712/7762/18 Про замах на умисне вбивство, скоєне під час сварки на грунті особистих неприязних відносин - 01.10.2020 Прийняття

розглянув у відкритому судовому засіданні касаційні скарги засудженого ОСОБА_1 та його захисника - адвоката Левченко М. Д. на вирок Соснівського районного суду м. Черкаси від 25 червня 2019 року та ухвалу Черкаського апеляційного суду від 12 листопада 2019 року в кримінальному провадженні № 12018251010003614 по обвинуваченню

ОСОБА_1, громадянина України, який народився ІНФОРМАЦІЯ_1 в м. Черкаси, проживає за адресою: АДРЕСА_1, раніше судимого,

у вчиненні кримінального правопорушення, передбаченого ч. 3 ст. 15, п. 13 ч. 2 ст. 115КК України.

Зміст оскаржених судових рішень і встановлені судами

першої та апеляційної інстанцій обставини

Вироком Соснівського районного суду м. Черкаси від 25 червня 2019 року ОСОБА_1 визнано винуватим у вчиненні злочину, передбаченого ч. 3 ст. 15, п. 13 ч. 2 ст. 115КК України, та призначено покарання у виді позбавлення волі на строк 8 років. Вироком вирішено питання щодо цивільного позову та про речові докази.

Згідно з встановленими судом першої інстанції, 16 травня 2018 року близько 21 год. 40 хв. за місцем проживання ОСОБА_1 за адресою АДРЕСА_1, відбулася зустріч за участю ОСОБА_2, ОСОБА_3 та ОСОБА_4, в ході якої ОСОБА_3 вийшов з квартири та пішов до найближчого магазину.

При поверненні до вищевказаної квартири, між ОСОБА_3 та малознайомим йому ОСОБА_5 відбувся конфлікт, який переріс в бійку, в ході якої ОСОБА_3 почав тікати і вибіг на майданчик другого поверху будинку АДРЕСА_2, до вхідних дверей квартири 8, де між ними продовжилася бійка. На шум боротьби з квартири 8 даного будинку близько 21 и 50 хвилин вийшов ОСОБА_1, який будучи озброєний ножем, на ґрунті раптово виниклих неприязних відносин з ОСОБА_5, діючи умисно, протиправно та цілеспрямовано, реалізуючи свій умисел, направлений на умисне протиправне заподіяння смерті ОСОБА_5, усвідомлюючи суспільно-небезпечний характер своїх протиправних дій, наніс потерпілому три удари ножем в життєво важливі органи, а саме: два удари в ліву бокову поверхню грудної клітки та один удар в ліву надлопаткову ділянку.

Однак ОСОБА_1 не довів свій злочинний намір, направлений на позбавлення життя іншої людини до кінця з причин, що не залежали від його волі, так як був зупинений свідками події.

Ухвалою Черкаського апеляційного суду від 12 листопада 2019 року зазначений вирок залишений без зміни.

Вимоги касаційної скарги і доводи особи, яка її подала

У касаційній скарзі засуджений ОСОБА_1, вказуючи на неправильне застосування закону України про кримінальну відповідальність, зазначає про незаконність судових рішень, порушує питання про їх скасування та призначення нового розгляду в суді першої інстанції.

Касаційна скарга мотивована тим, що судами безпідставно дії засудженого були кваліфіковані ч. 3 ст. 15, п. 13 ч. 2 ст. 115 КК України, що в його діях був відсутній умисел на вбивство потерпілого. Зазначається, що судами не встановлено мотиву вчинення злочину, залишено поза увагою поведінку потерпілого, а також те, що засудженого ніхто не зупиняв наносити удари потерпілому, що він збирався нанести один удар в ногу, щоб зупинити останнього, який бив ОСОБА_6, і, оскільки в тамбурі було темно, то він не бачив, куди наносить ці удари потерпілому. Вказується, що після нанесення ударів, потерпілий самостійно вийшов на вулицю і лише потім викликав швидку, що свідчить про те, що дії засудженого необхідно кваліфікувати за ч. 1 ст. 121 КК України.

Захисник у касаційній скарзі, посилаючись на неправильне застосування закону України про кримінальну відповідальність, вказує на незаконність судових рішень, порушує питання про їх скасування та призначення нового розгляду в суді першої інстанції.

Касаційна скарга мотивована тим, що суди дійшли помилкового висновку щодо кваліфікації дій засудженого за ч. 3 ст. 15, п. 13 ч. 2 ст. 115 КК України. Вказується, що дії засудженого слід було кваліфікувати за ст. 124 КК України.

Позиції учасників судового провадження

Засуджений ОСОБА_1 підтримав свою касаційну скаргу та касаційну скаргу захисника.

Захисник Левченко М. Д. підтримала касаційні скарги.

Прокурор заперечувала проти задоволення касаційних скарг, вважала їх необґрунтованими.

Інші учасники судового провадження були належним чином повідомлені про дату, час і місце касаційного розгляду, однак у судове засідання вони не з`явилися. Клопотань про особисту участь у касаційному розгляді, заперечень або повідомлень про поважність причин їх неприбуття до Суду від них не надходило.

Мотиви Суду

Згідно з положеннями ч. 1 ст. 433 КПК України суд касаційної інстанції в межах касаційної скарги перевіряє правильність застосування судами першої та апеляційної інстанцій норм матеріального та процесуального права, правової оцінки обставин і не має права досліджувати докази, встановлювати та визнавати доведеними обставини, що не були встановлені в оскарженому судовому рішенні, вирішувати питання про достовірність того чи іншого доказу.

Положеннями ст. 438 КПК України визначено, що підставами для скасування або зміни судових рішень при розгляді справи в суді касаційної інстанції є: 1) істотне порушення вимог кримінального процесуального закону; 2) неправильне застосування закону України про кримінальну відповідальність; 3) невідповідність призначеного покарання тяжкості кримінального правопорушення та особі засудженого. При вирішенні питання про наявність зазначених підстав суд касаційної інстанції керується статтями 412- 414 КПК України.

Ключовим питанням, що підлягає вирішенню, є кваліфікація дій ОСОБА_1, виходячи зі спрямування умислу та встановлених фактичних обставин кримінального провадження.

Вирішуючи вказане питання, суд першої інстанції дійшов висновку про необхідність кваліфікувати дії ОСОБА_1 за ч. 3 ст. 15, п. 13 ч. 2 ст. 115 КК України, посилаючись на те, що останній не довів свій злочинний намір, направлений на позбавлення життя іншої людини, до кінця з причин, що не залежали від його волі, так як був зупинений свідками події. При цьому висновок щодо кваліфікації дій ОСОБА_1 мотивував кількістю завданих ударів та механізмом їх спричинення.

Обвинувачений та його захисник, не погодившись з вироком суду першої інстанції, подали апеляційні скарги, в яких вказували не неправильну кваліфікацію судом дій обвинуваченого.

При цьому ОСОБА_1 вказував на те, що умислу вбивати потерпілого в нього не було, що ніхто йому не перешкоджав довести до кінця намір на спричинення смерті ОСОБА_5, а тому його дії слід кваліфікувати за ч. 1 ст. 121 КК України.

Захисник зазначав, що дії обвинуваченого необхідно кваліфікувати за ст. 124 КК України, оскільки останній вважав, що ОСОБА_3 загрожує небезпека з боку потерпілого.

При цьому і ОСОБА_1, і його захисник, обґрунтовуючи свою позицію, наводили доводи щодо невідповідності висновків суду фактичним обставинам кримінального провадження, неповноти судового розгляду.

Апеляційний суд, в свою чергу, дійшов висновку про необґрунтованість наведених стороною захисту доводів та погодився з кваліфікацією дій ОСОБА_1 за ч. 3 ст. 15, п. 13 ч. 2 ст. 115 КК України.

Проте Верховний Суд, перевіривши в межах касаційних скарг засудженого та його захисника правильність застосування судами першої та апеляційної інстанцій норм матеріального та процесуального права, правової оцінки обставин, не погоджується з висновками суду апеляційної інстанції, наведеними в ухвалі, з таких підстав.

Виходячи з норм ст. 404 КПК України, апеляційна процедура передбачає оцінку оскаржуваного вироку відповідності нормам кримінального та процесуального закону, фактичним обставинам кримінального провадження, а також дослідженим у судовому засіданні доказам.

За нормами кримінального процесуального закону ухвала апеляційного суду повинна відповідати передбаченим ст. 370 КПК України загальним вимогам щодо судових рішень, тобто бути законною, обґрунтованою та вмотивованою.

Крім того п. 2 ч. 1 ст. 419 КПК України визначено, що в ухвалі суду апеляційної інстанції повинна бути викладена мотивувальна частина із зазначенням, зокрема, встановлених судом апеляційної інстанції обставин з посиланням на докази, а також мотивів визнання окремих доказів недопустимими чи неналежними та мотивів, з яких суд апеляційної інстанції виходив при постановленні ухвали, і положення закону, яким він керувався.

Однак суд апеляційної інстанції вказаних вимог кримінального процесуального закону не дотримався та постановив ухвалу, яка не відповідає наведеним вимогам.

Так, апеляційний суд фактично не здійснив належної перевірки доводів, наведених в апеляційних скаргах сторони захисту, та не дав на них відповідей, які б ґрунтувалися на вимогах закону про кримінальну відповідальність.

Зокрема, за змістом ст. 24 КК України наявність вини у формі умислу передбачає, що особа усвідомлювала суспільно небезпечний характер свого діяння (дії або бездіяльності), передбачала його суспільно небезпечні наслідки і бажала або свідомо припускала їх настання.

Умисел має дві характерні ознаки - інтелектуальну і вольову. Інтелектуальна - це усвідомлення особою суспільно небезпечного характеру своєї дії чи бездіяльності та передбачення її суспільно небезпечних наслідків. Вольова - наявність у суб`єкта бажання настання суспільно небезпечних наслідків від вчиненого ним діяння чи свідоме їх допущення.

Згідно з ч. 1 ст. 15 КК України замахом на злочин є вчинення особою з прямим умислом діяння (дії або бездіяльності), безпосередньо спрямованого на вчинення злочину, якщо при цьому злочин не було доведено до кінця з причин, що не залежали від її волі. Тобто із суб`єктивної сторони замах на злочин можливий лише з прямим умислом.

Отже визначальним для відмежування замаху на умисне вбивство від умисного завдання тяжкого тілесного ушкодження, небезпечного для життя в момент заподіяння, є суб`єктивне ставлення винного до наслідків своїх дій: при умисному вбивстві настання смерті охоплюється умислом винного, а в разі заподіяння тяжкого тілесного ушкодження умислом винного охоплюється лише заподіяння таких ушкоджень за відсутності прямого наміру на вбивство. Наслідки, які не настали, інкримінуються особі у тому разі, якщо вони передбачалися ціллю його діяння і досягнення такої цілі було б неможливе без таких наслідків. Якщо ж винний діяв з непрямим умислом, він не може нести відповідальності за замах на вбивство. У випадку, коли особа, завдаючи іншій особі тілесні ушкодження, свідомо припускає настання будь-яких наслідків, у тому числі смерті, вона також не може бути притягнута до кримінальної відповідальності за замах на вбивство. Крім того, злочин не може бути кваліфікований як замах на вбивство і у випадках, коли винний діє з неконкретизованим умислом, допускаючи можливість як заподіяння будь-якої шкоди здоров`ю, так і настання смерті. Відповідальність у цих випадках настає лише за наслідки, які фактично настали.

Заподіяння тілесних ушкоджень потерпілому характеризується у цьому випадку не лише непрямим, а ще й неконкретизованим (невизначеним) умислом. За неконкретизованого умислу винний, вчиняючи злочин, хоча і передбачає можливість настання різних шкідливих наслідків, але до кінця не усвідомлює їх характеру і тяжкості. А оскільки особа за невизначеного умислу одночасно передбачає різні за характером і тяжкістю наслідки, але фактично реалізується лише один з них, кримінальна відповідальність настає за наслідки, що настали фактично.

Визначити, які конкретні злочинні наслідки своїх дій передбачав винуватий і бажав їх настання, можна лише за ретельного аналізу складу вчиненого злочину і виявлення його елементів та всіх обставин справи. Порушення цієї вимоги породжує серйозні помилки щодо кваліфікації злочину.

Про це неодноразово зазначав Верховний Суд у своїх постановах та вказував на необхідність врахування суб`єктивного ставлення винного до наслідків своїх дій (постанови від 09 жовтня 2018 року у справі № 760/4968/15-к, від 18 жовтня 2018 року у справі № 348/1153/17, від 08 листопада 2018 року у справі № 360/718/16-к, від 18 грудня 2018 року у справі № 569/2944/16-к, від 17 вересня 2020 року у справі № 286/4163/19 тощо).

Як убачається з матеріалів провадження ОСОБА_1 ножем завдав ОСОБА_5 кілька ударів у область життєво-важливих органів. Сам ОСОБА_1 не заперечує факту нанесення поранень потерпілому, проте стверджує, що умислу на позбавлення життя ОСОБА_5 не мав, захисник вказує, що ОСОБА_1 завдав тяжкі тілесні ушкодження при перевищенні меж необхідної оборони, оскільки захищав ОСОБА_3 .

Проте зазначені доводи сторони захисту апеляційний суд належним чином не перевірив, мотивованих відповідей на них не дав, питання суб`єктивного ставлення ОСОБА_1 до наслідків вчинюваних ним дій належним чином не з`ясував та не перевірив.

Формально перерахувавши наведені у вироку суду першої інстанції докази, якими за позицією суду підтверджено винуватість ОСОБА_1 у вчиненні кримінального правопорушення, передбаченого ч. 3 ст. 15, п. 13 ч. 2 ст. 115 КК України, апеляційний суд в ухвалі зазначив, що вирок суду є правильним та ґрунтується на всебічному, повному і об`єктивному розгляді всіх обставин справи в їх сукупності.

При цьому, визнаючи доводи засудженого щодо невідповідності висновків суду фактичним обставинам кримінального провадження та щодо неправильної кваліфікації його дій безпідставними, суд апеляційної інстанції фактично послався, як і суд першої інстанції, на кількість ударів ножем та на механізм їх спричинення.

Однак, поза увагою апеляційного суду залишились суперечності, які містяться у вироку суду першої інстанції, і на які звертав уваги обвинувачений в апеляційній скарзі, а саме те, що згідно вироку ОСОБА_1 не довів свій злочинний намір з тих підстав, що йому перешкодили свідки, у той час як з матеріалів провадження, зокрема з показань самого потерпілого, а також свідка ОСОБА_3, вбачається, що ніхто не зупиняв ОСОБА_1 та не перешкоджав йому наносити удари ножем потерпілому. Вказаним суперечностям апеляційний суд оцінки не дав та не усунув їх.

Також формально відхилив апеляційний суд і доводи захисника, відповідно до яких ОСОБА_1 перевищив межі необхідної оброни, захищаючи свідка ОСОБА_3 .

Мотивуючи таке рішення, апеляційний суд в ухвалі зазначив, що конфлікт між ОСОБА_5 та ОСОБА_1 відбувся біля квартири обвинуваченого, який вийшов з неї, а тому при бажанні ОСОБА_1 мав реальну можливість уникнути конфлікту, тим більше, що первісно обвинувачений не був учасником конфлікту між потерпілим і ОСОБА_3 і втрутився в даний конфлікт з власної ініціативи.

Разом з тим, зазначений висновок не узгоджується з нормами ч. 1 ст. 36 КК України, відповідно до якої необхідною обороною визнаються дії, вчинені з метою захисту охоронюваних законом прав та інтересів особи, яка захищається, або іншої особи, а також суспільних інтересів та інтересів держави від суспільно небезпечного посягання шляхом заподіяння тому, хто посягає, шкоди, необхідної і достатньої в даній обстановці для негайного відвернення чи припинення посягання, якщо при цьому не було допущено перевищення меж необхідної оборони.

За таких обставин суд касаційної інстанції вважає, що апеляційний розгляд кримінального провадження щодо ОСОБА_1 здійснювався формально, без з`ясування належним чином всіх обставин, необхідних для перевірки доводів апеляційних скарг сторони захисту, а тому ухвалу апеляційного суду не можна вважати законною, обґрунтованою та вмотивованою.

Виходячи з наведеного, Верховний Суд, керуючись статтями 433, 434, 436- 438, 441, 442 КПК України, вважає, що касаційні скарги засудженого та захисника підлягають частковому задоволенню.

Беручи до уваги усталену практику Європейського суду з прав людини у справі (зокрема рішення "Едуард Шабалін проти Росії" від 16 жовтня 2014 року) про неприпустимість тримання особи під вартою без судового рішення та у контексті даного кримінального провадження, не вирішуючи наперед питання про винуватість чи невинуватість ОСОБА_1 в інкримінованому йому кримінальному правопорушенні із метою попередження ризику його переховування від суду, ураховуючи особливості касаційного розгляду, передбачені главою 32 КПК України (4651-17) , та обмежені можливості щодо повноцінного розгляду і вирішення цього питання в межах процедури касаційного перегляду, Верховний Суд вважає за необхідне залишити ОСОБА_1 під вартою на строк, мінімально необхідний для вирішення вказаного питання судом апеляційної інстанції, який у будь-якому разі не може перевищувати 60 днів.