Вищий адміністративний суд України у складі суддів: головуючого - Веденяпіна О.А. (судді-доповідача), Зайцева М.П., Маринчак Н.Є., розглянувши у порядку письмового провадження касаційну скаргу Державної податкової інспекції у Личаківському районі м. Львова Головного управління Міндоходів у Львівській області на постанову Львівського апеляційного адміністративного суду від 23 жовтня 2014 року у справі № 2а-4546/11/1370 за позовом Приватного підприємства Фірма "БП-Електромеханік" до про Державної податкової інспекції у Личаківському районі м. Львова визнання протиправним та скасування податкового повідомлення-рішення,-

Приватне підприємство Фірма "БП-Електромеханік" (далі - ПП Фірма "БП-Електромеханік") звернулось в суду з адміністративним позовом до Державної податкової інспекції у Личаківському районі м. Львова Головного управління Міндоходів у Львівській області (далі - ДПІ) про визнання протиправним та скасування податкового повідомлення-рішення від 06 квітня 2011 року № 0001182320.

Постановою Львівського окружного адміністративного суду від 15 червня 2011 року у задоволенні позову відмовлено.

Постановою Львівського апеляційного адміністративного суду від 23 жовтня 2014 року апеляційну скаргу ПП Фірми "БП-Електромеханік" задоволено.

Постанову Львівського окружного адміністративного суду від 15 червня 2011 року скасовано та прийнято нову постанову, якою позов задоволено.

Визнано протиправним та скасовано податкове повідомлення-рішення ДПІ від 06 квітня 2011 року № 0001182320, яким збільшено суму грошового зобов'язання з податку на додану вартість в сумі 21 714, 00 грн.

Не погоджуючись з рішенням суду апеляційної інстанції, відповідач подав касаційну скаргу, в якій просить його скасувати та залишити в силі рішення суду першої інстанції, посилаючись на порушення норм матеріального та процесуального права.

Також скаржником заявлено клопотання про заміну Державної посадкової інспекції у Личаківському районі м. Львова правонаступником Державною податковою інспекцією у Личаківському районі м. Львова Головного управління Міндоходів у Львівській області.

Заперечення на касаційну скаргу не надходили, що не перешкоджає її розгляду по суті.

Переглянувши судові рішення в межах касаційної скарги, перевіривши повноту встановлення судовими інстанціями фактичних обставин справи та правильність застосування ними норм матеріального та процесуального права, Вищий адміністративний суд України дійшов висновку про наявність підстав для задоволення касаційної скарги, виходячи з наступного.

Судами попередніх інстанцій встановлено, що за результатами перевірки ДПІ складено акт від 23 березня 2011 року № 191/23-2/32970599 "Про результати позапланової виїзної перевірки ПП Фірма "БП-Електромеханік" з питань правомірності формування податкового зобов'язання та податкового кредиту в розрізі контрагентів за період з 01 грудня 2009 року по 31 грудня 2009 року" (далі - акт перевірки), згідно з яким позивачем порушено вимоги, зокрема: пунктів 1.3, 1.7, підпункту 7.2.4 пункту 7.2, підпункту 7.4.1 пункту 7.4 статті 7 Закону України "Про податок на додану вартість" від 03 квітня 1997 року № 168/97-ВР (далі - Закон № 168).

На підставі акту перевірки відповідачем прийнято податкове повідомлення-рішення від 06 квітня 2011 року № 0001182320, яким збільшено суму грошового зобов'язання з податку на додану вартість в розмірі 21 714, 00 грн.

Відмовляючи у задоволенні позову, суд першої інстанції дійшов висновку, що контрагент позивача не мав ресурсів для здійснення господарських операцій, зі зберігання, перевантаження та перевезення товарів.

Задовольняючи позовні вимоги суд апеляційної інстанції дійшов висновку, що чинне податкове законодавство не пов'язує право платника на податковий кредит з повнотою відображення постачальником у своїй податковій звітності відповідних господарських операцій, з фактичною сплатою постачальником податку на додану вартість до бюджету. Платник не несе відповідальність за дії всіх підприємств та організацій, що беруть участь у багатосторонньому процесі сплати податків до бюджету.

Колегія суддів суду касаційної інстанції вважає висновки судів першої та апеляційної інстанцій помилковими, зробленими з порушенням норм процесуального права, без повного з'ясування обставин, що мають значення для вирішення спору, а оцінка наявних у матеріалах справи доказів здійснена без дотримання положень статті 86 Кодексу адміністративного судочинства України, а відтак оскаржувані судові рішення не відповідають вимогам законності та обґрунтованості, що встановлені статтею 159 Кодексу адміністративного судочинства України.

Відповідно до частин 2 та 3 статті 159 Кодексу адміністративного судочинства України законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права при дотриманні норм процесуального права, а обґрунтованим - ухвалене судом на підставі повно і всебічно з'ясованих обставин в адміністративній справі, підтверджених доказами, дослідженими в судовому засіданні.

Згідно з частиною 4 статті 11 Кодексу адміністративного судочинства України на суд покладається обов'язок вживати передбачені законом заходи, необхідні для з'ясування всіх обставин у справі.

За змістом пункту 3 частини 1 статті 163 Кодексу адміністративного судочинства України у мотивувальній частині судового рішення зазначаються обставини, встановлені судом із посиланням на докази, мотиви неврахування окремих доказів, а також мотиви, з яких суд виходив при ухваленні рішення, і положення закону, якими він керувався. В мотивувальній частині рішення наводяться дані про встановлені судом обставини, що мають значення для справи, їх юридичну оцінку та визначені відповідно до них правовідносини, а також оцінка всіх доказів, з яких виходив суд при вирішенні спору; визнаючи одні і відхиляючи інші докази, суд повинен це обґрунтувати.

В світлі висновку, викладеному у пункті 25 Рішення Європейського суду з прав людини у справі "Проніна проти України", суд зобов'язаний надавати відповідь на кожен із специфічних, доречних та важливих доводів заявника, а виходячи з позиції цього суду, що висловлена в пункті 42 рішення "Бендерський проти України", відповідно до практики, яка відображає принцип належного здійснення правосуддя, судові рішення мають в достатній мірі висвітлювати мотиви, на яких вони базуються.

Вказані вимоги зобов'язують суди при вирішенні справи у кожному конкретному випадку вживати передбачені законом заходи з метою з'ясування всіх обставин у справі, що мають значення для вирішення спору, встановити та надати вичерпну оцінку фактичним обставинам у межах спірних правовідносин з метою з'ясування об'єктивних причин та факторів, що зумовили настання для платника податків негативних наслідків у вигляді порушеного права, що підлягає захисту, та в достатній мірі висвітлити мотиви прийняття конкретних рішень.

Разом з тим, наведених вимог суди попередніх інстанцій не дотримались.

Так, правові засади регулювання, організації, ведення бухгалтерського обліку та складання фінансової звітності в Україні визначено Законом України "Про бухгалтерський облік та фінансову звітність в Україні" (996-14) .

Відповідно до статті 1 цього Закону бухгалтерський облік - це процес виявлення, вимірювання, реєстрації, накопичення, узагальнення, зберігання та передачі інформації про діяльність підприємства зовнішнім та внутрішнім користувачам для прийняття рішень.

Бухгалтерський облік на підприємстві ведеться безперервно з дня реєстрації підприємства до його ліквідації (частина 1 статті 8 Закону "Про бухгалтерський облік та фінансову звітність в Україні").

У бухгалтерському обліку відображаються окремі господарські операції, з яких складається господарська діяльність.

Господарська операція - це дія або подія, яка викликає зміни в структурі активів та зобов'язань, власному капіталі підприємства (стаття 1 Закону "Про бухгалтерський облік та фінансову звітність в Україні").

За змістом частин 1 та 2 статті 9 наведеного Закону підставою для бухгалтерського обліку господарських операцій є первинні документи, які фіксують факти здійснення господарських операцій. Первинні документи повинні бути складені під час здійснення господарської операції, а якщо це неможливо - безпосередньо після її закінчення. Для контролю та впорядкування оброблення даних на підставі первинних документів можуть складатися зведені облікові документи. Первинні та зведені облікові документи можуть бути складені на паперових або машинних носіях і повинні мати такі обов'язкові реквізити: назву документа (форми); дату і місце складання; назву підприємства, від імені якого складено документ; зміст та обсяг господарської операції, одиницю виміру господарської операції; посади осіб, відповідальних за здійснення господарської операції і правильність її оформлення; особистий підпис або інші дані, що дають змогу ідентифікувати особу, яка брала участь у здійсненні господарської операції.

Тобто для бухгалтерського обліку мають значення лише ті документи, які підтверджують фактичне здійснення господарських операцій.

Відповідно до наведеного вище визначення господарська операція пов'язане з фактом руху активів платника податків та руху його капіталу.

Вимога щодо реальних змін майнового стану платника податків як обов'язкова ознака господарської операції кореспондує з нормами Закону України "Про податок на додану вартість" (168/97-ВР) .

Таким чином, відповідно до підпункту 7.4.1 пункту 7.4 статті 7 Закону України "Про податок на додану вартість" (далі - Закон) визначено, що податковий кредит звітного періоду визначається за договірною вартістю товарів (послуг) і складається із сум податків нарахованих (сплачених) платником податку за ставкою, встановленою пунктом 6.1 статті 6 та статті 8-1 цього Закону, протягом такого звітного періоду у зв'язку з придбанням або виготовленням товарів та послуг з метою їх подальшого використання в оподаткованих операціях у межах господарської діяльності платника податку.

Підпунктом 7.5.1 пункту 7.5 статті 7 Закону вказує, що датою виникнення права платника податку на податковий кредит вважається дата, здійснення першої з подій: або дата списання з банківського рахунку платника податку в оплату товарів (робіт, послуг), або дата отримання податкової накладної, що засвідчує факт придбання платником податку товарів (робіт, послуг).

Згідно з підпунктом 7.4.5 пункту 7.4 статті 7 Закону передбачає, що не підлягають включенню до складу податкового кредиту суми сплаченого (нарахованого) податку у зв'язку з придбанням товарів (послуг), не підтверджені податковими накладними або митними деклараціями (іншими подібними документами згідно з підпунктом 7.2.6 цього пункту)

Відповідно до підпункту 7.2.6 пункту 7.2 статті 7 Закону податкова накладна видається платником податку, який поставляє товари (послуги), на вимогу їх отримувача, та є підставою для нарахування податкового кредиту. Як виняток з цього правила, підставою для нарахування податкового кредиту при поставці товарів (послуг) за готівку чи з розрахунками картками платіжних систем, банківськими або персональними чеками у межах граничної суми, встановленої Національним банком України для готівкових розрахунків, є належним чином оформлений товарний чек, інший платіжний чи розрахунковий документ, що підтверджує прийняття платежу постачальником від отримувача таких товарів (послуг), з визначенням загальної суми такого платежу, суми податку та податкового номера постачальника.

Аналіз наведених норм свідчить, що господарські операції для цілей визначення податкового кредиту мають бути фактично здійсненими та підтвердженими належним чином оформленими первинними бухгалтерськими документами, які відображають реальність таких операцій, та спричиняти реальні зміни майнового стану платника податків.

Разом з тим, суди попередніх інстанцій наведеному уваги не надали та, здійснюючи оцінку наслідкам відображення позивачем в податковому обліку вартості поставлених товарів, належним чином не перевірили реальності господарських операцій.

Аналіз наведених норм підтверджує висновок про те, що платник податку на додану вартість має право віднести суму податку на додану вартість до складу податкового кредиту в разі підтвердження суми податку на додану вартість податковою накладною, виданою платником податку на додану вартість, який поставив товари (послуги). При цьому таке право виникає в платника податків з дати здійснення першої з подій: або дата списання з банківського рахунку платника податку в оплату товарів (робіт, послуг), або дата отримання податкової накладної, що засвідчує факт придбання платником податку товарів (робіт, послуг).

Таким чином, для правильного вирішення спору судам необхідно було перевірити коли виникло у позивача право на включення сум податку на додану вартість до складу податкового кредиту та чи відображені позивачем в податковому обліку суми податку на додану вартість підтверджуються податковими накладними, виписаними платником податку на додану вартість.

Вказані обставини та фактичні дані залишилися поза межами дослідження судами першої та апеляційної інстанцій, що, з урахуванням повноважень касаційного суду (які не дають касаційній інстанції права досліджувати докази, встановлювати та визнавати доведеними обставини, що не були встановлені в судовому рішенні), виключає можливість перевірити Вищим адміністративним судом України правильність висновків судів попередніх інстанцій в цілому по суті спору.

Під час нового розгляду справи суду слід взяти до уваги викладене в цій ухвалі, встановити наведені у ній обставини, що входять до предмета доказування у даній справі, для чого в разі необхідності зобов'язати сторони надати докази, яких не буде вистачати для з'ясування цих обставин, або ж витребувати такі докази у інших осіб, в яких вони можуть знаходитися; дати правильну юридичну оцінку встановленим обставинам та постановити рішення відповідно до вимог статті 159 Кодексу адміністративного судочинства України.

Відповідно до частини 2 статті 227 Кодексу адміністративного судочинства України підставою для скасування судових рішень судів першої та (або) апеляційної інстанцій і направлення справи на новий судовий розгляд є порушення норм процесуального права, які унеможливили встановлення фактичних обставин, що мають значення для правильного вирішення справи.

З огляду на викладене, а також враховуючи той факт, що судами попередніх інстанцій на підставі належних та допустимих доказів не було з'ясовано належним чином обставини справи, в той час як їх встановлення впливає на правильність вирішення спору, ухвалені у справі судові рішення підлягають скасуванню з направленням справи на новий розгляд до суду першої інстанції.

Крім того, відповідно до статті 55 Кодексу адміністративного судочинства України у разі вибуття або заміни сторони чи третьої особи у відносинах, щодо яких виник спір, суд допускає на будь-якій стадії адміністративного процесу заміну відповідної сторони чи третьої особи її правонаступником. Усі дії, вчинені в адміністративному процесі до вступу правонаступника, обов'язкові для нього в такій самій мірі, у якій вони були б обов'язкові для особи, яку він замінив.

З огляду на реорганізацію Державної посадкової інспекції у Личаківському районі м. Львова, Вищий адміністративний суд України вважає за необхідне замінити її правонаступником - Державною податковою інспекцією у Личаківському районі м. Львова Головного управління Міндоходів у Львівській області.

Керуючись статтями 55, 220, 222, 223, 227, 231 Кодексу адміністративного судочинства України,

Допустити заміну Державної посадкової інспекції у Личаківському районі м. Львова правонаступником - Державною податковою інспекцією у Личаківському районі м. Львова Головного управління Міндоходів у Львівській області.

Касаційну скаргу Державної податкової інспекції у Личаківському районі м. Львова Головного управління Міндоходів у Львівській області задовольнити частково.

Постанову Львівського окружного адміністративного суду від 15 червня 2011 року та постанову Львівського апеляційного адміністративного суду від 23 жовтня 2014 року скасувати і направити справу на новий розгляд до суду першої інстанції.

ухвала набирає законної сили у порядку та строки, передбачені статтею 254 Кодексу адміністративного судочинства України і оскарженню не підлягає.