438/656/17 Про умисне вбивство потерпілого, скоєне із використанням вогнепальної зброї - 22.09.2020 Прийняття

За вироком Сихівського районного суду м. Львова від 05 березня 2018 року ОСОБА_1 засуджено до покарання у виді позбавлення волі за: ч. 1 ст. 115 КК України - строком на 9 років, ч. 1 ст. 263 КК України - строком на 3 роки. На підставі ч. 1 ст. 70 КК України шляхом часткового складання призначених покарань, остаточно визначено ОСОБА_1 покарання у виді позбавлення волі строком на 10 років.

На підставі ч. 5 ст. 72 КК України зараховано ОСОБА_1 у строк відбування покарання строк його попереднього ув`язнення з 30 березня 2017 року до моменту вступу даного вироку в законну силу, з розрахунку один день попереднього ув`язнення за два дні позбавлення волі.

Постановлено стягнути з ОСОБА_1 на користь держави витрати на залучення експерта в сумі 56977, 26 грн.

Згідно з вироком ОСОБА_1 визнано винними у тому, що він 29 березня

2017 року о 23:00, будучи разом з неповнолітньою ОСОБА_2, поблизу житлового будинку АДРЕСА_3, в ході словесного конфлікту з ОСОБА_3, керуючись раптово виниклим умислом на вбивство останнього, реалізовуючи свій злочинний намір, взяв в праву руку ніж господарсько-побутового призначення, який носив при собі, клинком якого несподівано для потерпілого заподіяв один удар в життєво-важливий орган останнього - шию, спричинивши тілесне ушкодження у вигляді колото-різаного поранення шиї зліва з ушкодженням кровоносних судин, що привело до розвитку венозної повітряної емболії та легенево-серцевої недостатності і являється тяжким тілесним ушкодженням за ознаками небезпеки для життя в момент спричинення та перебуває в прямому причинному зв`язку з настанням смерті ОСОБА_3, яка настала в цей же день о 23:35.

Крім цього, ОСОБА_1, у невстановлені досудовим розслідуванням час (але до 30 березня 2017 року), місці та спосіб придбав бойові припаси та вогнепальну зброю, а саме: предмет еліпсоподібної форми зеленого кольору та предмет циліндричної форми складної конструкції, які являють собою корпус оборонної осколкової ручної гранати Ф-1 та УЗРГМ "Уніфікований запал дистанційної дії типу УЗРГМ" промислового виготовлення військового призначення, які в зібраному стані (в конструктивному поєднанні), являються ручною оборонною осколковою гранатою Ф-1, що виготовлена промисловим способом та відноситься до - до бойових припасів; пістолет "ZORAKI mod.914", cal. 9 P.A. із знищеними маркувальними позначеннями, сучасного турецького виробництва, який внаслідок внесених в його конструкцію змін набув властивостей вогнепальної зброї, які ОСОБА_1 до 30 березня 2017 року зберігав за вказаним вище місцем свого проживання, без передбаченого законодавством України дозволу та які 30 березня 2017 року були вилучені в останнього в ході проведення санкціонованого обшуку працівниками Бориславського ВП Дрогобицького ВП ГУ НП у Львівській області.

Ухвалою Львівського апеляційного суду від 10 лютого 2020 року вирок районного суду залишено без зміни.

Вимоги касаційної скарги і узагальнені доводи особи, яка її подала

У касаційній скарзі засуджений ОСОБА_1 просить скасувати оскаржувані судові рішення та призначити новий розгляд у суді першої інстанції.

Стверджує, що вчинене ним кримінальне правопорушення, не містить складу злочину, передбаченого ч. 1 ст. 115 КК України і він діяв в умовах необхідної оборони.

Вважає, що судовий розгляд у суді першої інстанції проведено неповно та однобічно, висновки суду, викладені в судовому рішенні, не відповідають фактичним обставинам кримінального провадження. Суд в основу вироку поклав показання свідка ОСОБА_2, які вона давала на досудовому розслідуванні, а не ті які вона давала в ході судового розгляду.

Вказує, що суд першої інстанції безпідставно відмовив у клопотанні захисника про допит свідка сторони захисту ОСОБА_4 . Також судом необґрунтовано відхиллено клопотання сторони захисту про проведення слідчого експерименту за участю ОСОБА_1 .

На його переконання він не міг бути притягнутий до кримінальної відповідальності за вчинення злочину, передбаченого ч. 1 ст. 263 КК України без наявності закону, який передбачає видачу дозволів на носіння, зберігання, придбання, передачу чи збут вогнепальної зброї (крім гладкоствольної мисливської), бойових припасів або вибухових пристроїв.

Також стверджує, що ухвала апеляційного суду не відповідає вимогам ст. 370 КПК України та у ній всупереч вимогам ст. 419 КПК України, не надано належну оцінку доводам апеляційної скарги захисника.

Окрім того, зазначає, що в апеляційному суді захисником ставилось питання про допит свідка ОСОБА_4, проте апеляційний суд не розглянув вказане клопотання. Не розглянув суд і заявлене у судовому засіданні 10 лютого 2020 року клопотання засудженого про залучення ще одного захисника.

Також апеляційним судом було задоволено його клопотання про ознайомлення з матеріалами провадження, проте апеляційний суд не вжив всіх заходів щодо його конвоювання для ознайомлення з матеріалами провадження в повному обсязі у зв`язку з чим він не був підготовлений до судових дебатів. При цьому в наданні додаткового часу на ознайомлення зі справою йому судом було відмовлено.

Вказує на порушення апеляційним судом вимог ст. 405 КПК України, оскільки апеляційний розгляд був проведений за участю неуповноваженого прокурора. Прокурор Данилів О.М., яка брала участь в апеляційному розгляді не входила до складу групи прокурорів у даному кримінальному провадженні, а отже не мала жодних процесуальних повноважень підтримувати державне обвинувачення.

Позиції інших учасників судового провадження

У судовому засіданні захисник та засуджений ОСОБА_1 підтримали подану касаційну скаргу. Прокурор заперечував проти задоволення касаційної скарги.

Заслухавши суддю-доповідача, перевіривши матеріали кримінального провадження, наведені у касаційній скарзі доводи, колегія суддів дійшла висновку, що скарга засудженого не підлягає задоволенню з таких підстав.

Мотиви Суду

Згідно з ч. 1 ст. 433 КПК України суд касаційної інстанції перевіряє правильність застосування судами першої та апеляційної інстанцій норм матеріального та процесуального права, а також наявність правової оцінки обставин і не має права досліджувати докази, встановлювати й визнавати доведеними обставини, яких не було встановлено в оскарженому судовому рішенні, вирішувати питання про достовірність того чи іншого доказу.

Як установлено частинами 1, 2 ст. 438 КПК України, підставами для скасування або зміни судових рішень при розгляді справи в суді касаційної інстанції є лише: істотне порушення вимог кримінального процесуального закону; неправильне застосування закону України про кримінальну відповідальність; невідповідність призначеного покарання тяжкості кримінального правопорушення та особі засудженого. При вирішенні питання про наявність зазначених у ч. 1 цієї статті підстав суд касаційної інстанції має керуватися статтями 412-414 цього Кодексу. Можливості скасування судових рішень судів першої і апеляційної інстанцій через невідповідність їх висновків фактичним обставинам кримінального провадження (ст. 411 КПК України) чинним законом не передбачено.

Зі змісту касаційної скарги засудженого вбачається, що він, крім іншого, посилається на невідповідність висновків суду фактичним обставинам справи, визначення яких дано в статтях 409 та 410 КПК України, просить доказам у справі дати іншу оцінку, ніж ту, яку дали суди першої й апеляційної інстанцій, тоді як перевірку цих обставин до повноважень касаційного суду законом не віднесено.

Згідно з положеннями ст. 94 КПК України суд під час прийняття відповідного процесуального рішення за своїм внутрішнім переконанням, яке ґрунтується на всебічному, повному й неупередженому дослідженні всіх обставин кримінального провадження, керуючись законом, повинен оцінювати кожний доказ із точки зору належності, допустимості, достовірності, а сукупність зібраних доказів - із точки зору достатності та взаємозв`язку.

При перевірці матеріалів кримінального провадження касаційним судом установлено, що свої висновки про доведеність винуватості ОСОБА_1 у вчиненні злочину, передбаченого ч. 1 ст. 115 КК України та правильність кваліфікації його дій за даною нормою кримінального закону судом першої інстанції зроблено на підставі доказів, досліджених та оцінених у сукупності з дотриманням вимог кримінального процесуального законодавства, про що у судовому рішенні наведено докладні мотиви.

Той факт, що засуджений вчинив умисне вбивство підтверджується:

- показаннями потерпілих ОСОБА_5, яка показала, що її загиблий син - ОСОБА_3 алкоголем не зловживав, ножів з собою не носив та ніхто на нього не скаржився та ОСОБА_6, який пояснив, що 29 березня 2017 року приблизно о 23:00 його син - ОСОБА_3 вийшов з дому тверезим та пішов до магазину, який розташований за 200 м від будинку. Через деякий час до них додому прийшли працівники поліції та повідомили, що їх син перебуває у морзі. Зазначив, що загиблий син ножів з собою не носив та скарг на сина він не чув;

- показаннями свідків ОСОБА_7, ОСОБА_8, ОСОБА_9, які показали, що 29 березня 2017 року приблизно о 23:00 вони були в продуктовому павільйоні на АДРЕСА_3 . Через певний час до дверей вказаного павільйону підійшов ОСОБА_3, який був поранений в шию зліва;

- показаннями експерта ОСОБА_10, котрий вказав, що свідок ОСОБА_2 в ході проведення слідчого експерименту за її участі показала механізм нанесення ОСОБА_1 правою рукою удару у ділянку шиї ОСОБА_3, що відповідає локалізації колото-різаної рани на шиї останнього. Смерть ОСОБА_3 настала від одного удару, який призвів до смерті, при цьому смерть настала не відразу, оскільки потерпілий закривав рану рукою;

- даними, що містяться у протоколах огляду місця події та огляду трупа, слідчого експерименту за участю свідка ОСОБА_2 та відеозаписом до нього, згідно яких ОСОБА_1 в ході раптово виниклого словесного конфлікту із ОСОБА_3, наніс останньому удар правою рукою в ліву частину шиї. Чи було щось в руці ОСОБА_1, ОСОБА_2 не бачила, після удару потерпілий почав кричати та нецензурно виражатися і тримався рукою за шию;

- даними висновку експерта судово-медичної експертизи № 201 від 17 травня 2017 року, відповідно до якого при проведенні слідчого експерименту за участю свідка ОСОБА_2 та при допиті, остання показала механізм нанесення ОСОБА_1 правою рукою удару в ділянку шиї незнайомого чоловіка при цьому травмуючого знаряддя в руці ОСОБА_1 вона не побачила. Вказана ОСОБА_2 ділянка на шиї статиста, куди прийшовся удар, відповідає локалізації колото-різаної рани на шиї трупа ОСОБА_3 ;

- даними, що містяться у висновках експертів та інших доказах.

На думку колегії суддів, висновки суду першої інстанції щодо оцінки доказів винуватості ОСОБА_1 саме у вчиненні злочину, передбаченого ч. 1 ст. 115 КК України, належним чином обґрунтовані та вмотивовані.

Що стосується тверджень засудженого, що в основу вироку були покладені показання свідка ОСОБА_2, які вона давала на досудовому слідстві, то такі є безпідставними.

Відповідно до положень ст. 84 КПК України доказами у кримінальному провадженні є фактичні дані, отримані у передбаченому цим кодексом порядку, на підставі яких слідчий, прокурор, слідчий суддя і суд встановлюють наявність чи відсутність фактів та обставин, що мають значення для кримінального провадження та підлягають доказуванню, процесуальними джерелами доказів є показання, речові докази, документи, висновки експертів.

Відповідно до встановлених у ст. 240 КПК України положень слідчий експеримент проводиться слідчим, прокурором шляхом відтворення дій, обстановки, обставин певної події, проведення необхідних дослідів та випробувань з метою перевірки й уточнення відомостей, які мають значення для встановлення обставин кримінального правопорушення.

Отриманні результати слідчого експерименту фіксуються у процесуальному документі - протоколі цієї слідчої дії та в подальшому досліджуються та оцінюються судом (ст. 358 КПК України).

Згідно п. 3 ч. 2 ст. 99 КПК України протоколи слідчих експериментів належать до документів та в розумінні ст. 84 КПК України є самостійним джерелом доказів, під час якого слідчий, прокурор не допитує особу, а лише перевіряє або уточнює певні відомості, які мають значення для встановлення обставин кримінального правопорушення.

В свою чергу показання особи - є також самостійним джерелом доказів, порядок отримання яких встановлено ч. 1 ст. 95 КПК України і його слід розмежовувати з іншим процесуальним джерелом доказів - протоколом процесуальної дії (слідчого експерименту).

Отже, зафіксовані в документі (протоколі) результати слідчого експерименту не є тотожними наданим слідчому, прокурору показанням, про які йдеться у частинах 1 та 4 ст. 95 КПК України.

Якщо відомості повідомлено учасником кримінального провадження під час проведення інших процесуальних дій, то вони є складовим компонентом змісту документа як іншого окремого процесуального джерела доказів, зокрема протоколу слідчого експерименту, де фіксуються його хід та результати.

Таким чином, спираючись на зміст кримінальних процесуальних норм, передбачених статтями 23, 84, 95, 99, 103- 105, 240 КПК України, колегія суддів зазначає,

що показання і протокол слідчого експерименту є окремими самостійними процесуальними джерелами доказів, які суд оцінює за правилами ст. 94 КПК України.

Така позиція Суду узгоджується з висновком, викладеним у постанові об`єднаної палати Касаційного кримінального суду Верховного Суду від 14 вересня 2020 року у провадженні № 51-6070кмо19 (справа № 740/3597/17).

Дотримання стандартів справедливості провадження досягається через дотримання прав сторони захисту з урахуванням якості доказів сторони обвинувачення, включно

з вирішенням питання про те, чи породжують сумнів щодо їх надійності або точності обставини, за яких їх було отримано, чи були використані у провадженні докази, отримані з порушенням прав на захист.

За встановленим кримінальним процесуальним законом порядком належна правова процедура проведення слідчого експерименту містить низку процесуальних гарантій, дотримання яких виключає обґрунтовані сумніви щодо правомірного отримання відомостей від суб`єкта за відсутності протиправного тиску на учасника кримінального провадження, за його волею та вільним волевиявленням, за умов усвідомлення ним права мовчати і не свідчити проти себе, забезпечення права на захист і правову допомогу, справедливості кримінального провадження в цілому. До системи таких гарантій належить також участь понятих, здійснення безперервного відеозапису слідчої (розшукової) дії як складові судового контролю за дотриманням засад кримінального провадження, детальне і ґрунтовне роз`яснення прав та процесуальних наслідків участі особи в проведенні слідчого експерименту тощо.

Слідчий експеримент у даному кримінальному провадженні був проведений у відповідності до норм чинного кримінального процесуального закону, а самі слідчі дії проведено з дотриманням відповідних процесуальних гарантій, зокрема за участі понятих, законного представника, педагога та із застосуванням технічних засобів фіксації для здійснення безперервного відеозапису зазначеної слідчої дії.

Також, слід зазначити, що фактичні дані, які були отримані при проведенні слідчого експерименту включають не тільки перевірку показань свідка, а й відтворюють (реконструюють) обстановку та обставини події, перевіряють фактичні дані, отримані в результаті допиту свідка, механізму отримання утворення слідів тощо.

Відповідно до ч. 1 ст. 94 КПК України слідчий, прокурор, слідчий суддя, суд за своїм внутрішнім переконанням, яке ґрунтується на всебічному, повному й неупередженому дослідженні всіх обставин кримінального провадження, керуючись законом, оцінюють кожний доказ із точки зору належності, допустимості, достовірності, а сукупність зібраних доказів - з точки зору достатності та взаємозв`язку для прийняття відповідного процесуального рішення.

Згідно з ч. 4 ст. 95 КПК України суд може обґрунтовувати свої висновки лише на показаннях, які він безпосередньо сприймав під час судового засідання або отриманих у порядку, передбаченому ст. 225 цього Кодексу. Суд не вправі обґрунтовувати судові рішення показаннями, наданими слідчому, прокурору, або посилатися на них.

Повертаючись до матеріалів даного кримінального провадження, суд касаційної інстанції, перевіряючи законність судового рішення встановив, що судом першої інстанції з дотриманням положень ст. ст. 94, 95 КПК України безпосередньо було допитано свідка ОСОБА_2, показанням якої була надана судом належна оцінка. Зміна показань свідка була оцінена судом як зацікавленість в уникненні ОСОБА_1 кримінальної відповідальності за вчинення злочину з урахуванням особистих стосунків, які склалися між свідком ОСОБА_2 та засудженим ОСОБА_1 та встановлені судом дані про тривалість цих стосунків та обіцянку засудженого одружитися з останньою.

Крім того, виходячи з наведених вище норм закону та беручи до уваги, що документи, до яких належать і протоколи проведення слідчих експериментів, є самостійними джерелами доказів, суд першої інстанції, оцінивши даний доказ із точки зору належності, допустимості, достовірності, та у сукупності зі зібраними доказами - з точки зору достатності та взаємозв`язку,правильно послався у своєму вироку на дані, які містяться у протоколі слідчого експерименту за участю свідка ОСОБА_2, як на доказ винуватості ОСОБА_1 .

Щодо доводів касаційної скарги засудженого про необґрунтоване, на його думку, відхилення судом клопотання сторони захисту про проведення слідчого експерименту за його участі колегія суддів зазначає наступне.

Згідно з ч. 1 ст. 240 КПК України з метою перевірки і уточнення відомостей, які мають значення для встановлення обставин кримінального правопорушення, слідчий, прокурор має право провести слідчий експеримент шляхом відтворення дій, обстановки, обставин певної події, проведення необхідних дослідів чи випробувань.

За вимогами вказаної вище норми процесуального закону проведення цієї слідчої дії за участі підозрюваного не є обов`язком для органів досудового слідства.

Одночасно колегія суддів звертає увагу, що ОСОБА_1, будучи допитаний в судовому засіданні за участю судово-медичного експерта ОСОБА_11 не міг відтворити механізм заламування ним рук ОСОБА_3, внаслідок чого з його слів, могли бути спричиненні тілесні ушкодження потерпілому та плутався у своїх показаннях.

Також є безпідставними доводи касаційної скарги засудженого про перевищення ним меж необхідної оборони та спростовуються матеріалами провадження.

Так, згідно з ч. 3 ст. 36 КК України перевищенням меж необхідної оборони визнається умисне заподіяння тому, хто посягає, тяжкої шкоди, яка явно не відповідає небезпечності посягання або обстановці захисту. Слід відрізняти необхідну оборону від уявної, під якою розуміється заподіяння шкоди за таких обставин, коли реального суспільно небезпечного посягання не було, але особа, неправильно оцінюючи дії потерпілого, помилково припускала наявність такого посягання.

При уявній обороні кримінальна відповідальність за заподіяну шкоду виключається лише у випадках, коли обстановка, що склалася, давала особі підстави вважати, що мало місце реальне посягання, і вона не усвідомлювала й не могла усвідомлювати помилковість свого припущення. Питання про те, чи дійсно в особи були підстави для помилкового висновку про наявність суспільно небезпечного посягання, вирішується з урахуванням конкретних обставин справи.

За наведених у судових рішеннях обставин не знайшла підтвердження наявність в діях потерпілого акту суспільно небезпечного посягання на життя засудженого. При цьому співвідношення дій потерпілого та протидії засудженого не можуть бутити визнані відповідними захисту від небезпечності посягання, оскільки не були спрямовані на відвернення нападу та захисту, а були обумовленні бажанням спричинити шкоду потерпілому у вигляді настання смерті.

Право на необхідну оборону виникає лише за наявності для цього підстави. Така підстава, відповідно до ч. 1 ст. 36 КК України характеризується двома елементами: вчинення особою суспільно-небезпечного посягання та необхідністю його негайного відвернення або припинення.

Перший елемент підстави необхідної оборони - це наявність суспільно небезпечного посягання. При цьому об`єктом суспільно небезпечного посягання можуть бути також охоронювані законом права та інтереси іншої особи, тобто особи, яка хоча і була піддана посяганню, але сама їх не захищає і на захист стала інша особа. Істотною характеристикою суспільно небезпечного посягання є його наявність, тобто тривалість у часі, протягом якого тільки і можлива необхідна оборона.

Другий елемент, що характеризує підставу необхідної оборони, - це наявність у того, хто захищається, потреби в негайному відверненні чи припиненні наявного суспільна небезпечного посягання.

Існування підстави для необхідної оборони свідчить про те, що особа перебуває у стані необхідної оборони, тобто у неї виникло право на захист правоохоронюваних інтересів шляхом завдання шкоди тому, хто посягає. Таке право існує у особи лише протягом часу, коли вона знаходиться в стані необхідної оборони. У разі, якщо такий стан закінчився, то право на необхідну оборону припиняється. Якщо не зважаючи на це, особа все ж таки заподіює шкоду особі, що здійснювала суспільно небезпечне посягання, то вона підлягає кримінальній відповідальності за заподіяну шкоду на загальних підставах.

З встановлених фактичних обставин вбачається, що ОСОБА_3 будь-яких тілесних ушкоджень ОСОБА_1 не наносив, натомість сам ОСОБА_1 в ході словесного конфлікту наніс ОСОБА_3 один удар ножем в шию потерпілого.

Відповідно до висновків експертів № 89 від 28 квітня 2017 року, № 388/2017-ім від 03 квітня 2017 року, 1173/2017-т від 06 квітня 2017 року, 925/17 від 13 квітня

2017 року, 53/2017-мк від 21 квітня 2017 року смерть ОСОБА_3 настала внаслідок колото-різаного поранення шиї зліва з ушкодженням кровоносних судин, що призвело до розвитку венозної повітряної емболії та легенево-серцевої недостатності. Колото-різане поранення шиї, виявлене на тілі ОСОБА_3 має ознаки тяжкого ступеня за ознакою небезпеки для життя і перебуває в прямому причинно-наслідковому зв`язку із настанням смерті. Згідно до даних висновку експерта судово - медичної експертизи № 201 від 17 травня 2017 року при проведенні слідчого експерименту за участю свідка ОСОБА_2, остання продемонструвала механізм нанесення ОСОБА_1 правою рукою удару в ділянку шиї незнайомого чоловіка та вказана ділянка на шиї статиста, куди прийшовся удар, відповідає локалізації колото-різаної рани на шиї трупа

Отже, ОСОБА_1, завдаючи потерпілому ОСОБА_3 удару ножем в життєво важливий орган - шию усвідомлював суспільно небезпечний характер свого діяння, передбачав його суспільно небезпечні наслідки і хоча не бажав, але свідомо припускав їх настання.

З урахуванням конкретних обставин справи дії ОСОБА_1, на думку колегії суддів, правильно кваліфіковані за ч. 1 ст. 115 КК України.

Крім того, висновки суду першої інстанції про доведеність винуватості ОСОБА_1 у вчиненні злочину, передбаченого ч. 1 ст. 263 КК України, та правильність кваліфікації його дій за даною нормою кримінального закону зроблено на підставі доказів, досліджених та оцінених у сукупності з дотриманням вимог кримінального процесуального законодавства, про що у судовому рішенні наведено докладні мотиви.

Що стосується доводів, викладених у касаційній скарзі засудженого, про те, що за відсутності в Україні закону, який би регулював порядок надання дозволу на носіння зброї, у його діях відсутня подія злочину, то вони є необґрунтованими.

Так, об`єктивну сторону злочину, передбаченого частиною першою статті 263 КК України, утворює носіння, зберігання, придбання, передача чи збут вогнепальної зброї (крім гладкоствольної мисливської), бойових припасів, вибухових речовин або вибухових пристроїв (далі - зброя) без передбаченого законом дозволу. Конструкція наведеної правової норми є бланкетною, тобто містить відсилання до спеціального закону, яким установлено одержання дозволу на зазначені вище дії.

У КК України (2341-14) термін "закон" використовується як у широкому, так і у вузькому значенні.

У широкому значенні слово "закон" вжито у статті 263 КК України. У розумінні цієї статті "передбаченим законом дозволом" на поводження зі зброєю варто вважати дозвіл, що може бути встановлений будь-яким нормативно-правовим актом, у тому числі підзаконним.

Зміст диспозиції статті 263 КК України полягає у встановленні переліку дій щодо зброї, які за умови відсутності передбаченого законом дозволу визнаються злочинами. Вимоги Інструкції та Положення доповнюють зазначену кримінально-правову заборону детальною регламентацією підстав і процедури одержання дозволу, тобто встановлюють спеціальні критерії його законності. Таким чином, зазначені підзаконні нормативно-правові акти конкретизують зміст відповідних положень КК України, проте не підміняють їх як підставу кримінальної відповідальності.

З положень частини першої статті 263 КК України особа має можливість з достатньою точністю наперед передбачити, що за відсутності дозволу наведені дії становитимуть злочин і спричинять передбачені цим Кодексом правові наслідки.

З огляду на викладене, зміст диспозиції статті 263 КК України узгоджується з такими критеріями якості закону, як доступність і передбачуваність.

Аналогічний висновок виловлено Великою Палатою у постанові від 03 липня

2019 року у справі № 288/1158/16-к та Касаційним кримінальним судом у постановах від 04 грудня 2018 року у справі № 161/3885/16-к та від 31 травня

2018 року у справі № 127/27182/15-к.

У цьому кримінальному провадженні суд дослідив усі надані сторонами докази, які не викликають сумнівів у допустимості та достовірності, з`ясувавши усі обставини, передбачені у ст. 91 КПК України, та дійшов обґрунтованого висновку, що зібрані докази в їх сукупності та взаємозв`язку безсумнівно доводять вчинення засудженим кримінальних правопорушень.

Переконливих та достатніх доводів, які би ставили під сумнів додержання судом приписів статей 84, 91, 94 КПК України та правильність застосування закону України про кримінальну відповідальність при кваліфікації діянь ОСОБА_1, в касаційній скарзі не наведено.

Крім того, доводи касаційної скарги засудженого, які аналогічні за своїм змістом доводам апеляційної скарги захисника щодо невідповідності вироку суду вимогам ч. 3 ст. 374 КПК України були предметом перевірки суду апеляційної інстанції, який з наведенням мотивів спростування, визнав їх неспроможними. Так, суд апеляційної інстанції, розглядаючи кримінальне провадження щодо ОСОБА_1, належним чином проаналізував усі доводи наведені у скарзі захисника засудженого ОСОБА_1 - адвоката Ріжка Р.М. на вирок місцевого суду, на кожний з доводів дав повну та вичерпну відповідь.

Що стосується тверджень засудженого про те, що апеляційним судом проігноровано клопотання сторони захисту про допит свідка ОСОБА_4 то слід зазначити наступне.

З матеріалів провадження вбачається, що судом першої інстанції було відмовлено у допиті вказаного свідка, оскільки свідок ОСОБА_4 одразу після допиту її доньки - свідка ОСОБА_2 та перед своїм безпосереднім допитом спілкувалися одна з одною, що є неприпустимим з урахуванням положень ст. 224 КПК України.

У подальшому стороною захисту в апеляційному порядку заявлялось клопотання про допит свідка ОСОБА_4 і в суді апеляційної інстанції. Дане клопотання було розглянуто судом та відхиллено, оскільки вона не була очевидцем події і її показання не містять інформації щодо пред`явленого обвинувачення, не спростовують його і не підтверджують.

Також не можна погодитися з доводами засудженого про те, що апеляційний розгляд відбувся за участю прокурора Данилів О.В., чиї повноваження не були перевірені судом та яка не мала повноважень прокурора у зазначеному кримінальному провадженні, оскільки не входила до групи прокурорів.

За змістом норм, передбачених п. 15 ч. 1 ст. 3, ч. 4 ст. 36 КПК України, поняття "прокурор" охоплює певну посадову особу, яка здійснює повноваження прокурора у конкретному кримінальному провадженні та визначена у порядку ст. 37 КПК України, та прокурорів вищого рівня, визначених у ч. 4 ст. 36 КПК України (Генеральний прокурор України, його перший заступник та заступники, керівники регіональної прокуратури, його перший заступник та заступники).

Згідно з положеннями абз. 3 ч. 4 ст. 36 КПК України у судовому провадженні з перегляду судових рішень в апеляційному чи касаційному порядку, за нововиявленими або виключними обставинами можуть брати участь прокурори органу прокуратури вищого рівня.

А із положень, закріплених у ч. 2 ст. 342 та ч. 1 і ч. 2 ст. 405 КПК України, убачається прямий обов`язок суду перевіряти у судовому засіданні повноваження лише захисників і представників.

Відповідно ж до ч. 6 ст. 22 КПК України суд, зберігаючи об`єктивність та неупередженість, створює необхідні умови для реалізації сторонами їхніх процесуальних прав та виконання процесуальних обов`язків. При цьому згідно з ч. 3 ст. 26 КПК України слідчий суддя, суд у кримінальному провадженні вирішують лише ті питання, що винесені на їх розгляд сторонами та віднесені до їх повноважень цим Кодексом.

Водночас, як убачається із звукозапису судового засідання від 10 лютого 2020 року та матеріалів провадження, наявність процесуальних повноважень прокурора Данилів О.М. на участь в апеляційному розгляді не викликала сумнівів у суду апеляційної інстанції, як і стороною захисту не заявлялось про будь-які обставини, які б

унеможливлювали участь цього прокурора в розгляді провадження апеляційним судом.

Також є неспроможними доводи засудженого про те, що апеляційний суд не вжив всіх заходів щодо його конвоювання для ознайомлення з матеріалами провадження в повному обсязі у зв`язку з чим він не був підготовлений до судових дебатів.

Як слідує з матеріалів провадження засудженому ОСОБА_1 судом апеляційної інстанції протягом тривалого часу, шляхом його конвоювання до Львівського апеляційного суду, надавалась можливість для ознайомлення з матеріалами кримінального провадження щодо нього. З вказаними матеріалами засуджений ознайомився в повному обсязі про що свідчить його розписка в матеріалах справи

(т. 4 а.п. 173-174, 182) .

Є неспроможними також доводи засудженого про порушення апеляційним судом його права на захист.

Так, у касаційній скарзі засуджений стверджує, що ним у судовому засіданні від 10 лютого 2020 року заявлялося клопотання про залучення до справи ще одного захисника (т. 4, а.п. 194-195). Проте, відповідно до журналу вказаного судового засідання та його аудіозапису слідує, що будь-яких клопотань засудженим ОСОБА_1 з цього приводу в судовому засіданні не заявлялося.

Таким чином, ухвала апеляційного суду відповідає вимогам ст. 419 КПК України.

Покарання засудженому призначено відповідно до вимог закону, за своїм видом та розміром є необхідним та достатнім для виправлення ОСОБА_1 попередження нових злочинів, та відповідає вимогам ст. ст. 50, 65, 70 КК України.

Оскільки кримінальний закон застосовано правильно, істотних порушень вимог кримінального процесуального закону не допущено, а призначене покарання відповідає тяжкості вчинених злочинів та особі засудженого, касаційна скарга засудженого має бути залишена без задоволення, а судові рішення - без зміни.