336/295/18 Про визнання особи невинуватим у скоєнні злочинів, передбачених ст. 110 та ст. 258-3 КК України, та виправдання останнього - 09.04.2020 Прийняття

розглянув у відкритому судовому засіданні матеріали кримінального провадження, внесеного до Єдиного реєстру досудових розслідувань за № 22017080000000011, за обвинуваченням

ОСОБА_1, ІНФОРМАЦІЯ_1, уродженця та жителя АДРЕСА_1, зареєстрованого в цьому ж місті ( АДРЕСА_2 ), такого, що судимості не має,

у вчиненні злочинів, передбачених ч. 2 ст. 110, ч. 1 ст. 258-3 КК України,

за касаційною скаргою прокурора, який брав участь у розгляді кримінального провадження в судах першої та апеляційної інстанцій, на вирок Шевченківського районного суду м. Запоріжжя від 27 березня 2019 року та ухвалу Запорізького апеляційного суду від 27 червня 2019 року.

Зміст оскаржених судових рішень і встановлені судами першої та апеляційної інстанцій обставини

За вироком Шевченківського районного суду м. Запоріжжя від 27 березня 2019 року ОСОБА_1 визнано невинуватим у вчиненні злочинів, передбачених ч. 2 ст. 110, ч. 1 ст. 258-3 КК України, та виправдано.

Орган досудового розслідування обвинувачував ОСОБА_1 у тому, що він за обставин, детально викладених у виправдувальному вироку місцевого суду, в неустановленому під час досудового слідства місці, підтримуючи протиправні дії незаконного утворення "Донецька Народна Республіка" (далі - "ДНР"), направлені на зміну меж території та державного кордону України, діючи умисно, за попередньою змовою з неустановленими під час слідства особами - учасниками терористичної організації "ДНР", вчинив такі дії.

ІНФОРМАЦІЯ_2 на власній сторінці в соціальній мережі "ВКонтакте" для ознайомлення широкого кола осіб здійснив репост із групи "ІНФОРМАЦІЯ_3", у якому йдеться про те, що "народный губернатор Донецкой области ОСОБА_2 " спонукав південно-східні регіони утворити "государство Новороссия".

11 травня 2014 року ОСОБА_1, перебуваючи на території Київського району м. Донецька, виконував повноваження спостерігача на виборчій дільниці зазначеного району, у зв`язку з чим забезпечив проведення незаконного референдуму з питання проголошення незалежної "ДНР".

Також у Шевченківському районі міста Запоріжжя в період із 26 жовтня 2015 року по 11 травня 2016 року для ознайомлення широкого кола осіб розмістив під псевдонімом "ІНФОРМАЦІЯ_4" на загально доступних антиукраїнських Інтернет-ресурсах статті інформаційно-аналітичного характеру, зміст яких підбурював до зміни меж території або державного кордону України.

Такі дії ОСОБА_1 орган досудового розслідування кваліфікував як злочин, передбачений ч. 2 ст. 110 КК України, а саме вчинення умисних дій з метою зміни меж території або державною кордону України задля порушення порядку, встановленого Конституцією України (254к/96-ВР) , за попередньою змовою групою осіб.

Крім того, орган досудового розслідування обвинувачував ОСОБА_1 у тому, що він, маючи умисел на сприяння злочинній діяльності терористичної організації "ДНР" щодо дестабілізації суспільно-політичної обстановки та втрати авторитету органів державної влади України, працюючи з 18 серпня 2015 року журналістом журналістського відділу "Комітету соціальних комунікацій при народній раді "ДНР", шляхом надання послуг на виконання його завдання вчинив такі дії.

ІНФОРМАЦІЯ_5 ОСОБА_1, перебуваючи в м. Донецьку, для ознайомлення широкого кола осіб розмістив під псевдонімом "ІНФОРМАЦІЯ_4" на загально доступному Інтернет-ресурсі " www.livejornal.com " статтю, для написання якої використав матеріали, зроблені ним 07 вересня 2015 року на кургані Савур -Могила, розташованого в Донецькій області, а саме фотозйомки святкового мітингу, на якому були присутні представники терористичної організації "ДНР".

Крім того, ОСОБА_1, перебуваючи 20 вересня 2015 року на позиціях незаконного збройного формування "11 окремого Єнакієвсько-Дунайського мотострілецького полку "Восток" (в/ч 08818) корпусу народної міліції міністерства оборони "ДНР", розташованого поблизу міжнародного аеропорту "Донецьк" імені Сергія Прокоф`єва, здійснив відеозапис, що містив пропаганду існування терористичної організації "ДНР" та підконтрольних їй незаконних військових формувань.

У період із 21 вересня по 13 листопада 2015 року ОСОБА_1 здійснив обробку, монтаж, стенографування та корегування відзнятого матеріалу, в результаті чого створив відео з восьми частин під назвою: "ІНФОРМАЦІЯ_5 ", які надалі були опубліковано "Информационным агентством Новороссия" на загальнодоступних Інтернет-ресурсах, а також під псевдонімом "ІНФОРМАЦІЯ_4" для ознайомлення широкого кола осіб розмістив на загальнодоступних Інтернет-ресурсах статті з восьми частин під назвою " ІНФОРМАЦІЯ_5 ".

При цьому наповненням зазначених статей стали не лише мовні знаки, а й фотоматеріали із зображенням членів незаконного збройного формування "Восток", які ОСОБА_1 відзняв 20 вересня 2015 року на позиціях вказаного формування.

Крім того, ОСОБА_1 у період із 22 вересня 2015 року по 28 січня 2016 року, виконуючи завдання "Комітету соціальних комунікацій при народній раді "ДНР", для ознайомлення широкого кола осіб під псевдонімом "ІНФОРМАЦІЯ_4" написав та розмістив на загальнодоступних антиукраїнських Інтернет-ресурсах статті інформаційно-аналітичного характеру.

Також ОСОБА_1 у період із 20 вересня по 30 жовтня 2015 року здійснив обробку, монтаж, стенографування та корегування матеріалу, відзнятого ним 20 вересня 2015 року на позиціях незаконного збройного формування полку "Восток", у результаті чого створив відео під назвою "ІНФОРМАЦІЯ_6", яке надалі було опубліковано на загальнодоступному Інтернет-ресурсі "YouTube".

Такі дії ОСОБА_1 орган досудового розслідування кваліфікував як злочин, передбачений ч. 1 ст. 258-3 КК України, а саме інше сприяння діяльності терористичної організації.

В результаті розгляду кримінального провадження місцевий суд з урахуванням сукупності досліджених у судовому засіданні доказів дійшов висновку, що сторона обвинувачення не довела того, що в діях ОСОБА_1 є склад злочинів, передбачених ч. 2 ст. 110 та ч. 1 ст. 258-3 КК України, а тому виправдав останнього на підставі п. 3 ч. 1 ст. 373 КПК України.

Не погоджуючись із виправдувальним вироком, прокурор, який брав участь у розгляді кримінального провадження судом першої інстанції, оскаржив його до апеляційного суду.

Запорізький апеляційний суд ухвалою від 27 червня 2019 року залишив вирок місцевого суду щодо ОСОБА_1 без зміни.

Вимоги касаційної скарги та узагальнені доводи особи, яка її подала, а також позиції інших учасників кримінального провадження

У касаційній скарзі прокурор, посилаючись на істотні порушення кримінального процесуального закону та неправильне застосування закону України про кримінальну відповідальність, просить скасувати постановлені у кримінальному провадженні судові рішення щодо ОСОБА_1 та призначити новий розгляд у суді першої інстанції.

Обґрунтовуючи свої вимоги, прокурор вказує на неповноту судового розгляду, невідповідність висновків суду, викладених у судовому рішенні, фактичним обставинам кримінального провадження, наводить доводи стосовно передчасності висновку місцевого суду про те, що досліджені в судовому засіданні докази не доводять винуватості ОСОБА_1 у вчиненні інкримінованих йому злочинів.

Суть доводів прокурора зводиться до того, що суд першої інстанції поверхнево дослідив надані стороною обвинувачення докази, які підтверджували факти вчинення ОСОБА_1 злочинів, передбачених ч. 2 ст. 110 та ч. 1 ст. 258-3 КК України.

Крім того, прокурор указує на обставини в суді першої інстанції, що викликали сумніви у неупередженості колегії суддів, яка розглядала провадження щодо ОСОБА_1, та виключали їх участь у розгляді цього провадження, у зв`язку з чим прокурор у порядку ст. 75 КПК України заявив клопотання про відвід колегії суддів у повному складі, однак згідно з ухвалою цього суду вказане клопотання було необґрунтовано залишено без задоволення.

Також прокурор зазначає, що суд першої інстанції безпідставно відмовив у задоволенні його клопотання про зміну пред`явленого ОСОБА_1 обвинувачення, у зв`язку з чим суд порушив вимоги статей 338, 341 КПК України.

Апеляційний суд, як вважає прокурор, формально зазначивши у своєму рішенні доводи, викладені в апеляційній скарзі сторони обвинувачення, про наявність у діях ОСОБА_1 складу інкримінованих йому злочинів, усупереч вимогам ст. 404, ч. 2 ст. 419 КПК України належним чином їх не перевірив і не навів належних мотивів для їх спростування.

У запереченні на касаційну скаргу прокурора виправданий ОСОБА_1 та його захисники Зелінська О. С., Шостак А. П., посилаючись на безпідставність викладених у ній доводів, просять залишити постановлені у кримінальному провадженні судові рішення без зміни, а касаційну скаргу прокурора - без задоволення.

Позиції учасників судового провадження в судовому засіданні суду касаційної інстанції

Прокурор, висловивши свої доводи, просила касаційну скаргу задовольнити частково, постановлену у кримінальному провадженні ухвалу апеляційного суду скасувати та призначити новий розгляд у суді апеляційної інстанції.

Захисники Зелінська О. С., Ляпін В. Ю. та Шостак А. П., а також виправданий ОСОБА_1, посилаючись на безпідставність доводів прокурора, кожен окремо просили касаційну скаргу останнього залишити без задоволення, а постановлені у кримінальному провадженні судові рішення - без зміни.

Мотиви Суду

Відповідно до ч. 1 ст. 433 КПК України суд касаційної інстанції перевіряє правильність застосування судами першої та апеляційної інстанцій норм матеріального та процесуального права, правильність правової оцінки обставин і не має права досліджувати докази, встановлювати й визнавати доведеними обставини, яких не було встановлено в оскарженому судовому рішенні, вирішувати питання про достовірність того чи іншого доказу.

Тобто при касаційному розгляді кримінального провадження колегія суддів виходить із фактичних обставин вчинення злочину, встановлених судом.

Частинами 1, 2 ст. 2 КК України передбачено, що підставою для кримінальної відповідальності є вчинення особою суспільно небезпечного діяння, яке містить склад злочину, передбаченого цим Кодексом. Особа вважається невинуватою у вчиненні злочину і не може бути піддана кримінальному покаранню, доки її винуватості не буде доведено в законному порядку і встановлено обвинувальним вироком суду.

Відповідно до п. 1 ст. 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод кожен має право на справедливий і публічний розгляд його справи упродовж розумного строку незалежним і безстороннім судом, установленим законом, який вирішить спір щодо його прав та обов`язків цивільного характеру або встановить обґрунтованість будь-якого висунутого проти нього кримінального обвинувачення.

Згідно з положеннями ч. 3 ст. 62 Конституції України обвинувачення не може ґрунтуватися на доказах, одержаних незаконним шляхом, а також на припущеннях.

За ч. 2 ст. 17 КПК України ніхто не зобов`язаний доводити свою невинуватість у вчиненні кримінального правопорушення і має бути виправданим, якщо сторона обвинувачення не доведе винуватості особи поза розумним сумнівом.

Згідно з положеннями ч. 4 вказаної статті усі сумніви щодо доведеності винуватості особи тлумачаться на користь такої особи.

При цьому, як передбачає ч. 6 ст. 22 цього Кодексу, суд, зберігаючи об`єктивність та неупередженість, створює необхідні умови для реалізації сторонами їхніх процесуальних прав та виконання процесуальних обов`язків.

У Рішенні від 6 грудня 1998 року "Барбера, Мессегуе і Джабардо проти Іспанії" Європейський суд з прав людини зазначив, що принцип презумпції невинуватості вимагає, серед іншого, щоб під час виконання своїх обов`язків судді не розпочинали розгляду справи з упередженої думки, що підсудний вчинив злочин, який йому ставиться у вину; обов`язок доказування покладено на сторону обвинувачення.

Отже, суд може постановити обвинувальний вирок лише в тому випадку, коли винуватість обвинуваченої особи доведено поза розумним сумнівом.

Згідно з ч. 1 ст. 92 КПК України обов`язок доказування обставин, передбачених ст. 91 цього Кодексу, за винятком випадків, передбачених ч. 2 цієї статті, покладається на слідчого, прокурора та в установлених цим Кодексом випадках - на потерпілого. Тобто тягар доведення винуватості обвинуваченого покладено на сторону обвинувачення.

Відповідно до ч. 1 ст. 373 КПК України суд ухвалює виправдувальний вирок у разі, якщо не доведено, що: було вчинено кримінальне правопорушення, в якому обвинувачується особа; кримінальне правопорушення вчинено обвинуваченим; у діянні обвинуваченого є склад кримінального правопорушення.

Згідно з п. 1 ч. 3 ст. 374 цього Кодексу мотивувальна частина виправдувального вироку має містити підстави для виправдання обвинуваченого та мотиви, виходячи з яких, суд відкидає докази обвинувачення.

За ст. 370 КПК України судове рішення повинно бути законним, обґрунтованим та вмотивованим. Законним є рішення, ухвалене компетентним судом згідно з нормами матеріального права з дотриманням вимог щодо кримінального провадження, передбачених цим Кодексом.

Обґрунтованим є рішення, ухвалене судом на підставі об`єктивно з`ясованих обставин, які підтверджено доказами, дослідженими під час судового розгляду та оціненими судом відповідно до ст. 94 цього Кодексу, тобто з точки зору належності, допустимості, достовірності, а сукупність зібраних доказів - з точки зору достатності та взаємозв`язку для прийняття відповідного процесуального рішення.

У встановленому законом порядку місцевий суд дослідив зібрані під час досудового розслідування та надані стороною обвинувачення докази, на підставі яких ОСОБА_1 було пред`явлено обвинувачення, навів їх детальний аналіз і дав належну оцінку кожному з них та їх сукупності у взаємозв`язку.

Виправдовуючи ОСОБА_1 за ч. 2 ст. 110 та ч. 1 ст. 258-3 КК України, місцевий суд зазначив, що сторона обвинувачення не довела, що в діях ОСОБА_1 є склад кримінального правопорушення, а тому виправдав останнього за вказаною нормою кримінального закону на підставі п. 3 ч. 1 ст. 373 КПК України.

Вивчивши матеріали провадження та проаналізувавши зібрані у справі докази, колегія суддів погоджується з висновком районного суду.

Так, виходячи з положень ч. 2 ст. 110 КК України суб`єктивна сторона злочину, передбаченого цими нормами кримінального закону, характеризується наявністю прямого умислу у винної особи, тобто суб`єкт має чітко усвідомлювати й достовірно знати, що його дії направлено на зміну меж території або державного кордону України всупереч порядку, визначеному Конституцією України (254к/96-ВР) .

При цьому, як було встановлено в ході судового розгляду провадження, воно не містить доказів, які би підтверджували наявність у ОСОБА_1 прямого умислу на вчинення дій з метою зміни меж території або державного кордону України, як і наявність кваліфікуючої ознаки, передбаченої ч. 2 ст. 110 КК України, а саме вчинення злочину за попередньою змовою групою осіб.

Як убачається з матеріалів кримінального провадження, в основу обвинувачення ОСОБА_1 у вчиненні умисних дій з метою зміни меж території або державного кордону України задля порушення порядку, встановленого Конституцією України (254к/96-ВР) , за попередньою змовою групою осіб органи досудового розслідування поклали дані, що містяться у протоколах проведення слідчих та процесуальних дій, у висновках судово-лінгвістичних (сематико-текстуальних) експертиз писемного мовлення від 08 вересня 2017 року № 11069/16347-16350, від 12 жовтня 2017 року № 16381-16385 та від 18 жовтня 2017 року № 16386-16390.

При цьому з указаних висновків експертів вбачається, що у тексті репосту та у текстах статей написання яких інкриміновано ОСОБА_1 згідно з обвинувальним актом, містяться висловлення у формі фактичних тверджень, у яких ідеться про територіальні зміни, які викладено з елементами оціночного судження та є цитатами з інших джерел, використаних ОСОБА_1 для висловлення власного погляду на події суспільно-політичного життя країни.

Разом із цим, відповідно до змісту цих висновків у зазначених текстах відсутні висловлювання, в яких містяться заклики до зміни меж території або державного кордону України всупереч порядку, встановленому Конституцією України (254к/96-ВР) .

Вказані обставини свідчать про те, що у діях ОСОБА_1 відсутні ознаки об`єктивної сторони злочину, передбаченого за ч. 2 ст. 110 КК України.

Крім того, місцевий суд урахував, що в матеріалах провадження відсутні докази, які би підтверджували викладені в обвинувальному акті обставини про те, що між ОСОБА_1 та іншими особами дійсно відбулися певні домовленості, метою яких була зміна меж території або державного кордону України всупереч порядку, встановленому Основним Законом України, що зазначені особи, з якими нібито змовлявся ОСОБА_1, є учасниками терористичної організації, а також відсутнє обґрунтування того, у чому полягав зміст цієї змови, зокрема щодо обсягу дій ОСОБА_1 .

Що стосується доводів прокурора про участь ОСОБА_1 у забезпеченні проведення незаконного референдуму з питання проголошення незалежності "ДНР" 11 травня 2014 року, то колегія суддів касаційного суду дійшла такого висновку.

З матеріалів провадження вбачається, що суд першої інстанції дослідив докази, надані стороною обвинувачення для підтвердження вищевказаного факту, а саме "Удостоверение наблюдателя НОМЕР_1 Референдум в Донецкой области 11 мая 2014 года", а також фотофайли на яких був зображений ОСОБА_1 з невстановленими особами.

Разом із цим, місцевий суд установив, що зазначенні докази не підтверджують офіційного статусу саме ОСОБА_1 як спостерігача на конкретно визначеній виборчій дільниці, оскільки вказаний речовий доказ, а саме "Удостоверение наблюдателя НОМЕР_1 Референдум в Донецкой области 11 мая 2014 года", містить лише прізвище " ОСОБА_1 ", печатку з посиланням на район м. Донецька та підпис невідомої особи, без зазначення повних анкетних даних та фотокартки його носія, що не дає можливості однозначно ідентифікувати особу, якій він належить. Також досліджені фотофайли містять зображення ОСОБА_1 з невстановленими особами, які мають на одязі лише елементи у виді картки (бейджі), з яких не вбачається жодної інформації.

Жодних інших доказів на підтвердження офіційного статусу саме ОСОБА_1, як спостерігача на виборчій дільниці матеріали провадження не містять.

Крім того, місцевий суд дійшов висновку, що навіть якщо факт участі ОСОБА_1 у статусі спостерігача під час проведення так званого "Референдуму" мав місце, то виходячи з терміну "спостерігач" є очевидним, що спостерігачем є особа, стороння щодо подій, яка не впливає на їх перебіг та результат, позбавлена можливості подавати свої пропозиції, не вступає у взаємодію з тим, за чим спостерігає, тому ці дії - за умови їх доведення стороною обвинувачення під час судового розслідування - не охоплюються диспозицією ст. 110 КК України, що характеризується прямим умислом та спеціальною метою, а саме зміни меж території або державного кордону України, з чим погоджується і колегія суддів касаційного суду.

Таким чином, місцевий суд, урахувавши вищенаведене, обґрунтовано виправдав ОСОБА_1 за ч. 2 ст. 110 КК України на підставі п. 3 ч. 1 ст. 373 КПК України.

Що стосується висновків місцевого суду про виправдання ОСОБА_1 за ч. 1 ст. 258-3 КК України, а саме в іншому сприянні діяльності терористичної організації, то колегія суддів касаційного суду дійшла такого висновку.

Частиною 1 ст. 258-3 КК України передбачено відповідальність за створення терористичної групи чи терористичної організації, керівництво такою групою чи організацією або участь у ній, а також організаційне чи інше сприяння створенню або діяльності терористичної групи чи терористичної організації.

Статтею 15 Основного Закону України передбачено, що суспільне життя в Україні ґрунтується на засадах політичної, економічної та ідеологічної багатоманітності. Жодна ідеологія не може визнаватися державою як обов`язкова, цензуру заборонено. Держава гарантує свободу політичної діяльності, не забороненої Конституцією та іншими законами України.

Відповідно до ст. 34 Конституції України кожному гарантується право на свободу думки і слова, на вільне вираження своїх поглядів і переконань. Кожен має право вільно збирати, зберігати, використовувати і поширювати інформацію усно, письмово або в інший спосіб - на свій вибір. Здійснення цих прав може бути обмежено законом в інтересах національної безпеки, територіальної цілісності або громадського порядку з метою запобігання заворушенням чи злочинам, для охорони здоров`я населення, для захисту репутації або прав інших людей, для запобігання розголошенню інформації, одержаної конфіденційно, або для підтримання авторитету і неупередженості правосуддя.

Як убачається з матеріалів провадження, орган досудового розслідування обвинувачував ОСОБА_1 у тому, що він, маючи умисел на сприяння злочинній діяльності терористичної організації "ДНР" щодо дестабілізації суспільно-політичної обстановки та втрати авторитету органів державної влади України, працюючи з 18 серпня 2015 року журналістом журналістського відділу "Комітету соціальних комунікацій при народній раді "ДНР", шляхом надання послуг на виконання його завдання вчинив дії, які суперечать інтересам національної безпеки та територіальної цілісності.

Суд першої інстанції, дослідивши наявні у матеріалах кримінального провадження докази, належно оцінивши їх у сукупності та кожен окремо з точки зору допустимості й достатності, дійшов висновку, що вони не містять даних, які би підтверджували викладені в обвинувальному акті обставини про те, що установа, а саме "Комітет соціальних комунікацій при народній раді "ДНР", була створена та функціонувала у зазначений стороною обвинувачення період, а також про те, що ОСОБА_1 у будь-який спосіб звертався до цієї установи з питань працевлаштування або інших видів співпраці і що така співпраця відбувалася.

Колегія суддів касаційного суду погоджується з висновками місцевого суду, що вказані обставини свідчать про недоведеність факту вчинення ОСОБА_1 інкримінованих йому за змістом обвинувачення умисних дій, передбачених ч. 1 ст. 258-3 КК України, саме за завданням від указаної установи та зі злочинною метою - сприяти злочинній діяльності "ДНР".

Крім того, місцевий суд, дослідивши інші наявні у матеріалах кримінального провадження докази, врахував, що створені ОСОБА_1 та інкриміновані за змістом обвинувачення об`єкти писемного мовлення та відеофайли за своїм змістом не загрожували інтересам національної безпеки, територіальній цілісності або громадському порядку, оскільки вони не містили пропаганди існування або закликів до підтримки керівництва "ДНР", закликів до вбивств, вчинення інших дій, що підпадають під визначення термінів "тероризм" та "терористична діяльність", зазначених у Законі України "Про боротьбу з тероризмом" (638-15) .

Також місцевий суд урахував, що об`єкти писемного мовлення та відеофайли автором яких є ОСОБА_1 і створення яких йому інкримінується за обвинуваченням, не підпадали під обмеження передбачені у ч. 3 ст. 34 Конституції України.

Таким чином, колегія суддів касаційного суду вважає, що матеріали провадження не містять даних, які би свідчили про те, що в діях ОСОБА_1 містилися ознаки співпраці з терористичною організацією в тому виді, в якому це йому ставилось у провину стороною обвинувачення, а також не містять даних про терористичну спрямованість у створенні ним об`єктів писемного мовлення та відеоматеріалів у сенсі Закону України "Про боротьбу з тероризмом" (638-15) та Європейської конвенції про боротьбу з тероризмом.

Місцевий суд, урахувавши вищенаведене, а також проаналізувавши положення статей 15, 34 Конституції України, Законів України "Про інформацію" (2657-12) , "Про друковані засоби масової інформації (пресу) в Україні" (2782-12) , "Про телебачення і радіомовлення" (3759-12) , статті 10 Конвенції про захист прав і основоположних свобод людини (свобода вираження поглядів), дійшов обґрунтованого висновку, що сторона обвинувачення не довела наявності в діях ОСОБА_1 складу злочину, передбаченого ч. 1 ст. 258-3 КК України.

Доводи прокурора, наведені в касаційній скарзі, про необґрунтоване залишення місцевим судом його клопотання про відвід колегії суддів у провадженні щодо ОСОБА_1, є безпідставними.

Як убачається з матеріалів провадження, 25 жовтня 2018 року колегія суддів Шевченківського районного суду м. Запоріжжя у складі головуючого судді Галущенко Ю. А., суддів Щасливої О. В. та Марко Я. Р. винесла ухвалу про звільнення ОСОБА_1 з-під варти та залишення без задоволення клопотання прокурора щодо продовження строку тримання під вартою ОСОБА_1 на 60 діб.

Надалі 30 жовтня 2018 року, на адресу Шевченківського районного суду в порядку ст. 75 КПК України надійшла заява прокурора про відвід вищезазначеної колегії суддів у зв`язку з тим, що у сторони обвинувачення виник сумнів у неупередженості цих суддів під час розгляду вказаного провадження. Цей сумнів прокурор обґрунтовував незгодою з прийняттям процесуального рішення про відмову в задоволенні його клопотання про продовження строку тримання під вартою ОСОБА_1 .

Разом із цим, Шевченківський районний суд м. Запоріжжя ухвалою від 30 жовтня 2018 року відмовив у задоволенні заяви прокурора про відвід колегії суддів у кримінальному провадженні щодо ОСОБА_1, оскільки підстав для відводу суддів, визначених заявником, не було.

Такі висновки суду є достатньо мотивованими і ґрунтуються на вимогах наведених у ч. 1 ст. 75 КПК України.

Що стосується доводів прокурора про те, що суд першої інстанції безпідставно відмовив у задоволені його клопотання про зміну пред`явленого ОСОБА_1 обвинувачення, у зв`язку з чим порушив вимоги статей 338, 341 КПК України, то колегія суддів касаційної інстанції дійшла такого висновку.

Відповідно до вимог частин 1 та 2 ст. 338 КПК України з метою зміни правової кваліфікації та/або обсягу обвинувачення прокурор має право змінити обвинувачення, якщо під час судового розгляду встановлено нові фактичні обставини кримінального правопорушення, у вчиненні якого обвинувачується особа. Дійшовши до переконання, що обвинувачення потрібно змінити, прокурор після виконання вимог ст. 341 цього Кодексу складає обвинувальний акт, у якому формулює змінене обвинувачення та викладає обґрунтування прийнятого рішення.

Частиною 1 ст. 341 КПК України передбачено, що якщо в результаті судового розгляду прокурор, крім як у випадку, коли ним є Генеральний прокурор, дійде переконання, що необхідно відмовитися від підтримання державного обвинувачення, змінити його, висунути додаткове обвинувачення або розпочати провадження щодо юридичної особи, він повинен погодити відповідні процесуальні документи з прокурором вищого рівня. Суд за клопотанням прокурора відкладає судове засідання та надає прокурору час для складення та погодження відповідних процесуальних документів.

Як убачається з матеріалів провадження, 06 березня 2019 року під час розгляду провадження місцевим судом сторона обвинувачення в порядку статей 338, 341 КПК України заявила клопотання про оголошення перерви для надання учасникам судового провадження тексту зміненого обвинувачення, пред`явленого ОСОБА_1 . Ураховуючи вказане клопотання, місцевий суд оголосив перерву на час, який зазначив прокурор.

Цього ж дня після продовження судового розгляду прокурор не надав зміненого обвинувального акта і повідомив, що цього акта керівництво не погодило. Надалі місцевий суд, урахувавши, що зміна обвинувачення не відбулася, з`ясувавши думку учасників судового провадження, закінчив судове слідство та перейшов до судових дебатів.

Враховуючи наведене, колегія суддів касаційного суду вважає, що стороні обвинувачення надавалась можливість реалізувати її право, передбачене статтями 338, 341 КПК України, однак прокурор цим правом не скористався, не виконав жодних дій, які би свідчили про дійсний намір змінити обвинувачення, пред`явлене ОСОБА_1, а тому доводи прокурора про порушення місцевим судом вимог вищевказаних статей цього Кодексу є безпідставними.

Крім того, апеляційний суд, перевіряючи апеляційну скаргу сторони обвинувачення, врахував, що посилання в апеляційній скарзі на порушення місцевим судом вимог статей 338, 341 КПК України є формальними, оскільки прокурор не навів у своїй скарзі нових обставин, які було встановлено під час судового розгляду та які відповідно до ч. 1 ст. 338 цього Кодексу могли бути підставою для зміни обвинувачення.

Безпідставними виявились і доводи прокурора про порушення місцевим судом вимог ст. 363 КПК України, яке проявилося в тому, що цей суд, не з`ясувавши думки прокурора щодо продовження судового слідства, перейшов до судових дебатів. Як убачається з журналу судового засідання від 06 березня 2019 року, питання про призначення судових дебатів ставилося судом декілька разів. Прокурор у передостанній раз, після того, як сторона захисту висловила свою позицію, ще раз заявив клопотання про оголошення перерви для підготування і вручення учасникам провадження тексту зміненого обвинувального акта, а потім самостійно залишив залу судового засідання і повернувся вже після того, як місцевий суд прийняв рішення про перехід до судових дебатів.

Що стосується доводів у касаційній скарзі прокурора про порушення апеляційним судом вимог статей 404, 419 КПК України в частині необхідності повторного дослідження доказів, то вони є безпідставними.

Статтею 419 цього Кодексу передбачено, що в ухвалі апеляційного суду, крім іншого, має бути зазначено мотиви, з яких цей суд виходив при постановленні ухвали, а також положення закону, яким він керувався. При залишенні апеляційної скарги без задоволення в ухвалі суду апеляційної інстанції мають бути зазначені підстави, на яких апеляційну скаргу визнано необґрунтованою.

Відповідно до ч. 3 ст. 404 КПК України за клопотанням учасників судового провадження суд апеляційної інстанції зобов`язаний повторно дослідити обставини, встановлені під час кримінального провадження, за умови, що вони досліджені судом першої інстанції не повністю або з порушенням, та може дослідити докази, які не досліджувалися судом першої інстанції, виключно якщо про дослідження таких доказів учасники судового провадження заявляли клопотання під час розгляду в суді першої інстанції або якщо вони стали відомі після ухвалення судового рішення, що оскаржується.

Матеріали кримінального провадження свідчать про те, що апеляційний суд при розгляді кримінального провадження щодо ОСОБА_1 належним чином виконав вищевказані вимоги кримінального процесуального закону.

В суді апеляційної інстанції прокурор не довів, що докази, які він повторно просив дослідити, досліджено не повністю або з порушенням, тому апеляційний суд обґрунтовано відмовив у дослідженні цих доказів.

Переглянувши вирок місцевого суду в апеляційному порядку, апеляційний суд погодився з висновками суду першої інстанції про те, що в діях ОСОБА_1 відсутній склад злочинів, передбачених ч. 2 ст. 110 та ч. 1 ст. 258-3 КК України, і залишив вирок без зміни. При цьому суд апеляційної інстанції, відмовляючи в задоволенні апеляційної скарги прокурора, в ухвалі навів докладні мотиви прийнятого рішення та підстави, на яких апеляційну скаргу визнав необґрунтованою. Ухвала апеляційного суду є належним чином вмотивованою та відповідає вимогам ст. 419 КПК України.

З матеріалів провадження вбачається, що суди першої та апеляційної інстанцій дотримались вимог статей 10, 22 КПК України, створивши необхідні умови для реалізації сторонами їхніх процесуальних прав та виконання процесуальних обов`язків. Сторонам було забезпечено рівні права та свободи у наданні речей, документів, інших доказів, клопотань, скарг, а також у реалізації інших процесуальних прав, передбачених КПК України (4651-17) .

Наведені в касаційній скарзі прокурора мотиви не спростовують правильності висновків, викладених у судових рішеннях, і не містять переконливих доводів, які би дозволили Верховному Суду дійти висновку, що рішення були постановлені з істотними порушеннями норм права, які можуть поставити під сумнів їх законність.

Постановлені у кримінальному провадженні судові рішення є належно вмотивованими та обґрунтованими, їх зміст відповідає вимогам статей 370, 374, 419 КПК України, у них наведено мотиви, з яких виходили суди, та положення закону, якими вони керувалися при їх постановленні.

З огляду на те, що колегія суддів касаційного суду не встановила істотних порушень вимог кримінального процесуального закону, які були би безумовною підставою для скасування оскаржуваних судових рішень, підстав для задоволення касаційної скарги прокурора вона не вбачає.

Керуючись статтями 433, 434, 436, 441, 442 КПК України, Верховний Суд

Вирок Шевченківського районного суду м. Запоріжжя від 27 березня 2019 року та ухвалу Запорізького апеляційного суду від 27 червня 2019 року щодо ОСОБА_1 залишити без зміни, а касаційну скаргу прокурора, який брав участь у розгляді кримінального провадження в судах першої та апеляційної інстанцій, - без задоволення.