Колегія суддів Судової палати у кримінальних справах Верховного Суду України в складі:

розглянувши в судовому засіданні в м. Києві 10 листопада 2009 року кримінальну справу за касаційними скаргами засудженої ОСОБА_1 та її захисника ОСОБА_2 на вирок колегії суддів судової палати у кримінальних справах Апеляційного суду Чернігівської області від 07 липня 2009 року,

вироком Семенівського районного суду Чернігівської області від 26 березня 2009 року

ОСОБА_1

ІНФОРМАЦІЯ_1 народження, громадянку Республіки Молдови, уродженку с. Волчинець Каларашского району Республіки Молдови, мешканку с. Хотуничі Щорского району Чернігівської області, не працюючу, раніше не судиму,

- засуджено за ч.2 ст. 149 КК України на 5 років позбавлення волі.

На підставі ст.ст. 75, 76 КК України ОСОБА_1 звільнено від відбування покарання з випробуванням з іспитовим строком на 2 роки з покладенням обов'язків не виїжджати за межі України на постійне проживання без дозволу кримінально-виконавчої інспекції; повідомляти цю інспекцію про зміну місця проживання, роботи та навчання; періодично з'являтися для реєстрації в кримінально-виконавчу інспекцію.

Постановлено стягнути з ОСОБА_1 на відшкодування моральної шкоди:

- на користь ОСОБА_3 2500 грн.;

- на користь ОСОБА_4 2500 грн.;

- на користь ОСОБА_5 1500 грн.;

- на користь ОСОБА_6 1500 грн..

ОСОБА_1 визнано винуватою та засуджено за те, що у вересні 2007 року, не маючи постійного місця роботи, вона, бажаючи отримати наживу, умисно вступила у злочинну змову з невстановленою особою на ім'я ОСОБА_7 (далі – ОСОБА_7) з метою трудової експлуатації громадян України на сільськогосподарських роботах.

Згідно з їх домовленістю в обов’язки ОСОБА_1 входило шляхом обману та з використанням уразливого стану, пов’язаного з відсутністю роботи та коштів для існування, здійснювати дії по вербуванню, переміщенню та передачі громадян України ОСОБА_7 для трудової експлуатації – примусової праці в плодорозсаднику с. Поповка Корочанського району Бєлгородської області Російської Федерації.

Для цього ОСОБА_1 у вересні 2007 року, прибувши в м. Семенівку Чернігівської області, через ОСОБА_8 організувала розміщення в газеті "Життя Семенівщини" оголошення про працевлаштування громадян по збору яблук, надавши ОСОБА_8 завідомо неправдиві відомості щодо місця роботи в неподалік розташованому Клімовському районі Брянської області Російської Федерації, а також неправдиві відомості про умови праці, оплати, проживання, харчування найманих працівників.

У подальшому ОСОБА_1 організувала біля будинку № 9 по вул. Центральній в м. Семенівка зустріч потерпілих ОСОБА_3, ОСОБА_5 ОСОБА_9, неповнолітнього ОСОБА_10, ІНФОРМАЦІЯ_2 народження, ОСОБА_11, ОСОБА_8, ОСОБА_12 з особою на ім'я ОСОБА_7, під час якої в його присутності повідомила потерпілим завідомо неправдиві дані про місце запропонованої їм роботи, умови праці, проживання, харчування, розмір оплати і час повернення додому. Цю неправдиву інформацію ОСОБА_7 підтвердив. Отримавши згоду потерпілих на виїзд і працевлаштування в Російській Федерації на запропонованих їм ОСОБА_1 умовах, тобто, здійснивши вербування, ОСОБА_1 призначила час виїзду з території України на 24 вересня 2007 року.

У період з 23 по 24 вересня 2007 року ОСОБА_1 спільно з ОСОБА_7 з метою поставити потерпілих в матеріальну залежність і доставити їх в інший більш віддалений від території України пункт призначення, ніж було з ними обумовлено, перемістили за свої кошти ОСОБА_3, ОСОБА_5, ОСОБА_9, ОСОБА_10, ОСОБА_11, ОСОБА_8, ОСОБА_12 міжміським транспортом з м. Семенівка через кордон України у с. Поповка Корочанського району Бєлгородської області Російської Федерації.

По місцю прибуття в плодорозсадник с. Поповка 24.09.2007 року ОСОБА_1 спільно з ОСОБА_7, діючи в порушення домовленості про поселення потерпілих у гуртожиток, поселили їх разом – чоловіків і жінок у нежитлове складське приміщення, при цьому ОСОБА_1 на зроблене зауваження відмовила в покращенні житлових умов. ОСОБА_7, діючи разом з ОСОБА_1 з метою обмеження можливості вільного переміщення потерпілих, достовірно знаючи про відсутність у них грошових коштів на зворотну дорогу, шляхом обману під приводом реєстрації і здобуття дозволу на роботу, заволоділи громадянськими паспортами потерпілих, позбавивши їх можливості вільно виїхати до України, чим утримували потерпілих на території плодорозсадника.

25 вересня 2007 року ОСОБА_1 залишила територію плодорозсадника, отримавши від ОСОБА_7 1000 рублів для вербування й переміщення в с. Поповка дочки ОСОБА_3 - ОСОБА_4 з метою її трудової експлуатації.

Прибувши в Україну, ОСОБА_1 у період з 25 по 30 вересня 2007 року по телефону повідомила ОСОБА_4, яка раніше була присутньою на вищенаведеній зустрічі, що приїхала, щоб доставити її на сільськогосподарські роботи, де вже працювала її мати, та, отримавши згоду від останньої, призначила дату виїзду.

У день виїзду ОСОБА_1 зустрілась в обумовленому місці з ОСОБА_4, яка прийшла для виїзду на сільгоспроботи разом з ОСОБА_6

29 вересня 2007 року ОСОБА_1 з метою поставити ОСОБА_4 ОСОБА_6 в матеріальну залежність, сплатила за них проїзд і перемістила їх тим же маршрутом через кордон України на територію плодорозсадника с. Поповка Корочанского району Бєлгородської області, де передала їх ОСОБА_7 для трудової експлуатації і поселила їх в тому ж нежитловому приміщенні разом з іншими потерпілими, після чого 1 жовтня 2007 року повернулася до України.

ОСОБА_7, здійснюючи постійний контроль за роботою потерпілих і їх місцезнаходженням на робочих місцях, а також шляхом психологічного впливу та погроз застосування фізичного насильства, примушував потерпілих працювати в умовах, які не відповідали попереднім домовленостям з ОСОБА_1 тобто без вихідних, по 11-12 годин на добу, з перервами тричі на день по 20 хвилин, не враховуючи погодних умов, стану здоров'я потерпілих, їх статі, фізіологічних потреб і неповнолітнього віку ОСОБА_10 Боячись погроз фізичного впливу, будучи обмеженими в можливості вільного пересування, не маючи при собі паспортів і коштів на зворотну дорогу, потерпіли виконували тяжкі примусові роботи з вересня по листопад 2007 року.

Після виконання визначених ОСОБА_7 робіт він повернув потерпілим їх паспорти та виплатив заробітну плату в меншій сумі, ніж їм було обіцяно ОСОБА_1

Колегія суддів судової палати у кримінальних справах апеляційного суду Чернігівської області, задовольнивши апеляцію прокурора, який брав участь у розгляді справи судом першої інстанції, скасувала вирок Семенівського районного суду Чернігівської області щодо ОСОБА_1 в частині призначеного їй покарання і за результатами проведеного судового слідства постановила щодо неї свій вирок від 7 липня 2009 року.

Цим вироком ОСОБА_1 визнано винуватою і засуджено за ч. 2 ст. 149 КК України на 5 років позбавлення волі без конфіскації належного їй майна.

У касаційних скаргах:

- - засуджена ОСОБА_1 посилається на неповноту та однобічність досудового слідства та судового розгляду справи, невідповідність висновків суду фактичним обставинам справи, оскільки вона не мала умислу нашкодити людям, сама бажала працювати з ними, але змушена була повертатись до України у зв’язку з сімейними обставинами - необхідністю копати картоплю та доглядати хворого неповнолітнього сина. Вказує на істотні порушення вимог кримінально-процесуального закону, а саме: порушення її права на захист тим, що їй не було надано перекладача, оскільки вона не розуміє ні української, ні російської мови. Зазначає, що в матеріалах справи відсутні докази її винуватості у вчиненні злочину, передбаченого ч.2 ст. 149 КК України. Стверджує про застосування до потерпілих, зокрема, до ОСОБА_12, недозволених методів ведення слідства, хоча вони претензій до неї не мали. Зазначає, що копію вироку Семенівського районного суду Чернігівської області від 26.03.2009 року вона не отримувала. Також вважає, що судом їй призначено надмірно суворе покарання без урахування всіх обставин справи, її особи та пом'якшуючих покарання обставин і безпідставно з неї стягнуто кошти на відшкодування потерпілим моральної шкоди. Просить вирок апеляційного суду скасувати, а справу направити на новий судовий розгляд.

- - захисник ОСОБА_2 посилається на те, що апеляційний суд безпідставно посилив призначене ОСОБА_1 покарання, не умотивувавши належним чином свого рішення. Вважає, що мета ОСОБА_1 щодо отримання незаконного матеріального прибутку від трудової експлуатації громадян матеріалами справи не доведена. Просить вирок апеляційного суду щодо ОСОБА_1 змінити, застосувати ст. 75 КК України та звільнити її від відбування покарання з випробуванням з іспитовим строком на 2 роки, оскільки вона раніше не притягувалась до кримінальної відповідальності, позитивно характеризувалась, частково визнала свою вину, має на утриманні неповнолітню дитину та потерпілі, для яких не настало тяжких наслідків, не висловлювали до неї претензій.

Заслухавши доповідь судді, пояснення ОСОБА_1 та її захисника ОСОБА_2 на підтримання касаційних скарг, думку прокурора про необхідність залишення скарг без задоволення, а вироку апеляційного суду - без зміни, перевіривши матеріали справи та обговоривши доводи касаційних скарг, колегія суддів вважає, що вони підлягають задоволенню частково з таких підстав.

Висновок суду про доведеність винуватості ОСОБА_1 у вербуванні, переміщенні та передачі людей з метою їх трудової експлуатації, вчинених щодо кількох осіб, у тому числі і неповнолітнього, повторно та за попередньою змовою з особою, справа щодо якої виділена в окреме провадження, шляхом обману та з використанням уразливого стану потерпілих за обставин, установлених судом і зазначених у вироку, підтверджений сукупністю доказів, отриманих у встановленому законом порядку, ретельно досліджених і належно оцінених судом, і є правильним.

Факти вчинення ОСОБА_1 за домовленістю з ОСОБА_7 вербування потерпілих ОСОБА_3, ОСОБА_9, неповнолітнього ОСОБА_10, ОСОБА_5, ОСОБА_11, ОСОБА_8, ОСОБА_12, та повторно ОСОБА_4 та ОСОБА_6 для робіт по збору яблук в Російській Федерації, переміщення для цього зазначених осіб до с. Поповка з передачею їх ОСОБА_7 не заперечуються в касаційних скаргах.

Висновок суду, що ці дії були вчинені ОСОБА_1 шляхом обману і з використанням уразливого стану потерпілих з метою їх трудової експлуатації ґрунтується на показаннях як під час досудового слідства, так і в суді потерпілих ОСОБА_3, ОСОБА_9, неповнолітнього ОСОБА_10, ОСОБА_5, ОСОБА_11, ОСОБА_8, ОСОБА_12, ОСОБА_4, ОСОБА_6, з яких убачається, що, не маючи роботи і коштів для існування, вони саме під впливом обману з боку ОСОБА_1 щодо обіцяних умов працевлаштування погодились на сільгоспроботи за межами України, однак там їх проти волі в умовах, які не відповідали обіцяним, примушували тяжко працювати, позбавивши можливості повернутися додому тим, що відібрали та не повертали на їх вимогу паспорти, погрожували застосуванням насильства, в тому числі з боку найманих працівників інших національностей, та, знаючи про відсутність у них грошей на зворотну дорогу з віддаленої від їх місця проживання місцевості, куди їх доставили, вимагали відпрацьовувати гроші, витрачені на їх проїзд до с. Поповка та харчування там, яке було незадовільним.

Зокрема, вказували, що ОСОБА_1 вербуючи їх для робіт в Клімовському районі Брянської області Російської Федерації в 40 км від м.Семенівка, де вони проживали, на зборах зазначала про роботи по збору яблук щоденно з 8 до 17 год., крім суботи й неділі та при відсутності дощової погоди, обіцяла безплатні проїзд, проживання в гуртожитку, трьохразове якісне харчування в їдальні та заробітну плату 1000 грн. щомісячно, що підтверджував і представлений їм ОСОБА_1 чоловік на ім’я ОСОБА_7, який в подальшому контролював їх роботу. Проїзд до місця роботи за них сплачували та перевозили їх ОСОБА_1 і ОСОБА_7, які поводились як рівні, спілкувались молдавською мовою, на їх запитання про тривалість переїзду приховували дійсне місце роботи в с. Поповка, зазначаючи, що їдуть у Клімовський район кружним шляхом, та просили їх не повідомляти на кордоні про намір працювати на території Російської Федерації. По прибуттю в с. Поповка ОСОБА_1 поселила їх – чоловіків і жінок разом замість гуртожитку в нежитлове складське приміщення з однієї кімнати і на зауваження щодо невідповідності цих умов обіцяним заявляла про те, що зазначені умови є нормальними, відмовившись їх покращити. В її присутності у них ОСОБА_7 було відібрано паспорти начебто тимчасово для реєстрації. Наступного дня ОСОБА_1 поїхала до України, щоб привезти ще працівників, що і зробила, доставивши через декілька днів у с. Поповка ОСОБА_4 і ОСОБА_6, після чого знову повернулась в Україну. Усіх потерпілих, незалежно від статі і віку, під приводом необхідності відпрацювати витрачені на них кошти та під погрозами фізичної розправи примушували працювати щоденно з 6 год. до темряви, без вихідних, в тому числі в дощову погоду, в хворобливому стані, встановивши без дотримання будь-яких правил охорони праці норму збору яблук не з землі, а з дерев по 100 відер, яке вміщало 15 кг яблук, що виконати було фізично неможливо, та встановивши різні штрафні санкції. При зборі ними фактично 90 відер яблук у день їм зараховувалось лише 40-45, перерви дозволялись лише тричі на день на 20 хвилин для прийняття їжі, при цьому харчування було недостатнім і неякісним, оскільки їм кожного разу давали по дві ложки горохової каші, скибку хліба та чай без цукру, внаслідок чого вони постійно були голодними, хворіли, але медична допомога їм не надавалась. Можливості виїхати у них не було, оскільки їм не повертали паспортів та відмовлялися виплатити зароблені гроші. Не витримавши таких умов трудової експлуатації, ОСОБА_5 і ОСОБА_8 утекли з примусових робіт без паспортів і грошей, а також через два тижні вдалося виїхати ОСОБА_4 та ОСОБА_6, які по прибуттю в с. Поповка, будучи попередженими про умови праці іншими потерпілими, не здали свої паспорти. Особа на ім’я ОСОБА_7 погодилась повернути паспорти та відпустити потерпілих додому лише 04.11.2007 року у зв’язку з настанням морозів. При цьому за виконану роботу ОСОБА_5 і ОСОБА_8 взагалі не було сплачено коштів, ОСОБА_4 та ОСОБА_6 за два тижні роботи виплачено на двох 100 грн., а іншим за час роботи більше місяця сплачено по 800 грн., що не відповідало обіцяним умовам оплати праці. Крім того, ОСОБА_7 повідомляв, що в разі виплати їм коштів ОСОБА_1 вони б не отримали й цих грошей. При поверненні додому потерпілі мали проблеми зі здоров’ям, а ОСОБА_3 та ОСОБА_5 перебували на лікуванні.

Ці показання потерпілих є послідовними, узгодженими між собою, підтверджені й іншими доказами по справі, зокрема, даними протоколів впізнання ними ОСОБА_1 як тієї особи, що вербувала й перевозила їх для робіт в с. Поповка, даними очних ставок між потерпілими та ОСОБА_1; долученими до справи номером газети "Життя Семенівщини", даними державної прикордонної служби, інформаційно-статистичного центру Міністерства транспорту України про дати перетину державного кордону України потерпілими та ОСОБА_1; показаннями ОСОБА_13 – законного представника неповнолітнього потерпілого ОСОБА_10, яка вказувала, що, не зважаючи на тяжке матеріальне становище сім’ї, не відпустила б дітей, в тому числі неповнолітнього сина, на таку тяжку працю, якби не повірила обіцянкам ОСОБА_1; показаннями свідків ОСОБА_14, ОСОБА_15, які підтвердили, що потерпілі, повернувшись з сільгоспробіт в м. Семенівку, повідомляли про обман з боку ОСОБА_1 і розповідали про такі ж, як зазначено вище, обставини їх примусової праці, а ОСОБА_15 також зазначала, що ОСОБА_1 обіцяючи хороші умови праці, пропонувала їй виїхати на роботи зі збору яблук спочатку з першою групою, а після того, як з тих робіт повернулася ОСОБА_5, яка розповідала про погані умови праці, ОСОБА_1 говорила, що набирає нову групу і вдруге пропонувала виїхати з нею, але після запитань щодо пояснень ОСОБА_5 про умови праці, заперечувала наведені тою факти, однак на прохання ОСОБА_15 дала їй неправдиві дані про місце свого проживання за адресою, якої не існувало, внаслідок чого ОСОБА_15 зрозуміла, що її обманюють; показаннями свідка ОСОБА_16, який, будучи головою сільради за місцем проживання ОСОБА_1 в с. Хотуничі Щорського району Чернігівської області, вказував, що ОСОБА_1 в селі проживала періодично без реєстрації, не працювала та, за словами мешканців села, займалася вербуванням громадян по всій Чернігівській області для робіт в Росії, куди відвозила їх, комусь передавала та знову поверталась до України; показаннями свідка ОСОБА_8 про те, що, будучи введеною ОСОБА_1 в оману щодо умов праці, за винагороду на її прохання давала оголошення в газету про працевлаштування громадян України на сільгоспроботи в Клімовському районі Брянської області Російської Федерації, а також про те, що ОСОБА_1 просила її підшукувати для зазначених робіт й інших людей, які не мають роботи та коштів для існування, обіцяючи сплачувати за це гроші із розрахунку по 20 грн. за кожну людину.

Сама ОСОБА_1 в судовому засіданні, визнаючи свою вину частково, по суті не заперечувала показань потерпілих і визнавала факти вербування та переміщення громадян України для робіт в с. Поповка за домовленістю з ОСОБА_7, від якого отримувала гроші, зокрема, 1000 руб. для того, щоб поїхати в Україну і привезти ще й ОСОБА_4 для виконання цих робіт, що і зробила.

Усім цим доказам у сукупності суд дав належну оцінку і обґрунтовано визнав, що ними спростовуються твердження ОСОБА_1 та її захисника про те, що вона безкоштовно намагалась допомогти громадянам України отримати роботу і кошти, не обманювала їх, мала намір сама працювати разом з ними в с.Поповка, але за сімейних обставин була змушена повертатись в Україну, та про те, що вона не була обізнана про трудову експлуатацію цих людей та не мала умислу на це.

Те, що деякі потерпілі в своїх показаннях зазначали про відсутність у них претензій до ОСОБА_1 вважаючи причетним до їх експлуатації тільки ОСОБА_7, який безпосередньо контролював їх роботу і примушував до її виконання, не можна визнати обставиною, що виправдовує ОСОБА_1 як про це зазначено в касаційних скаргах, оскільки такі твердження потерпілих є їх суб’єктивною думкою, не заснованою на правовій оцінці дій осіб, що діяли з однією метою за попередньою змовою групою осіб з розподілом ролей.

Доводи касаційної скарги ОСОБА_1 про те, що до потерпілих, зокрема, ОСОБА_12 застосовувались незаконні методи слідства та вони примушувались до подачі заяв про вчинення нею злочину, є безпідставними, оскільки таких даних у матеріалах справи немає і на зазначені обставини потерпілі не посилалися як на досудовому слідстві, так і в суді.

Таким чином, суд, давши належну оцінку всім доказам по справі в їх сукупності, перевіривши доводи ОСОБА_1 висунуті на свій захист, дійшов обґрунтованого висновку про доведеність винуватості ОСОБА_1 у вчиненні інкримінованого їй злочину і правильно кваліфікував її дії за ч. 2 ст. 149 КК України.

Доводи касаційних скарг про те, що досудове слідство і судовий розгляд справи проведено неповно, не об’єктивно, по ній неправильно встановлено фактичні обставини, а винуватість ОСОБА_1 у вчиненні злочину не доведена, не ґрунтуються на матеріалах справи, а тому вони є безпідставними і такими, що не тягнуть скасування вироку з направленням справи на новий судовий чи апеляційний розгляд, як про це порушується питання в касаційній скарзі ОСОБА_1

Також по справі не встановлено істотних порушень кримінально-процесуального закону та прав ОСОБА_1 на захист, як про це зазначено в її касаційній скарзі.

Так, з матеріалів справи видно, що ОСОБА_1 під час досудового слідства і в суді неодноразово роз’яснювались її права як підозрюваної, обвинуваченої і підсудної, в тому числі право мати захисника та перекладача. На це ОСОБА_1 заявляла клопотання про дачу показань на російській мові, яку вона розуміє та в достатній мірі вільно нею володіє, зазначала про відсутність у неї потреби в перекладачі та просила про надання їй захисника, яким і була забезпечена. При цьому всі допити ОСОБА_1 проводились російською мовою, цією мовою велось досудове слідство й проводився судовий розгляд справи як судом першої, так і наступних інстанцій, з перекладом на російську мову викладались процесуальні документи по справі, в тому числі обвинувальний висновок та вироки. Саме російською мовою ОСОБА_1 викладала письмові клопотання та зауваження до показань. Також ніяких клопотань про надання їй перекладача нею не заявлялось (т.1 а.с. 147-151, 155-159, 161-165, 168-170, 188-189, т. 2 а.с. 10, 45-48, 160-163, 181, 182-222, т.3 а.с. 15, 56-60, 70-71, 145-149).

Як видно з розписки ОСОБА_1 від 26.03.2009 року (т. 3 а.с. 106), вона отримала копію вироку Семенівського районного суду Чернігівської області від 26.03.2009 року щодо неї.

Таким чином, немає підстав вважати, що органами досудового слідства і судом були порушені вимоги кримінально-процесуального закону і прав ОСОБА_1

Призначаючи ОСОБА_1 покарання, апеляційний суд з наведенням у вироку відповідних мотивів обґрунтовано визнав неможливим звільнення ОСОБА_1 від відбування покарання з випробуванням та дійшов правильного висновку про необхідність призначення засудженій покарання у виді позбавлення волі з реальним його відбуттям у місцях позбавлення волі.

Водночас дані про особу засудженої та обставини справи свідчать про те, що покарання ОСОБА_1 за ч. 2 ст. 149 КК України, призначене хоча і в мінімальній межі санкції зазначеної статті, є надмірно суворим та не відповідає загальним засадам призначення покарання.

Так, не в повній мірі апеляційний суд урахував наявність декількох обставин, що пом’якшували покарання ОСОБА_1 та істотно знижували ступінь тяжкості вчиненого нею злочину, що давало підстави для призначення їй за розміром більш м’якого покарання, ніж передбачено законом.

Зокрема, апеляційним судом не було враховано менш активної ролі ОСОБА_1 у злочині, те, що вона позитивно характеризувалася за місцем проживання як в Молдові, так і в Україні, на спеціальних обліках не перебувала, злочин учинила вперше, частково визнала свою вину, мала на утриманні неповнолітнього сина, 1993 року народження, страждала рядом захворювань.

Поза увагою апеляційного суду залишилося й те, що ОСОБА_1 до 1997 року працювала дояркою, мала значний стаж трудової діяльності, незадовго до вчинення злочину – в квітні 2007 року у неї помер чоловік, з яким вона тривалий час перебувала у фактичних шлюбних стосунках, потерпілі ОСОБА_9, ОСОБА_10 ОСОБА_11, ОСОБА_8, ОСОБА_12 матеріальних претензій до неї не мали.

З огляду на викладене, колегія суддів вважає, що по справі існують підстави для застосування ст. 69 КК України і пом’якшення призначеного ОСОБА_1 покарання до 3 років позбавлення волі, тобто підстави для часткового задоволення касаційних скарг засудженої ОСОБА_1 та її захисника.

Цивільні позови потерпілих ОСОБА_3, ОСОБА_4, ОСОБА_5 і ОСОБА_6 про відшкодування їм моральної шкоди, заподіяної злочином, вирішені судом з дотриманням вимог цивільного і кримінально-процесуального законодавства, а тому немає підстав для скасування судових рішень щодо ОСОБА_1 в цій частині, як про це порушується питання в її касаційній скарзі.

На підставі викладеного, керуючись ст.ст. 394- 396 КПК України, колегія суддів

касаційні скарги засудженої ОСОБА_1 та її захисника адвоката ОСОБА_2 задовольнити частково.

Вирок колегії суддів судової палати у кримінальних справах Апеляційного суду Чернігівської області від 07 липня 2009 року щодо ОСОБА_1 змінити - із застосуванням ст. 69 КК України пом’якшити призначене їй покарання до 3 років позбавлення волі.

У решті зазначений вирок залишити без зміни.