826/8740/14 Про визнання протиправними та скасування податкових повідомлень-рішень щодо нарахування та сплати податку на додану вартість - 02.03.2016 Прийняття

КП СПБ "Арсенал" звернулось у червні 2014 року до суду з адміністративним позовом до ДПІ у Печерському районі ГУ Міндоходів у м. Києві про визнання протиправними та скасування податкових повідомлень-рішень від 04.06.2014 року № 0000062152, № 0000063152 та № 0000064152.

Постановою окружного адміністративного суду м. Києва від 22.07.2014 року, залишеною без змін ухвалою Київського апеляційного адміністративного суду від 09.10.2014 року, позов задоволено повністю.

Не погоджуючись з рішеннями судів першої та апеляційної інстанцій, відповідач подав касаційну скаргу, в якій просить скасувати рішення судів попередніх інстанцій та прийняти нове рішення, яким відмовити у задоволенні позовних вимог у повному обсязі. Вважає, що рішення судів першої та апеляційної інстанцій були прийняті з порушенням норм матеріального та процесуального права, а саме: п. 198.1, п. 198.6, ст. 198, п. 200.1, п. 200.4 ст. 200, п. 201.4 ст. 201 Податкового кодексу України (далі - ПК України (2755-17) ).

Позивач у своїх запереченнях на касаційну скаргу зазначає, що рішення судів попередніх інстанцій є законними та обґрунтованими, прийнятими з дотриманням норм матеріального та процесуального права, вважає касаційну скаргу відповідача необґрунтованою, а тому просить залишити касаційну скаргу без задоволення, а рішення судів першої та апеляційної інстанцій залишити без змін.

Відповідно до частини першої статті 220 Кодексу адміністративного судочинства України суд касаційної інстанції перевіряє правильність застосування судами першої та апеляційної інстанцій норм матеріального та процесуального права, правової оцінки обставин у справі і не може досліджувати докази, встановлювати та визнавати доведеними обставини, що не були встановлені в судовому засіданні та вирішувати питання про достовірність того чи іншого доказу.

Заслухавши суддю-доповідача, розглянувши та обговоривши доводи касаційної скарги, матеріали справи, перевіривши правильність застосування судами першої та апеляційної інстанцій норм матеріального та процесуального права, правової оцінки обставин у справі, суд касаційної інстанції дійшов висновку, що касаційна скарга не підлягає задоволенню з наступних підстав.

Судами попередніх інстанцій встановлено та підтверджується матеріалами справи, що відповідачем було проведено документальну позапланову виїзну перевірку нарахування позивачем бюджетного відшкодування податку на додану вартість на розрахунковий рахунок платника за лютий 2014 року, результати якої оформлено актом від 20.05.2014 року № 41/26-55-15-02/14307357, яким зафіксовано встановлені перевіркою порушення позивачем вимог: п. 198.1, п. 198.6 ст. 198, п. 201.4 ст. 201 ПК України, в результаті чого позивачем завищено податковий кредит за січень 2014 року на суму 982 746,00 гривень та за лютий 2014 року на суму 1 007 466,00 гривень, що призвело до порушення вимог п. 200.1, ст. 200 ПК України, завищення від'ємного значення з податку на додану вартість за січень 2014 року на суму 982 746,00 гривень, за лютий 2014 року на суму 947 410,00 гривень, а також до заниження позитивного значення різниці між сумою податкового зобов'язання та податкового кредиту на суму 60 056,00 гривень; п. 200.1, п. 200.4 ст. 200 ПК України, підприємством завищено суму бюджетного відшкодування за лютий 2014 року на суму 982 746,00 гривень.

На підставі зазначеного акту відповідачем прийнято податкові повідомлення-рішення від 04.06.2014 року: № 0000063152, яким позивачу зменшено розмір від'ємного значення суми податку на додану вартість у розмірі 1 930 156,00 гривень; № 0000064152, яким позивачу збільшено суму грошового зобов'язання з податку на додану вартість за основним платежем у розмірі 60 056,00 гривень та за штрафними (фінансовими) санкціями в розмірі 15 014,00 гривень; № 0000062152, яким позивачу зменшено суму бюджетного відшкодування (у тому числі заявленого в рахунок зменшення податкових зобов'язань наступних періодів) з податку на додану вартість у розмірі 982 746,00 гривень.

Як вбачається з матеріалів акту перевірки, наведені висновки податкового органу ґрунтуються на даних системи автоматизованого співставлення податкових зобов'язань та податкового кредиту в розрізі контрагентів щодо встановленої розбіжності із контрагентом позивача ТОВ "ВТС-ПРОМ", матеріалах акту про неможливість проведення перевірки ТОВ "ВТС-ПРОМ" та відсутність останнього за місцезнаходженням, у зв'язку з чим, відповідачем зроблено висновок, що податкові накладні, які складені ТОВ "ВТС-ПРОМ" не можуть бути прийняті до уваги як первинні документи, які підтверджують правомірність віднесення сум податку на додану вартість до податкового кредиту КП СПБ "Арсенал" в бухгалтерському та податковому обліку, а тому позивачем безпідставно включено до податкового кредиту податок на додану вартість за січень 2014 року та за лютий 2014 року, сформований по операціям з ТОВ "ВТС-ПРОМ".

Суди попередніх інстанцій вирішуючи спір по суті та задовольняючи позовні вимоги, з висновками яких погоджується колегія суддів касаційної інстанції, виходили з наступних мотивів.

Відповідно до п. 198.1 ст. 198 ПК України право на віднесення сум податку до податкового кредиту виникає, зокрема, у разі здійснення операцій з придбання або виготовлення товарів (у тому числі в разі їх ввезення на митну територію України) та послуг.

Положеннями п. 198.2 ст. 198 ПК України визначено, що датою виникнення права платника податку на віднесення сум податку до податкового кредиту вважається дата тієї події, що відбулася раніше: списання коштів з банківського рахунка платника податку на оплату товарів/послуг; отримання платником податку товарів/послуг, що підтверджено податковою накладною.

Відповідно до п. 198.3 ст. 198 ПК України податковий кредит звітного періоду визначається виходячи з договірної (контрактної) вартості товарів/послуг, але не вище рівня звичайних цін, визначених відповідно до ст. 39 цього Кодексу, та складається з сум податків, нарахованих (сплачених) платником податку за ставкою, встановленою п. 193.1 ст. 193 цього Кодексу, протягом такого звітного періоду у зв'язку з придбанням або виготовленням товарів (у тому числі при їх імпорті) та послуг з метою їх подальшого використання в оподатковуваних операціях у межах господарської діяльності платника податку.

Відповідно до п. 201.8 ст. 201 ПК України право на нарахування податку та складання податкових накладних надається виключно особам, зареєстрованим як платники податку в порядку, передбаченому ст. 183 цього Кодексу.

Приписами п. 201.10 ст. 201 ПК України визначено, що податкова накладна видається платником податку, який здійснює операції з постачання товарів/послуг, на вимогу покупця та є підставою для нарахування сум податку, що відносяться до податкового кредиту.

За змістом ст. 9 Закону України "Про бухгалтерський облік та фінансову звітність в Україні" підставою для бухгалтерського обліку господарських операцій є первинні документи, які фіксують факти здійснення господарських операцій. Первинні документи повинні бути складені під час здійснення господарської операції, а якщо це неможливо - безпосередньо після її закінчення.

Відповідно до п. 2.4 Положення про документальне забезпечення записів у бухгалтерському обліку, затвердженого наказом Міністерства фінансів України від 24.05.1995 року № 88 (z0168-95) , первинні документи (на паперових і машинозчитувальних носіях інформації) для надання їм юридичної сили і доказовості повинні мати такі обов'язкові реквізити: назва підприємства, установи, від імені яких складений документ, назва документа (форми), код форми, дата і місце складання, зміст господарської операції та її вимірники (у натуральному і вартісному виразі), посади, прізвища і підписи осіб, відповідальних за дозвіл та здійснення господарської операції і складання первинного документа.

Пунктом 1 Порядку заповнення податкової накладної, затвердженого наказом Міністерства фінансів України від 01.11.2011 року № 1379 (z1333-11) , визначено, що податкова накладна вважається недійсною у разі її заповнення особою, яка не зареєстрована як платник податку в податковому органі і якій не присвоєно індивідуальний податковий номер платника податку на додану вартість, такою особою є підприємство (установа, організація), але не її керівник. Саме ця обставина є визначальною при вирішенні питання про недійсність податкової накладної.

Відповідно до п. 6.2. зазначеного Порядку, податкова накладна є підставою для віднесення до податкового кредиту витрат зі сплати податку на додану вартість у покупця, зареєстрованого як платник податку.

Як свідчать матеріали справи, на підтвердження податкового кредиту за січень, лютий 2014 року, сформованого за результатами здійснення господарських операцій з ТОВ "ВТС-ПРОМ", позивачем було надано до перевірки та долучено до матеріалів справи копії податкових та видаткових накладних, рахунків-фактур, виписані зазначеним контрагентом.

Судами попередніх інстанцій встановлено, що матеріали акту перевірки не містять жодних зауважень щодо змісту зазначених документів та інформації про відсутність статусу платника податку у контрагента позивача станом на дату їх виписки.

При цьому, матеріали справи містять, досліджені судами, докази фактичного оприбуткування товару, зокрема, копіями прибуткових ордерів на оприбуткування товарів від ТОВ "ВТС-ПРОМ", витягу з журналу реєстрації товару та договору оренди нежитлового приміщення.

Таким чином, колегія суддів погоджується з висновками судів попередніх інстанцій, що наявними у матеріалах справи доказами підтверджено правомірність формування позивачем податкового кредиту, на підставі належним чином оформлених первинних документів, в тому числі податкових накладних, отриманих в ході реального здійснення господарських операцій.

Разом з тим, як вірно встановлено судами попередніх інстанцій, на момент укладання правочину та складання податкових накладних зазначений контрагент позивача був зареєстрований платником податку на додану вартість у встановленому законодавством порядку, що не заперечувалось відповідачем, а тому мав право нараховувати податок на додану вартість та складати податкові накладні за вказаними операціями.

Також, колегія суддів вважає, що судами попередніх інстанцій вірно зауважено, що як в акті перевірки не наведено, так і в ході судового розгляду відповідачем не надано жодного вироку суду ані по відношенню до позивача, ані до його контрагента, або будь-які відомості, які можуть бути визначені як підстави та докази укладення угод з метою, що порушує публічний порядок.

Отже, доводи касаційної скарги не дають підстав вважати, що при прийнятті оскаржуваних рішень судами першої та апеляційної інстанцій було порушено норми матеріального та процесуального права.

Частиною другою статті 71 Кодексу адміністративного судочинства України визначено, що в адміністративних справах про протиправність рішень, дій чи бездіяльності суб'єкта владних повноважень обов'язок щодо доказування правомірності свого рішення, дії чи бездіяльності покладається на відповідача, якщо він заперечує проти адміністративного позову.

Відповідно до статті 224 Кодексу адміністративного судочинства України суд касаційної інстанції залишає касаційну скаргу без задоволення, а судові рішення - без змін, якщо визнає, що суди першої та апеляційної інстанцій не допустили порушень норм матеріального та процесуального права при ухваленні судових рішень чи вчиненні процесуальних дій.

За наведених обставин та з урахуванням викладеного, колегія суддів Вищого адміністративного суду України не знаходить підстав, які б могли б призвести до скасування оскаржуваних рішень судів попередніх інстанцій.

На підставі викладеного, керуючись статтями 160, 167, 210, 220- 231 Кодексу адміністративного судочинства України, колегія суддів, -

Касаційну скаргу Державної податкової інспекції у Печерському районі Головного управління Міндоходів у м. Києві - залишити без задоволення.

Постанову окружного адміністративного суду міста Києва від 22.07.2014 року та ухвалу Київського апеляційного адміністративного суду від 09.10.2014 року у справі № 826/8740/14 - залишити без змін.

ухвала набирає законної сили з моменту проголошення. Заява про перегляд судового рішення в адміністративній справі Верховним Судом України може бути подана з підстав, в порядку та у строки, встановлені статтями 236-238 Кодексу адміністративного судочинства України.