Колегія суддів Судової палати у кримінальних справах

Верховного Суду України в складі:

розглянувши в судовому засіданні в м. Києві 21 січня 2010 року кримінальну справу за касаційним поданням заступника прокурора Житомирської області на вирок Олевського районного суду Житомирської області від 11 лютого 2009 року щодо ОСОБА_5,

зазначеним вироком

ОСОБА_5,

ІНФОРМАЦІЯ_1, раніше судимого,

засуджено за ч.1 ст. 164 КК України до обмеження волі на строк 2 роки.

На підставі ст. 75 КК України ОСОБА_5 звільнено від відбування призначеного покарання з випробуванням, з іспитовим строком 2 роки.

В апеляційному порядку даний вирок не переглядався.

За вироком суду ОСОБА_5 визнано винним у злісному ухиленні від сплати встановлених рішенням суду аліментів на утримання дітей: сина ОСОБА_6, 1994 року народження, та дочки ОСОБА_7, 1996 року народження, чим допущено заборгованість по виплаті аліментів з 19.04.2001 року по 31.12.2008 року в сумі 14 153,25 грн.

У касаційному поданні прокурор, не оспорюючи фактичних обставин справи та правильності кваліфікації дій ОСОБА_5, посилається на порушення судом вимог кримінально-процесуального закону та просить скасувати вирок суду, а справу направити на новий судовий розгляд.

Заслухавши доповідь судді, думку прокурора, перевіривши матеріали справи, колегія суддів вважає, що касаційне подання задоволенню не підлягає з таких підстав.

Зі ст. 164 КК України убачається, що відповідальність настає за умисне ухилення особи від сплати аліментів на користь неповнолітніх дітей, невиконання обов’язків по їх утриманню та нестворення їм належних умов життя та розвитку. Злісним таке ухилення вважається, якщо воно є умисним, тривалим та систематичним. Наявність злісного ухилення від сплати аліментів у кожному випадку визначається окремо з урахуванням усіх обставин справи.

Як убачається з матеріалів справи, рішенням Олевського районного суду від 18.04.2000 року ОСОБА_5 зобов’язано сплачувати аліменти на утримання двох дітей в розмірі 1/3 частини всіх видів заробітку, починаючи з 15.02.2000 року. Оскільки боржник добровільно рішення суду не виконував, ОСОБА_8 звернулася до державної виконавчої служби про примусове виконання даного рішення суду.

Однак, в період з 19.04.2001 року по 31.12.2008 року ОСОБА_5 умисно жодних виплат не здійснював, матеріально дітям не допомагав. З урахуванням цього, судом було зроблено правильний висновок про те, що в діях засудженого є ознаки злісного ухилення від сплати аліментів.

Таким чином, кваліфікація дій ОСОБА_5 відповідає фактичним обставинам справи, а вирок суду постановлено з дотриманням вимог кримінально-процесуального закону.

Доводи прокурора про відсутність в діях засудженого складу злочину за період з травня 2002 року по серпень 2003 року є необґрунтованими. Вивченням матеріалів справи встановлено, що ОСОБА_5, засуджений вироком Олевського районного суду Житомирської області від 23.05.2002 року до позбавлення волі, дійсно відбував покарання у місцях позбавлення волі. Однак, дана обставина не може вважатися такою, що свідчить про відсутність в його діях складу злочину, оскільки засуджений взагалі не мав наміру сплачувати аліменти, про що він наголошував під час досудового слідства.

За умови підтвердження, що в період з травня 2002 року по серпень 2003 року ОСОБА_5 дійсно не був працевлаштований у місцях позбавлення волі і не мав заробітку, стягнення по аліментам за цей період в порядку виконавчого провадження може бути виключено.

Враховуючи наведене та керуючись ст.ст. 394- 396 КПК України, колегія суддів

касаційне подання заступника прокурора Житомирської області залишити без задоволення, а вирок Олевського районного суду Житомирської області від 11 лютого 2009 року щодо ОСОБА_5 – без зміни.