647/1931/19 Про умисне заподіяння легкого тілесного ушкодження - 07.04.2020 Прийняття

розглянув у судовому засіданні касаційну скаргу прокурора, що брав участь у розгляді кримінального провадження судом апеляційної інстанції, на ухвалу Бериславського районного суду Херсонської області від 26 липня 2019 року та ухвалу Херсонського апеляційного суду від 8 жовтня 2019 року щодо ОСОБА_1 .

Обставини справи

1. Органами досудового розслідування ОСОБА_1 обвинувачувався у тому, що він 5 червня 2019 року близько 20:30, перебуваючи в стані алкогольного сп`яніння, в будинку за місцем свого проживання завдав одного удару сокирою в груди своєї матері ОСОБА_2, чим спричинив їй легке тілесне ушкодження, що зумовило короткочасний розлад здоров`я. Органи досудового слідства кваліфікували дії ОСОБА_1 за частиною 2 статті 125 Кримінального кодексу України (далі - КК).

2. Бериславський районний суд Херсонської області ухвалою від 26 липня 2019 року закрив кримінальне провадження за цим обвинуваченням на підставі пункту 7 частини 1 статті 284 Кримінального процесуального кодексу України (далі - КПК (4651-17) ) у зв`язку з відмовою потерпілої від обвинувачення.

3. Херсонський апеляційний суд ухвалою від 8 жовтня 2019 року залишив цю ухвалу без змін.

Вимоги і доводи касаційної скарги

4. У касаційній скарзі прокурор просить скасувати зазначені судові рішення з підстав істотного порушення вимог кримінального процесуального закону та призначити новий розгляд у суді першої інстанції. На обґрунтування своїх вимог зазначає, що суд першої інстанції не застосував положення пункту 7 частини 1 статті 284 КПК, яка забороняє закриття кримінального провадження щодо злочину, пов`язаного з домашнім насильством.

5. Прокурор не погоджується із обґрунтуванням апеляційного суду, який вказав, що пункт 7 частини 1 статті 284 КПК забороняє закриття кримінального провадження у зв`язку з відмовою потерпілого лише щодо злочину, передбаченого статтею 126-1 КК. Прокурор стверджує, що поняття "домашнього насильства" є значно ширшим і охоплює собою весь перелік статей Кримінального кодексу (2341-14) щодо злочинів у формі приватного обвинувачення.

6. Учасникам кримінального провадження було належним чином повідомлено про дату, час та місце касаційного розгляду, клопотань про його відкладення до суду касаційної інстанції не надходило.

Позиції учасників касаційного розгляду

7. У судовому засіданні прокурор Чабанюк Т.В. підтримала доводи касаційної скарги сторони обвинувачення та просила її задовольнити.

Оцінка Суду

8. Заслухавши доповідь судді, пояснення прокурора, перевіривши матеріали провадження, обговоривши наведені в скарзі доводи, Суд дійшов висновку, що скаргу належить залишити без задоволення з таких підстав.

9. Виходячи із засади диспозитивності (стаття 26 КПК), відмова потерпілого або його представника від обвинувачення є безумовною підставою для закриття кримінального провадження у формі приватного обвинувачення.

10. Відповідно до пункту 7 частини 1 статті 284 КПК кримінальне провадження закривається в разі, якщо потерпілий відмовився від обвинувачення у кримінальному провадженні у формі приватного обвинувачення.

11. Сторона обвинувачення, посилаючись на Закон України № 2227-VIII "Про внесення змін до Кримінального та Кримінального процесуального кодексів України з метою реалізації положень Конвенції Ради Європи про запобігання насильству стосовно жінок і домашньому насильству та боротьбу з цими явищами" (2227-19) (надалі - Закон № 2227?VIII), наголошує на тому, що до пункту 7 частини 1 статті 284 КПК внесені зміни, відповідно до яких кримінальне провадження не може бути закрито, якщо провадження стосується злочину, пов`язаного з домашнім насильством.

12. Посилаючись на Закон України "Про запобігання та протидію домашньому насильству" (2229-19) (надалі - Закон про домашнє насильство), сторона обвинувачення вважає, що оскільки ОСОБА_1 спричинив тілесне ушкодження своїй матері, то вчинений ним злочин слід вважати таким, що пов`язаний з домашнім насильством, і не погоджується з висновком апеляційного суду, що згадане обмеження у застосуванні пункту 7 частини 1 статті 284 КПК стосується лише злочинів, передбачених статтею 126-1 КК.

13. Суд вважає слушним довід сторони обвинувачення в тій частині, що апеляційний суд невірно витлумачив зміст згаданої зміни до закону; Суд вже зазначав, що поняття "злочин, пов`язаний із домашнім насильством" є ширшим за поняття "домашнє насильство" у нормі ст. 126-1 КК і може полягати не лише у вчиненні цього злочину, а й в інших суспільно небезпечних діяннях, які мають ознаки домашнього насильства, а тому при встановленні змісту згаданого поняття слід виходити з конкретних фактичних обставин справи, а не тільки з кваліфікації дій винуватця.-[1]

14. У той же час Суд не може погодитися із запропонованим стороною обвинувачення підходом, що злочин щодо особи, яка зазначена у частинах 2 та 3 статті 3 Закону про домашнє насильство (далі узагальнено - член сім`ї), завжди має вважатися злочином, "пов`язаним з домашнім насильством" в значенні пункту 7 частини 1 статті 284 КПК.

15. Суд виходить з того, що Закон № 2227, яким були внесені зміни до пункту 7 частини 1 статті 284 КПК, що є предметом спору у цій справі, спрямований на реалізацію положень Конвенції Ради Європи про запобігання насильству стосовно жінок і домашньому насильству (надалі - Стамбульська Конвенція).

16. Зокрема, виключення цим законом із загального правила закриття кримінального провадження у разі, коли потерпілий відмовився від обвинувачення у справі приватного обвинувачення, випадків, пов`язаних з домашнім насильством, вочевидь є імплементацією в національне законодавство положень частини 1 статті 55 цієї Конвенції, яке передбачає, що "сторони забезпечують, щоб розслідування або кримінальне переслідування правопорушень, установлених відповідно до статей 35, 36, 37, 38 та 39 цієї Конвенції, не залежали цілком від повідомлення або скарги, поданої жертвою, і щоб провадження могло продовжуватися навіть, якщо жертва відкликає свою заяву або скаргу".

17. Хоча Стамбульська Конвенція до цього часу Україною не ратифікована, однак пряме посилання на неї в законі зобов`язує Суд при визначенні "домашнього насильства" та "злочину, пов`язаного з домашнім насильством", приймати до уваги не лише національне законодавство, але й положення цієї Конвенції, а також інших міжнародних договорів та дотичну практику міжнародних органів у тій частині, в якій вони важливі для розуміння її положень.

18. Стаття 2 Стамбульської Конвенції передбачає, що "ця Конвенція застосовується до всіх форм насильства стосовно жінок, у тому числі домашнього насильства". Пункт (а) статті 3 визначає, що "насильство стосовно жінок" означає всі акти насильства стосовно жінок за гендерною ознакою". Відповідно до пункту (d) статті 3, "насильство стосовно жінок за гендерною ознакою" означає насильство, яке спрямоване проти жінки через те, що вона є жінкою, або яке зачіпає жінок непропорційно".

19. Група експертів з питань протидії насильству щодо жінок та домашньому насильству, створена відповідно до Стамбульської Конвенції для контролю за виконанням Сторонами Конвенції (надалі - GREVIO) зазначала, що хоча в статті 3 Конвенція передбачає гендерно-нейтральну дефініцію домашнього насильства, що охоплює як жертв, так і кривдників обох статей, вона також чітко визначає, що домашнє насильства зачіпає жінок непропорційно і, таким чином, є насильством, що є виразно гендерно-обумовленим (gendered).-[2] Також вона зазначила, що Конвенція охоплює багато форм насильства щодо жінок, починаючи від каліцтва геніталій і закінчуючи домашнім насильством, під загальним прапором "гендерно-обумовленого насильства щодо жінок", наголошуючи на гендерній нерівності як їх спільній структурній причині,-[3] а також що "Конвенція виразно пов`язує насильство проти жінок та домашнє насильство зі шкідливими гендерними стереотипами".-[4]

20. Таким чином, Стамбульська Конвенція та орган, створений для її імплементації, підкреслюють, що термін "домашнє насильство" позначає один з різновидів гендерно-обумовленого насильства, а не окремий від нього вид насильства.

21. Хоча пункт (b) статті 3 Стамбульської Конвенції сформульований у гендерно-нейтральних виразах, коли визначає види "домашнього насильства" та круг осіб, яких воно може стосуватися, однак це не змінює характеристики домашнього насильства як різновиду насильства, що ґрунтується на певних дискримінаційних, у тому числі гендерних, ознаках.

22. GREVIO пояснює таке гендерно-нейтральне формулювання тим, що, хоча Стамбульська Конвенція застосовується переважно до жінок, оскільки стосується форм насильства, які відчувають лише жінки тому що вони жінки, або які жінки відчувають набагато частіше ніж чоловіки, але - хоча рідше і менш суворих формах - чоловіки можуть також відчувати деякі форми насильства, що охоплюються Стамбульською Конвенцією, такі як домашнє насильство, зґвалтування та примусовий брак. Тож Конвенція заохочує держави-учасників застосовувати її положення до всіх жертв домашнього насильства, включаючи чоловіків, дітей та людей похилого віку,-[5] і лише проголошує принцип недискримінації до невичерпного переліку підстав, включаючи гендерну ідентичність та сексуальну орієнтацію, при застосуванні її положень.-[6]

23. Виходячи з наведеного, можна дійти висновку, що Стамбульською Конвенцією домашнє насильство розуміється як певний спосіб поведінки, якою одна особа намагається утвердити або підтримати контроль над іншою особою, що відноситься до певної вразливої групи і знаходиться у вразливій ситуації.

24. Однак це жодним чином не свідчить про те, що міжнародні договори мали намір розглядати як "домашнє насильство" будь-яке насильство, що трапляється між членами сім`ї, але яке зумовлене іншими причинами. Суд не має підстав вважати, що законодавець, приймаючі Закон № 2227-VIII (2227-19) , під терміном "домашнього насильства" мав намір визначити більш широке коло діянь, ніж міжнародне законодавство, на імплементацію якого він спрямований.

25. Тому посилання лише на те, що потерпілим від злочину є член сім`ї обвинуваченого, недостатньо для того, аби стверджувати про існування ситуації домашнього насильства у значенні, яке надається цьому терміну Стамбульською Конвенцією та законом, що ухвалено з метою її імплементації.

26. Для того, щоб обґрунтувати застосовність виключення щодо домашнього насильства у пункті 7 частини 1 статті 284 КПК до конкретного випадку, обвинувачення має довести обставини, які свідчать, що потерпіла від інкримінованого злочину особа є у той же час і жертвою домашнього насильства.

27. Докази тому, що інкримінований злочин пов`язаний з домашнім насильством, мають бути надані стороною обвинувачення, аби сторона захисту отримала можливість їх спростовувати. Така вимога вже висловлювалась Судом, коли він зазначив, що необхідною умовою визнання судом злочину таким, що пов`язаний із домашнім насильством, є відображення цієї обставини у формулюванні обвинувачення (у повідомленні про підозру, в обвинувальному акті) з встановленням органами досудового розслідування відповідних фактичних обставин (ступінь родинних відносин або спорідненості між потерпілим та винуватцем, характер насильства тощо)".-[7]

28. Це не виключає того, що докази існування ситуації домашнього насильства можуть міститися і в самих обставинах злочину, які доводять, що певний випадок насильства є проявом поведінки, характерної для домашнього насильства.

29. Також при вирішенні питання про застосування пункту 7 частини 1 статті 284 КПК, суди мають розглянути докази, що стосуються ризику повторення злочину, існування загрози здоров`ю та безпеці потерпілого, поточного стану стосунків між потерпілим та обвинуваченим, наслідків продовження кримінального переслідування всупереч волі потерпілого, історії взаємовідносин, включаючи попередні випадки насильства тощо. Суд також має прийняти до уваги надані стороною обвинувачення відомості про заходи, що вживалися державними органами відповідно до Закону про домашнє насильство і результати цих заходів.

30. У цій справі сторона обвинувачення в обвинувальному акті стверджувала, що ОСОБА_5 вчинив злочин в результаті раптово виниклої сварки. Саме по собі таке формулювання не свідчить про те, що насильство було зумовлено певним дискримінаційним ставленням до потерпілої з боку ОСОБА_5, мало на меті підтримання панівного становища по відношенню до потерпілої або було одним з епізодів у атмосфері домашнього насильства, що склалася між ОСОБА_5 і його матір`ю.

31. Суду першої інстанції не було надано відомостей, які доводили б, що потерпіла отримала спеціальний захист, передбачений Законом про домашнє насильство, наприклад, винесення термінового заборонного припису стосовно обвинуваченого, взяття на його на профілактичний облік та проведення з ним профілактичної роботи в порядку, визначеному законодавством тощо.

32. Прокурор у суді першої інстанції підтримав клопотання про закриття кримінального провадження.

33. За такої позиції прокуратури, на яку відповідно до Закону про домашнє насильство покладаються функції із здійснення заходів у сфері запобігання та протидії домашньому насильству, суд не мав підстав для висновку, що державні органи в цій ситуації вважали потерпілу жертвою домашнього насильства, і, відповідно, що інкримінований злочин був "пов`язаний із домашнім насильством" у значенні пункту 7 частини 1 статті 284 КПК.

34. За таких обставин, твердження в касаційній скарзі прокурора про те, що злочин, у якому обвинувачувався ОСОБА_1, пов`язаний з домашнім насильством, не ґрунтується на будь-яких обставинах, підтверджених доказами.

35. Виходячи з викладеного вище, Суд не вбачає істотних порушень вимог кримінального процесуального закону судами попередніх інстанцій.

На підставі викладеного, керуючись статтями 433, 436, 441, 442 КПК, Суд

Ухвалу Бериславського районного суду Херсонської області від 26 липня 2019 року та ухвалу Херсонського апеляційного суду від 8 жовтня 2019 року щодо ОСОБА_1 залишити без зміни, а касаційну скаргу прокурора - без задоволення.

головуючого	Бущенка А.П.,
суддів	Голубицького С.С., Шевченко Т.В.,
за участю: секретаря судового засідання прокурора	Червінської М.П., Чабанюк Т.В.,