Колегія суддів Вищого адміністративного суду України в складі:

Амєліна С.Є. - головуючого,

Ємельянової В.І.,

Кобилянського М.Г.,

розглянувши у порядку письмового провадження адміністративну справу за касаційною скаргою ОСОБА_4 в інтересах ОСОБА_5 на постанову Донецького окружного адміністративного суду від 24 грудня 2013 року та ухвалу Донецького апеляційного адміністративного суду від 22 січня 2014 року в справі за позовом Дебальцівського міського центру зайнятості до ОСОБА_5 про стягнення виплаченої допомоги по безробіттю,

У квітні 2012 року позивач звернувся в суд з вказаним адміністративним позовом, в якому зазначав, що у вересні 2010 року відповідачу надано статус безробітного та призначено допомогу по безробіттю. У результаті проведеної перевірки було встановлено, що відповідач під час перебування на обліку в центрі зайнятості отримав дохід в товаристві з обмеженою відповідальністю "Сатис", проте не вказав на цю обставину, яка унеможливлювала отримання допомоги по безробіттю. Посилаючись на порушення відповідачем вимог Закону України "Про загальнообов'язкове державне соціальне страхування на випадок безробіття" (1533-14) просив стягнути з нього допомогу по безробіттю в сумі 13 021,31 грн. за період жовтень 2010 року - червень 2011 року.

Постановою Донецького окружного адміністративного суду від 24 грудня 2013 року, залишеною без змін ухвалою Донецького апеляційного адміністративного суду від 22 січня 2014 року, позов задоволено.

У касаційній скарзі, посилаючись на порушення норм матеріального і процесуального права, представник відповідача просив скасувати судові рішення та направити справу на новий розгляд.

Судами попередніх інстанцій встановлено, що 13 вересня 2010 року ОСОБА_5 звернувся до Дебальцівського міського центру зайнятості із заявою про надання статусу безробітного з виплатою допомоги по безробіттю відповідно до Законів України "Про зайнятість населення" (5067-17) та "Про загальнообов'язкове державне соціальне страхування на випадок безробіття" (1533-14) . Зобов'язувався у разі неповідомлення про отримання будь-якого доходу у період перебування на обліку в службі зайнятості у добровільному порядку повернути зайво виплачені кошти.

У результаті розслідування страхових випадків та обґрунтованості виплат матеріального забезпечення відповідно до Закону України "Про загальнообов'язкове державне соціальне страхування на випадок безробіття" (1533-14) встановлено, що відповідач у період перебування на обліку в центрі зайнятості працював у товаристві з обмеженою відповідальністю з 01 жовтня 2010 року по 24 лютого 2011 року, що підтверджується відповідями управління Пенсійного фонду України в Київському районі міста Донецька.

Відповідачу направлялися акти перевірки з вимогою повернення безпідставно виплачених коштів, від виплати яких він відмовився у зв'язку з відсутністю вини та підтвердження факту працевлаштування.

Задовольняючи позов суд першої інстанції, з висновками якого погодився апеляційний суд, виходив з того, що відповідач своєчасно не повідомив Дебальцівський міський центр зайнятості про тимчасове працевлаштування, що впливає на його статус безробітного та виплату матеріальної допомоги. Факт отримання заробітку підтверджено відомостями територіального управління Пенсійного фонду про відрахування єдиного соціального внеску.

Перевіривши правильність застосування судами норм матеріального й процесуального права, правової оцінки обставин у справі колегія суддів приходить до висновку про те, що касаційна скарга підлягає задоволенню частково з таких підстав.

Відповідно до статті 2 Кодексу адміністративного судочинства України завданням адміністративного судочинства є захист прав, свобод та інтересів фізичних осіб, прав та інтересів юридичних осіб у сфері публічно-правових відносин від порушень з боку органів державної влади, органів місцевого самоврядування, їхніх посадових і службових осіб, інших суб'єктів при здійсненні ними владних управлінських функцій на основі законодавства, в тому числі на виконання делегованих повноважень, шляхом справедливого, неупередженого та своєчасного розгляду адміністративних справ.

До адміністративних судів можуть бути оскаржені будь-які рішення, дії чи бездіяльність суб'єктів владних повноважень, крім випадків, коли щодо таких рішень, дій чи бездіяльності Конституцією чи законами України встановлено інший порядок судового провадження.

Тобто, однією з визначальних особливостей Кодексу адміністративного судочинства України (2747-15) є те, що позивачем в адміністративній справі може бути фізична чи юридична особа, чиї права, свободи чи інтереси вони вважають порушеними, а відповідачем - орган влади, орган місцевого самоврядування, їхні посадові чи службові особи.

Відповідно до частини четвертої статті 50 Кодексу адміністративного судочинства України громадяни України, іноземці чи особи без громадянства, їх об'єднання, юридичні особи, які не є суб'єктами владних повноважень, можуть бути відповідачами лише за адміністративним позовом суб'єкта владних повноважень: про тимчасову заборону (зупинення) окремих видів або всієї діяльності об'єднання громадян; про примусовий розпуск (ліквідацію) об'єднання громадян; про примусове видворення іноземця чи особи без громадянства з України; про обмеження щодо реалізації права на мирні зібрання (збори, мітинги, походи, демонстрації тощо); в інших випадках, встановлених законом.

У цій нормі процесуального права наведено вичерпний перелік випадків, за наявності яких фізичні чи юридичні особи можуть бути відповідачами в адміністративному процесі за позовами суб'єктів владних повноважень.

У пункті 5 частини четвертої статті 50 Кодексу адміністративного судочинства України зазначено, що в інших випадках, встановлених законом, фізичні чи юридичні особи можуть бути відповідачами у адміністративній справі за позовом суб'єктів владних повноважень.

Разом з цим, позивач не вказав закон, у якому зазначено про можливість звернення суб'єкта владних повноважень з таким адміністративним позовом до фізичної особи, а перелічені у пунктах 1 - 4 цієї норми випадки, коли особа може бути відповідачем у адміністративній справі за позовом суб'єкта владних повноважень, до предмета спору у справі, що розглядається, не відносяться.

Відповідно до абзацу першого частини третьої статті 36 Закону України "Про загальнообов'язкове державне соціальне страхування на випадок безробіття" сума виплаченого забезпечення та вартості наданих соціальних послуг застрахованій особі внаслідок умисного невиконання нею своїх обов'язків та зловживання ними стягується з цієї особи відповідно до законодавства України з моменту виникнення обставин, що впливають на умови виплати їй забезпечення та надання соціальних послуг.

Пунктом 6.14 Порядку надання допомоги по безробіттю, у тому числі одноразової її виплати для організації безробітними підприємницької діяльності, затвердженого наказом Міністерства праці та соціальної політики України від 20 листопада 2000 року № 307 (z0915-00) , чинного на час виникнення спірних правовідносин, встановлено, що якщо під час одержання допомоги по безробіттю безробітний своєчасно не подав відомості про обставини, що впливають на умови її виплати, у тому числі встановлені під час розслідування страхових випадків та обґрунтованості виплати матеріального забезпечення, з безробітного стягується сума виплаченої допомоги по безробіттю з моменту виникнення цих обставин. Якщо безробітний відмовився добровільно повернути зазначені кошти, то питання щодо їх повернення вирішується у судовому порядку.

Водночас за змістом статті 177 Цивільного кодексу України гроші є об'єктами цивільних прав.

Отримавши допомогу по безробіттю, ОСОБА_5 набув право власності на неї, та йому як власникові цих грошових коштів належать правомочності щодо володіння, користування та розпорядження ними.

Отже, оскільки у справі, що розглядається спір виник щодо правомірності набуття ОСОБА_5 права власності на виплачену центром зайнятості допомогу по безробіттю та стягнення цієї суми з нього як з недобросовісного набувача, то цей спір має приватно-правовий, а не публічний характер. А відтак, його вирішення не належить до юрисдикції адміністративних судів.

Зазначені висновки узгоджуються з правовою позицією Верховного Суду України, викладеною в постанові від 22 вересня 2015 року по справі № 21-1884а15.

Дану справу належить розглядати за правилами цивільного судочинства, що відповідно до пункту 1 частини першої статті 157 Кодексу адміністративного судочинства України є підставою для закриття провадження в адміністративній справі.

Суди першої та апеляційної інстанцій прийшли до помилкового висновку про необхідність вирішення справи по суті позовних вимог.

На підставі наведеного та керуючись статтями 222, 223, 228, 230, 231 Кодексу адміністративного судочинства України, колегія суддів

Касаційну скаргу ОСОБА_4 в інтересах ОСОБА_5 задовольнити частково.

Постанову Донецького окружного адміністративного суду від 24 грудня 2013 року та ухвалу Донецького апеляційного адміністративного суду від 22 січня 2014 року скасувати, а провадження у адміністративній справі закрити.

Ухвала набирає законної сили через п'ять днів після направлення її копій особам, які беруть участь у справі, і оскарженню не підлягає.