У х в а л а
IМЕНЕМ УКРАЇНИ
Колегія суддів Судової палати у кримінальних справах
Верховного Суду України у складі:
головуючого
Міщенка С.М.,
суддів
Кліменко М.Р. і Вус С.М.
розглянула в судовому засіданні 4 грудня 2007 року в м. Києві
кримінальну справу за касаційною скаргою засудженого ОСОБА_1 на
вирок Торезького міського суду Донецької області від 20 лютого
2007 року щодо нього.
Цим вироком засуджено
ОСОБА_1,
IНФОРМАЦIЯ_1 року народження,
раніше неодноразово судимого, останнього разу 24.12.2002 року
за ч.2 ст.185, ч.3 ст.185, ч.1 ст.307 КК України ( 2341-14 ) (2341-14)
на 4
роки позбавлення волі, звільненого 04.05.2006 року
умовно-достроково на 5 місяців 21 день,
- за ч. 2 ст. 15 і ч.2 ст.186 КК України ( 2341-14 ) (2341-14)
на 4
роки позбавлення волі.
ОСОБА_1 засуджено за те, що він 26.12.2006 року близько 12
год. 30хв., перебуваючи в приміщенні центральної ощадної каси, що
розміщена по проспекту Гагаріна м. Тореза, повторно відкрито
витягнув з кишені дублянки ОСОБА_2 її майно на суму 555 грн., а
саме: мобільний телефон "Сіменс -А55" у чохлі із сім-картою
мобільного оператора "Джинс" і намагався втекти з місця вчинення
злочину, проте був затриманий потерпілою та іншими особами, які
знаходилися в приміщенні ощадної каси.
У апеляційному порядку справа не розглядалась.
У касаційній скарзі та доповнені до неї засуджений ОСОБА_1
стверджує, що на досудовому слідстві на нього працівниками міліції
чинився психологічний тиск, при розгляді справи в суді його
позбавили права на виступ в дебатах і з останнім словом, а після
постановлення вироку - права на ознайомлення з протоколом судового
засідання та подачу апеляції. Окрім того, зазначає, що справа щодо
нього розглянута незаконним складом суду, його дії неправильно
кваліфіковані за ч.2 ст.15 і ч.2 ст.186 КК України ( 2341-14 ) (2341-14)
,
оскільки він вчинив замах на крадіжку чужого майна. Також
доводить, що при призначенні йому покарання не було враховано
пом'якшуючі покарання обставини. Просить вирок суду щодо нього
скасувати.
Заслухавши доповідь судді Верховного Суду України,
перевіривши матеріали справи та обговоривши доводи, викладені у
скарзі та доповненні до неї, колегія суддів вважає, що касаційна
скарга не підлягає задоволенню з таких підстав.
Висновки суду про винуватість ОСОБА_1 у вчиненні злочину,
передбаченого ч.2 ст.15 і ч.2 ст.186 КК України, відповідають
фактичним обставинам справи, визнаним судом доведеними, та
грунтуються на сукупності належним чином зібраних та досліджених
судом доказів, і є правильними.
Відповідно до п.7 постанови Пленуму Верховного Суду України
"Про судову практику в справах про корисливі злочини проти
приватної власності" від 25.12.1992 року №12 ( v0012700-92 ) (v0012700-92)
дії,
розпочаті як крадіжка, але виявлені потерпілим чи іншими особами
і, незважаючи на це, продовжені винною особою з метою заволодіння
майном або його утримання, належить кваліфікувати як грабіж.
Як убачається з матеріалів справи, потерпіла ОСОБА_2
послідовно та незмінно зазначала, що вона, перебуваючи в
центральній ощадній касі та оплачуючи свої рахунки, відчула та
боковим зором побачила, що у неї з кишені дублянки якийсь чоловік
витягнув мобільний телефон, кинув його собі в пакет та почав йти
до виходу з каси, на що вона почала кричати та, догнавши разом з
іншими відвідувачами ОСОБА_1, затримала його.
Згідно з показаннями свідка ОСОБА_3, він, перебуваючи в
ощадній касі і почувши крики жінки, у якої забрали мобільний
телефон, затримав хлопця - ОСОБА_1, який, утікаючи, кинув у правий
куток прибудови ощадної каси пакет, з якого пізніше був вилучений
мобільний телефон потерпілої.
У судовому засіданні ОСОБА_1 пояснював, що він дійсно,
викравши телефон, поклав його в пакет і пішов до виходу з каси, а
ОСОБА_2 почала кричати і бігти за ним. У момент, коли він відчув,
що його схопили за куртку, він відкинув пакет у бік, аби телефон у
нього не знайшли.
Зазначені обставини свідчили про те, що дії ОСОБА_1,
розпочаті як крадіжка, переросли у замах на грабіж, оскільки
ОСОБА_1, не зважаючи на виявлення його дій потерпілою, продовжував
утримувати викрадене до моменту, коли усвідомив неможливість
залишити з ним місце злочину і уникнути затримання.
Повно та об'єктивно дослідивши матеріали справи, суд
правильно кваліфікував дії засудженого за ч.2 ст.15 і ч.2 ст.186
КК України ( 2341-14 ) (2341-14)
і підстав для їх перекваліфікації на ч. 2
ст. 15 і ч. 2 ст. 185 КК України ( 2341-14 ) (2341-14)
немає.
Iстотних порушень вимог кримінально-процесуального закону,
які давали б підстави для скасування вироку, по справі не
встановлено.
Твердження ОСОБА_1 про те, що на досудовому слідстві до нього
працівниками міліції чинився психологічний тиск, не заслуговують
на увагу, оскільки при перевірці справи не встановлено даних, які
б про це свідчили. Сам ОСОБА_1 як під час досудового слідства,
судового розгляду справи, так і в касаційній скарзі не заперечував
того, що він намагався заволодіти мобільним телефоном ОСОБА_2.
Посилання ОСОБА_1 на позбавлення його права на виступ в
дебатах і з останнім словом безпідставні, оскільки спростовуються
протоколом судового засідання, з якого убачається, що суд не
порушив прав ОСОБА_1 у цій частині.
Доводи ОСОБА_1 про порушення його права на ознайомлення з
матеріалами справи, з протоколом судового засідання та на подання
апеляції на вирок не відповідають матеріалам справи.
Так, зі справи видно, що після закінчення розслідування
ОСОБА_1 був ознайомлений з матеріалами справи, а після
проголошення вироку до вступу його в законну силу він апеляції не
подавав і не заявляв клопотань про ознайомлення його з протоколом
судового засідання та з матеріалами справи, хоча відповідні права
йому були роз'яснені судом. У зв'язку з цим суддя, що розглядав
справу, обгрунтовано відмовив у задоволенні зазначених клопотань
засудженого ОСОБА_1, які він подав поза строками на апеляційне
оскарження вироку.
Також постановою від 07.06.2007 року суддя визнав такою, що
не підлягає розгляду за пропуском строку на апеляційне оскарження
вироку, апеляцію засудженого від 01.06.2007 року. При оскарженні
цієї постанови у апеляційному порядку ОСОБА_1 знову порушив строк
на апеляційне оскарження, подавши апеляцію 31.07.2007 року і не
зазначивши прохання про поновлення пропущеного строку, внаслідок
чого постановою судді від 20.08.2007 року і ця апеляція була
визнана такою, що не підлягає розгляду.
За таких обставин немає підстав вважати порушеним право
ОСОБА_1 на апеляційне оскарження вироку.
У матеріалах справи відсутні дані про те, що головуючий по
справі, який самовідводу не заявляв, є родичем потерпілої ОСОБА_2,
як про це зазначається у касаційній скарзі, а відводу головуючому
учасники процесу не заявляли. Тому відсутні підстави вважати, що
справа щодо ОСОБА_1 розглянута незаконним складом суду.
Призначене засудженому покарання за ч.2 ст.15 і ч.2 ст.186 КК
України ( 2341-14 ) (2341-14)
у мінімальній межі санкції цього закону
відповідає вимогам ст. 65 КК України ( 2341-14 ) (2341-14)
. При його обранні
суд урахував характер та ступінь тяжкості вчиненого злочину, його
суспільну небезпеку, дані про особу винного, який характеризується
негативно, неодноразово судимий.
З огляду на зазначене, призначене засудженому покарання не
можна визнати надмірно суворим.
Те, що ОСОБА_1 хворіє на туберкульоз і має дитину, 1996 року
народження, не є обставинами, що істотно знижують ступінь тяжкості
вчиненого ним злочину і дають підстави для пом'якшення
призначеного йому покарання.
Таким чином, при перевірці даної справи не виявлено
передбачених ст.. 398 КПК України ( 1001-05 ) (1001-05)
підстав для
перегляду вироку суду щодо ОСОБА_1 у касаційному порядку з
повідомленням осіб, зазначених у ст. 384 КПК України ( 1001-05 ) (1001-05)
.
Керуючись ст.394 КПК України ( 1001-05 ) (1001-05)
, колегія суддів
у х в а л и л а:
відмовити засудженому ОСОБА_1 у задоволенні його касаційної
скарги.
судді:
Міщенко С.М. Кліменко М.Р. Вус С.М.