344/2514/19 Про надання службовій особі юридичної особи приватного права незалежно від організаційно-правової форми неправомірної вигоди за вчинення зазначеною службовою особою дій з використанням наданих їй повноважень в інтересах того, хто надає таку вигоду, а також використання завідомо підробленого документа - 15.04.2020 Прийняття

розглянув у відкритому судовому засіданні касаційну скаргу ОСОБА_1 на вирок Івано-Франківського міського суду Івано-Франківської області від 10 квітня 2019 року та ухвалу Івано-Франківського апеляційного суду від 15 жовтня 2019 року щодо ОСОБА_2 у кримінальному провадженні, дані про яке внесено до Єдиного реєстру досудових розслідувань за № 12019090010000460, за обвинуваченням

ОСОБА_2, громадянина України, ІНФОРМАЦІЯ_1, уродженця смт. Делятин Надвірнянського району Івано-Франківської області, освіта середня - спеціальна, одруженого, має на утриманні двох малолітніх дітей, проживаючого та зареєстрованого за адресою: АДРЕСА_1, раніше не судимого,

у вчиненні злочинів, передбачених ч. 4 ст. 358, ч. 1 ст. 368-3 КК.

Зміст оскаржених судових рішень і встановлені судами

першої та апеляційної інстанцій обставини

Вироком Івано-Франківського міського суду Івано-Франківської області від 10 квітня 2019 року затверджено угоду про визнання винуватості, укладену 8 лютого 2019 року між прокурором Івано-Франківської місцевої прокуратури Карабіном Є. М. та обвинуваченим ОСОБА_2 .

ОСОБА_2 засуджено за ч. 4 ст. 358, ч. 1 ст. 368-3 КК та призначено узгоджене сторонами покарання за ч. 4 ст. 358 КК у виді штрафу в розмірі 50 неоподатковуваних мінімумів доходів громадян, що становить 850 гривень; за ч. 1 ст. 368-3 КК у виді штрафу в розмірі 150 неоподатковуваних мінімумів доходів громадян, що становить 2550 гривень.

На підставі ст. 70 КК, за сукупністю злочинів, шляхом поглинення менш суворого покарання більш суворим остаточно призначено ОСОБА_2 покарання у виді штрафу в розмірі 150 неоподатковуваних мінімумів доходів громадян, що становить 2550 гривень.

Ухвалою Івано-Франківського міського суду Івано-Франківської області від 17 вересня 2019 року виправлено допущені описки у вироку Івано-Франківського міського суду від 10 квітня 2019 року.

З мотивувальної частини зазначеного вироку виключено посилання на "директор ТОВ "Фаворит Авто" ОСОБА_1 " та "інженер оцінювач ТОВ "Фаворит Авто" ОСОБА_3 " і зазначено "особи, матеріали щодо якої виділено в окреме провадження".

Згідно з вироком ОСОБА_2 визнано винним у вчиненні умисних дій, які виразилися в наданні службовій особі юридичної особи приватного права незалежно від організаційно-правової форми неправомірної вигоди за вчинення зазначеною службовою особою дій з використанням наданих їй повноважень в інтересах того, хто надає таку вигоду; використанні завідомо підробленого документа, за обставин, наведених у вироку.

Ухвалою Івано-Франківського апеляційного суду від 15 жовтня 2019 року апеляційні скарги адвоката Микитюка І. І., який діє в інтересах ОСОБА_1, та ОСОБА_3 залишено без задоволення, а вирок Івано-Франківського міського суду Івано-Франківської області від 10 квітня 2019 року без змін.

Вимоги касаційної скарги і узагальнені доводи особи, яка її подала

У касаційній скарзі ОСОБА_1, матеріали щодо якого виділено в окреме провадження, просить вирок Івано-Франківського міського суду Івано-Франківської області від 10 квітня 2019 року та ухвалу Івано-Франківського апеляційного суду від 15 жовтня 2019 року скасувати і призначити новий розгляд у суді першої інстанції у зв`язку з істотним порушенням вимог кримінального процесуального закону.

Свою позицію обґрунтовує тим, що суд першої інстанції, порушивши принципи презумпції невинуватості та забезпечення доведеності вини, затвердив угоду про визнання винуватості, яка не відповідає вимогам ст. 472 КПК.

Вироком суду встановлено факти, що створюють преюдицію визнання винуватості ОСОБА_1 у вчиненні злочину, судове провадження щодо якого здійснюється в іншому провадженні.

На думку ОСОБА_1 ухвала апеляційного суду не відповідає вимогам ст. 419 КПК.

Позиції інших учасників судового провадження

Прокурор Браїло І. Г. не підтримав касаційну скаргу ОСОБА_1 та просив її не задовольняти.

Мотиви Суду

Згідно з ст. 433 КПК суд касаційної інстанції перевіряє правильність застосування судами першої та апеляційної інстанцій норм матеріального та процесуального права, правової оцінки обставин і не має права досліджувати докази, встановлювати та визнавати доведеними обставини, що не були встановлені в оскарженому судовому рішенні, вирішувати питання про достовірність того чи іншого доказу. Суд касаційної інстанції переглядає судові рішення судів першої та апеляційної інстанцій у межах касаційної скарги.

Відповідно до ст. 370 КПК судове рішення повинно бути законним, обґрунтованим і вмотивованим. Законним є рішення, ухвалене компетентним судом згідно з нормами матеріального права з дотриманням вимог щодо кримінального провадження, передбачених КПК (4651-17) .

Частиною 4 ст. 469 КПК зазначено випадки коли між прокурором та підозрюваним чи обвинуваченим у кримінальному провадженні може бути укладено угоду про визнання винуватості. Зокрема, згідно з п. 3 ч. 4 ст. 469 КПК така угода може бути укладена у провадженні щодо особливо тяжких злочинів, вчинених за попередньою змовою групою осіб, організованою групою чи злочинною організацією або терористичною групою за умови викриття підозрюваним, який не є організатором такої групи або організації, злочинних дій інших учасників групи чи інших, вчинених групою або організацією злочинів, якщо повідомлена інформація буде підтверджена доказами.

Вимоги до змісту угоди про визнання винуватості визначено у ст. 472 КПК. В угоді мають бути зазначені її сторони, формулювання підозри чи обвинувачення та його правова кваліфікація з зазначенням статті (частини статті) закону України про кримінальну відповідальність, істотні для відповідного кримінального провадження обставини, беззастережне визнання підозрюваним чи обвинуваченим своєї винуватості у вчиненні кримінального правопорушення, обов`язки підозрюваного чи обвинуваченого щодо співпраці у викритті кримінального правопорушення, вчиненого іншою особою (якщо відповідні домовленості мали місце), умови часткового звільнення підозрюваного, обвинуваченого від цивільної відповідальності у вигляді відшкодування державі збитків внаслідок вчинення ним кримінального правопорушення, узгоджене покарання та згода підозрюваного, обвинуваченого на його призначення або на призначення покарання та звільнення від його відбування з випробуванням, умови застосування спеціальної конфіскації, наслідки укладення та затвердження угоди, передбачені ст. 473 цього Кодексу, та наслідки невиконання угоди.

За змістом статтей 474, 475 КПК суд зобов`язаний перевірити угоду на відповідність вимогам цього Кодексу та/або закону і може відмовити в затвердженні угоди, якщо: умови угоди суперечать вимогам цього Кодексу та/або закону, в тому числі допущена неправильна правова кваліфікація кримінального правопорушення, яке є більш тяжким ніж те, щодо якого передбачена можливість укладення угоди; умови угоди не відповідають інтересам суспільства; умови угоди порушують права, свободи чи інтереси сторін або інших осіб; існують обґрунтовані підстави вважати, що укладення угоди не було добровільним, або сторони не примирилися; очевидна неможливість виконання обвинуваченим взятих на себе за угодою зобов`язань; відсутні фактичні підстави для визнання винуватості. В іншому випадку, якщо суд переконається, що угода може бути затверджена, він ухвалює вирок, яким затверджує угоду і призначає узгоджену сторонами міру покарання.

Перевіривши дотримання сторонами вимог ст. 472 КПК щодо змісту угоди про визнання винуватості, переконавшись у добровільності позиції ОСОБА_2, правильному розумінні останнім суті угоди та її наслідків, суд затвердив цю угоду про визнання винуватості укладену між прокурором та обвинуваченим, згідно якої останній беззастережно та повністю визнав себе винним у вчиненні інкримінованих йому злочинів, передбачених ч. 4 ст. 358, ч. 1 ст. 368-3 КК, не заперечував обставин їх вчинення з призначенням узгодженої сторонами міри покарання.

Колегія суддів Верховного Суду погоджується з висновками суду апеляційної інстанції, що вирок суду з урахуванням змін, внесених ухвалою суду від 17 вересня 2019 року, якою виправлено описки, з мотивувальної частини вироку виключено посилання на прізвища осіб, з якими обвинувачений ОСОБА_2 діяв у співучасті, щодо яких кримінальне провадження у суді не розглядалось та які не брали участь у судовому розгляді, відповідає вимогам ст. 475 КПК.

Переглянувши вирок, апеляційний суд дав належну оцінку доводам адвоката Микитюка І. І., які є аналогічними доводам касаційної скарги ОСОБА_1, та зазначив підстави, з яких апеляційну скаргу визнано безпідставною. Доводи Фролова щодо невідповідності ухвали апеляційного суду вимогам ст. 419 КПК є необгрунтованими.

З висновками суду апеляційної інстанції щодо безпідставності доводів захисника щодо порушення презумпції невинуватості ОСОБА_1 погоджується і колегія суддів Верховного Суду.

Зміст і форма кримінального провадження повинні відповідати загальним засадам кримінального провадження, однією з яких є презумпція невинуватості та забезпечення доведеності вини, яка у розумінні ст. 17 КПК передбачає, що особа вважається невинуватою у вчиненні кримінального правопорушення і не може бути піддана кримінальному покаранню, доки її вину не буде доведено у порядку, передбаченому цим Кодексом, і встановлено обвинувальним вироком суду, що набрав законної сили.

Колегія суддів Верховного Суду погоджується з висновками апеляційного суду, що згідно вимог кримінального процесуального закону формулювання обвинувачення має містити дані щодо події кримінального правопорушення із зазначенням часу, місця, форми вини і мотивів, способу вчинення, наслідків та інших даних, на підставі яких, відповідно до диспозиції певної статті Кримінального кодексу України (2341-14) можна встановити в діях обвинуваченого склад кримінального правопорушення, з урахуванням наявних кваліфікуючих ознак.

Зазначення при формулюванні обвинувачення конкретних осіб, які є співучасниками злочину відповідає вимогам національного законодавства щодо конкретності пред`явленого обвинувачення та вимогам ст. 6 Конвенції про захист прав людини та основоположних свобод, стосовно права обвинуваченого бути негайно й детально проінформованим зрозумілою для нього мовою про характер і причини висунутого проти нього обвинувачення.

Європейський суд з прав людини неодноразово наголошував на тому, що у кримінальній справі надання повної, детальної інформації щодо пред`явленого особі обвинувачення та, відповідно, про правову кваліфікацію, яку суд може дати відповідним фактам, є важливою передумовою забезпечення справедливого судового розгляду (рішення від 25 березня 1999 року у справі "Пелісьє та Сассі проти Франції" №25444/94, п. 52; рішення від 25 липня 2000 року у справі "Матточіа проти Італії", №23969/94, п. 58; рішення від 20 квітня 2006 року у справі "І .Н. та інші проти Австрії", №42780/98, п. 34).

Вчинення злочину у співучасті є важливою обставиною, яка підлягає обов`язковому зазначенню в формулюванні обвинувачення, оскільки дозволяє встановити характер дій обвинуваченого та ступінь його участі у вчиненні злочину, свідчить про підвищену суспільну небезпеку вчиненого злочину та дозволяє надати правильну правову оцінку діям обвинуваченого.

Апеляційний суд дійшов обґрунтованого висновку, що скасування у даному випадку вироку суду, який набрав законної сили, не відповідає вимогам ст. 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод щодо справедливого судового розгляду в такому його елементі як правова визначеність.

Право обвинуваченого на визнання своєї вини у вчиненні кримінального правопорушення та укладення угоди про визнання винуватості передбачено діючим кримінальним процесуальним законом і може бути вільно використано ним відповідно до принципу диспозитивності.

Невизнання своєї вини іншими особами у кримінальному провадженні не може бути підставою, яка унеможливлює або ускладнює реалізацію права обвинуваченого на укладання угоди про визнання винуватості і не може бути правовою підставою для скасування вироку на підставі угоди про визнання винуватості.

Апеляційний суд обґрунтовано дійшов висновку, що виключення ухвалою суду першої інстанції посилання у вироку на конкретних осіб, як співучасників інкримінованих ОСОБА_2 злочинів, свідчить про відсутність встановлених преюдиціальних фактів щодо ОСОБА_1 .