Верховний Суд колегією суддів першої палати Касаційного кримінального суду у складі:

головуючого - Короля В.В.,

суддів: Лагнюка М.М., Огурецького В.П.,

розглянувши касаційну скаргу прокурора, який брав участь в суді першої інстанції, на ухвалу Апеляційного суду Волинської області від 30 жовтня 2017 року щодо ОСОБА_1 та ОСОБА_2

вироком Луцького міськрайонного суду Волинської області від 4 травня 2017 року

ОСОБА_1, ІНФОРМАЦІЯ_1, уродженця с. Маяки Луцького району Волинської області, жителя АДРЕСА_1, Волинської області, раніше неодноразово судимого,останній раз 30 вересня 2011 року вироком Луцького міськрайонного суду Волинської області за ч. 2 ст. 186, ст. 71 КК України до позбавлення волі на строк п'ять років чотири місяці та звільненого умовно-достроково 20 лютого 2015 року на невідбутий строк один рік вісім місяців двадцять три дні, засуджено за ч. 2 ст. 186 КК України до покарання у виді позбавлення волі на строк п'ять років.

ОСОБА_2, ІНФОРМАЦІЯ_4, уродженця с. Галичани Горохівського району Волинської області, жителя АДРЕСА_2, раніше неодноразово судимого, останній раз 15 лютого 2012 року вироком Горохівського районного суду Волинської області за ч. 2 ст. 185, ч. 2 ст. 190, ч. 1 ст. 186, ч. 4 ст. 70 КК до позбавлення волі на строк чотири роки шість місяців, звільненого 17 лютого 2016 року за відбуттям строку покарання, засуджено за ч. 2 ст. 186 КК України до покарання у виді позбавлення волі на строк п'ять років.

Цим же вироком вирішено цивільний позов та ухвалено рішення щодо речового доказу.

Ухвалою Апеляційного суду Волинської області від 30 жовтня 2017 року вирокмісцевого суду щодо ОСОБА_1 та ОСОБА_2 залишено без змін.

Згідно з копіями доданих до касаційної скарги судових рішень, ОСОБА_1 та ОСОБА_2 визнано винними у тому, що вони 3 лютого 2017 року приблизно о 20 годині 00 хвилин, знаходячись на вул. Набережній у м. Луцьку Волинської області, неподалік перехрестя вулиць Ковельській і Набережній, діючи умисно, повторно та за попередньою змовою групою осіб, з метою відкритого викрадення чужого майна ОСОБА_2 підійшов до ОСОБА_3 і завдав один удар ногою по його лівій нозі, внаслідок чого той впав на землю. У цей час ОСОБА_1 із застосуванням фізичної сили, утримуючи потерпілого в положенні лежачи, надягнув куртку ОСОБА_3 на голову потерпілого з метою перешкоджання їх впізнанню. Далі ОСОБА_2 вихопив з рук ОСОБА_3 мобільний телефон марки "Samsung" модель GT-C3322 з сім-карткою вартістю 300 грн і стягнув з пальця руки золоту обручку вартістю 1823 грн 67 коп. Таким чином, ОСОБА_1 та ОСОБА_2 відкрито викрали майно ОСОБА_3 на загальну суму 2123 грн 67 коп., заподіявши потерпілому майнову шкоду на вказану суму.

У касаційній скарзі прокурор, який брав участь в суді першої інстанції, (далі - прокурор) просить скасувати ухвалу суду апеляційної інстанції щодо ОСОБА_1 та ОСОБА_2 і призначити новий розгляд у суді апеляційної інстанції в зв'язку з істотним порушенням вимог кримінального процесуального закону, неправильним застосуванням закону України про кримінальну відповідальність та невідповідністю призначеного покарання тяжкості кримінального правопорушення та особі засуджених внаслідок м'якості. Вважає, що суд апеляційної інстанції не врахував положення статей 50 і 65 КК України та дійшов помилкового висновку про правильність призначеного ОСОБА_1 та ОСОБА_2 покарання. Стверджує, що суд апеляційної інстанції всупереч вимог ст. 419 КПК України не проаналізував усі доводи прокурора та не зазначив підстав, з яких визнав апеляційну скаргу необґрунтованою.

Перевіривши доводи касаційної скарги та долучені до неї копії судових рішень, суд не вбачає підстав для відкриття касаційного провадження з мотивів, наведених у скарзі.

Висновки суду щодо фактичних обставин вчинення ОСОБА_1 та ОСОБА_2 кримінального правопорушення, передбаченого ч. 2 ст. 186 КК України, та кваліфікація їх дій у касаційній скарзі прокурором не оспорюються та не заперечуються.

Призначаючи ОСОБА_1 та ОСОБА_2 покарання, суд відповідно до вимог ст. ст. 50, 65 КК України, врахував ступінь тяжкості вчиненого кримінального правопорушення, наявність у них судимостей. Водночас суд врахував конкретні обставини кримінального провадження, а саме, спосіб викрадення чужого майна, роль і безпосередні дії ОСОБА_1 та ОСОБА_2 під час і після вчинення грабежу, вартість викраденого майна, дані про особу винних, які на обліку у лікаря нарколога і психіатра не перебувають, задовільно характеризуються за місцем проживання, а також те, що ОСОБА_2 має на утриманні малолітню дитину.

Врахувавши всі зазначені обставини в їх сукупності, суд дійшов правильного висновку, що виправлення та перевиховання ОСОБА_1 та ОСОБА_2 можливе лише в умовах ізоляції їх від суспільства та призначив покарання у виді позбавлення волі, яке, відповідно до санкції ч. 2 ст. 186 КК України, за своїм розміром не є мінімальним.

Як вбачається з копії ухвали суду апеляційної інстанції, прокурор вважав призначене ОСОБА_1 та ОСОБА_2 покарання у виді п'яти років позбавлення волі м'яким та в апеляційній скарзі просив скасувати вирок місцевого суду в частині призначеного покарання, ухвалити новий вирок, яким призначити обвинуваченим покарання - п'ять років шість місяців позбавлення волі.

Суд апеляційної інстанції, розглядаючи матеріали кримінального провадження, обґрунтовано погодився з висновком місцевого суду стосовно розміру покарання, призначеного ОСОБА_1 та ОСОБА_2, зазначивши, що таке покарання є необхідним та достатнім для їх виправлення й попередження нових злочинів.

Відповідно до ч. 1 ст. 414 КПК України невідповідним ступеню тяжкості кримінального правопорушення та особі обвинуваченого визнається таке покарання, яке хоч і не виходить за межі, встановлені відповідною статтею (частиною статті) закону України про кримінальну відповідальність, але за своїм видом чи розміром є явно несправедливим через м'якість або через суворість.

Ураховуючи викладене, підстав вважати, що покарання, призначене ОСОБА_1 та ОСОБА_2, є явно несправедливим через м'якість, немає.

Зміст ухвали апеляційного суду відповідає вимогам ст. 419 КПК України. Суд апеляційної інстанції належним чином проаналізував доводи апеляційної скарги прокурора, дав на них мотивовану відповідь і обґрунтовано залишив апеляційну скаргу без задоволення.

Істотних порушень вимог кримінального процесуального закону, які були б безумовними підставами для скасування чи зміни судових рішень, у касаційній скарзі не наведено.

З огляду на викладене, суд вважає, що підстав для задоволення касаційної скарги прокурора з мотивів, наведених у ній, немає, а тому відповідно до п. 2 ч. 2 ст. 428 КПК України у відкритті касаційного провадження за касаційною скаргою прокурора слід відмовити.

Керуючись п. 2 ч. 2 ст. 428 КПК України, суд

відмовити у відкритті касаційного провадження за касаційною скаргою прокурора, який брав участь в суді першої інстанції, на ухвалу Апеляційного суду Волинської області від 30 жовтня 2017 року щодо ОСОБА_1 та ОСОБА_2

Ухвала оскарженню не підлягає.