Постанова
іменем України
29 січня 2020 року
м. Київ
справа № 420/1856/17
провадження № 51-4463км19
Верховний Суд колегією суддів Третьої судової палати
Касаційного кримінального суду у складі:
головуючого Ковтуновича М.І.,
суддів Булейко О.Л., Фоміна С.Б.,
за участю:
секретаря судового засідання Лагоди І.О.,
прокурора Руденко О.П.,
засудженого ОСОБА_1,
розглянув у відкритому судовому засіданні касаційну скаргу з доповненнями засудженого ОСОБА_1 на вирок Новопсковського районного суду Луганської області від 28 листопада 2018 року та вирок Луганського апеляційного суду від
30 травня 2019 року в кримінальному провадженні, внесеному до Єдиного реєстру досудових розслідувань за № 12017130510000295, за обвинуваченням
ОСОБА_1, ІНФОРМАЦІЯ_1, уродженця
смт Новопсков Луганської області, жителя АДРЕСА_1 ),
у вчиненні кримінального правопорушення, передбаченого ч. 1 ст. 389 Кримінального кодексу України (далі - КК).
Зміст судових рішень і встановлені судами першої та апеляційної інстанцій обставини
За вироком Новопсковського районного суду Луганської області від 28 листопада 2018 року ОСОБА_1 визнано винуватим у вчиненні злочину, передбаченого ч. 1 ст. 389 КК, і призначено йому покарання у виді обмеження волі на строк 1 рік.
На підставі ст. 71 КК за сукупністю вироків до призначеного покарання частково приєднано невідбуту частину покарання за вироком Старобільського районного суду Луганської області від 11 листопада 2015 року та призначено остаточне покарання у виді позбавлення волі на строк 5 років 1 місяць з позбавленням права керувати транспортними засобами на строк 1 рік.
До набрання вироком законної сили ОСОБА_1 обрано запобіжний захід у виді тримання під вартою та взято під варту в залі суду.
Визначено обчислювати початок строку відбування покарання з моменту набрання вироком законної сили.
На підставі ч. 5 ст. 72 КК ОСОБА_1 зараховано у строк покарання попереднє ув`язнення з 28 листопада 2018 року по день набрання вироком законної сили з розрахунку один день попереднього ув`язнення за два дні позбавлення волі.
Суд першої інстанції визнав ОСОБА_1, який є особою, засудженою до покарання у виді позбавлення права керувати транспортними засобами, винуватим в ухиленні від відбування цього покарання.
Як установив суд першої інстанції, за вироком від 11 листопада 2015 року ОСОБА_1 засуджено за ч. 3 ст. 135, ч. 2 ст. 286 КК до покарання у виді позбавлення волі на строк 5 років із позбавленням права керувати транспортними засобами на строк 2 роки і на підставі ст. 75 КК звільнено від відбування основного покарання з випробуванням на строк 3 роки. Незважаючи на це, в період іспитового строку ОСОБА_1, будучи попередженим про кримінальну відповідальність за ч. 1 ст. 389 КК, ухилився від відбування додаткового покарання.
12 липня 2016 року ОСОБА_1, перебуваючи в стані алкогольного сп`яніння, керував транспортним засобом - автомобілем марки ВАЗ-21150 (д.н.з НОМЕР_1 )
і постановою Новопсковського районного суду Луганської області від 27 липня
2016 року його визнано винуватим у вчиненні адміністративного правопорушення, передбаченого ч. 1 ст. 130 Кодексу України про адміністративні правопорушення (далі - КУпАП (80731-10) ) та накладено адміністративне стягнення у виді адміністративного арешту на строк 7 діб. Крім того, приблизно із кінця серпня до кінця листопада
2016 року, а також у кінці травня 2017 року після 21:00 ОСОБА_1 приїжджав автомобілем марки ВАЗ-21150 на заправку ПП ОСОБА_6, розташовану
на АДРЕСА_2. До того ж у кінці травня 2017 року приблизно о 16:00 засуджений, продовжуючи злочинний умисел, керував цим автомобілем, рухаючись з боку вул. Леніна с. Новорозсош у невідомому напрямку. Також ОСОБА_1 1 серпня 2017 року приблизно о 20:00, реалізуючи раптово виниклий злочинний намір, спрямований на ухилення від покарання у виді позбавлення права керувати транспортними засобами, взяв автомобіль марки "ВАЗ 21150" (д.н.з НОМЕР_1 ), та, не маючи посвідчення водія відповідної категорії, ігноруючи заборону керування транспортними засобами, встановлену вироком Старобільського районного суду від 11 листопада 2015 року, сів за кермо зазначеного автомобіля та поїхав до магазину "Жасмін"на вул. Магістральнійу смт Новопсков. Новопсковський районний суд Луганської області постановою від 23 жовтня 2017 рокувизнав ОСОБА_1 винуватим у вчиненні адміністративного правопорушення, передбаченого ч. 1 ст. 130 КУпАП, та наклав на нього адміністративне стягнення у виді штрафу в розмірі 10200грн за керування транспортним засобом у стані алкогольного сп`яніння 1 серпня 2017 року.
Луганський апеляційний суд 30 травня 2019 року апеляційні скарги засудженого, його захисника та прокурора частково задовольнив, вирок суду першої інстанції в частині призначеного покарання скасував, ухвалив новий вирок, яким ОСОБА_1 призначив за ч. 1 ст. 389 ККпокарання у виді обмеження волі на строк 1 рік, що згідно з пп "б" п. 1 ч. 1 ст. 72 КК відповідає покаранню у виді позбавлення волі на строк 6 місяців. На підставі ст. 71 КК за сукупністю вироків до призначеного покарання повністю приєднав основне покарання та невідбуту частину додаткового покарання за вироком Старобільського районного суду Луганської області від 11листопада 2015 року, призначивши остаточне покарання у виді позбавлення волі на строк 5 років 6 місяців з позбавленням права керувати транспортними засобами на строк 1 рік 4 місяці 18 днів. На підставі ч. 5 ст. 72 КК зарахував попереднє ув`язненняза періоди з 8 вересня до8 грудня 2012 року та з 11 грудня 2012 року до 20 серпня 2013 року у строк призначеного покарання у виді позбавлення волі зрозрахунку один день попереднього ув`язнення за два дні позбавлення волі. Крім того, апеляційний суд виключив із мотивувальної частини вироку формулювання обвинувачення, визнаного судом доведеним, щодо керування ОСОБА_1 транспортним засобом 12липня 2016 року. В решті вирок залишив без змін.
Вимоги, викладені у касаційній скарзі, та узагальнені доводи особи, яка її подала
У касаційній скарзі та доповненнях до неї засуджений ОСОБА_1 просить скасувати вирок місцевого суду від 28 листопада 2018 року та вирок суду апеляційної інстанції від 30 травня 2019 року щодо нього, а кримінальне провадження закрити на підставі п. 3 ч. 1 ст. 436, ст. 440 Кримінального процесуального кодексу (далі - КПК (4651-17) ). На обґрунтування своїх вимог зазначає, що апеляційний суд протиправно послався на постанову Новопсковського районного суду Луганської області від 23 жовтня 2017 року про притягнення його до адміністративної відповідальності за ч. 1 ст. 130 КУпАП, оскільки він не керував транспортним засобом, а тому така постанова є незаконною. Ухвалюючи судові рішення, суди першої та апеляційної інстанцій безпідставно послалися на показання свідків, які не вказують конкретного часу керування ним автомобілем. Крім того, суд першої інстанції, ухвалюючи обвинувальний вирок за ч. 1 ст. 389 КК, не дослідив вироку Старобільського районного суду Луганської області від 11 листопада 2015 року. ОСОБА_1 також вважає незаконною відмову суду першої інстанції в задоволенні подання органу пробації про звільнення від покарання у зв`язку із закінченням іспитового строку. Апеляційний суд, зменшивши обсяг обвинувачення та виключивши з мотивувальної частини вироку формулювання обвинувачення, визнаного судом доведеним, щодо керування транспортним засобом 12 липня 2016 року, не навів обставин через які застосував більш тяжке покарання. Необґрунтованою, на думку засудженого, є відмова апеляційного суду в задоволенні клопотання про дослідження доказів - показань свідків ОСОБА_2 та ОСОБА_3, які в суді першої інстанції підтверджували відсутність у його діях складу злочину. Крім того, призначення додаткового покарання у виді позбавлення права керувати транспортними засобами вважає безпідставним та таким, що призначене судами двічі.
Позиції учасників судового провадження
Засуджений ОСОБА_1 у судовому засіданні підтримав доводи, викладені в касаційній скарзі.
У письмових поясненнях, які надійшли до Суду, захисник засудженого
ОСОБА_1 - адвокат Заїка В.К. виклав свою незгоду з прийнятими судовими рішеннями щодо підзахисного та просив ці рішення скасувати, а провадження закрити.
Прокурор Руденко О.П. просила касаційну засудженого залишити без задоволення як необґрунтовану.
Мотиви Суду
Заслухавши доповідь судді, пояснення учасників судового провадження, перевіривши матеріали кримінального провадження та доводи, викладені у касаційних скаргах, колегія суддів дійшла таких висновків.
Згідно зі ст. 433 КПК суд касаційної інстанції перевіряє правильність застосування судами першої та апеляційної інстанцій норм матеріального та процесуального права, а також правильність правової оцінки обставин і не має права досліджувати докази, встановлювати та визнавати доведеними обставини, яких не було встановлено в оскарженому судовому рішенні, вирішувати питання про достовірність того чи іншого доказу. Суд касаційної інстанції переглядає судові рішення судів першої та апеляційної інстанцій у межах касаційної скарги.
Обставини щодо неповноти судового розгляду, невідповідності висновків суду, викладених у судовому рішенні, фактичним обставинам кримінального провадження, визначення яких дано у статтях 410 та 411 КПК, з урахуванням ч. 1
ст. 438 КПК не є предметом дослідження та перевірки касаційним судом. Отже, Суд, розглядаючи касаційну скаргу, виходить з обставин провадження, встановлених судами першої та апеляційної інстанцій.
За змістом ст. 370 КПК судове рішення повинно бути законним, обґрунтованим
і вмотивованим. Вмотивованим є рішення, в якому наведено належні й достатні мотиви та підстави його ухвалення.
Як передбачено ст. 438 КПК, підставами для скасування або зміни судового рішення судом касаційної інстанції є істотне порушення вимог кримінального процесуального закону, неправильне застосування закону України про кримінальну відповідальність та невідповідність призначеного покарання тяжкості кримінального правопорушення і особі засудженого.
За вимогами ст. 94 КПК вбачається, що оцінка доказів є компетенцією суду, який ухвалив вирок і який оцінює кожний доказ із точки зору належності, допустимості, достовірності, а сукупність зібраних доказів - із точки зору достатності та взаємозв`язку для прийняття відповідного процесуального рішення.
Так, суд першої інстанції на підтвердження винуватості ОСОБА_1 вухиленні від відбування покарання у виді позбавлення права керувати транспортними засобами послався на: показання засудженого, який пояснив, що інколи сідав за кермо автомобіля, проте не їздив дорогами загальнодержавного значення; показання свідка ОСОБА_2, який повідомив, що на початку серпня 2017 року, як пасажир, їздив автомобілем, за кермом якого перебував засуджений, до магазину "Жасмін" у смт Новопсков; свідка ОСОБА_4 про те, що ОСОБА_1, будучи за кермом автомобіля марки ВАЗ-21150, 1 серпня 2017 року під`їхав до магазину "Жасмін" у смт Новопсков, а після вживання спиртних напоїв сів за кермо цього автомобіля і намагався поїхати; показання свідка ОСОБА_5, який підтверджував, що протягом 2016-2017 років засуджений приїжджав на автозаправку в смт Новопсков автомобілем марки ВАЗ-21150; вирок Старобільського районного суду від 11 листопада 2015 року, яким ОСОБА_1 засуджено за ч. 3 ст. 135, ч. 2 ст. 286 КК, призначено покарання у виді позбавлення волі на строк 5 років з трирічним іспитовим строком та з позбавленням права керувати транспортними засобами на строк 3 роки; підписку ОСОБА_1 від 11 січня 2016 року про ознайомлення з порядком та умовами відбування покарання у виді позбавлення права керувати транспортними засобами та попередження про притягнення до кримінальної відповідальності за ч. 1 ст. 389 КК у разі ухилення від відбування покарання; постанову Новопсковського районного суду Луганської області від 23 жовтня 2017 року про визнання ОСОБА_1 винним у вчиненні адміністративного правопорушення, передбаченого ч. 1 ст. 130 КУпАП, та накладення на нього адміністративного стягнення у виді штрафу в розмірі 10 200 грн; протокол проведення слідчого експерименту від 31 жовтня 2017 року, відповідно до якого свідок ОСОБА_2 розповів про обставини керування ОСОБА_1 автомобілем марки ВАЗ-21150 1 серпня 2017 року.
Встановивши фактичні обставини, дослідивши та проаналізувавши зібрані докази у їх сукупності, надавши їм належну оцінку, в тому числі оцінивши їх сукупність на предмет достатності та взаємозв`язку для ухвалення вироку, суд першої інстанції з наведенням докладних мотивів дійшов обґрунтованого висновку про вчинення ОСОБА_1 зазначеного злочину. Приймаючи таке рішення, суд дотримався критеріїв доведення винуватості поза розумним сумнівом, наведених Європейським судом з прав людини у висновках у справах "Нечипорук
і Йонкало проти України" від 21 квітня 2011 року та "Барбера, Мессеге і Ябардо проти Іспанії" від 6 грудня 1998 року. Так, у зазначених рішеннях вказано, що "суд при оцінці доказів керується критерієм доведеності винуватості особи "поза будь-яким розумним сумнівом" і така "доведеність може випливати із сукупності ознак чи неспростовних презумпцій, достатньо вагомих, чітких і узгоджених між собою".
Відповідно до положень статей 370, 420 КПК суд апеляційної інстанції скасовує вирок суду першої інстанції та ухвалює свій вирок у разі необхідності застосувати закон про більш тяжке кримінальне правопорушення чи збільшення обсягу обвинувачення, необхідності застосувати більш суворе покарання, а також у разі скасування необґрунтованого виправдувального вироку суду першої інстанції або ж у разі неправильного звільнення обвинуваченого від відбування покарання. Згідно з п. 3 ч. 1 ст. 407 КПК за наслідками апеляційного розгляду за скаргою на рішення суду першої інстанції суд апеляційної інстанції має право скасувати вирок повністю чи частково та ухвалити свій вирок. Таке рішення апеляційного суду має бути законним, обґрунтованим та вмотивованим.
Відповідно до ст. 421 КПК обвинувальний вирок, ухвалений судом першої інстанції, може бути скасовано у зв`язку з необхідністю застосувати закон про більш тяжке кримінальне правопорушення чи суворіше покарання, або в інших випадках, коли це погіршує становище обвинуваченого, лише у разі, якщо з цих підстав апеляційну скаргу подали прокурор, потерпілий чи його представник.
Як убачається з матеріалів кримінального провадження, прокурор, не погоджуючись із вироком суду першої інстанції щодо ОСОБА_1, подав апеляційну скаргу та доповнення до неї, у яких, посилаючись на невідповідність призначеного покарання ступеню тяжкості кримінального правопорушення та особі обвинуваченого через м`якість, а також неправильне застосування закону України про кримінальну відповідальність, просив цей вирок скасувати, ухвалити новий, яким, серед іншого, призначити ОСОБА_1 за ч. 1 ст. 389 КК покарання у виді обмеження волі на строк 2 роки, на підставі ст. 71 КК за сукупністю вироків повністю приєднати невідбуте покарання за вироком Старобільського районного суду Луганської області від 11 листопада 2015 року та відповідно до пп. "б" п. 1 ч. 1 ст. 72 КК призначити остаточне покарання у виді 6 років позбавлення волі з позбавленням права керувати транспортними засобами на строк 2 роки.
Апеляційний суд, розглянувши кримінальне провадження, вказав про безпідставність доводів, викладених в апеляційній скарзі прокурора щодо невідповідності призначеного покарання ступеню тяжкості кримінального правопорушення та особі обвинуваченого через м`якість. Водночас визнав слушними доводи про неправильне застосування закону України про кримінальну відповідальність під час призначення покарання відповідно до ст. 71 КК, скасував вирок місцевого суду в частині призначення покарання. З урахуванням встановлених обставин щодо розміру невідбутих основного та додаткового покарань, апеляційний суд дійшов обґрунтованого висновку про необхідність повністю приєднати ОСОБА_1 невідбуті основне та частину додаткового покарання. При цьому апеляційним судом правильно зараховано у строк покарання строк попереднього ув`язнення та виключено формулювання обвинувачення, визнаного судом доведеним, щодо обставин керування транспортним засобом ОСОБА_1 12 липня 2016 року в с. Новорозсош, оскільки стосовно цього факту здійснювалося кримінальне провадження за ч. 1 ст. 389 КК і постановою слідчого від 20 жовтня 2016 року його закрито за відсутністю складу кримінального правопорушення. Крім того, апеляційний суд визнав обґрунтованими доводи прокурора та погодився, що обставиною, яка обтяжує покарання, є рецидив злочину, зазначивши, що таке визнання не тягне необхідності застосування більш суворого покарання за ч. 1 ст. 389 КК.
Наведене свідчить, що апеляційний суд, скасовуючи вирок суду першої інстанції та призначаючи остаточне покарання ОСОБА_1 за сукупністю вироків, не порушив вимог статей 420, 421 КПК, а тому посилання засудженого в цій частині колегія суддів уважає безпідставними. При цьому суд апеляційної інстанції перевірив доводи в апеляційних скаргах, дав на них вичерпні відповіді, свої висновки належним чином мотивував, а отже вважати їх необґрунтованими чи сумнівними підстав немає.
Однією з основних засад судочинства є забезпечення права на апеляційний перегляд справи та у визначених законом випадках - на касаційне оскарження судового рішення (п. 8 ч. 2 ст. 129 Конституції України).
Європейський суд з прав людини у своїх рішеннях неодноразово наголошував, що держава має право встановлювати певні обмеження права осіб на доступ до суду; такі обмеження мають переслідувати легітимну мету, не порушувати саму сутність права, а між цією метою і запровадженими заходами має існувати пропорційне співвідношення (п. 57 рішення у справі "Ашингдейн проти Сполученого Королівства" від 28 травня 1985 року, п.96 рішення у справі "Кромбах проти Франції" від 13 лютого 2001 року).
За частинами 2, 10 ст. 294 КУпАП передбачено, що постанова судді у справі про адміністративне правопорушення щодо притягнення до адміністративної відповідальності може бути оскаржена до апеляційного суду; постанова апеляційного суду набирає законної сили негайно після її винесення, є остаточною й оскарженню не підлягає.
Крім того, вирішення судом питань, зазначених у ст. 537 КПК, зокрема про звільнення від призначеного покарання з випробуванням після закінчення іспитового строку (п. 9 ч. 1 ст. 537 цього Кодексу), належить до процесуальних дій, які безпосередньо не пов`язані із вчиненням особою діяння, передбаченого законом України про кримінальну відповідальність, і стосується виключно порядку виконання вироку, ухваленого за результатами кримінального провадження, який набрав законної сили, тому відповідні судові рішення судів першої та апеляційної інстанцій, про незаконність яких зазначає ОСОБА_1, не можуть бути оскарженні у касаційному порядку на підставі ч. 2 ст. 424 КПК.
Згідно з практикою Європейського суду з прав людини (зокрема див. рішення у справі "Монкорне де Комон проти Франції") процедури, які стосуються виконання вироків, не підпадають під дію ст. 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод (право на справедливий суд) в її кримінальному аспекті розгляду, оскільки рішення з питань застосування, яке набрало законної сили, не зачіпає "спору про цивільні права і обов`язки" та не стосуються "пред`явлення кримінального обвинувачення".
Таким чином, судові рішення про визнання засудженого винним у вчиненні адміністративного правопорушення, передбаченого ч. 1 ст. 130 КУпАП,(постанова Новопсковського районного суду Луганської області від 23 жовтня 2017 року) та щодо відмови у звільненні від покарання у зв`язку із закінченням іспитового строку (ухвала Новопсковського районного суду Луганської області від 3 грудня 2018 року та ухвала Луганського апеляційного суду від 19 лютого 2019 року) не є предметом розгляду суду касаційної інстанції, а тому колегія суддів позбавлена можливості перевірити доводи ОСОБА_1 в частині їх незаконності.
Також у цьому кримінальному провадженні колегія суддів не вбачає порушень ст. 61 Конституції України щодо подвійного засудження чи покарання, як на це посилається засуджений.
Відповідно до частин 1, 3 ст. 71 КК, якщо засуджений після постановлення вироку, але до повного відбуття покарання вчинив новий злочин, суд до покарання, призначеного за новим вироком, повністю або частково приєднує невідбуту частину покарання за попереднім вироком. Призначене хоча б за одним із вироків додаткове покарання або невідбута його частина за попереднім вироком підлягає приєднанню до основного покарання, остаточно призначеного за сукупністю вироків.
Матеріали кримінального провадження не містять відомостей про позбавлення права керувати транспортними засобами ОСОБА_1 (призначення покарання в іншому кримінальному провадженні чи накладення адміністративного стягнення у справі про адміністративне правопорушення), а виконання судом вимог про призначення покарання на підставі ст. 71 КК за сукупністю вироків шляхом приєднання невідбутої частини додаткового покарання за вироком Старобільського районного суду Луганської області від 11 листопада 2015 року не є подвійним засудженням чи покаранням та не суперечить вимогам ст. 61 Конституції України і ст. 4 Протоколу № 7 до Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод (995_004) .
Крім того, безпідставними є доводи засудженого й щодо упередженості суду апеляційної інстанції через відмову в задоволенні клопотання про дослідження показань свідків ОСОБА_2 та ОСОБА_3 в апеляційному суді. Згідно з аудіозаписом, зафіксованим на технічному носії під час розгляду кримінального провадження в суді апеляційної інстанції, та журналом у судовому засіданні від 7 травня 2019 року засуджений вказував, що допити цих свідків місцевим судом проведено, їх показання викладено у вироку, однак фактично він не погоджувався з їх оцінкою, наданою місцевим судом. Про неповноту допиту свідків або допущення процесуальних порушень під час допиту і збирання доказів засуджений не зазначав, а тому суд апеляційної інстанції обґрунтовано відмовив у задоволенні згаданого клопотання.
Істотних порушень вимог кримінального процесуального закону в кримінальному провадженні щодо ОСОБА_1 колегією суддів не встановлено, а тому підстав, передбачених ст. 438 КПК, для скасування оскаржуваних судових рішень та задоволення вимог касаційної скарги засудженого немає.
Керуючись статтями 433, 434, 436, 441, 442 КПК, Верховний Суд
ухвалив:
Вирок Новопсковського районного суду Луганської області від 28 листопада 2018 року та вирок Луганського апеляційного суду від 30 травня 2019 року щодо ОСОБА_1 залишити без зміни, а його касаційну скаргу - без задоволення.
Постанова Верховного Суду набирає законної сили з моменту її проголошення, є остаточною і оскарженню не підлягає.
Судді:
М.І. Ковтунович О.Л. Булейко С.Б. Фомін