши кримінальне провадження за апеляційними скаргами засудженої та її захисника, ретельно перевірив викладені в них доводи та правильно зазначив про законність, обґрунтованість і вмотивованість вироку, тобто встановив, що вирок судом першої інстанції ухвалено відповідно до вимог статей 370, 374 КПК України, при цьому ухвала апеляційного суду відповідає вимогам ст. 419 цього Кодексу.

Відповідно до практики ЄСПЛ рішення національних судів мають бути обґрунтованими, зрозумілими для учасників справ та чітко структурованими, у судових рішеннях має бути проведена правова оцінка доводів сторін, однак, це не означає, що суди мають давати оцінку кожному аргументу та детальну відповідь на нього. Тобто вмотивованість рішення залежить від особливостей кожної справи, судової інстанції, яка постановляє рішення, та інших обставин, що характеризують індивідуальні особливості справи.

Крім того, розгляд у суді апеляційної інстанції не повинен дублювати дослідження доказів, яке проводилося у місцевому суді, оскільки це суперечить основним засадам кримінального процесуального законодавства України. Незгода сторони захисту з показаннями свідків та письмовими доказами по справі, не є підставою для повторного дослідження цих доказів.

Апеляційний суд, розглядаючи кримінальне провадження, належним чином перевірив викладені у скаргах доводи, які аналогічні доводам касаційної скарги захисника, зокрема щодо неправильної оцінки висновків судових експертиз стосовно обставин і механізму дорожньо-транспортної пригоди, і визнав ці доводи безпідставними, мотивував своє рішення та зазначив підстави, з яких апеляційні скарги визнано необґрунтованими.

Не є прийнятними і доводи захисника про те, що апеляційний суд усупереч ч. 3 ст. 404 КПК України проігнорував клопотання сторони захисту про повторне дослідження доказів, порушивши тим самим принцип безпосередності дослідження доказів.

Відповідно до наведеної норми закону, за клопотанням учасників судового провадження суд апеляційної інстанції зобов`язаний повторно дослідити обставини, встановлені під час кримінального провадження, за умови, що суд першої інстанції дослідив їх не повністю або з порушеннями, і може дослідити докази, які не досліджувалися судом першої інстанції, виключно в разі, якщо про дослідження таких доказів учасники судового провадження заявляли клопотання під час розгляду в суді першої інстанції або якщо вони стали відомі після ухвалення судового рішення, що оскаржується.

Такими чином, сам собою факт непогодження сторони з висновками суду першої інстанції щодо оцінки доказів не є підставою для їх повторного дослідження апеляційним судом.

Як убачається з матеріалів кримінального провадження, передбачених ст. 404 КПК України підстав для повторного дослідження доказів у клопотанні сторони захисту наведено не було, не зазначено таких і під час апеляційного розгляду. Тому суд апеляційної інстанції відмовив у заявленому клопотанні про повторне дослідження доказів і обмежився аналізом доказів, безпосередньо сприйнятих судом першої інстанції. За результатами перегляду вироку суд апеляційної інстанції погодився з оцінкою доказів, даною місцевим судом, а тому застосована ним процедура не суперечила встановленій у ст. 23 цього Кодексу засаді безпосередності дослідження доказів.

Що стосується посилання захисника на незаконний склад суду апеляційної інстанції та відмову в задоволенні клопотання про відвід колегії суддів, то слід зазначити наступне.

Обставини, що виключають участь судді в кримінальному провадженні, чітко зазначені в ст. 75 КПК України. Зокрема, суддя не може брати участь у кримінальному провадженні, якщо: він особисто, його близькі родичі чи члени його сім`ї заінтересовані в результатах провадження; за наявності інших обставин, які викликають сумнів у його неупередженості (п.п. 3, 4 ч. 1 цієї норми закону).

Згідно сталої практики, суддя заявляє самовідвід від участі у розгляді справи (або учасниками провадження заявляється відвід судді) в тому випадку, якщо для цього судді не є можливим винесення об`єктивного рішення у справі, або в тому випадку, коли у стороннього спостерігача могли б виникнути сумніви в неупередженості судді.

При цьому наявність безсторонності та неупередженості має визначатися за допомогою суб`єктивного та об`єктивного критеріїв. За суб`єктивним критерієм оцінюється особисте переконання та поведінка конкретного судді, тобто чи виявляв суддя упередженість або безсторонність у даній справі. Відповідно до об`єктивного критерію визначається, серед інших аспектів, чи забезпечував суд як такий та його склад відсутність будь-яких сумнівів у його безсторонності.

Особиста безсторонність суду презюмується, поки не надано доказів протилежного. Вирішальне значення при цьому матиме можливість вважати такі сумніви об`єктивно обґрунтованими. В даному конкретному випадку сумніви сторони захисту щодо неупередженості колегії суддів не були підтверджені жодними доказами, оскільки сам по собі факт наявності родинних відносин між суддею місцевого суду та суддею апеляційного суду, який не входить до складу колегії у даному кримінальному провадженні, не породжує сумнів в упередженості цієї колегії суддів. Враховуючи наведене, суд обґрунтовано відмовив у задоволенні заяви про відвід.