639/1910/19 Про порушення правил безпеки дорожнього руху особою, яка керує транспортним засобом, що спричинило потерпілому середньої тяжкості тілесні ушкодження - 28.01.2020 Прийняття

За вироком Жовтневого районного суду м. Харкова від 23 травня 2019 року ОСОБА_1 було засуджено за ч. 1 ст. 286 КК до покарання у виді обмеження волі на строк 2 роки. На підставі ст. 75 КК ОСОБА_1 звільнено від відбування покарання з випробуванням з іспитовим строком тривалістю 2 роки і покладено на нього виконання обов`язків, передбачених ст. 76 КК.

Ухвалено стягнути із засудженого ОСОБА_1 на користь потерпілого ОСОБА_2 : у рахунок відшкодування витрат на лікування - 4 734 грн, моральної шкоди - 100 000 грн, втраченого заробітку - 12 519 грн, витрат на правову допомогу - 6 000 грн, а всього - 123 253 грн.

Харківський апеляційний суд ухвалою від 11 липня 2019 року вирок місцевого суду щодо ОСОБА_1 залишив без змін.

Суд визнав ОСОБА_1 винуватим у порушенні правил безпеки дорожнього руху особою, яка керує транспортним засобом, що спричинило потерпілому середньої тяжкості тілесні ушкодження, за обставин, викладених у вироку.

Як установив суд, ОСОБА_1 08 лютого 2019 року близько 18:35, керуючи автомобілем "Wolksvagen-Passat", державний номерний знак НОМЕР_1, рухався по проспекту Любові Малої у м. Харкові зі сторони вул. Грушевського в напрямку вул. Китаєнка. Під час руху по вказаному проспекту, перебуваючи навпроти заїзду до автозаправної станції "НПЗ" на проспекті Любові Малої, 36-А у м. Харкові, ОСОБА_1 проявив неуважність та, наближаючись до нерегульованого пішохідного переходу, позначеного дорожнім знаком "зебра", на порушення п. 18.1 Правил дорожнього руху не зменшив швидкості руху аж до повної зупинки при виникненні небезпеки у вигляді пішохода ОСОБА_2, який рухався по цьому пішохідному переходу та перетинав проїжджу частину зліва направо щодо руху зазначеного транспортного засобу, і допустив наїзд на останнього. Унаслідок дорожньо-транспортної пригоди ОСОБА_2 отримав тілесні ушкодження середнього ступеня тяжкості.

Вимоги касаційної скарги та узагальнені доводи особи, яка її подала

У касаційній скарзі захисник, посилаючись на невідповідність призначеного покарання тяжкості кримінального правопорушення та особі засудженого, істотне порушення вимог кримінального процесуального закону в частині вирішення цивільного позову, просить замінити призначене ОСОБА_1 покарання на штраф без призначення додаткового покарання, а в частині вирішення цивільного позову судові рішення скасувати та призначити новий розгляд у суді першої інстанції. На обґрунтування своїх вимог захисник зазначає, що суди при призначенні покарання не повною мірою врахували щире каяття, те, що ОСОБА_1 раніше не судимий, працює, де позитивно характеризується, має на утриманні неповнолітню дитину, хворіє, поведінку винного після вчинення необережного злочину, який надав першу медичну допомогу потерпілому, відвідував його в лікарні та відшкодував витрати на лікування у розмірі 20 000 грн. Також захисник зазначає, що безпідставно було задоволено цивільний позов потерпілого, зокрема, суди врахували докази, надані останнім, однак не перевірили, чи вони стосуються саме цього кримінального провадження, взяли до уваги незавірені належним чином чеки, не перевірили доцільності понесених потерпілим витрат, зокрема благодійного внеску. Зазначає, що у витягу договору про надання правової допомоги не наведено розрахунків на надання адвокатських послуг. Вважає необґрунтованим розмір моральної шкоди. Захисник також вказує, що ухвала апеляційного суду не відповідає вимогам ст. 419 Кримінального процесуального кодексу України (далі - КПК (4651-17) ).

Учасникам кримінального провадження було повідомлено про дату, час і місце касаційного розгляду.

Позиції учасників судового провадження

У суді касаційної інстанції прокурор заперечував проти задоволення касаційної скарги.

Мотиви Суду

Відповідно до ч. 2 ст. 433 КПК суд касаційної інстанції переглядає судові рішення судів першої та апеляційної інстанцій у межах касаційної скарги.

Подія злочину, доведеність винуватості ОСОБА_1 у його вчиненні, кримінально-правова оцінка діяння за ч. 1 ст. 286 КК у касаційній скарзі не оспорюються.

Згідно зі статтями 50, 65 КК особі, яка вчинила злочин, повинно бути призначено покарання, необхідне й достатнє для її виправлення та попередження нових злочинів. Виходячи з принципів співмірності й індивідуалізації це покарання за своїм видом та розміром має бути адекватним (відповідним) характеру вчинених дій, їх небезпечності та даним про особу винного. При виборі заходу примусу мають значення й повинні братися до уваги обставини, що його пом`якшують і обтяжують.

Відповідно до ст. 75 КК, якщо суд, крім випадків засудження за корупційний злочин, при призначенні покарання у виді, зокрема, позбавлення волі на строк не більше п`яти років, ураховуючи тяжкість злочину, особу винного та інші обставини справи, дійде висновку про можливість виправлення засудженого без відбування покарання, він може прийняти рішення про звільнення від відбування покарання з випробуванням.

Як убачається з кримінального провадження щодо ОСОБА_1, місцевий суд не порушив наведених законодавчих положень.

За матеріалами кримінального провадження захисник, не погодившись із вироком місцевого суду, подав на нього апеляційну скаргу. У ній він, наводячи аргументи, просив апеляційний суд скасувати оспорюване рішення в частині призначеного покарання та ухвалити новий вирок, яким призначити ОСОБА_1 за ч. 1 ст. 286 КК покарання у виді штрафу в розмірі 250 неоподатковуваних мінімумів доходів громадян. У задоволенні цивільного позову захисник просив відмовити в повному обсязі.

Залишаючи без задоволення подану захисником апеляційну скаргу, суд апеляційної інстанції в ухвалі навів мотиви та правові підстави, якими він керувався при відхиленні доводів сторони захисту. Зокрема, апеляційний суд зазначив, що при виборі заходу примусу та порядку його відбування місцевий суд разом зі ступенем тяжкості вчиненого кримінального правопорушення урахував особу винного, котрий раніше не судимий, на обліках у лікарів психіатра та нарколога не перебуває, працює, має постійне місце проживання, має на утриманні неповнолітню доньку, 2013 року народження, страждає на ряд захворювань. Зазначені обставини стали підставою для призначення ОСОБА_1 покарання у виді обмеження волі у межах санкції частини статті, за якою він визнаний винуватим. При цьому суд, урахувавши відсутність обставин, що обтяжують покарання, обставину, що його пом`якшує, часткове відшкодування заподіяної злочином шкоди та позицію потерпілого, який просив не позбавляти обвинуваченого волі, дійшов обґрунтованого висновку про можливість застосувати до ОСОБА_1 інститут умовного звільнення. Суд погоджується з висновком судів про можливість досягнення мети виправлення засудженого без ізоляції від суспільства за умови контролю за його поведінкою впродовж передбаченого законом іспитового строку та про правомірність застосування місцевим судом ст. 75 КК.

У касаційній скарзі не наведено переконливих доводів, які би ставили під сумнів висновки місцевого суду, з яким погодився і апеляційний суд, про справедливість обраного засудженому заходу примусу. Що стосується положень ст. 75 КК, то їх застосування належить до дискреційних повноважень суду, які було реалізовано в цьому кримінальному провадженні, тому правових підстав вважати призначений засудженому захід примусу явно несправедливим Суд не вбачає.

Разом з тим, доводи касаційної скарги в частині неправильного вирішення цивільного позову потерпілого ОСОБА_2 є слушними.

Відповідно до ст. 370 КПК судове рішення повинно бути законним, обґрунтованим і вмотивованим. Законним є рішення, ухвалене компетентним судом згідно з нормами матеріального права з дотриманням вимог щодо кримінального провадження, передбачених цим Кодексом. Обґрунтованим є рішення, ухвалене судом на підставі об`єктивно з`ясованих обставин, які підтверджені доказами, дослідженими під час судового розгляду та оціненими судом відповідно до статті 94 цього Кодексу. Вмотивованим є рішення, в якому наведені належні і достатні мотиви та підстави його ухвалення.

За змістом ч. 1 ст. 129 КПК, ухвалюючи, зокрема, обвинувальний вирок, суд залежно від доведеності підстав і розміру позову задовольняє цивільний позов повністю або частково чи відмовляє в ньому.

Частиною 5 ст. 128 КПК передбачено, що цивільний позов у кримінальному провадженні розглядається судом за правилами, встановленими цим Кодексом. Якщо процесуальні відносини, що виникли у зв`язку з цивільним позовом, цим Кодексом не врегульовані, до них застосовуються норми Цивільного процесуального кодексу України (1618-15) за умови, що вони не суперечать засадам кримінального судочинства.

Згідно зі ст. 374 КПК у мотивувальній частині обвинувального вироку, в числі іншого, зазначаються підстави для задоволення цивільного позову. При цьому виходячи із законодавчих положень у своєму рішенні суд повинен навести точний розрахунок присуджених сум для відшкодування матеріальної шкоди.

Відповідно до роз`яснень, що містяться в постанові Пленуму Верховного Суду України від 31 березня 1995 року № 4 "Про судову практику в справах про відшкодування моральної (немайнової) шкоди" (v0004700-95) (зі змінами, внесеними постановами від 25 травня 2001 року та 27 лютого 2009 року), розмір відшкодування моральної (немайнової) шкоди суд визначає залежно від характеру та обсягу страждань (фізичних, душевних, психічних тощо), яких зазнав позивач, характеру немайнових втрат (їх тривалості, можливості відновлення тощо) та з урахуванням інших обставин. При цьому суд має виходити із засад розумності, виваженості та справедливості. Визначаючи розмір відшкодування моральної шкоди, суд має навести в рішенні відповідні мотиви.

Приймаючи у межах кримінального провадження рішення в частині, що стосується цивільного позову, суди нижчих інстанцій не дотримались указаних вимог закону.

Як убачається з матеріалів кримінального провадження, потерпілий ОСОБА_2 подав до місцевого суду позовну заяву про стягнення на його користь із ОСОБА_1 : у рахунок відшкодування матеріальної шкоди - 4 734 грн, моральної шкоди - 100 000 грн, втраченого заробітку - 12 519 грн, витрат на правову допомогу - 6 000 грн.

Задовольняючи позовні вимоги потерпілого, місцевий суд у вироку формально зазначив, що цивільний позов потерпілого підлягає задоволенню.

Однак згаданий суд ретельно не перевірив усіх вимог позивача, не оцінив наданих товарних чеків відповідно до ст. 94 КПК та на обґрунтування свого рішення про стягнення із засудженого коштів у рахунок відшкодування завданої шкоди не навів у вироку жодного доказу й розрахунку сум, присуджених на користь потерпілого ОСОБА_2 . Отже, суд належно не виконав положень статей 370, 374 КПК.

Попри те, що на вказані порушення закону захисник Юрченко В. В. посилався в апеляційний скарзі, суд апеляційної інстанції не усунув їх із використанням усіх процесуальних можливостей, не дослідив змісту доказів, не проаналізував їх, не зіставив відображених у них конкретних фактичних даних, яких також не зазначив в ухвалі. Замість цього суд обмежився твердженням про те, що цивільний позов вирішено судом першої інстанції за правилами, встановленими в КПК (4651-17) , з наведенням належних і достатніх мотивів та підстав такого рішення.

При визначенні розміру суми, яку необхідно стягнути із засудженого у рахунок відшкодування заподіяної потерпілому моральної шкоди, місцевий суд констатував, що вона встановлена з урахуванням перенесеного потерпілим стресу, порушенням способу його життя та життя його родини, пов`язаного з лікуванням, погіршенням стану здоров`я та проходженням курсу лікування, неможливістю працювати та годувати свою родину, частковим добровільним відшкодуванням шкоди. Разом з цим, із судових рішень не вбачається, що суди врахували майновий стан винного, його стан здоров`я та вжили всіх можливостей для справедливого вирішення цивільного позову.

Крім того, суд не врахував того, що злочин, за який ОСОБА_1 було засуджено, за формою вини є необережним.

Тому рішення суду про стягнення із засудженого (як цивільного відповідача) саме 100 000 грн у рахунок відшкодування моральної шкоди не можна визнати таким, що повною мірою відповідає принципам розумності, виваженості та справедливості. Отже, вирок суду в цій частині також суперечить статтям 370, 374 КПК.

У свою чергу суд апеляційної інстанції в ухвалі переконливо не спростував доводів захисника про необґрунтоване стягнення з ОСОБА_1 коштів у зазначеному розмірі, не дав відповідей на аргументи скаржника про необґрунтоване задоволення цивільного позову.

Таким чином, ухвала апеляційного суду не відповідає вимогам статей 370, 419 КПК.

Оскільки суд касаційної інстанції в силу ч. 1 ст. 433 КПК є судом права, а не факту, не уповноважений здійснювати судове слідство та досліджувати безпосередньо докази, давати їм оцінку з точки зору достовірності, то допущені порушення неможливо виправити на стадії касаційного провадження.

За таких обставин, з урахуванням того, що оскаржені вирок та ухвала в частинах, які стосуються цивільного позову, було постановлено з істотним порушенням вимог кримінального процесуального закону, згадані рішення в цих частинах не можна залишити в силі, вони на підставі, передбаченій п. 1 ч. 1 ст. 438 КПК, підлягають скасуванню з призначенням нового розгляду в суді першої інстанції в порядку цивільного судочинства.

Керуючись статтями 433, 434, 436, 441, 442 КПК, Суд

Касаційну скаргу захисника Юрченка В. В. задовольнити частково.

Вирок Жовтневого районного суду м. Харкова від 23 травня 2019 року та ухвалу Харківського апеляційного суду від 11 липня 2019 року у кримінальному провадженні щодо ОСОБА_1 в частині вирішення цивільного позову скасувати і призначити новий розгляд у суді першої інстанції в порядку цивільного судочинства. У решті судові рішення залишити без зміни.