Колегія суддів Вищого адміністративного суду України у складі:

Головчук С.В. (суддя-доповідач), Амєліна С.Є., Черпака Ю.К.,

розглянувши в порядку письмового данні касаційну скаргу ОСОБА_4

на постанову Автозаводського районного суду м. Кременчука Полтавської області від 30 березня 2015 року та ухвалу Харківського апеляційного адміністративного суду від 26 травня 2015 року

у справі за позовом ОСОБА_4 до виконавчого комітету Автозаводської районної ради м. Кременчука про стягнення сум,

У лютому 2015 року ОСОБА_4 звернулася до суду з адміністративним позовом про стягнення середнього заробітку за час затримки розрахунку при звільненні. В обґрунтування вимог зазначала, що 02 лютого 2015 року звільнилася з посади спеціаліста І категорії організаційного відділу, проте при звільненні відповідач не виплатив їй заборгованість по матеріальній допомозі для вирішення соціально - побутових питань за 2010-2013 роки. Вказує, що судовими рішеннями підтверджено її право на перерахунок розміру вказаної допомоги, однак на день звільнення виконавчий комітет Автозаводської районної ради м. Кременчука нараховані суми не виплатив. Вважаючи дії відповідача неправомірними та уточнивши позовні вимоги, просила суд визнати протиправною бездіяльність та стягнути середній заробіток за час затримки розрахунку при звільненні за період з 02 лютого по 24 лютого 2015 року в сумі 1038,60 грн.

Постановою Автозаводського районного суду м. Кременчука Полтавської області від 30 березня 2015 року, яку залишено без змін ухвалою Харківського апеляційного адміністративного суду від 26 травня 2015 року, в позові відмовлено.

У касаційній скарзі ОСОБА_4 порушує питання про скасування рішень судів першої та апеляційної інстанцій, посилаючись на неправильне застосування судом норм матеріального та процесуального права, зокрема норм Кодексу законів про працю України (322-08) (далі - КЗпП України (322-08) ). Вказує, що суди не дали належної оцінки обставинам справи та наданим доказам, оскільки її право на перерахунок сум допомоги на вирішення соціально-побутових питань, виплачених у 2010-2013 роках підтверджено судовими рішеннями, що набрали законної сили, проте виконані відповідачем лише в частині нарахування цих сум, які виплачені у квітні 2015 року, тобто через 2 місяці після її звільнення.

Відповідач у запереченнях на касаційну скаргу посилається на те, що судові рішення ухвалені з додержанням норм матеріального та процесуального права, судами правильно встановлені факти, досліджені докази та наведені обґрунтовані висновки. Просить залишити касаційну скаргу без задоволення, а судові рішення без змін.

Перевіривши правильність застосування судами норм матеріального та процесуального права, правової оцінки обставин у справі, колегія суддів приходить до висновку, що касаційна скарга підлягає задоволенню частково з таких підстав.

Судами встановлено, що з 19 січня 2006 року по 02 лютого 2015 року ОСОБА_4 працювала у виконавчому комітеті Автозаводської районної ради м. Кременчука на посаді спеціаліста І категорії організаційного відділу.

Вирішуючи спір та відмовляючи в позові, суд першої інстанції, з висновками якого погодився апеляційний суд, виходив з того, що на день звільнення позивача з роботи, ні вона, ні роботодавець не були обізнані про те, в якому розмірі відповідач повинен був виплатити їй матеріальну допомогу, а тому відсутні підстави для застосування норм статей 116- 117 КЗпП України.

Проте з такими висновками погодитись неможливо.

Відповідно до частини 1 статті 116 КЗпП України при звільненні працівника виплата всіх сум, що належать йому від підприємства, установи, організації, провадиться в день звільнення. Якщо працівник в день звільнення не працював, то зазначені суми мають бути виплачені не пізніше наступного дня після пред'явлення звільненим працівником вимоги про розрахунок. Про нараховані суми, належні працівникові при звільненні, власник або уповноважений ним орган повинен письмово повідомити працівника перед виплатою зазначених сум.

В разі невиплати з вини власника або уповноваженого ним органу належних звільненому працівникові сум у строки, зазначені в статті 116 цього Кодексу, при відсутності спору про їх розмір підприємство, установа, організація повинні виплатити працівникові його середній заробіток за весь час затримки по день фактичного розрахунку.

При наявності спору про розміри належних звільненому працівникові сум власник або уповноважений ним орган повинен сплатити зазначене в цій статті відшкодування в тому разі, коли спір вирішено на користь працівника. Якщо спір вирішено на користь працівника частково, то розмір відшкодування за час затримки визначає орган, який виносить рішення по суті спору (стаття 117 КЗпП України).

Таким чином, установивши під час розгляду справи про стягнення середнього заробітку у зв'язку із затримкою розрахунку при звільненні, що працівникові не були виплачені належні йому від підприємства, установи, організації суми в день звільнення, коли ж він у цей день не був на роботі, - наступного дня після пред'явлення ним роботодавцеві вимог про розрахунок, суд на підставі статті 117 КЗпП України стягує на користь працівника середній заробіток за весь період затримки розрахунку, а в разі непроведення його до розгляду справи - по день постановлення рішення, якщо роботодавець не доведе відсутності в цьому своєї вини.

При цьому, відсутність фінансово-господарської діяльності або коштів у роботодавця, як і незначна частка заборгованості підприємства перед працівником у виплаті заробітної плати, не виключає його вини в невиплаті належних звільненому працівникові коштів та не звільняє роботодавця від відповідальності. Передбаченої ст. 117 КЗпП україни.

Таку правову позицію висловив Верховний Суд України у постановах від 03 липня 2013 року (справа №6-64цс13), від 21 січня 2015 року (справа № 6-195цс14) та від 01 квітня 2015 року (справа № 6-41а15).

Працюючи у відповідача, у 2014 році ОСОБА_4 зверталась до суду з позовами про перерахунок розміру матеріальної допомоги для вирішення соціально - побутових питань за 2010-2013 роки.

Судовими рішеннями у справах № 524/2700/14-а, № 524/2698/14-а, № 524/2693/14-а та № 524/2699/14-а за позовами ОСОБА_4 до виконавчого комітету Автозаводської районної ради м. Кременчука про визнання неправомірними дій та зобов'язання вчинити дії відповідача зобов'язано обчислити та виплатити їй матеріальну допомогу на вирішення соціально-побутових питань за 2010-2012 рік у розмірі середньомісячної заробітної плати.

На виконання цих рішень відповідач надіслав державному виконавцю листи від 07 серпня 2014 року № 01-29/1525; від 06 вересня 2014 року № 01-29/1702; від 15 грудня 2014 року № 01-29/2473 та № 01-29/2474, в яких повідомив про проведення розрахунків сум, що підлягають виплаті ОСОБА_4 за період 2010-2012 роки та відсутність коштів на здійснення цих виплат. При звільненні відповідач цю заборгованість не виплатив.

Крім того, судами не перевірені доводи ОСОБА_4 про те, що на день звільнення крім вказаної допомоги відповідач не виплатив їй заборгованість по заробітній платі в сумі 176,76 грн, що підтверджується банківськими документами на а.с. 56-58.

За таких обставин висновки судів про відсутність правових підстав для виплати працівникові середнього заробітку за весь час затримки розрахунку не ґрунтується на вимогах чинного законодавства та не відповідають фактичним обставинам.

Відповідно до частини першої статті 220 КАС України, суд касаційної інстанції не може досліджувати докази, встановлювати та визнавати доведеними обставини, що не були встановлені в судовому рішенні.

Згідно з частиною 2 статті 227 КАС України підставою для скасування судових рішень судів першої та (або) апеляційної інстанцій і направлення справи на новий розгляд є порушення норм процесуального права, які унеможливили встановлення фактичних обставин, що мають значення для правильного вирішення справи.

За таких обставин, судові рішення підлягають скасуванню з направленням справи на новий розгляд до суду першої інстанції.

Керуючись статтями 220, 222, 223, 227, 231 Кодексу адміністративного судочинства України, колегія суддів,

Касаційну скаргу ОСОБА_4 задовольнити частково.

Постанову Автозаводського районного суду м. Кременчука Полтавської області від 30 березня 2015 року та ухвалу Харківського апеляційного адміністративного суду від 26 травня 2015 року скасувати, а справу направити на новий розгляд до суду першої інстанції.

Ухвала набирає законної сили через п'ять днів після направлення її копій особам, які беруть участь у справі, та оскарженню не підлягає.