Постанова
іменем України
17 вересня 2020 року
м. Київ
справа № 723/946/19
провадження № 51-1710км20
Верховний Суд колегією суддів Другої судової палати
Касаційного кримінального суду у складі:
головуючого Матієк Т.В.,
суддів Марчука О.П., Наставного В.В.,
за участю:
секретаря судового засідання Трутенко А.Ю.,
прокурора Вегери Д.А.,
захисників Брезіцького В.М., Мельника З.В.,
законного представника
неповнолітнього засудженого ОСОБА_1,
розглянув у відкритому судовому засіданні касаційну скаргу захисника Мельника З.В. в інтересах засудженого ОСОБА_2 на вирок Чернівецького апеляційного суду від 20 лютого 2020 року у кримінальному провадженні, внесеному до Єдиного реєстру досудових розслідувань за № 12018260000000466, за обвинуваченням
ОСОБА_2, ІНФОРМАЦІЯ_1, уродженця та жителя АДРЕСА_1 ), такого, що не має судимостей,
у вчиненні кримінального правопорушення, передбаченого ч. 1 ст. 119 КК.
Зміст рішень судів першої та апеляційної інстанцій і встановлені ними обставини
За вироком Сторожинецького районного суду Чернівецької області від 13 листопада 2019 року ОСОБА_2 визнано винуватим та засуджено за ч. 2 ст. 286 КК до покарання у виді позбавлення волі на строк 3 роки без позбавлення права керувати транспортними засобами.
На підставі ст. 75 КК його звільнено від відбування покарання з випробуванням з іспитовим строком тривалістю 1 рік та покладено обов`язки, передбачені пунктами 1, 2 ч. 1, п. 4 ч. 3 ст. 76 КК.
Цивільний позов потерпілої ОСОБА_3 до ОСОБА_2, ОСОБА_1 та ОСОБА_4 задоволено частково і стягнуто з обвинуваченого ОСОБА_2 на користь ОСОБА_3 у рахунок відшкодування матеріальної та моральної шкоди 23 791,30 грн і 100 000 грн відповідно. У випадку відсутності у неповнолітнього ОСОБА_2 коштів на відшкодування ОСОБА_3 матеріальної та моральної шкоди ухвалено стягнути їх солідарно з його батька - ОСОБА_1 та матері - ОСОБА_4 в частці, якої не вистачає, або в повному обсязі.
Вирішено питання щодо долі речових доказів у цьому кримінальному провадженні.
За вироком місцевого суду неповнолітнього ОСОБА_2 визнано винуватим у тому, що він ІНФОРМАЦІЯ_2 близько 21:30, не маючи посвідчення на право керування транспортним засобом, керував автомобілем марки "JEEP Grand Cherokee" (д.н.з. НОМЕР_1 (Республіка Болгарія), рухаючись по вул. Сторожинецькій у с. Великий Кучурів, Сторожинецького району зі сторони с. Тисовець у напрямку м. Сторожинець. При цьому всупереч вимогам п. 1.5, підпунктів "б", "д" п. 2.3, пунктів 10.1, 12.1, пп. "а" п. 21.11, п. 23.6 та пп. "б" п. 23.10 Правил дорожнього руху (далі - ПДР (1306-2001-п) ), здійснював буксирування на гнучкому зчепленні двох немеханічних транспортних засобів - санок, на яких перебували неповнолітні ОСОБА_5, ОСОБА_6, ОСОБА_7 та ОСОБА_8, не переконавшись, що рух керованого ним транспортного засобу буде безпечним і не створить перешкод або небезпеки іншим учасникам руху, не передбачаючи можливості настання суспільно небезпечних наслідків, хоча повинен був і міг їх передбачити, проїжджаючи ділянку дороги неподалік будинку № 33 вказаної вулиці, дорога якої була вкрита сніговим накатом, ожеледицею, та наявне заокруглення вправо, водій ОСОБА_2, не вибравши безпечної швидкості руху та не врахувавши дорожньої обстановки, неправильно застосувавши прийоми керування транспортним засобом, допустив перекидання санок, кнаслідок чого неповнолітньому ОСОБА_5 згідно з висновком судово-медичної експертизи від 14 січня 2019 року № 825 було спричинено тілесні ушкодження, від яких останній помер.
Чернівецький апеляційний суд вироком від 20 лютого 2020 року апеляційні скарги прокурора та потерпілої задовольнив частково, вирок місцевого суду змінив. Перекваліфікував дії ОСОБА_2 з ч. 2 ст. 286 КК на ч. 1 ст. 119 КК, визнав його винуватим і засудив за ч. 1 ст. 119 КК до покарання у виді позбавлення волі на строк 3 роки, строк відбування якого ухвалив обчислювати з моменту затримання ОСОБА_2, а саме з 20 лютого 2020 року.
Стягнуто з обвинуваченого на користь ОСОБА_3 у рахунок відшкодування матеріальної та моральної шкоди 123 791,30 грн і 200 000 грн відповідно. У випадку відсутності у неповнолітнього ОСОБА_2 коштів на відшкодування ОСОБА_3 матеріальної та моральної шкоди ухвалено стягнути їх солідарно з його батька - ОСОБА_1 та матері - ОСОБА_4 в частці, якої не вистачає, або в повному обсязі. У решті вирок місцевого суду було залишено без змін.
Вимоги касаційної скарги та узагальнені доводи особи, яка її подала
У касаційній скарзі захисник порушує питання про зміну вироку апеляційного суду на підставах неправильного застосування закону України про кримінальну відповідальність і, як наслідок, невідповідності призначеного покарання тяжкості кримінального правопорушення й особі засудженого, просить призначити ОСОБА_2 покарання зі звільненням від відбування покарання з випробуванням на підставі ст. 75 КК, а також зменшити відшкодування матеріальної та моральної шкоди. Вважає, що апеляційний суд не врахував обставин, які пом`якшують покарання ОСОБА_2 (щире каяття й активне сприяння розкриттю злочину, визнання вини, позитивні характеристики, часткове відшкодування завданої шкоди, його молодий вік, поведінку останнього після ДТП тощо), відсутність обставин, що обтяжують покарання, та призначив обвинуваченому занадто суворе покарання у виді реального позбавлення волі на тривалий термін. Захисник вважає, що апеляційний суд не вмотивував свого вироку відповідно до вимог статей 374, 420 КПК, зокрема не обґрунтував неможливості застосування до ОСОБА_2 положень ст. 75 КК.
Також сторона захисту зазначає про неправильне вирішення апеляційним судом цивільного позову, до якого не долучено касових фіскальних чеків про оплату товарів та послуг, а долучено товарні накладні, належним чином не оформлені.
У запереченнях на касаційну скаргу захисника потерпіла вважає її необґрунтованою та просить залишити без задоволення, а вирок апеляційного суду - без змін.
Позиції учасників судового провадження
Захисники та законний представник підтримали подану касаційну скаргу, а прокурор заперечував проти задоволення касаційної скарги сторони захисту, просив вирок апеляційного суду залишити без змін.
Мотиви Суду
Згідно зі ст. 433 КПК суд касаційної інстанції перевіряє правильність застосування судами першої та апеляційної інстанцій норм матеріального та процесуального права, правової оцінки обставин і не має права досліджувати докази, встановлювати та визнавати доведеними обставини, що не були встановлені в оскарженому судовому рішенні, вирішувати питання про достовірність того чи іншого доказу. Суд касаційної інстанції переглядає судові рішення судів першої та апеляційної інстанцій у межах касаційної скарги.
Обґрунтованість засудження ОСОБА_2 та правильність кваліфікації його дій за ч. 1 ст. 119 КК у касаційній скарзі захисником не оспорюються.
Відповідно до вимог ст. 65 КК особі, яка вчинила злочин, має бути призначене покарання, необхідне і достатнє для її виправлення та попередження нових злочинів. Суд, призначаючи покарання, зобов`язаний враховувати ступінь тяжкості вчиненого злочину, дані про особу винного та обставини справи, що пом`якшують і обтяжують покарання. При цьому покарання має на меті не тільки кару, а й виправлення засуджених, а також запобігання вчиненню нових злочинів як засудженими, так і іншими особами, та не має на меті завдати фізичних страждань або принизити людську гідність.
Поняття судової дискреції (судового розсуду) у кримінальному судочинстві охоплює повноваження суду (права та обов`язки), надані йому державою, обирати між альтернативами, кожна з яких є законною, та інтелектуально-вольову владну діяльність суду з вирішення у визначених законом випадках спірних правових питань, виходячи із цілей та принципів права, загальних засад судочинства, конкретних обставин справи, даних про особу винного, справедливості й достатності обраного покарання тощо.
Підставами для судового розсуду під час призначення покарання виступають: кримінально-правові відносно-визначені (де встановлюються межі покарання) та альтернативні (де передбачено декілька видів покарань) санкції; принципи права; уповноважуючі норми, в яких використовуються щодо повноважень суду формулювання "може", "вправі"; юридичні терміни та поняття, які є багатозначними або не мають нормативного закріплення, зокрема "особа винного", "щире каяття" тощо; оціночні поняття, зміст яких визначається не законом або нормативним актом, а правосвідомістю суб`єкта правозастосування, наприклад, під час врахування пом`якшуючих та обтяжуючих покарання обставин (статті 66, 67 КК), визначення "інших обставин справи", можливості виправлення засудженого без відбування покарання, що має значення для застосування ст. 75 КК тощо; індивідуалізація покарання - конкретизація виду і розміру міри державного примусу, який суд призначає особі, що вчинила злочин, залежно від особливостей цього злочину і його суб`єкта.
Доводи у касаційній скарзі захисника про невідповідність призначеного покарання тяжкості вчиненого кримінального правопорушення та особі засудженого ОСОБА_2 не відповідають фактичним обставинам справи і не спростовують висновків апеляційного суду щодо призначеного йому покарання.
Так, суд апеляційної інстанції обґрунтовано не погодився з висновком суду першої інстанції щодо кваліфікації дій ОСОБА_2 за ч. 2 ст. 286 КК і можливості виправлення засудженого без його ізоляції від суспільства та, задовольнивши частково апеляційні скарги прокурора й потерпілої, дійшов умотивованого висновку про перекваліфікацію дії обвинуваченого з ч. 2 ст. 286 КК на ч. 1 ст. 119 КК і призначив йому покарання за ч. 1 ст. 119 КК у виді позбавлення волі на строк 3 роки, яке ОСОБА_2 слід відбувати реально.
При цьому апеляційний суд врахував ступінь тяжкості вчиненого злочину, який відповідно до ст. 12 КК є нетяжким, думку потерпілої, яка просила призначити обвинуваченому реальну міру покарання, дані про особу ОСОБА_2, який є неповнолітнім, на обліку у лікарів психіатра та нарколога не перебуває, раніше не судимий, повністю визнав свою вину, позитивно характеризується за місцем проживання та навчання. Активне сприяння розкриттю злочину, надання допомоги потерпілому після вчинення злочину, вчинення злочину неповнолітнім та часткове відшкодування завданої шкоди суд визнав обставинами, що пом`якшують покарання, а обставин, що обтяжують покарання, апеляційний суд не встановив.
Врахувавши всі зазначені обставини в їх сукупності, апеляційний суд дійшов обґрунтованого висновку про можливість виправлення ОСОБА_2 лише в умовах ізоляції від суспільства, призначивши йому покарання в мінімальній межі, передбаченій санкцією ч. 1 ст. 119 КК, а прийняте рішення належним чином мотивував.
На думку колегії суддів, призначене апеляційним судом покарання є законним, справедливим, сприятливим перевихованню ОСОБА_2 та попередженню вчинення нових злочинів. З урахуванням конкретних обставин справи, позиції потерпілої, невідшкодування потерпілій з 2019 року шкоди, про що зазначив у судовому засіданні законний представник, тому дані про особу обвинуваченого, на яких наголошує у касаційній скарзі сторона захисту, не є достатніми підставами для застосування до винуватого положень ст. 75 КК.
Вирок суду апеляційної інстанції в цій частині відповідає вимогам статей 370, 420 КПК.
Разом із тим слушними є доводи захисника, викладені у касаційній скарзі, в частині неправильного вирішення апеляційним судом цивільного позову потерпілої ОСОБА_3 .
Так, за змістом ч. 1 ст. 129 КПК суд, ухвалюючи обвинувальний вирок, залежно від доведеності підстав і розміру позову задовольняє цивільний позов повністю або частково чи відмовляє в ньому.
Згідно з ч. 5 ст. 128 КПК цивільний позов у кримінальному провадженні розглядається судом за правилами, встановленими цим Кодексом. Якщо процесуальні відносини, що виникли у зв`язку з цивільним позовом, цим Кодексом не врегульовані, до них застосовуються норми Цивільного процесуального кодексу України (1618-15) за умови, що вони не суперечать засадам кримінального судочинства.
Загальними вимогами цивільного процесуального права визначено обов`язковість встановлення судом під час вирішення спору обставин, що мають значення для справи, а також оцінки всіх доказів, з яких суд виходив, вирішуючи позов.
Під час вирішення цивільного позову суд зобов`язаний об`єктивно дослідити обставини справи, встановити учасників та характер правовідносин, що склалися між ними, з`ясувати розмір шкоди, заподіяної внаслідок вчинення злочину, а також визначити порядок її відшкодування.
Крім того, ч. 2 ст. 264 ЦПК встановлено, що при ухваленні рішення суд не може виходити за межі позовних вимог.
Також у ч. 1 ст. 368, частинах 3, 4 ст. 374 КПК передбачено, що при ухваленні вироку суд повинен вирішити, чи підлягає задоволенню пред`явлений цивільний позов, і якщо так, то на чию користь, в якому розмірі та порядку, а в мотивувальній та резолютивній частинах вироку зазначаються підстави для задоволення цивільного позову або відмови у ньому, залишення його без розгляду, рішення про цивільний позов.
Цих вимог закону під час розгляду цього кримінального провадження суд апеляційної інстанції не дотримався.
Як убачається із матеріалів кримінального провадження, потерпілою ОСОБА_3 було заявлено цивільний позов до обвинуваченого неповнолітнього ОСОБА_2 про відшкодування матеріальної та моральної шкоди у розмірі 73 791,30 грн та 200 000 грн відповідно та до ОСОБА_1 як до володільця та розпорядника джерела підвищеної небезпеки - автомобіля марки "JEEP Grand Cherokee" (д.н.з. НОМЕР_1 (Республіка Болгарія)) про відшкодування матеріальної та моральної шкоди у розмірі 100 000 грн та 300 000 грн відповідно (т. 2, а.к.п. 10-32).
Надалі потерпіла ОСОБА_3 подала до місцевого суду заяву про зменшення позовних вимог у зв`язку із частковим відшкодуванням їй законним представником обвинуваченого матеріальної та моральної шкоди у розмірі 50 000 грн та 25 000 грн відповідно та просила стягнути з обвинуваченого ОСОБА_2 у рахунок відшкодування матеріальної та моральної шкоди 23 791,30 грн та 175 000 грн відповідно, а з ОСОБА_1 - у рахунок відшкодування матеріальної та моральної шкоди 100 000 грн та 300 000 грн відповідно (т. 2, а.к.п. 171-174).
Місцевий суд, ухвалюючи вирок щодо ОСОБА_2, частково задовольнив заявлений потерпілою уточнений цивільний позов в частині стягнення з обвинуваченого на користь ОСОБА_3 у рахунок відшкодування матеріальної та моральної шкоди - 23 791,30 грн і 100 000 грн відповідно, тобто в межах заявлених до обвинуваченого позовних вимог.
В апеляційній скарзі потерпіла просила скасувати вирок місцевого суду та постановити новий вирок, яким призначити ОСОБА_2 реальну міру покарання і стягнути з обвинуваченого ОСОБА_2 у рахунок відшкодування матеріальної та моральної шкоди 23 791,30 грн та 175 000 грн відповідно, а з ОСОБА_1 - у рахунок відшкодування матеріальної та моральної шкоди 100 000 грн та 300 000 грн відповідно (т. 2, а.к.п. 195-201).
Апеляційний суд, задовольняючи частково апеляційну скаргу потерпілої, ухвалив стягнути з обвинуваченого ОСОБА_2 на користь ОСОБА_3 у рахунок відшкодування матеріальної та моральної шкоди - 123 791,30 грн і 200 000 грн відповідно, чим не дотримався вимог процесуального права.
Таким чином, апеляційний суд, збільшуючи розмір відшкодування обвинуваченим матеріальної та моральної шкоди, усупереч вимогам ч. 2 ст. 264 ЦПК вийшов за межі заявлених потерпілою ОСОБА_3 до ОСОБА_2 позовних вимог.
Тому вирок апеляційного суду на підставі п. 1 ч. 1 ст. 438 КПК підлягає зміні шляхом зменшення суми відшкодування матеріальної та моральної шкоди до тих розмірів, які були заявлені потерпілою до обвинуваченого ОСОБА_2 .
Керуючись статтями 433, 434, 436, 441, 442 КПК, Верховний Суд
ухвалив:
Касаційну скаргу захисника Мельника З.В. в інтересах засудженого ОСОБА_2 задовольнити частково.
Вирок Чернівецького апеляційного суду від 20 лютого 2020 року щодо ОСОБА_2 в частині вирішення цивільного позову потерпілої ОСОБА_3 до засудженого ОСОБА_2 змінити.
Зменшити розмір відшкодування із засудженого ОСОБА_2 на користь ОСОБА_3 у рахунок відшкодування матеріальної шкоди до 23 791,30 грн та у рахунок відшкодування моральної шкоди до175 000 грн.
У решті вирок апеляційного суду залишити без зміни.
Постанова набирає законної сили з моменту проголошення й оскарженню не підлягає.
Судді:
Т.В. Матієк О.П. Марчук В.В. Наставний