320/9476/17 Про грубе порушення ПДР, перевищення швидкості руху автомобіля, та скоєння наїзду на пішохода, яка перетинала проїжджу частину по нерегульованому пішохідному переході, чим були заподіяні їй тяжкі тілесні ушкодження, від яких потерпіла померла в лікарні - 16.07.2020 Прийняття

розглянув у відкритому судовому засіданні касаційну скаргу захисника Діденка В.Є. в інтересах засудженого ОСОБА_2 на вирок Запорізького апеляційного суду від 04 березня 2020 року у кримінальному провадженні, внесеному до Єдиного реєстру досудових розслідувань за № 12017080140004656, за обвинуваченням

ОСОБА_2, ІНФОРМАЦІЯ_1, громадянина України, уродженця с. Нововасилівка Приазовського району Запорізької області, жителя АДРЕСА_1 ),

у вчиненні злочинів, передбачених ч. 2 ст. 286, ч. 1 ст. 135 КК України.

Зміст оскаржуваного судового рішення і встановлені судами першої та апеляційної інстанцій обставини

За вироком Мелітопольського міськрайонного суду Запорізької області від 28 листопада 2019 року ОСОБА_2 засуджено за ч. 2 ст. 286, ч. 1 ст. 135 КК України із застосуванням ч. 1 ст. 70 КК України до покарання у виді позбавлення волі на строк 5 років з позбавленням права керувати транспортними засобами на строк 3 роки.

На підставі ст. 75 КК України ОСОБА_2 звільнено від відбування покарання з випробуванням з іспитовим строком тривалістю 3 роки.

Згідно з вироком ОСОБА_2 визнано винуватим у тому, що він 29 жовтня 2017 року близько 18:00, перебуваючи в стані алкогольного сп`яніння, керуючи автомобілем марки "ВАЗ 2101", д.н.з. НОМЕР_1, перевищуючи дозволену швидкість руху в межах населеного пункту, рухаючись по просп. 50 років Перемоги у м. Мелітополі Запорізької області з боку вул. Гризодубової у напрямку вул. Брів-ла-Гайард, порушив вимоги пунктів 2.9а, 12.4, 12.9, 18.1 Правил дорожнього руху України (далі ПДР (1306-2001-п) ), в результаті чого здійснив наїзд на пішохода ОСОБА_3, яка перетинала проїжджу частину по нерегульованому пішохідному переході, чим заподіяв їй тяжкі тілесні ушкодження, від яких потерпіла померла в лікарні 06 листопада 2017 року.

Крім того, ОСОБА_2 29 жовтня 2017 року близько 18:00, після здійснення наїзду на пішохода ОСОБА_3, порушуючи вимоги п. 2.10 ПДР (1306-2001-п) , керований автомобіль не зупинив, маючи реальну можливість не вжив заходів для надання першої медичної допомоги потерпілій, яка перебувала у небезпечному для життя стані та була позбавлена можливості вжити заходів до самозбереження внаслідок безпорадного стану, чим свідомо залишив її без допомоги.

Вироком Запорізького апеляційного суду від 04 березня 2020 року апеляційну скаргу прокурора Фурманенко М.В. задоволено, а вирок Мелітопольського міськрайонного суду Запорізької області від 28 листопада 2019 року в частині призначеного ОСОБА_2 покарання скасовано.

Постановлено новий вирок, яким ОСОБА_2 засуджено за ч. 2 ст. 286 КК України до покарання у виді позбавлення волі на строк 3 роки з позбавленням права керувати транспортними засобами на строк 3 роки, за ч. 1 ст. 135 КК України до покарання у виді позбавлення волі на строк 1 рік.

На підставі ч. 1 ст. 70 КК України за сукупністю злочинів шляхом поглинення менш суворого покарання більш суворим визначено ОСОБА_2 остаточне покарання у виді позбавлення волі на строк 3 роки з позбавленням права керувати транспортними засобами на строк 3 роки.

У решті вирок суду першої інстанції залишено без зміни.

Вимоги, викладені у касаційній скарзі, та узагальнені доводи особи, яка її подала

У касаційній скарзі захисник Діденко В.Є. просить скасувати вирок апеляційного суду та призначити новий розгляд у суді апеляційної інстанції у зв`язку з невідповідністю призначеного покарання тяжкості кримінальних правопорушень та особі засудженого. На обґрунтування своїх вимог зазначає, що, постановляючи вирок, апеляційний суд безпідставно врахував як обставину, що обтяжує покарання засудженому, залишення потерпілої у небезпеці, оскільки такі дії ОСОБА_2 кваліфіковано як окремий злочин, передбачений ч. 1 ст. 135 КК України. Крім того, вважає, що апеляційний суд належним чином не дослідив доказів, які характеризують особу засудженого, зокрема того, що ОСОБА_2 одружився, має на утриманні хвору матір, яка є інвалідом третьої групи та перебуває на обліку в лікаря-онколога, потребує реабілітаційних заходів й складного лікування та сторонньої допомоги. Також захисник вказує, що апеляційний суд, обґрунтовуючи висновки щодо неможливості звільнення ОСОБА_2 від покарання на підставі ст. 75 КК України, належним чином не врахував поведінки останнього після вчинення злочинів, який надав матеріальну допомогу потерпілій на лікування, тобто вживав вичерпних заходів для зменшення наслідків вчинених злочинів.

Позиції інших учасників судового провадження

Від учасників судового провадження заперечень на касаційну скаргу захисника не надходило.

У судовому засіданні захисник Діденко В.Є. та потерпіла ОСОБА_1 підтримали касаційну скаргу, просили її задовольнити. Прокурор Матолич М.Р. просила вирок апеляційного суду залишити без зміни, а касаційну скаргу захисника - без задоволення.

Заслухавши суддю-доповідача, з`ясувавши позиції учасників судового провадження, перевіривши наведені в касаційній скарзі доводи та дослідивши матеріали кримінального провадження, колегія суддів дійшла висновку, що касаційна скарга задоволенню не підлягає з таких підстав.

Мотиви суду

Згідно з ч. 1 ст. 433 КПК України суд касаційної інстанції перевіряє правильність застосування судами першої та апеляційної інстанцій норм матеріального та процесуального права.

Відповідно до ч. 2 ст. 433 КПК України суд касаційної інстанції переглядає судові рішення судів першої та апеляційної інстанцій у межах касаційної скарги.

Під час перевірки матеріалів кримінального провадження встановлено, що висновки про доведеність винуватості засудженого у вчиненні інкримінованих злочинів місцевий суд належним чином вмотивував дослідженими та оціненими під час судового розгляду доказами і правильно визнав достатніми та взаємозв`язаними для ухвалення обвинувального вироку щодо ОСОБА_2

Кваліфікація дій ОСОБА_2 за ч. 2 ст. 286, ч. 1 ст. 135 КК України з урахуванням обсягу пред`явленого обвинувачення є правильною.

Доводи касаційної скарги захисника про порушення апеляційним судом загальних засад призначення покарання та його надмірну суворість, на думку колегії суддів, є непереконливими з огляду на наступне.

Відповідно до статей 404, 407 КПК України апеляційний суд переглядає судові рішення в межах апеляційної скарги і за наслідками її розгляду має право скасувати вирок суду першої інстанції повністю або частково та ухвалити новий, у якому зобов`язаний навести належні й достатні мотиви та підстави прийнятого рішення з урахуванням вимог ст. 409 КПК України.

Вирішуючи питання про скасування або зміну вироку місцевого суду, суд апеляційної інстанції має керуватися положеннями статей 408, 420 КПК України.

Зокрема, положеннями ч. 2 ст. 420 КПК України передбачено, що вирок суду апеляційної інстанції має відповідати загальним вимогам до вироків, визначеним ст. 374 КПК України.

Зі змісту статей 7, 404, 420 КПК України у їх взаємозв`язку вбачається, що апеляційний суд зобов`язаний перевірити всі доводи, наведені в апеляційних скаргах, врахувати позицію сторін кримінального провадження і учасників судового розгляду, дати у своєму рішенні на них вичерпну відповідь та у випадку незгоди з ними зазначити підстави їх необґрунтованості.

Скасовуючи вирок місцевого суду в частині призначеного покарання, апеляційний суд вказав, що доводи апеляційної скарги прокурора в цій частині є слушними.

Відповідно до статей 50, 65 КК України особі, яка вчинила злочин, має бути призначене покарання, необхідне і достатнє для її виправлення та попередження нових злочинів. Суд, призначаючи покарання, зобов`язаний врахувати ступінь тяжкості вчиненого злочину, дані про особу винного та обставини, що пом`якшують і обтяжують покарання. При цьому покарання має на меті не тільки кару, а й виправлення засуджених, а також запобігання вчиненню нових злочинів як засудженими, так і іншими особами та не має на меті завдати фізичних страждань або принизити людську гідність.

Виходячи з принципів співмірності й індивідуалізації таке покарання за своїм видом та розміром має бути адекватним (відповідним) характеру вчинених дій, їх небезпечності та даним про особу винного.

Як убачається з матеріалів кримінального провадження, апеляційний суд, обґрунтовуючи висновок щодо виду і розміру покарання ОСОБА_2, призначаючи йому покарання у виді позбавлення волі, виходив з того, що засуджений вчинив тяжкий злочин з необережності та умисний злочин невеликої тяжкості, щиро розкаявся, визнав вину та активно сприяв розкриттю злочинів, відшкодував матеріальну шкоду, на обліку в лікарів нарколога та психіатра не перебуває, раніше не судимий, за місцем проживання характеризується посередньо, не працює, на утриманні неповнолітніх дітей не має.

Разом з тим апеляційний суд зазначив, що місцевий суд формально врахував характер вчинених ОСОБА_2 злочинів, думку потерпілої про можливість призначення йому покарання, не пов`язаного з позбавленням волі, висновок органу пробації про можливість звільнення ОСОБА_2 від відбування покарання з випробуванням.

При цьому суд апеляційної інстанції, скасовуючи вирок у частині призначеного покарання, дійшов висновку, що місцевий суд повною мірою не врахував того, що ОСОБА_2, перебуваючи у стані алкогольного сп`яніння, самовпевнено та безвідповідально керуючи транспортним засобом, грубо порушив ПДР (1306-2001-п) , легковажно розраховував на відвернення суспільно небезпечних наслідків від своїх неправомірних дій, що призвело до смерті молодої жінки.

З огляду на викладене апеляційний суд констатував, що звільнення ОСОБА_2 від відбування покарання з випробуванням на підставі ст. 75 КК України є явно несправедливим через м`якість та не відповідає положенням статей 50, 65 КК України.

Колегія суддів погоджується з твердженнями апеляційного суду, що в даному випадку, з урахуванням легковажної протиправної поведінки обвинуваченого, тяжких та невідворотних наслідків у вигляді смерті пішохода, уникнення ОСОБА_2 реального покарання негативно вплине на сприйняття суспільством, зокрема іншими водіями, необхідності суворо дотримуватися правил дорожнього руху.

Що стосується доводів касаційної скарги захисника про те, що апеляційний суд безпідставно врахував як обставину, що обтяжує покарання засудженому залишення потерпілої у небезпеці, оскільки такі дії ОСОБА_2 кваліфіковано як окремий злочин, передбачений ч. 1 ст. 135 КК України, колегія суддів вважає за необхідне зазначити наступне.

Обґрунтовуючи висновок щодо безпідставності застосування до ОСОБА_2 інституту звільнення від відбування покарання з випробуванням, апеляційний суд, окрім іншого, врахував поведінку ОСОБА_2 одразу після вчинення злочину, яка виразилась у залишенні місця дорожньо-транспортної пригоди та ненаданні допомоги потерпілій.

Зі змісту оскаржуваного вироку вбачається, що така поведінка ОСОБА_2 співставлена, проаналізована й оцінена у сукупності з іншими фактичними обставинами та врахована апеляційним судом виключно як відношення засудженого до наслідків своїх дій.

При цьому апеляційним судом не встановлено інших обставин (крім встановленої місцевим судом - вчинення злочину у стані алкогольного сп`яніння), які відповідно до вимог ст. 67 КПК України обтяжували б покарання ОСОБА_2 .

За таких обставин доводи касаційної скарги захисника в цій частині колегія суддів вважає безпідставними та такими, що не знайшли свого підтвердження під час касаційного розгляду.

Враховуючи вказані обставини в їх сукупності, колегія суддів вважає, що апеляційний суд обґрунтовано дійшов висновку, що перевиховання засудженого ОСОБА_2 можливе лише в умовах ізоляції його від суспільства, та правильно призначив мінімальне покарання, передбачене санкцією ч. 2 ст. 286 КК України.

При цьому колегія суддів вважає, що надання ОСОБА_2 матеріальної допомоги потерпілій ОСОБА_3 на лікування, встановлення факту перебування на утриманні хворої матері, його подальше одруження, не знижують суспільної небезпеки вчинених ним злочинів та у даному випадку не свідчить про надмірну суворість призначеного покарання, про що наголошує захисник у своїй скарзі.

Отже, призначене засудженому ОСОБА_2 покарання відповідає вимогам закону, за своїм видом та розміром є необхідним та достатнім для його виправлення й попередження вчинення нових злочинів, справедливим і таким, що не суперечить ст. 65 КК України.

На переконання колегії суддів, призначене ОСОБА_2 апеляційним судом покарання з огляду на вимоги ст. 50 КК України узгоджується із загальними засадами закону України про кримінальну відповідальність, відповідає основній його меті як заходу примусу.

Таким чином, не вбачається підстав вважати призначене засудженому покарання явно несправедливим через його суворість, про що захисник вказує у своїй касаційній скарзі, як і не вбачається підстав для застосування положень ст. 75 КК України та звільнення ОСОБА_2 від відбування покарання з випробуванням.

Вирок суду апеляційної інстанції є законним, вмотивованим та обґрунтованим, відповідає вимогам статей 370, 374, 420 КПК України, підстав для його скасування чи зміни в ході касаційного розгляду не встановлено.

Оскільки кримінальний закон застосовано правильно, істотних порушень вимог кримінального процесуального закону не встановлено, а призначене покарання відповідає тяжкості вчинених злочинів та особі засудженого, то касаційну скаргу захисника слід залишити без задоволення, а вирок апеляційного суду - без зміни.