Колегія суддів Судової палати у кримінальних справах

Верховного Суду України у складі:

розглянувши в судовому засіданні в місті Києві 26 січня 2010 року кримінальну справу за касаційними скаргами засудженого ОСОБА_8, захисника ОСОБА_5 та представника цивільного відповідача Головного управління МВС України в місті Києві – Старостенка О.О. на судові рішення щодо ОСОБА_8,

встановила:

вироком Дніпровського районного суду міста Києва від 17 квітня 2008 року, залишеним без зміни ухвалою апеляційного суду міста Києва від 20 березня 2009 року,

ОСОБА_8, ІНФОРМАЦІЯ_1, уродженця села Сивки Чернігівського району Чернігівської області, мешканця міста Києва, громадянина України, такого, що не має судимості,

засуджено за: ст. 94 КК України 1960 року до позбавлення волі на строк 15 років; ч. 3 ст. 365 КК України до позбавлення волі на строк 10 років з позбавленням права обіймати посади в правоохоронних органах строком на 3 роки.

На підставі ч. 1 ст. 70 КК України за сукупністю злочинів визначено остаточне покарання – позбавлення волі на строк 15 років з позбавленням права обіймати посади в правоохоронних органах строком на 3 роки.

Постановлено стягнути з Державного казначейства України на користь ОСОБА_10 моральну шкоду в розмірі 1 000 000 гривень.

Як установив суд, злочини було вчинено за таких обставин.

З 02 грудня 1991 року по 07 жовтня 1996 року ОСОБА_8 обіймав посаду міліціонера першої оперативної роти полку міліції швидкого реагування "Беркут" Головного управління МВС України в місті Києві (далі – ГУ МВСУ в місті Києві), відповідно до якої був наділений владними повноваженнями, обсяг та межі яких визначені Законом України "Про міліцію" (565-12) та іншими нормативно-правовими актами.

19 квітня 1996 року ОСОБА_8 разом зі своїм напарником ОСОБА_11, міліціонером того ж підрозділу міліції, знаходився при виконанні обов’язків по охороні громадського порядку в супермаркеті "Норд-Америка", що на вулиці Р. Окіпної, 3 в місті Києві. Для несення служби вони були споряджені: ОСОБА_8 – табельною зброєю пістолетом Макарова та шістьма патронами до нього, газовим балончиком "Черёмуха", гумовим кийком ПР-73 і кайданками; ОСОБА_11 – гумовим кийком ПР-73.

Приблизно о 23-ій годині ОСОБА_8 та ОСОБА_11 стояли на ґанку крамниці, коли повз них проходили раніше незнайомі їм ОСОБА_12, ОСОБА_13 та ОСОБА_14, які про щось розмовляли між собою. Хтось із них у розмові використав ненормативну лексику, на що ОСОБА_8 звернув увагу. Він окликнув їх й при цьому всупереч ч. 2 ст. 5 Закону України "Про міліцію" та пункту 141 розділу VI Статуту патрульно-постової служби міліції України (далі – Статуту) не дотримав приписаних правил поведінки працівника міліції при звертанні до громадянина, зокрема не привітався за формою, не назвав свого прізвища, звання та мети затримання.

У відповідь на це звертання до нього підійшов ОСОБА_14 й почав з’ясовувати причини такої поведінки. ОСОБА_8 на противагу цьому, не маючи достатніх підстав вважати дії ОСОБА_14 протиправними, за скоєння яких передбачена адміністративна відповідальність, перевищив межі наданих йому службових повноважень й вдався до неправомірних дій. Усупереч пункту 144 розділу VI Статуту за відсутності законних підстав він намагався затримати ОСОБА_14: примусив його повернутися обличчям до стіни, підняти вгору руки, хотів одягнути на руки кайданки.

ОСОБА_14 перешкоджав цьому: то підіймав, то опускав руки. Будучи розлюченим на поведінку останнього, ОСОБА_8 за обстановки, що не давала для цього підстав, порушив вимоги ст. 15 Закону України "Про міліцію", пункти 217-220 розділу VII Статуту – витягнув з кобури та оголив табельну вогнепальну зброю – пістолет Макарова, привів його у бойову готовність і наставив на ОСОБА_14 Останній спробував утримати ОСОБА_8 й припинити його протиправні дії. Однак той на ґрунті неприязних стосунків, що раптово виникли, перевищуючи надані йому повноваження, двічі вистрілив у ОСОБА_14 й умисно вбив його.

У касаційній скарзі засуджений ОСОБА_8 просить судові рішення змінити, перекваліфікувати його дії на статті 95 або 97 КК України 1960 (2001-05) року та з урахуванням обставин, що впливають на покарання, пом’якшити покарання. Посилається на неповноту й упередженість судового слідства, невідповідність висновків суду фактичним обставинам справи, вибірковість досліджених судом доказів, тиск з боку батьків потерпілого на свідків, під дією якого ті неодноразово змінювали свої показання. Зазначає, що чинив правомірно, оскільки не міг іншим способом присікти дії потерпілого. Крім того, покликається на те, що суд не дав юридичної оцінки неправомірним діям останнього, що передували події злочину, зокрема, вчиненню ним адміністративних правопорушень та намаганню відібрати табельну зброю. Це ж, на думку скаржника, свідчить про те, що він не застосовував зброю (як установив суд), а використав її з метою продемонструвати її наявність, і лише прикладення сили до нього з боку ОСОБА_14 спричинило постріли.

У касаційній скарзі захисник ОСОБА_15 просить судові рішення скасувати, а справу направити на новий судовий розгляд. Також просить пом’якшити призначене ОСОБА_8 покарання. Посилається на неповноту та однобічність судового слідства, невідповідність висновків суду фактичним обставинам справи, що потягло за собою неправильну кваліфікацію дій ОСОБА_8 Переконує в необґрунтованості висновків суду щодо умисного перевищення його підзахисним службових повноважень. Вказує на перебування потерпілого в стані алкогольного сп'яніння, вчинення ним адміністративного правопорушення та злочину – опору працівникові міліції, що давало ОСОБА_8 право на використання зброї. Вважає, що дії засудженого підпадають під ознаки злочинів, передбачених ст.ст. 118 та 364 КК України, а якщо врахувати його зізнання, то їх можна кваліфікувати за ст. 119 КК України. Зазначає, що суд не врахував усіх обставин, які пом’якшують покарання.

У касаційній скарзі представник цивільного відповідача ГУ МВСУ в місті Києві – Старостенко О.О. просить зменшити суми відшкодування моральної шкоди та змінити джерела її відшкодування. Посилається на те, що судом не наведено доказів на підтвердження заподіяння моральної шкоди ОСОБА_10 Вважає, що цю шкоду необхідно відшкодувати за рахунок коштів державного бюджету шляхом покладення відповідного обов'язку на Державне казначейство України.

На касаційні звернення захисника, засудженого та представника цивільного відповідача надійшли заперечення потерпілих ОСОБА_10 та ОСОБА_17, у яких вони навели аргументи на користь залишення судових рішень без зміни.

Заслухавши доповідача, пояснення захисника ОСОБА_15, представника відповідача ГУ МВСУ в місті Києві – Старостенка О.О., які підтримали подані ними касаційні скарги, пояснення представника потерпілих ОСОБА_6 про залишення судових рішень без зміни, думку прокурора Пересунька С.В. про те, що касаційні скарги слід залишити без задоволення, а судові рішення – без зміни, перевіривши матеріали справи та обговоривши доводи касаційних скарг, колегія суддів вважає, що касаційні скарги ОСОБА_8, захисника ОСОБА_15 та представника цивільного відповідача ГУ МВСУ в місті Києві Старостенка О.О. підлягають задоволенню частково.

Висновки суду про доведеність вини ОСОБА_8 у злочинах, передбачених ст. 94 КК України 1960 року, ч. 3 ст. 365 КК України, відповідають фактичним обставинам справи та обґрунтовані сукупністю доказів, розглянутих у судовому засіданні й наведених у вироку.

Доводи касаційних скарг ОСОБА_8 та захисника ОСОБА_15 не заперечують висновків суду, оскільки не випливають зі змісту закону й спростовуються зібраними у справі доказами.

Зокрема, обставини, що безпосередньо передували злочину, причини, через які ОСОБА_8 затримав ОСОБА_14, характер, послідовність та неправомірність дій ОСОБА_8 після того, як на його оклик потерпілий підійшов до нього, обстановка, яка склалася перед пострілами, підтверджуються показаннями свідків ОСОБА_11, ОСОБА_18, ОСОБА_19, ОСОБА_20, ОСОБА_21, ОСОБА_22, ОСОБА_23, ОСОБА_24, ОСОБА_25, ОСОБА_26 та ОСОБА_27, які були очевидцями певних дій засудженого, й сукупність яких дала можливість встановити картину злочину, наведену у вироку (т. 10 а. с. 76-97, 98-115, 127-142, 143-147, 164-166, 166-169, 169-171, 171-176, 191-194, 207-216; т. 11 а. с. 30-42, 42-53, 53-59).

Про побачене свідки ОСОБА_11, ОСОБА_27, ОСОБА_25, а також свідки ОСОБА_28, ОСОБА_12 розповіли та показали на місці події під час проведення кожним із них відтворення обстановки та обставин події злочину. Аналогічного змісту показання свідки ОСОБА_28 та ОСОБА_12 висловили на очній ставці з ОСОБА_8 і свідком ОСОБА_11 (т. 1 а. с. 70-76; т. 2 а. с. 7-9, 10-13, 14-17, 18-20; т. 3 а. с. 154-165, 182-193, 194-203).

Про причетність ОСОБА_8 до умисного вбивства ОСОБА_14 дали показання потерпілі ОСОБА_10 та ОСОБА_17

Аналіз наведених показань не викликає сумнівів у їх об’єктивності. Не убачається з аналізу цих показань й ознак упередженості, зацікавленості чи бажання догодити потерпілій стороні, оскільки, окрім сказаного, вони істотно не відрізняються від показань самого засудженого, у тому числі й тих, що він дав під час відтворення обстановки та обставин події злочину (т. 2 а. с. 21-22).

У зв’язку з цим доводи касаційних скарг засудженого та його захисника про те, що потерпілі примушували свідків оговорити ОСОБА_8 є необґрунтованими. У взаємозв’язку зі сказаним слід зазначити також, що ці обставини були перевірені під час судового розгляду справи й, позаяк не знайшли свого підтвердження, мотивовано визнані безпідставними.

Правильно визнані доказами винності ОСОБА_8 дані протоколу огляду місця події від 20 квітня 1996 року, під час якого були зафіксовані сліди про місце виявлення трупу, гільз, кулі та інша інформація, що стосується обставин справи (т. 1 а. с. 10-17).

За даними висновків судово-медичної експертизи від 6 травня 1996 року та комплексної судово-медичної експертизи від ІНФОРМАЦІЯ_2 року, смерть ОСОБА_14 настала в результаті двох проникаючих вогнепальних кульових поранень грудей і живота з пошкодженням внутрішніх органів. У момент пострілів, які були здійснені з вогнепальної зброї, ОСОБА_14 був обернений лівою передньою боковою частиною тіла до дульного зрізу зброї. Встановлено, що обидва вогнепальні поранення, виявлені в ОСОБА_14, були заподіяні з близької дистанції – частково впритул (т. 1 а. с. 122-123; т. 3 а. с. 288-293).

Взаємне розташування ОСОБА_14 і ОСОБА_8 перед пострілами, відстань з якої вони проводилися, локалізація поранень, напрямок раневого каналу були досліджені й встановлені під час проведення медико-криміналістичних експертиз від 17 травня та 19 вересня 1996 року (т. 1 а. с 229-243; т. 3 а. с. 275-278).

Відповідно до даних, що містяться у виписці з книги нарядів полку міліції швидкого реагування "Беркут" ГУ МВС України в місті Києві, 19 квітня 1996 року міліціонеру оперативної роти "Беркута", старшому сержантові міліції ОСОБА_8 видано табельну вогнепальну зброю – пістолет ПМ серії ПУ № 5217 та 16 бойових патронів до нього, якими він відповідно до даних висновків судово-балістичної експертизи від 16 липня 1996 року двічі вистрілив з виданого йому пістолета (т. 1 а. с. 178, 245-255).

Оцінивши наведені докази в сукупності, суд дійшов правильного висновку, що ОСОБА_8 за відсутності законних підстав намагався затримати ОСОБА_14, проявляючи при цьому особливу активність та наполегливість, аж до застосування зброї. Оскільки потерпілий опирався таким діям, ОСОБА_8 двічі вистрілив у нього. Зазначені обставини, особливо дані про знаряддя злочину, кількість пострілів, локалізація ушкоджень, дали підстави суду дійти переконливого висновку про наявність у ОСОБА_8 умислу на вбивство ОСОБА_14, у зв’язку з чим правильно кваліфікувати його дії за ст. 94 КК України 1960 року.

Наведені обставини водночас спростовують твердження ОСОБА_8 та його захисника про перебування першого в момент злочину в стані сильного душевного хвилювання або оборони, про що йдеться у їхніх касаційній скаргах, а, отже, не дають підстав для перекваліфікації дій засудженого на відповідні статті КК України (2341-14) .

Не впливають на правильність висновків суду й посилання ОСОБА_8 та його захисника на те, що ОСОБА_14, будучи в стані алкогольного сп’яніння, порушив громадський порядок, вчинив злісну непокору працівникові міліції й, таким чином, скоїв адміністративне правопорушення, за яке підлягав затриманню. Ці твердження спростовуються показаннями названих вище свідків, очевидців події злочину, а також іншими матеріалами справи. Так, з даних висновку додаткової комісійної судово-медичної експертизи від 27 березня 1998 року вбачається, що випиті ОСОБА_14 незадовго до злочину дві пляшки пива загальною ємністю 0,66 літра могли обумовити наявність у крові людини вагою 98 кілограмів приблизно 0,13 % етилового спирту, що свідчить про відсутність впливу алкоголю на організм людини. Також слід зазначити, що сама по собі наявність алкоголю в крові людини, за відсутності інших кваліфікуючих ознак протиправної поведінки, з якими закон пов’язує настання відповідальності відповідно до положень КУпАП (80731-10) , не давала підстав для затримання такої людини.

Як убачається з матеріалів справи, зокрема, й результатів службової перевірки за фактом застосування вогнепальної зброї від 22 квітня 1996 року та листа МВС України від 18 червня 1997 року, суд оцінив доводи сторони обвинувачення і сторони захисту та з огляду на наведені вище докази дійшов слушного висновку, що ОСОБА_8 відносно ОСОБА_14 вчинив дії, які явно виходять за надані йому повноваження, а тому суд, зважаючи на наслідки, які були спричинені такими діями, правильно кваліфікував їх за ч. 3 ст. 365 КК України.

У зв’язку з цим доводи захисника ОСОБА_15 про необґрунтованість засудження його підзахисного за цей злочин є безпідставними.

При обранні покарання ОСОБА_8 суд керувався положеннями ст. 65 КК України, врахував тяжкість вчинених ним злочинів, особу винного та обставини, що впливають на покарання. Призначене ОСОБА_8 покарання є необхідним і достатнім для його виправлення, а підстав для його пом’якшення, про що йдеться у зазначених скаргах, колегія суддів не вбачає.

Як видно зі справи, суд першої інстанції за наслідками розгляду позовної заяви ОСОБА_10 про відшкодування моральної шкоди стягнув зазначену в заяві суму в повному обсязі з Державного казначейства України.

Проте з таким рішенням не можна погодитися.

Відповідно до ст. 1167 ЦК України за загальним правилом моральна шкода, завдана фізичній або юридичній особі неправомірним рішенням, діями чи бездіяльністю, відшкодовується особою, яка її завдала, за наявності вини. Цією ж статтею передбачено, що моральна шкода відшкодовується незалежно від вини органу державної влади, органу місцевого самоврядування, фізичної та юридичної особи, яка її завдала, крім випадків, передбачених даною нормою закону, також й у випадках, встановлених законом.

Згідно із ст. 5 Закону України "Про міліцію" на працівника міліції покладається виконання ряду обов’язків, спрямованих на забезпечення гідного, гуманного ставлення до особи, поваги та захисту прав людини, у тому числі й тих, невиконання яких поставлено в провину ОСОБА_8. У разі невиконання працівником міліції вимог, встановлених цією статтею, особа, права якої було порушено, та/або її представник (родичі, захисник) можуть звернутися із заявою про відшкодування шкоди, зокрема й моральної. Відповідно до ст. 25 того ж Закону при порушенні працівником міліції прав і законних інтересів громадянина обов’язок по відшкодуванню шкоди покладається на міліцію.

Отож, виходячи із наведених положень, суду належало встановити природу правовідносин, які виникли між сторонами у зв’язку із заподіянням шкоди, визначити осіб, які повинні нести відповідальність за її спричинення, та зазначити правові підстави для задоволення позовних вимог.

У даній справі ці вимоги не було дотримано.

Зокрема, суд зазначив у вироку, що шкода була заподіяна злочином, але не послався на закон, яким передбачено право особи на відшкодування моральної шкоди, спричиненої саме таким діянням. Дійшовши висновку, що за моральну шкоду, заподіяну діями працівника міліції, який перебував у службових відносинах з ГУ МВСУ в місті Києві та підрозділом міліції особливого призначення "Беркут", мають відповідати названі організації, суд, попри це, не стягує з них шкоду, а повністю покладає цей обов’язок на іншу організацію, з якою працівник міліції ні в трудових, ні в службових відносинах не перебував.

Понад те: у справі немає будь-яких даних, які б свідчили про винність саме Держказначейства у спричиненні шкоди позивачам. Якщо ж суд мав на увазі (з огляду на мотивацію вироку, такого висновку можна дійти), що за незаконні дії працівника міліції має нести відповідальність держава, то мав би залучити її до розгляду в особі конкретного органу державної влади та мотивувати, на підставі якого закону саме держава повинна відшкодувати моральну шкоду, завдану позивачці ОСОБА_10

У зв’язку з наведеним, частково погоджуючись з доводами касаційної скарги представника цивільного відповідача, колегія суддів вважає, що вирок в частині розв’язання цивільного позову підлягає скасуванню, а справа направленню на новий судовий розгляд у порядку цивільного судочинства.

Оскільки зазначені порушення закону не були усунуті під час апеляційного розгляду справи, зміні підлягає й ухвала апеляційного суду.

Інших істотних порушень кримінально-процесуального закону, які могли б вплинути на обґрунтованість і правильність судових рішень, не встановлено.

Враховуючи викладене, керуючись ст.ст. 394- 396 КПК України, колегія суддів,

касаційні засудженого ОСОБА_8, захисника ОСОБА_5 та представника цивільного відповідача Головного управління МВС України в місті Києві – Старостенка О.О. – задовольнити частково.

Вирок Дніпровського районного суду міста Києва від 17 квітня 2008 року та ухвалу апеляційного суду міста Києва від 20 березня 2009 року щодо ОСОБА_8 в частині вирішення цивільного позову про стягнення моральної шкоди в розмірі 1 000 000 гривень скасувати, а справу в цій же частині направити на новий судовий розгляд у порядку цивільного судочинства.

У решті судові рішення залишити без зміни.