465/852/18 Про виправдання особи за обвинуваченням за ст. 388 КК за відсутністю в його діях складу кримінального правопорушення - 14.07.2022 Прийняття

розглянув у відкритому судовому засіданні касаційну скаргу прокурора Яворського С.М. на ухвалу Львівського апеляційного суду від 06 жовтня 2021 року у кримінальному провадженні № 12016140080002950 від 19 серпня 2016 року за обвинуваченням

ОСОБА_1, ІНФОРМАЦІЯ_1, громадянки України, уродженки та мешканки АДРЕСА_1 ),

у вчиненні кримінального правопорушення, передбаченого ч. 1 ст. 388 КК України.

Зміст оскаржуваного судового рішення і встановлені судами першої та апеляційної інстанцій обставини

За вироком Франківського районного суду м. Львова від 18 вересня 2020 року ОСОБА_1 визнано невинуватою у вчиненні злочину, передбаченого ч. 1 ст. 388 КК України, та виправдано у зв`язку з відсутністю в її діянні складу вказаного кримінального правопорушення.

Згідно з вироком ОСОБА_1 органом досудового розслідування обвинувачувалась у скоєнні кримінального правопорушення, передбаченого ч. 1 ст. 388 КК України, а саме у вчиненні незаконних дій щодо майна, на яке накладено арешт, за наступних обставин.

Ухвалою Франківського районного суду м. Львова від 30 жовтня 2015 року в справі № 465/3127/15-ц задоволено заяву позивача ОСОБА_2 про забезпечення позову та накладено арешт на квартири АДРЕСА_2, АДРЕСА_3, АДРЕСА_4, АДРЕСА_5, АДРЕСА_6, АДРЕСА_7, АДРЕСА_8 та паркомісця НОМЕР_1, що знаходяться за адресою: АДРЕСА_9 та належать на праві власності відповідачу ОСОБА_1 .

Не погоджуючись з таким рішенням, ОСОБА_1 оскаржила його в апеляційному порядку.

Ухвалою Львівського апеляційного суду від 10 грудня 2015 року апеляційну скаргу ОСОБА_1 відхилено, а рішення суду першої інстанції залишено без зміни.

В подальшому 18 січня 2016 року, 20 січня 2016 року та 22 січня 2016 року ОСОБА_1 уклала нотаріально посвідчені договори дарування та договір купівлі-продажу, на підставі яких відчужила квартири АДРЕСА_2, АДРЕСА_3, АДРЕСА_4, АДРЕСА_5, АДРЕСА_6, АДРЕСА_7, АДРЕСА_8 та паркомісця НОМЕР_1, що знаходяться за адресою: АДРЕСА_9, щодо яких діяв арешт, накладений ухвалою Франківського районного суду м. Львова від 30 жовтня 2015 року.

Ухвалою Львівського апеляційного суду від 06 жовтня 2021 року апеляційну скаргу прокурора залишено без задоволення, а вирок місцевого суду - без зміни.

Вимоги, викладені у касаційній скарзі, та узагальнені доводи особи, яка її подала

У своїй касаційній скарзі прокурор Яворський С.М., посилаючись на неправильне застосування закону України про кримінальну відповідальність, просить ухвалу апеляційного суду скасувати та призначити новий розгляд у суді апеляційної інстанції.

Обґрунтовуючи свої доводи, прокурор посилається на помилковість висновків апеляційного суду про те, що ОСОБА_1 не є суб`єктом кримінальної відповідальності за відчуження арештованого майна, оскільки на момент укладення договорів купівлі-продажу та дарування щодо майна, на яке рішенням суду було накладено арешт, у Державному реєстрі речових прав на нерухоме майно були відсутні відомості про обтяження цього майна. При цьому прокурор вказує, що ухвала про накладення арешту на момент відчуження набрала законної сили та обмежувала права ОСОБА_1 щодо арештованого майна, а не відображення відомостей про арешт у відповідному державному реєстрі не свідчить про відсутність таких обмежень і не надає права особі вільно розпоряджатися арештованим майном.

Крім того, прокурор зазначає, що апеляційний суд, залишаючи виправдувальний вирок місцевого суду без зміни, з-поміж іншого вказав на законність відчуження ОСОБА_1 арештованого майна. Однак, на переконання сторони обвинувачення, такі висновки суду апеляційної інстанції є передчасними, оскільки накладення арешту на майно полягає в обмеженні його власника у свободі вільно розпоряджатись таким майном, а тому дії ОСОБА_1, направлені на відчуження арештованого майна, є явно протиправними.

Одночасно прокурор не погоджується з висновками апеляційного суду про те, що, оскільки арештоване майно за рішенням суду не було ввірено або передано на зберігання власниці, та останню суд не повідомляв про заборону безпосередніх дій щодо цього майна, а також не попереджав про відповідальність за такі діяння, то в діях ОСОБА_1, яка відчужила арештоване майно, не вбачається складу інкримінованого їй злочину. Разом з тим прокурор стверджує, що апеляційним судом було неправильно трактовано норму кримінального закону, оскільки диспозицією ч. 1 ст. 388 КК України визначено, що арештоване майно є окремим предметом даного злочину, при цьому зазначена норма не передбачає вимоги про здійснення опису арештованого майна та передачу його на зберігання власнику, а сам злочин може бути вчинений загальним суб`єктом, що, в свою чергу, підтверджує позицію сторони обвинувачення про наявність в діях ОСОБА_1 складу кримінального правопорушення, передбаченого ч. 1 ст. 388 КК України.

На зазначену касаційну скаргу захисник Федитник В.М. подав заперечення, в яких, посилаючись на безпідставність та необґрунтованість доводів прокурора, просив ухвалу апеляційного суду залишити без зміни, а касаційну скаргу сторони обвинувачення - без задоволення.

Позиції інших учасників судового провадження

У судовому засіданні прокурор Сеник В.Г. підтримала касаційну скаргу та просила її задовольнити.

Захисник Федитник В.М. заперечував щодо задоволення поданої касаційної скарги, просив ухвалу апеляційного суду залишити без зміни, а касаційну скаргу прокурора - без задоволення.

Заслухавши суддю-доповідача, з`ясувавши позиції учасників судового провадження, перевіривши наведені в касаційній скарзі доводи та дослідивши матеріали кримінального провадження, колегія суддів дійшла висновку, що касаційна скарга підлягає частковому задоволенню на таких підставах.

Мотиви Суду

Згідно зі ст. 433 КПК України суд касаційної інстанції перевіряє правильність застосування судами першої та апеляційної інстанцій норм матеріального та процесуального права, правової оцінки обставин і не має права досліджувати докази, встановлювати та визнавати доведеними обставини, що не були встановлені в оскарженому судовому рішенні, вирішувати питання про достовірність того чи іншого доказу.

Відповідно до п. 1 ч. 1 ст. 438 КПК України підставою для скасування або зміни судових рішень при розгляді справи в суді касаційної інстанції є істотне порушення вимог кримінального процесуального закону.

За ч. 2 ст. 438 КПК України у зв`язку з наявністю підстави, зазначеної у п.1 ч. 1 вказаної статті, суд касаційної інстанції має керуватися ст. 412 цього Кодексу.

Згідно з вимогами ч. 1 ст. 412 КПК України істотними порушеннями вимог кримінального процесуального закону є такі порушення вимог цього Кодексу, які перешкодили чи могли перешкодити суду ухвалити законне та обґрунтоване судове рішення.

Відповідно до ст. 129-1 Конституції України суд ухвалює рішення іменем України.

Судове рішення є актом реалізації судової влади. Якість судового рішення - це один із основних критеріїв ефективності правосуддя. Судове рішення високої якості - це рішення, яке досягає правильного результату - наскільки це дозволяють надані судді матеріали - у справедливий, швидкий, зрозумілий та недвозначний спосіб. Оцінка якості кожного рішення повинна здійснюватися тільки через використання права оскарження, установленого законом.

Ухвала апеляційного суду - це рішення вищого суду стосовно законності й обґрунтованості вироку, ухвали, що перевіряються в апеляційному порядку. Вона повинна відповідати тим же вимогам, що і вирок суду першої інстанції, тобто бути законною, обґрунтованою і вмотивованою.

Законність ухвали апеляційного суду - це його сувора відповідність приписам матеріального та процесуального права. Законною може бути лише та ухвала суду апеляційної інстанції, яка постановлена при неухильному дотриманні процесуального закону на всіх стадіях кримінального процесу.

Положеннями статей 370, 419 КПК України передбачено, що ухвала апеляційного суду має бути законною, обґрунтованою і вмотивованою.

Відповідно до вимог ст. 370 КПК України законним є рішення, ухвалене компетентним судом згідно з нормами матеріального права з дотриманням вимог кримінального провадження, передбачених цим Кодексом. Обґрунтованим є рішення, ухвалене судом на підставі об`єктивно з`ясованих обставин, які підтверджені доказами, дослідженими під час судового розгляду та оціненими судом відповідно до статті 94 цього Кодексу. Вмотивованим є рішення, в якому наведені належні і достатні мотиви та підстави його ухвалення.

Відповідно до положень ч. 2 ст. 418, ст. 419 КПК України судові рішення суду апеляційної інстанції ухвалюються в порядку, передбаченому статтями 368-380 цього Кодексу. Ухвала суду апеляційної інстанції, окрім іншого, має містити встановлені судом апеляційної інстанції обставини з посиланням на докази, а також мотиви визнання окремих доказів недопустимими чи неналежними та мотиви, з яких суд апеляційної інстанції виходив при постановленні ухвали, і положення закону, яким він керувався. При залишенні апеляційної скарги без задоволення в ухвалі суду апеляційної інстанції мають бути зазначені підстави, з яких апеляційну скаргу визнано необґрунтованою.

Недотримання наведених положень є істотним порушенням вимог кримінального процесуального закону, яке тягне за собою скасування судового рішення.

Крім того, Верховний Суд звертає увагу на те, що суд апеляційної інстанції фактично виступає останньою інстанцією, що надає можливість сторонам перевірити повноту судового розгляду та правильність встановлення фактичних обставин кримінального провадження судом першої інстанції (ч. 1 ст. 409 КПК України), і це покладає на апеляційний суд певний обов`язок щодо дослідження й оцінки доказів. Водночас у певних випадках дослідження доказів апеляційним судом може бути визнано додатковою гарантією забезпечення права на справедливий суд (ст. 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод).

З матеріалів кримінального провадження видно, що прокурор Захарко А.Є., не погодившись з вироком місцевого суду стосовно ОСОБА_1, оскаржив його в апеляційному порядку.

Мотивуючи свою позицію щодо незаконності оскарженого судового рішення, прокурор зазначав, що висновки суду першої інстанції щодо невинуватості виправданої у вчиненні інкримінованого їй злочину не відповідають фактичним обставинам кримінального провадження, оскільки зроблені внаслідок неповного та однобічного дослідження доказів, наявних у матеріалах кримінального провадження. При цьому прокурор вказував, що місцевий суд, ухвалюючи виправдувальний вирок, фактично здійснив лише стенографічний виклад показань допитаних свідків, при цьому не обґрунтував, яким чином ці показання підтверджують вину чи невинуватість ОСОБА_1 у вчиненні злочину, передбаченого ч. 1 ст. 388 КК України.

Водночас прокурор стверджував, що внаслідок неправильної оцінки доказів та показань свідків суд першої інстанції дійшов необґрунтованого висновку щодо не доведення стороною обвинувачення вини ОСОБА_1 у вчиненні інкримінованого їй кримінального правопорушення.

За змістом п. 16 ч. 1 ст. 7, ст. 23, статей 91, 94 КПК України суд надає оцінку доказам на предмет їх належності, допустимості, достовірності та достатності лише на підставі їх безпосереднього дослідження.

Дотримання цих вимог є необхідним елементом процесуальної форми судового розгляду та забезпечує реалізацію таких засад кримінального провадження, як верховенство права та законність. Без безпосереднього дослідження доказів, допиту свідків, їх належної перевірки та оцінки суд позбавлений можливості встановити обставини, що підлягають доказуванню у кримінальному провадженні, та надати правильну правову оцінку діянню.

Ураховуючи, що прокурор, оскаржуючи виправдувальний вирок щодо ОСОБА_1, посилався в апеляційній скарзі на однобічність і неповноту розгляду кримінального провадження судом першої інстанції та помилкову оцінку ним доказів і просив ухвалити новий обвинувальний вирок, суд апеляційної інстанції з метою забезпечення реалізації стороною обвинувачення права на апеляційне оскарження такого судового рішення відповідно до ч. 6 ст. 22 КПК України мав створити необхідні для цього умови, у тому числі й шляхом повторного дослідження обставин, які оспорюються, та перевірки питання можливості надання іншої оцінки доказам, про які йшлося в апеляційній скарзі.

Залишаючи апеляційну скаргу прокурора Захарка А.Є. без задоволення, суд апеляційної інстанції доводи його апеляційної скарги належним чином не перевірив та не спростував. При цьому в ухвалі апеляційного суду не зазначено конкретних підстав, на яких посилання сторони обвинувачення на неправильне застосування місцевим судом закону України про кримінальну відповідальність та на наявність обґрунтованих доказів, які вказують на винуватість ОСОБА_1 у вчиненні злочину, передбаченого ч. 1 ст. 388 КК України, було залишено без задоволення. Разом з тим судом апеляційної інстанції не було надано правової оцінки наявним у матеріалах кримінального провадження доказам з огляду на статті 22, 23, 94, 95 КПК України. При цьому апеляційний суд погодився з оцінкою доказів, наданою їм судом першої інстанції, та не усунув усіх невідповідностей і протиріч, на які вказував прокурор.

Таким чином, апеляційний суд не дотримався вимог ст. 419 КПК України, оскільки не навів переконливих мотивів на спростування доводів прокурора та не обґрунтував свого рішення належним чином, внаслідок чого дійшов передчасного висновку про правильність застосування місцевим судом закону України про кримінальну відповідальність та необхідність залишення виправдувального вироку щодо ОСОБА_1 без змін, а апеляційної скарги прокурора - без задоволення.

З огляду на викладене колегія суддів вважає, що суд апеляційної інстанції при постановленні ухвали не дотримався вимог кримінального процесуального закону, прийняте ним рішення за своїм змістом не відповідає законодавчим приписам кримінального процесуального законодавства, відповідно до яких суд апеляційної інстанції має перевірити рішення суду першої інстанції з точки зору його відповідності нормам матеріального та процесуального права, фактичним обставинам справи, а також дослідженим у судовому засіданні доказам та постановити законне, обґрунтоване і вмотивоване рішення.

За таких обставин колегія суддів дійшла висновку про те, що порушення норм кримінального процесуального закону, допущені судом апеляційної інстанції під час розгляду кримінального провадження, є такими, що істотно вплинули на обґрунтованість та вмотивованість прийнятого рішення, що відповідно до вимог п. 1 ч. 1 ст. 438 КПК України свідчить про необхідність скасування ухвали апеляційного суду.

Оскільки суд касаційної інстанції не вправі досліджувати докази, встановлювати та визнавати доведеними обставини, вирішувати питання про достовірність того чи іншого доказу, то колегія суддів позбавлена можливості дійти однозначного висновку щодо правильності застосування апеляційним судом закону України про кримінальну відповідальність, про що у своїй касаційній скарзі просить прокурор.

Ураховуючи вищенаведене, Верховний Суд вважає, що касаційна скарга прокурора підлягає частковому задоволенню, а оскаржувана ухвала апеляційного суду підлягає скасуванню з призначенням нового розгляду в суді апеляційної інстанції, під час якого суду необхідно відповідно до вимог статей 94, 95, 439 КПК України, положень глави 31 КПК України (4651-17) дослідити обставини кримінального провадження, керуючись законом, оцінити кожний доказ з точки зору належності, допустимості, достовірності, а їх сукупність - з точки зору достатності та взаємозв`язку, після чого ухвалити законне й обґрунтоване судове рішення.