735/345/21 Про умисне вбивство потерпілої, скоєне у стані алкогольного сп'яніння на грунті неприязних відносин під час сварки з потерпілим - 16.06.2022 Прийняття

розглянув у відкритому судовому засіданні касаційну скаргу захисника Марченка Г.М. в інтересах засудженого ОСОБА_1 на вирок Коропського районного суду Чернігівської області від 04 червня 2021 року та ухвалу Чернігівського апеляційного суду від 01 жовтня 2021 року у кримінальному провадженні № 12020270140000242 від 23 листопада 2020 року за обвинуваченням

ОСОБА_1, ІНФОРМАЦІЯ_1, громадянина України, уродженця с. Почаєвичі Дрогобицького району Львівської області, мешканця АДРЕСА_1 ),

у вчиненні кримінального правопорушення, передбаченого ч. 1 ст. 115 КК України.

Зміст оскаржуваних судових рішень і встановлені судами першої та апеляційної інстанцій обставини

За вироком Коропського районного суду Чернігівської області від 04 червня 2021 року ОСОБА_1 засуджено за ч. 1 ст. 115 КК України до покарання у виді позбавлення волі на строк 12 років.

Згідно з вироком ОСОБА_1 визнано винуватим у тому, що він 16 листопада 2020 року приблизно о 06:00, перебуваючи у будинку за місцем свого проживання на АДРЕСА_1, під час спільного розпивання спиртних напоїв, в ході сварки, яка виникла на ґрунті особистих неприязних стосунків, з метою позбавлення життя, усвідомлюючи суспільну небезпечність своїх дій, передбачаючи суспільну небезпечність їх наслідків і бажаючи їх настання, наніс не менше трьох ударів сокирою по голові своєї співмешканки ОСОБА_2, внаслідок чого остання впала на підлогу. Далі ОСОБА_1 відніс тіло потерпілої ОСОБА_2 на територію непрацюючої котельні, яка знаходиться на АДРЕСА_1, де остання внаслідок отриманих тілесних ушкоджень померла.

Ухвалою Чернігівського апеляційного суду від 01 жовтня 2021 року апеляційну скаргу захисника Марченка Г.М. залишено без задоволення, а вирок місцевого суду - без зміни.

Вимоги, викладені у касаційній скарзі, та узагальнені доводи особи, яка її подала

У своїй касаційній скарзі захисник Марченко Г.М. в інтересах засудженого ОСОБА_1, посилаючись на істотні порушення вимог кримінального процесуального закону, неправильне застосування закону України про кримінальну відповідальність та невідповідність призначеного судом покарання ступеню тяжкості вчиненого злочину та особі засудженого через суворість, просить вирок місцевого суду та ухвалу апеляційного суду скасувати і призначити новий розгляд у суді першої інстанції. При цьому вказує на неправильну кваліфікацію дій засудженого, посилаючись на те, що ОСОБА_1, наносячи потерпілій удари, не мав на меті спричинення останній смерті, а лише хотів заподіяти їй тілесні ушкодження, а тому його дії слід кваліфікувати за ч. 2 ст. 121 КК України.

На обґрунтування своєї позиції захисник зазначає, що ОСОБА_1, завдаючи ОСОБА_2 тілесні ушкодження, усвідомлював суспільно небезпечний характер своїх дій і передбачав, що внаслідок своєї протиправної поведінки буде заподіяно шкоду здоров`ю потерпілої. Проте, наносячи удари, засуджений не конкретизував у своїй свідомості, яку саме шкоду здоров`ю буде заподіяно потерпілій, тобто діяв із невизначеним умислом. При цьому захисник, посилаючись на правову позицію Верховного Суду України, викладену у постанові від 28 травня 2015 року у провадженні № 5-25кс15, стверджує, що дії особи, яка завдає удару іншій особі з невизначеним умислом, мають кваліфікуватися за їх наслідком, а тому в даному провадженні засуджений ОСОБА_1 має нести відповідальність за той результат (шкоду), який фактично було заподіяно, а саме - умисне заподіяння тяжких тілесних ушкоджень, які спричинили смерть. Вищенаведене, на переконання сторони захисту, підтверджується як показаннями самого обвинуваченого, так і висновком судово-медичної експертизи від 18 січня 2021 року № 295, згідно якого тілесні ушкодження могли виникнути протягом тривалого проміжку часу незадовго до настання смерті. Разом з тим захисник зауважує, що смерть потерпілої могла настати внаслідок перебування останньої у стані сильного алкогольного сп`яніння.

Також захисник вказує, що допитані в суді першої інстанції свідки про обставини скоєння ОСОБА_1 злочину нічого не повідомили, а тому суд дійшов помилкових висновків про наявність в діях обвинуваченого складу злочину, передбаченого ч. 1 ст. 115 КК України.

Крім того, захисник стверджує, що місцевий суд, ухвалюючи щодо ОСОБА_1 обвинувальний вирок, неправильно виклав показання обвинуваченого щодо місця знаходження сокири на момент вчинення злочину та наявності у останнього бажання ухилитися від кримінальної відповідальності, а також залишив поза увагою той факт, що потерпіла ОСОБА_2 своїми протиправними діями спровокувала ОСОБА_1 на вчинення кримінального правопорушення, оскільки вона перша під час сварки завдала йому удару бляшанкою, заподіявши тілесні ушкодження.

Також захисник вказує, що судом першої інстанції безпідставно не було враховано щире каяття обвинуваченого як пом`якшуючу покарання обставину, оскільки ОСОБА_1 в ході судового розгляду заявляв про визнання вини та каяття у вчиненому.

Одночасно захисник зазначає, що апеляційний суд, залишаючи вирок місцевого суду без зміни, належним чином своїх висновків не мотивував та не навів вичерпних доводів щодо необґрунтованості апеляційної скарги сторони захисту, чим істотно порушив приписи процесуального закону. При цьому зауважує, що суд, приймаючи рішення, послався на доказ, якого насправді не існує, а саме у своїй ухвалі апеляційний суд послався на показання судово-медичного експерта, який нібито був допитаний у суді першої інстанції. Однак насправді вказаний експерт місцевим судом не допитувався і про такий допит у вироку не зазначено, а тому апеляційний суд безпідставно врахував його при прийнятті рішення.

Від учасників судового провадження заперечень на касаційну скаргу захисника не надходило.

Позиції інших учасників судового провадження

У судовому засіданні захисник Марченко Г.М. підтримав свою касаційну скаргу у повному обсязі та просив її задовольнити.

Прокурор Чабанюк Т.В. заперечувала щодо задоволення касаційної скарги захисника, просила залишити її без задоволення, а рішення судів попередніх інстанцій - без зміни.

Заслухавши суддю-доповідача, з`ясувавши позиції учасників судового провадження, перевіривши наведені в касаційній скарзі доводи та дослідивши матеріали кримінального провадження, колегія суддів дійшла висновку, що касаційна скарга захисника підлягає частковому задоволенню на таких підставах.

Мотиви Суду

Згідно з ч. 1 ст. 433 КПК України суд касаційної інстанції перевіряє правильність застосування судами першої та апеляційної інстанцій норм матеріального та процесуального права, а також наявність правової оцінки обставин і не має права досліджувати докази, встановлювати й визнавати доведеними обставини, яких не було встановлено в оскарженому судовому рішенні, вирішувати питання про достовірність того чи іншого доказу.

Відповідно до ч. 1 ст. 438 КПКУкраїни підставами для скасування або зміни судових рішень при розгляді справи в суді касаційної інстанції, зокрема, є істотне порушення вимог кримінального процесуального закону, неправильне застосування закону України про кримінальну відповідальність та невідповідність призначеного судом покарання ступеню тяжкості вчиненого злочину та особі засудженого. При вирішенні питання про наявність зазначених у ч. 1 цієї статті підстав суд касаційної інстанції має керуватися статтями 412- 414 КПК України. Можливості скасування або зміни судових рішень судів першої і апеляційної інстанцій через невідповідність їх висновків фактичним обставинам кримінального провадження (ст. 411 КПК України) чинним законом не передбачено.

У своїй касаційній скарзі захисник Марченко Г.М. стверджує, що місцевий суд, ухвалюючи щодо ОСОБА_1 обвинувальний вирок, залишив поза увагою той факт, що потерпіла ОСОБА_2 своїми протиправними діями спровокувала ОСОБА_1 на вчинення кримінального правопорушення, оскільки вона перша під час сварки завдала йому удару бляшанкою, заподіявши тілесні ушкодження.

Однак колегія суддів дійшла висновку, що сторона захисту, оскаржуючи вирок, посилається на невідповідність висновків суду першої інстанції фактичним обставинам справи, що відповідно до вимог ч. 1 ст. 433 КПК України не може бути предметом касаційного розгляду, а тому такі твердження захисника не підлягають перевірці у касаційному порядку.

За ст. 2 КПК України завданнями кримінального провадження є захист особи, суспільства та держави від кримінальних правопорушень, охорона прав, свобод та законних інтересів учасників кримінального провадження, а також забезпечення швидкого, повного та неупередженого розслідування і судового розгляду з тим, щоб кожний, хто вчинив кримінальне правопорушення, був притягнутий до відповідальності в міру своєї вини, жоден невинуватий не був обвинувачений або засуджений, жодна особа не була піддана необґрунтованому процесуальному примусу, і щоб до кожного учасника кримінального провадження була застосована належна правова процедура.

Відповідно до ст. 22 КПК України кримінальне провадження здійснюється на основі змагальності, що передбачає самостійне обстоювання стороною обвинувачення і стороною захисту їхніх правових позицій, прав, свобод і законних інтересів засобами, передбаченими цим Кодексом. Сторони кримінального провадження мають рівні права на збирання та подання до суду речей, документів, інших доказів, клопотань, скарг, а також на реалізацію інших процесуальних прав, передбачених цим Кодексом.

Згідно зі ст. 370 КПК України судове рішення повинно бути законним, обґрунтованим і вмотивованим. Законним є рішення, ухвалене компетентним судом згідно з нормами матеріального права з дотриманням вимог щодо кримінального провадження. Обґрунтованим є рішення, ухвалене судом на підставі об`єктивно з`ясованих обставин, які підтверджені доказами, дослідженими під час судового розгляду та оціненими судом відповідно до ст. 94 КПК України. Вмотивованим є рішення, в якому наведені належні і достатні мотиви та підстави його ухвалення.

Відповідно дост. 94 КПК України суд під час прийняття відповідного процесуального рішення за своїм внутрішнім переконанням, яке ґрунтується на всебічному, повному й неупередженому дослідженні всіх обставин кримінального провадження, керуючись законом, повинен оцінювати кожний доказ із точки зору належності, допустимості, достовірності, а сукупність зібраних доказів - із точки зору достатності та взаємозв`язку.

Як убачається з матеріалів кримінального провадження, висновок суду першої інстанції, з чим погодився і суд апеляційної інстанції, про доведеність винуватості засудженого ОСОБА_1 у вчиненні кримінального правопорушення, передбаченого ч. 1 ст. 115 КК України, зроблено з додержанням ст. 23 КПК України на підставі об`єктивного з`ясування всіх обставин, які підтверджено доказами, дослідженими та перевіреними під час судового розгляду й оціненими відповідно до вимог ст. 94 цього Кодексу.

Зокрема, до таких висновків місцевий суд дійшов на підставі показань обвинуваченого ОСОБА_1, свідків ОСОБА_3, ОСОБА_4, ОСОБА_5 та ОСОБА_6 .

Крім того, місцевим судом досліджено як докази винуватості ОСОБА_1 фактичні дані, що містяться: у протоколі огляду місця події від 23 листопада 2020 року; у протоколі обшуку від 24 листопада 2020 року; у протоколі огляду трупа потерпілої ОСОБА_2 від 24 листопада 2020 року; у протоколі проведення слідчого експерименту від 24 листопада 2020 року за участю підозрюваного ОСОБА_1 ; у протоколі про результати проведення негласної слідчої (розшукової) дії від 22 січня 2021 року. Судом також було враховано висновок судово-імунологічної експертизи від 30 листопада 2020 року № 695, висновок судово-медичної експертизи від 01 грудня 2020 року № 296, висновки судово-психіатричних експертиз від 12 січня 2021 року № 5 та № 6, висновок судово-медичної експертизи від 18 січня 2021 року № 295, висновок судово-імунологічної експертизи від 15 січня 2021 року № СЕ-19-20/37146-Б, висновок судової молекулярно-генетичної експертизи від 24 березня 2021 року № СЕ-19-20/38248-Б та інші докази, досліджені судом, які наведені у вироку.

Таким чином, у рішенні суду першої інстанції в повній відповідності до вимог ч. 3 ст. 374 КПК України наведено докази, на яких ґрунтується висновок суду про доведеність винуватості ОСОБА_1 у вчиненні інкримінованого йому злочину, які суд дослідив та оцінив із дотриманням положень ст. 94 КПК України. В основу обвинувального вироку покладено виключно ті докази, що не викликають сумнівів у їхній достовірності. Зі змісту вказаного вироку вбачається, що суд у його мотивувальній частині виклав формулювання обвинувачення, визнаного доведеним, із достатньою конкретизацією встановив і зазначив місце, час, спосіб вчинення злочину, його наслідки.

Разом з тим у ході дослідження матеріалів кримінального провадження Судом не встановлено порушень місцевим судом процесуального законодавства під час збирання, дослідження та оцінки доказів, як і не встановлено підстав для визнання доказів недопустимими.

За таких обставин колегія суддів вважає, що вирок місцевого суду відповідає вимогам статей 370, 374 КПК України.

Твердження захисника про необхідність кваліфікації дій засудженого за ч. 2 ст. 121 КК України є необґрунтованими з огляду на таке.

Частина 1 ст. 115 КК України передбачає відповідальність за умисне вбивство, тобто умисне протиправне заподіяння смерті іншій людині.

У свою чергу ч. 2 ст. 121 КК України передбачає відповідальність за умисне тяжке тілесне ушкодження, що спричинило смерть потерпілого.

Умисне вбивство відрізняється від умисного тяжкого тілесного ушкодження, яке спричинило смерть потерпілого, і визначальним при цьому є спрямованість умислу винного, його суб`єктивне ставлення до наслідків своїх дій: при умисному вбивстві настання смерті охоплюється умислом винного, а в разі заподіяння тяжкого тілесного ушкодження, що спричинило смерть потерпілого, ставлення винного до таких наслідків характеризується необережністю.

Умисел має дві характерні ознаки - інтелектуальну і вольову. Інтелектуальна - це усвідомлення особою суспільно небезпечного характеру своєї дії чи бездіяльності та передбачення її суспільно небезпечних наслідків; вольова - наявність у суб`єкта бажання настання суспільно небезпечних наслідків від вчиненого ним діяння чи свідоме їх допущення.

Прямий умисел - це таке психічне ставлення до діяння і його наслідків, при якому особа усвідомлювала суспільно небезпечний характер свого діяння (дії або бездіяльності), передбачала його суспільно небезпечні наслідки і бажала їх настання (ч. 2 ст. 24 КК України).

Питання про наявність умислу необхідно вирішувати з огляду на сукупність всіх обставин вчиненого діяння, зокрема враховувати кількість, характер і локалізацію поранень та інших тілесних ушкоджень, причини припинення злочинних дій, поведінку винного до, під час і після злочину, його взаємини з потерпілим, що передували події, а також спосіб вчинення злочину, засоби та знаряддя злочину.

При цьому спосіб відображає насамперед причинний зв`язок між діяннями і наслідками. Певна залежність між способом і метою вчинення тих чи інших діянь виявляється в тому, що спосіб і засоби вчинення злочинів обираються особою відповідно до поставленої цілі. Ціль є передумовою усвідомлення особою результатів і наслідків своїх діянь, що проявляється у способі вчинення діянь.

Як убачається з матеріалів кримінального провадження, місцевим судом встановлено, що ОСОБА_1 під час спільного розпивання спиртних напоїв зі своєю співмешканкою ОСОБА_2, в ході сварки, яка виникла на ґрунті особистих неприязних стосунків, з метою позбавлення життя, усвідомлюючи суспільну небезпечність своїх дій, передбачаючи суспільну небезпечність їх наслідків і бажаючи їх настання, наніс не менше трьох ударів сокирою по голові потерпілої ОСОБА_2, внаслідок чого остання впала на підлогу. Далі ОСОБА_1 відніс тіло потерпілої ОСОБА_2 на територію непрацюючої котельні де остання внаслідок отриманих тілесних ушкоджень померла.

При цьому відповідно до вироку вищенаведений факт з-поміж іншого, підтверджується й висновком судово-медичної експертизи від 18 січня 2021 року № 295, згідно якого смерть потерпілої ОСОБА_2 настала внаслідок набряку головного мозку з дислокацією його стовбура, який виник у зв`язку з отриманою відкритою проникною черепно-мозковою травмою, яка виражалась рубаними ранами лівої надбрівно-очної, лівої вушної та лівої тім`яної ділянок, розрубом луски лобної кістки зліва з ушкодженням мозкових оболонок, врубом луски лівої скроневої кістки з відколом частини зовнішньої кісткової пластинки, лінійним переломом кісток склепіння черепа справа, обмежено-дифузними крововиливами у м`які мозкові оболонки, крововиливом у шлуночки мозку та забоями його речовини.

З огляду на зазначене колегія суддів дійшла висновку, що сукупність наведених у вироку доказів переконливо свідчить про те, що поведінка засудженого ОСОБА_1 до та після вчинення злочину, механізм, характер, локалізація та спосіб завдання тілесних ушкоджень, вказують на спрямованість його дій саме на позбавлення життя потерпілої.

При цьому Верховний Суд також звертає увагу на те, що згідно вироку смерть ОСОБА_2 настала внаслідок набряку головного мозку, який виник у зв`язку з отриманою відкритою проникною черепно-мозковою травмою, яка виражалась рубаними ранами, які з`явилися внаслідок того, що обвинувачений ОСОБА_1 завдав потерпілій не менше трьох ударів сокирою в ділянку життєво важливого органу, а саме по голові, після чого виніс тіло останньої з будинку та покинув на території непрацюючої котельні, що, у свою чергу, спростовує доводи касаційної скарги захисника про необхідність кваліфікації дій обвинуваченого за ч. 2 ст. 121 КК України.

Крім того, Суд вважає, що посилання в касаційній скарзі захисника на висновки Верховного Суду України, викладені в постанові від 28 травня 2015 року у провадженні № 5-25кс15, як на додатковий аргумент необхідності кваліфікації дій ОСОБА_1 за ч. 2 ст. 121 КК України, є безпідставними, оскільки вказане рішення було ухвалено судом касаційної інстанції з урахуванням конкретних обставин кримінального провадження, які суттєво відрізняються від встановлених обставин у даному кримінальному провадженні.

Таким чином, урахувавши всі встановлені обставини кримінального провадження, колегія суддів вважає, що суди попередніх інстанцій правильно встановили, що ОСОБА_1 мав умисел саме на заподіяння смерті потерпілій ОСОБА_2, а тому його дії за ч. 1 ст. 115 КК України кваліфіковано правильно.

Також Суд вважає, що призначене ОСОБА_1 покарання відповідає вимогам закону, за своїм видом та розміром є необхідним та достатнім для його виправлення і попередження вчинення нових злочинів, справедливим та таким, що не суперечить ст. 65 КК України. Таке покарання з огляду на вимоги ст. 50 КК України узгоджується із загальними засадами закону України про кримінальну відповідальність та принципами співмірності й індивідуалізації, відповідає основній його меті як заходу примусу.

Посилання у касаційній скарзі захисника на неврахування судами попередніх інстанцій пом`якшуючої покарання обставини (щирого каяття), на думку Суду, є необґрунтованими з огляду на таке.

Щире каяття характеризує собою суб`єктивне ставлення винної особи до вчиненого злочину, яке виявляється в тому, що вона визнає свою провину, висловлює жаль з приводу вчиненого та бажає виправити ситуацію, що склалася.

Основною формою прояву щирого каяття є повне визнання особою своєї вини та правдива розповідь про всі відомі їй обставини вчиненого злочину. Якщо особа приховує суттєві обставини вчиненого злочину, що значно ускладнює його розкриття, визнає свою вину лише частково для того, щоб уникнути справедливого покарання, її каяття не можна визнати щирим.

Як убачається з матеріалів кримінального провадження, місцевий суд, оцінивши показання обвинуваченого, його поведінку після вчинення злочину та під час судового розгляду, відношення до скоєного, а саме те, що ОСОБА_1 не висловлював критичної оцінки своєї поведінки шляхом повного визнання вини і готовності нести кримінальну відповідальність за вчинене, дійшов обґрунтованого висновку про відсутність в діях обвинуваченого щирого каяття. З таким висновком погоджується і Верховний Суд.

Що стосується доводів касаційної скарги захисника про те, що місцевим судом у вироку неправильно викладено показання обвинуваченого, то Суд вважає їх надуманими, голослівними та такими, що повністю спростовуються матеріалами кримінального провадження. Так, в ході прослуховування технічного запису судового засідання від 17 травня 2021 року та дослідження мотивувальної частини вироку колегією суддів встановлено, що надані обвинуваченим ОСОБА_1 показання за своїм змістом та суттю були повною мірою відображені у рішенні суду першої інстанції, а певна невідповідність жодним чином не впливає на достовірність та правильність викладення показань у вироку.

Твердження у касаційній скарзі захисника про те, що смерть потерпілої могла настати внаслідок перебування останньої у стані сильного алкогольного сп`яніння, на переконання Суду, є надуманими, необґрунтованими та спростовуються дослідженим судами попередній інстанцій висновком судово-медичної експертизи від 18 січня 2021 року № 295, відповідно до якого потерпіла померла саме від отриманих тілесних ушкоджень.

Крім того, Суд також вважає безпідставними посилання у касаційній скарзі захисника на неправильність висновків місцевого суду в частині наявності у ОСОБА_1 бажання ухилитися від кримінальної відповідальності, виходячи з наступного.

Відповідно до вироку ОСОБА_1 було пред`явлено обвинувачення за ч. 1 ст. 115 КК України. Разом з тим в ході судового розгляду в суді першої інстанції, на стадії судових дебатів, захисник наголошував на необхідності перекваліфікації дій обвинуваченого на ч. 2 ст. 121 КК України, посилаючись на те, що у ОСОБА_1 не було умислу на вбивство потерпілої. При цьому захисник вказував, що факт відсутності в діях обвинуваченого складу злочину, передбаченого ч. 1 ст. 115 КК України, підтверджується показаннями останнього.

Місцевий суд, заслухавши показання обвинуваченого ОСОБА_1 в частині кількості нанесених потерпілій ударів, поставився до них критично, та розцінив як такі, що надані з метою ухилитися від кримінальної відповідальності за скоєння неправомірних дій щодо потерпілої, оскільки твердження останнього про те, що він наніс потерпілій лише два удари в ділянку голови обухом сокири, повністю спростовуються наявними в матеріалах провадження доказами, а саме відеозаписом протоколу проведення слідчого експерименту від 24 листопада 2020 року за участю обвинуваченого, згідно якого встановлено, що ОСОБА_1 наносив потерпілій удари саме лезом сокири, та висновком судово-медичної експертизи від 18 січня 2021 року № 295, яким встановлено, що потерпілій було нанесено не менше трьох ударів рубальним предметом.

Ураховуючи вищенаведене, колегія суддів не вбачає підстав вважати вищенаведені висновки місцевого суду неправильними або такими, що перешкодили суду ухвали законне та обґрунтоване рішення.

Що ж стосується доводів касаційної скарги захисника про недопустимість як доказу показань судово-медичного експерта, на які у своєму рішенні посилається апеляційний суд як на доказ винуватості ОСОБА_1 у вчиненні інкримінованого йому злочину, то колегія суддів вважає за необхідне зазначити наступне.

Статтею 23 КПК України передбачено, що суд досліджує докази безпосередньо. Показання учасників кримінального провадження суд отримує усно. Не можуть бути визнані доказами відомості, що містяться в показаннях, речах і документах, які не були предметом безпосереднього дослідження суду, крім випадків, передбачених цим Кодексом.

Відповідно до ч. 1 ст. 84 КПК України доказами в кримінальному провадженні є фактичні дані, отримані у передбаченому цим Кодексом порядку, на підставі яких слідчий, прокурор, слідчий суддя і суд встановлюють наявність чи відсутність фактів та обставин, що мають значення для кримінального провадження та підлягають доказуванню.

Положенням ст. 86 КПК України визначено, що доказ визнається допустимим, якщо він отриманий у порядку, встановленому цим Кодексом. Недопустимий доказ не може бути використаний при прийнятті процесуальних рішень, на нього не може посилатися суд при ухваленні судового рішення.

Частиною 1 ст. 95 КПК України встановлено, що показання - це відомості, які надаються в усній або письмовій формі під час допиту підозрюваним, обвинуваченим, свідком, потерпілим, експертом щодо відомих їм обставин у кримінальному провадженні, що мають значення для цього кримінального провадження.

Згідно з ч. 1 ст. 356 КПК України за клопотанням сторони кримінального провадження, потерпілого або за власною ініціативою суд має право викликати експерта для допиту для роз`яснення висновку.

Як убачається з вироку, місцевий суд, обґрунтовуючи свої висновки щодо винуватості ОСОБА_1 у вчиненні злочину, передбаченого ч. 1 ст. 115 КК України, послався на показання обвинуваченого та свідків ОСОБА_3, ОСОБА_4, ОСОБА_5, ОСОБА_6, а також на наявні в матеріалах провадження письмові докази.

Апеляційний суд, перевіряючи вирок в порядку апеляційної процедури, дійшов висновку про необхідність залишення апеляційної скарги захисника Марченка Г.М. без задоволення, а рішення суду першої інстанції - без зміни. Разом з тим, обґрунтовуючи свою позицію, суд з-поміж іншого послався на показання судово-медичного експерта щодо наявних у потерпілої тілесних ушкоджень. При цьому відповідно до ухвали, апеляційний суд вказав, що зазначений експерт був допитаний в суді першої інстанції.

Перевіряючи рішення суду апеляційної інстанції на відповідність нормам процесуального права, колегія суддів встановила, що судово-медичний експерт, який здійснював експертне дослідження тіла потерпілої ОСОБА_2 на предмет наявності в неї тілесних ушкоджень та перебування їх у причинно-наслідковому зв`язку з настанням смерті, місцевим судом не викликався та не допитувався. При цьому зазначений експерт також не допитувався і в суді апеляційної інстанції.

Отже, ураховуючи те, що судово-медичний експерт відповідно до положень ст. 356 КПК України судами попередніх інстанцій не допитувався, то апеляційний суд відповідно до вимог статей 23, 84, 86, 89 КПК України не мав правових підстав для посилання у своєму рішенні на показання експерта як на доказ винуватості обвинуваченого ОСОБА_1 у вчиненні злочину, передбаченого ч. 1 ст. 115 КК України.

За таких обставин Верховний Суд вважає, що показання судово-медичного експерта щодо наявних на тілі потерпілої тілесних ушкоджень, на які у своєму рішенні посилається апеляційний суд, є недопустимим доказом та безпідставно були враховані судом апеляційної інстанції під час постановлення ухвали.

Водночас колегія суддів не вбачає підстав для скасування рішень судів попередніх інстанцій та призначення нового розгляду у суді першої інстанції, як того просить сторона захисту, оскільки вищенаведений доказ не впливає на кваліфікацію дій засудженого та на призначення йому покарання, а із сукупності інших доказів, що зазначені у вироку, вбачається достатня кількість підстав, які вказують на винуватість ОСОБА_1 у вчиненні інкримінованого йому кримінального правопорушення.

Отже, урахувавши вищенаведене, колегія суддів дійшла переконання, що сторона захисту не навела обґрунтованих доводів, які б вказували на наявність беззаперечних підстав для скасування ухвалених щодо ОСОБА_1 судових рішень та призначення нового розгляду в суді першої інстанції.

Водночас Верховний Суд вважає, що касаційна скарга захисника Марченка Г.М. підлягає до часткового задоволення, оскільки покладення апеляційним судом в основу свого рішення недопустимого доказу є істотним порушенням вимог кримінального процесуального закону, що відповідно до вимог п. 1 ч. 1 ст. 438 КПК України, в даному конкретному випадку, є підставою для зміни ухвали суду апеляційної інстанції, яка полягає у виключенні з мотивувальної частини цього рішення посилання на показання судово-медичного експерта як на доказ, що підтверджує винуватість ОСОБА_1 .