303/4650/17 Про керування автомобілем у стані алкогольного сп'яніння, що стало причиною його зіткнення з деревом на узбіччі та загибеллю пасажира - 06.02.2020 Прийняття

розглянув у судовому засіданні касаційну скаргу заступника прокурора Закарпатської області на вирок Мукачівського міськрайонного суду Закарпатської області від 28 листопада 2017 року та ухвалу Апеляційного суду Закарпатської області від 16 липня 2018 року у кримінальному провадженні, внесеному до Єдиного реєстру досудових розслідувань за № 12017070000000142, щодо

ОСОБА_1, ІНФОРМАЦІЯ_1,

уродженця та жителя АДРЕСА_1 ),

засудженого за вчинення злочину, передбаченого ч. 2 ст. 286 Кримінального кодексу України (далі - КК).

Зміст оскаржених судових рішень і встановлені судами

першої та апеляційної інстанцій обставини

За вироком Мукачівського міськрайонного суду Закарпатської області від 28 листопада 2017 року ОСОБА_1 засуджено за ч. 2 ст. 286 КК до покарання у виді позбавлення волі на строк 4 роки з позбавленням права керувати транспортними засобами на строк 1 рік.

На підставі ст. 75 КК ОСОБА_1 звільнено від відбування призначеного покарання з випробуванням з іспитовим строком тривалістю 2 роки та відповідно до ч. 1 ст. 76 КК покладено на нього обов`язок періодично з`являтися на реєстрацію до уповноваженого органу з питань пробації та повідомляти уповноважений орган з питань пробації про зміну місця проживання, роботи або навчання.

Апеляційний суд Закарпатської області ухвалою від 16 липня 2018 року залишив вирок без змін.

За вироком суду ОСОБА_1 засуджено за те, що 02 липня 2017 року близько 22:20, будучи згідно з рішенням суду позбавленим права керувати транспортними засобами, перебуваючи у стані алкогольного сп`яніння, керуючи технічно справним автомобілем марки ВАЗ-2107, реєстраційний номерний знак НОМЕР_1, рухаючись по автодорозі в населеному пункті зі швидкістю приблизно 95-98 км/год при допустимій швидкості 60 км/год, грубо порушив вимоги п.п. "а" п. 2.1, п.п. "а" п. 2.9, пунктів 10.1, 12.1, 1.10, 12.4 та п.п. "в" п. 14.2 Правил дорожнього руху (далі - ПДР (1306-2001-п) ), поблизу бази відпочинку "Бородіно" у с. Лісарня Мукачівського р-ну не врахував дорожньої обстановки під час здійснення маневру обгону попутного транспортного засобу та допустив виїзд свого автомобіля за межі проїзної частини дороги, внаслідок чого відбулося зіткнення автомобіля з деревом. У результаті цієї дорожньо-транспортної пригоди (далі - ДТП) пасажири автомобіля під керуванням засудженого отримали тілесні ушкодження: ОСОБА_2 - середнього ступеню тяжкості, ОСОБА_3 - тяжкі тілесні ушкодження, від яких настала її смерть.

Вимоги касаційних скарг і узагальнені доводи особи, яка її подала

У касаційній скарзі з доповненням прокурор ставить вимогу про скасування судових рішень щодо ОСОБА_1 на підставах істотного порушення вимог кримінального процесуального закону, неправильного застосування закону про кримінальну відповідальність та невідповідності призначеного судом покарання ступеню тяжкості кримінального правопорушення й особі засудженого. Посилається на те, що суд не врахував конкретних обставин справи, а саме вчинення злочину в стані алкогольного сп`яніння, особою, яка позбавлена права керувати транспортними засобами за вчинення адміністративного правопорушення, передбаченого ч. 1 ст. 130 КУпАП, тому призначив несправедливе покарання через м`якість. Вважає, що суд необґрунтовано застосував щодо ОСОБА_1 ст. 75 КК, а, крім того, не конкретизував, від відбування основного чи додаткового покарання звільнено засудженого. Також вказує, що суд першої інстанції, не врахував думку прокурора про необхідність дослідження доказів у повному обсязі, розглянув кримінальне провадження в порядку ч. 3 ст. 349 Кримінального процесуального кодексу України (далі - КПК (4651-17) ), що залишилося поза увагою апеляційного суду. Зазначає, що суд першої інстанції, не зважаючи на те, що порушення пунктів 2.1, 2.9 ПДР (1306-2001-п) не є елементом об`єктивної сторони складу злочину, передбаченого ст. 286 КК, вказав, що ці порушення перебувають у прямому причинному зв`язку з наслідками ДТП. Вважає за необхідне призначити новий розгляд у суді першої інстанції.

На касаційну скаргу прокурора потерпілі ОСОБА_2 та ОСОБА_4 подали заперечення, в яких просять залишити судові рішення щодо ОСОБА_1 без зміни.

Позиції учасників судового провадження

У судовому засіданні прокурор частково підтримала касаційну скаргу та вважала за необхідне скасувати ухвалу апеляційного суду та призначити новий розгляд у суді апеляційної інстанції.

Захисник вважав, що підстав для задоволення касаційної скарги немає.

Мотиви Суду

Згідно з положеннями ст. 370 КПК судове рішення повинно бути законним, обґрунтованим і вмотивованим.

Згідно зі ст. 433 КПК суд касаційної інстанції переглядає судові рішення судів першої та апеляційної інстанцій у межах касаційної скарги.

Висновки суду про доведеність винуватості ОСОБА_1 у вчиненні злочину, передбаченого ч. 2 ст. 286 КК, та кваліфікація його дій прокурором не оспорюються.

Відповідно до загальних засад призначення покарання, визначених у ст. 65 КК, cуд при виборі заходу примусу зобов`язаний урахувати ступінь тяжкості вчиненого злочину, особу винного, обставини, які пом`якшують та обтяжують покарання.

За правилами ст. 75 КК у разі, якщо суд при призначенні покарання у виді позбавлення волі на строк не більше п`яти років, ураховуючи тяжкість злочину, особу винного та інші обставини справи, дійде висновку про можливість виправлення засудженого без відбування покарання, він може прийняти рішення про звільнення останнього від відбування покарання з випробуванням, умотивувавши належним чином своє рішення.

Перевіркою матеріалів кримінального провадження встановлено, що суд першої інстанції, з висновком якого погодився апеляційний суд, дотримався положень матеріального права.

Як видно з кримінального провадження, призначаючи ОСОБА_1 покарання, суд урахував ступінь тяжкості вчиненого ним злочину, особу винного та інші обставини, які впливають на покарання: щире каяття, активне сприяння розкриттю злочину, повне визнання вини, позитивну характеристику, критичне ставлення засудженого до своїх дій. Взявши до уваги вищезазначені обставини, а також наявність обставини, що обтяжує покарання, - вчинення злочину в стані алкогольного сп`яніння, суд обрав засудженому покарання у межах санкції ч. 2 ст. 286 КК у розмірі, що не є мінімальним.

Крім того, урахувавши необхідність додержання принципу індивідуалізації покарання, суд взяв до уваги конкретні обставини кримінального правопорушення, а саме те, що ОСОБА_1 вчинив необережний злочин, при цьому він вживав спиртне, не плануючи в подальшому керувати автомобілем, а за кермо сів вимушено через те, що стан здоров`я потерпілої ОСОБА_3 дужерізко погіршувався і вона потребувала якнайшвидшого отримання ліків, які не могла одержати інакше, як дістатися додому, а також урахував думку потерпілих ОСОБА_2 та ОСОБА_4, які не мали жодних претензій до засудженого та просили суд обрати йому покарання, не пов`язане з позбавленням волі. Суд касаційної інстанції вважає, що наведені обставини є такими, що з урахуванням даних про особу винного давали суду підстави для звільнення ОСОБА_1 від відбування покарання у виді позбавлення волі, але в умовах здійснення контролю за його поведінкою протягом іспитового строку, встановленого статтею 75 КК.

Таким чином, суд обрав засудженому покарання, яке відповідає вимогам статей 50, 65 КК. Воно є необхідним для виправлення засудженого та попередження вчинення ним нових злочинів. Також суд обґрунтовано вирішив звільнити ОСОБА_1 від відбування призначеного покарання з випробуванням на підставі ст. 75 КК.

Переконливих аргументів щодо призначення ОСОБА_1 судом покарання, яке є явно несправедливим через м`якість, та неправильного застосування кримінального закону, а саме ст. 75 КК, у касаційній скарзі прокурора не наведено.

Що стосується доводів прокурора про неправильне застосування ст. 75 КК у частині звільнення ОСОБА_1 від відбування як основного, так і додаткового покарання, то вони є необґрунтованими на таких підставах.

Відповідно до положень ч. 1 ст. 75 КК, якщо суд, крім випадків засудження за корупційний злочин, при призначенні покарання у виді виправних робіт, службового обмеження для військовослужбовців, обмеження волі, а також позбавлення волі на строк не більше 5 років, враховуючи тяжкість злочину, особу винного та інші обставини справи, дійде висновку про можливість виправлення засудженого без відбування покарання, він може прийняти рішення про звільнення від відбування покарання з випробуванням.

Отже, перелік покарань, від відбування яких особу може бути звільнено на підставі ст. 75 КК, є вичерпним. Покарання у виді позбавлення права обіймати певні посади або займатися певною діяльністю до цього переліку не включено.

Згідно зі ст. 77 КК у разі звільнення від відбування покарання з випробуванням можуть бути призначені додаткові покарання у виді штрафу, позбавлення права обіймати певні посади або займатися певною діяльністю та позбавлення військового, спеціального звання, рангу, чину або кваліфікаційного класу.

За вироком суду ОСОБА_1 за ч. 2 ст. 286 КК України призначено основне покарання у виді позбавлення волі, а також додаткове покарання у виді позбавлення права керувати транспортними засобами.

Ураховуючи, що ч. 1 ст. 75 КК передбачає звільнення від відбування лише основного покарання і звільнення від призначеного судом додаткового покарання за цією нормою не допускається, відсутність у резолютивній частині вироку вказівки про те, що на підставі ст. 75 КК ОСОБА_1 звільнено від відбування лише основного покарання, в даному випадку не можна визнати неправильним застосуванням закону України про кримінальну відповідальність.

З урахуванням того, що в мотивувальній частині вироку суд навів належні мотиви щодо обрання засудженому основного покарання, від відбування якого він звільнений з випробуванням, а також необхідності призначення йому додаткового покарання, то за цих обставин сформульоване в резолютивній частині рішення про застосування положень ст. 75 КК не є таким, що може викликати сумніви під час виконання вироку. Якщо такі питання виникнуть під час виконання вироку, то вони можуть бути вирішені судом у порядку, передбаченому статтями 537- 539 КПК.

Що стосується доводів прокурора про те, що порушення п.п. "а" п. 2.1, п.п. "а" п. 2.9 ПДР (1306-2001-п) безпідставно зазначено судом у формулюванні обвинувачення ОСОБА_1, визнаному доведеним, оскільки вони не перебувають у прямому причинному зв`язку з наслідками ДТП, то слід взяти до уваги таке.

Відповідно п.п. "а" п. 2.1ПДР водій механічного транспортного засобу повинен мати при собі посвідчення водія на право керування транспортним засобом відповідної категорії. Згідно з вимогами п.п. "а" п. 2.9 ПДР (1306-2001-п) водієві забороняється керувати транспортним засобом у стані алкогольного, наркотичного чи іншого сп`яніння або перебування під впливом лікарських препаратів, що знижують увагу та швидкість реакції.

Органом досудового розслідування та судом першої інстанції було встановлено, що саме такі порушення ПДР (1306-2001-п) , крім інших, були допущені ОСОБА_1, і про це зазначено у вироку.

Частиною 4 ст. 67 КК передбачено, що якщо будь-яка з обставин, що обтяжує покарання, передбачена в статті Особливої частини цього Кодексу як ознака злочину, що впливає на його кваліфікацію, то суд не може ще раз враховувати її при призначенні покарання як таку, що його обтяжує.

Згідно з правовим висновком, викладеним у постанові Великої Палати Верховного Суду від 21 серпня 2019 року (справа № 682/956/17, провадження № 13-31кс19), керування транспортним засобом у стані алкогольного сп'яніння, хоча і становить порушення вимог п.п. "а" п. 2.9 ПДР (1306-2001-п) , однак саме собою не може виступати прямою безпосередньою причиною настання ДТП та її наслідків у вигляді заподіяння потерпілому (потерпілим) тілесних ушкоджень або смерті. Стан сп`яніння не охоплюється об`єктивною стороною (не є кваліфікуючою ознакою) злочину, передбаченого ст. 286 КК, і при призначенні покарання особі може враховуватись як обставина, що обтяжує покарання згідно з п.13 ч. 2 ст. 67 КК.

На підставі наведеного суд першої інстанції обґрунтовано врахував як обставину, що обтяжує покарання ОСОБА_1, вчинення злочину в стані алкогольного сп`яніння. Натомість виключати її з формулювання обвинувачення, визнаного судом доведеним, як і те, що засуджений під час вчинення злочину не мав права на керування транспортними засобами, немає необхідності, адже ці обставини не є такими, що впливають на кваліфікацію дій засудженого.

Що стосується доводів у касаційній скарзі прокурора про недотримання судом першої інстанції порядку дослідження доказів, то слід взяти до уваги таке.

Згідно з ч. 3 ст. 349 КПК суд має право, якщо проти цього не заперечують учасники судового провадження, визнати недоцільним дослідження доказів щодо тих обставин, які ніким не оспорюються.

З матеріалів кримінального провадження видно, що суд, установивши, що ОСОБА_1 в повному обсязі визнав свою вину і жодна з обставин, яка підлягає доказуванню у кримінальному провадженні, ніким не оспорюється, дійшов висновку про наявність обставин, які дають можливість здійснення судового розгляду за спрощеною процедурою.

При цьому суд, як того вимагає закон, належним чином з`ясував, чи правильно розуміють учасники судового розгляду зміст обставин, які підлягають доказуванню, чи немає сумнівів у добровільності позиції учасників, а також роз`яснив їм, що у такому випадку вони будуть позбавлені права оскаржити ці обставини в апеляційному порядку. Ніхто з учасників судового розгляду, в тому числі і прокурор, не заявляв суду заперечень щодо здійснення розгляду провадження в порядку ч. 3 ст. 349 КК, тому підстав вважати, що судом не дотримано вимог закону при визначенні порядку дослідження доказів, немає. За наведених обставин суд апеляційної інстанції обґрунтовано дійшов висновку про відсутність порушень вимог закону судом першої інстанції.