Вищий адміністративний суд України у складі колегії суддів:

Лосєва А.М.,

Бившевої Т.М.,

Шипуліної Т.М.,

розглянувши у попередньому судовому засіданні

касаційну скаргу Державної податкової інспекції в Оболонському районі Головного управління Міндоходів у місті Києві на постанову Київського апеляційного адміністративного суду від 03 грудня 2014 року у справі № 826/10180/14 за позовом Товариства з обмеженою відповідальністю "Мед-Сервіс" до Державної податкової інспекції в Оболонському районі Головного управління Міндоходів у місті Києві про визнання протиправним та скасування податкового повідомлення - рішення,

Товариство з обмеженою відповідальністю "Мед-Сервіс" (далі по тексту - позивач, ТОВ "Мед-Сервіс") звернулось до Окружного адміністративного суду міста Києва з позовом до Державної податкової інспекції в Оболонському районі Головного управління Міндоходів у місті Києві (далі по тексту - відповідач, ДПІ в Оболонському районі ГУ Міндоходів у м. Києві), в якому просило визнати протиправним та скасувати податкове повідомлення - рішення від 13 березня 2014 року № 0003452201.

Постановою Окружного адміністративного суду міста Києва від 05 вересня 2014 року в задоволенні позову відмовлено.

За результатами перегляду зазначеного судового рішення 03 грудня 2014 року Київським апеляційним адміністративним судом винесено постанову, якою постанову Окружного адміністративного суду міста Києва від 05 вересня 2014 року скасовано, а позов задоволено повністю.

Вважаючи, що рішення суду апеляційної інстанції прийняте з порушенням норм матеріального та процесуального права, відповідач звернувся до Вищого адміністративного суду України із касаційною скаргою, у якій просить скасувати постанову Київського апеляційного адміністративного суду від 03 грудня 2014 року та залишити в силі постанову Окружного адміністративного суду міста Києва від 05 вересня 2014 року.

Позивач в письмових запереченнях на касаційну скаргу просив в її задоволенні відмовити.

Судами попередніх інстанцій встановлено, що відповідачем у період із 20 січня 2014 року по 12 лютого 2014 року проведено планову виїзну перевірку позивача з питань дотримання вимог податкового, валютного та іншого законодавства за період із 01 жовтня 2010 року по 31 грудня 2012 року.

За результатами перевірки 26 лютого 2014 року складено акт № 185/26-54-22-01-10/32772863, відповідно до висновків якого, позивачем:

- занижено податок на прибуток у загальному розмірі 1270397,00 грн., у тому числі за: IV квартал 2010 року - 82887,00 грн.; І квартал 2011 року - 237298,00 грн.; ІІ квартал 2011 року - 88298,00 грн.; ІІІ квартал 2011 року - 114127,00 грн.; IV квартал 2011 року - 103038,00 грн.; І квартал 2012 року - 166688,00 грн.; ІІ квартал 2012 року - 162992,00 грн.; ІІІ квартал 2012 року - 147831,00 грн.; IV квартал 2012 року - 167238,00 грн., чим порушено пункт 5.1, підпункт 5.2.1 пункту 5.2, пункт 5.9 статті 5 Закону України "Про оподаткування прибутку підприємств", підпункти 14.1.27, 14.1.36 пункту 14.1 статті 14 Податкового кодексу України;

- занижено податок на додану вартість (далі - ПДВ) у загальному розмірі 35093,00 грн., у тому числі за: липень 2012 року - 11758,00 грн.; серпень 2012 року - 11877,00 грн.; вересень 2012 року - 11458,00 грн., чим порушено пункти 198.3, 198.6 статті 198 Податкового кодексу України.

За результатами розгляду заперечень на акт перевірки у порядку адміністративного (досудового) оскарження, виявлено, що господарські операції щодо відображення у складі податкового кредиту сум ПДВ у розмірі 35093,00 грн. не призвели до заниження податкових зобов'язань з ПДВ. Інші висновки, викладені в акті перевірки, залишено без змін.

На підставі акта перевірки, 13 березня 2014 року відповідачем прийнято податкове повідомлення - рішення № 0003452201, яким позивачу збільшено грошове зобов'язання з податку на прибуток у розмірі 1187510,00 грн. за основним платежем та у розмірі 161358,00 грн. за штрафними (фінансовими) санкціями (штрафами).

Відмовляючи в задоволенні позову, суд першої інстанції погодився з висновками податкового органу та зазначив про безпідставність позовних вимог.

Суд апеляційної інстанції з такими висновками не погодився, виходячи з наступного.

Відповідно до пункту 5.1 статті 5 Закону України "Про оподаткування прибутку підприємств" від 28 грудня 1994 року № 334/94-ВР з наступними змінами та доповненнями у редакції, яка була чинна на час виникнення спірних правовідносин (далі по тексту - Закон України № 334/94-ВР (334/94-ВР) ) валові витрати виробництва та обігу (далі - валові витрати) - це сума будь-яких витрат платника податку у грошовій, матеріальній або нематеріальній формах, здійснюваних як компенсація вартості товарів (робіт, послуг), які придбаваються (виготовляються) таким платником податку для їх подальшого використання у власній господарській діяльності.

Підпунктом 5.2.1 пункту 5.2 статті 5 названого Закону передбачено, що до складу валових витрат включаються суми будь-яких витрат, сплачених (нарахованих) протягом звітного періоду у зв'язку з підготовкою, організацією, веденням виробництва, продажем продукції (робіт, послуг) і охороною праці, у тому числі витрати з придбання електричної енергії (включаючи реактивну), з урахуванням обмежень, установлених пунктами 5.3 - 5.7 цієї статті.

В силу підпункту 5.3.1 пункту 5.3 статті 5 Закону України № 334/94-ВР не включаються до складу валових витрат витрати на потреби, не пов'язані з веденням господарської діяльності.

Відповідно до підпункту 5.3.9 пункту 5.3 статті 5 Закону України № 334/94-ВР не належать до складу валових витрат будь-які витрати, не підтверджені відповідними розрахунковими, платіжними та іншими документами, обов'язковість ведення і зберігання яких передбачена правилами ведення податкового обліку.

Аналогічні положення закріплені й у Податковому кодексі України (2755-17) .

Згідно підпункту 139.1.9 пункту 139.1 статті 139 Податкового кодексу України у редакції, яка була чинна на час виникнення спірних правовідносин (далі по тексту - ПК України (2755-17) ) витрати, не підтверджені відповідними розрахунковими, платіжними та іншими первинними документами, обов'язковість ведення і зберігання яких передбачена правилами ведення бухгалтерського обліку та нарахування податку, не включаються до складу витрат.

Платники податку на прибуток, об'єкт, база та ставки оподаткування, перелік неоподатковуваних та звільнених від оподаткування операцій, особливості оподаткування, порядок обліку, звітування та внесення податку до бюджету визначаються розділом 3 Податкового кодексу України (2755-17) .

За правилами статті 149 ПК України податковою базою для цілей оподаткування податком на прибуток визнається грошове вираження прибутку як об'єкта оподаткування, визначеного згідно із статтею 134 цього Кодексу, з урахуванням положень статей 135 - 137 та 138 - 143 цього Кодексу.

Підпунктом 134.1.1 пункту 134.1 статті 134 ПК України передбачено, що прибуток із джерелом походження з України та за її межами визначається шляхом зменшення суми доходів звітного періоду, визначених згідно зі статтями 135 - 137 цього Кодексу, на собівартість реалізованих товарів, виконаних робіт, наданих послуг та суму інших витрат звітного податкового періоду, визначених згідно зі статтями 138 - 143 цього Кодексу, з урахуванням правил, встановлених статтею 152 цього Кодексу.

За визначенням підпункту 14.1.27 пункту 14.1 статті 14 ПК України витрати у розумінні цього кодексу - це сума будь-яких витрат платника податку у грошовій, матеріальній або нематеріальній формах, здійснюваних для провадження господарської діяльності платника податку, в результаті яких відбувається зменшення власного капіталу (крім змін капіталу за рахунок його вилучення або розподілом власником).

До складу валових витрат, що враховуються при обчисленні об'єкта оподаткування відповідно до пункту 138.1 статті 138 ПК України, входять: витрати від операційної діяльності, які визначаються згідно з пунктами 138.4, 138.6 - 138.9, 138.11 цієї статті: інші витрати, визначені згідно з пунктами 138.5, 138.10 -138.12 цієї статті, пунктом 140.1 статті 140 і статтею 141 цього Кодексу; крім витрат, визначених у пунктах 138.3 цієї статті та у статті 139 цього Кодексу.

При цьому, згідно з підпунктом 138.2 статті 138 ПК України витрати, які враховуються для визначення об'єкта оподаткування, визнаються на підставі первинних документів, що підтверджують здійснення платником податку витрат, обов'язковість ведення і зберігання яких передбачено правилами ведення бухгалтерського обліку, та інших документів, встановлених розділом 2 цього Кодексу.

За результатами аналізу декларацій з податку на прибуток за 2010 рік та І квартал 2011 року, судом апеляційної інстанції встановлено, що допущені позивачем помилки під час визначення балансової вартості запасів не призвели до завищення витрат.

Доводи касаційної скарги зазначених висновків не спростовують.

Також колегія суддів погоджується з висновками суду апеляційної інстанції про правомірність віднесення позивачем до складу витрат суми на оплату праці та суми єдиного соціального внеску, нараховані на заробітну плату працівникам, які здійснювали реалізацію товару іншого підприємства (по договору консигнації, діяльність якої не була направлена на отримання доходу).

Як вірно зазначено Київським апеляційним адміністративним судом, податкове законодавство України не пов'язує можливість обліку витрат з метою оподаткування прибутку з наявністю або відсутністю права власності на товари, щодо яких здійснюються відповідні дії, що тягнуть такі витрати. Податковий кодекс України (2755-17) не містить положень, що дозволяють контролюючому органові оцінювати витрати з точки зору їх доцільності, раціональності та ефективності, та не передбачає можливості врахування при визначенні об'єкта оподаткування податку на прибуток витрат в залежності від наявності економічного ефекту (зокрема, чи було досягнуто економічний ефект чи ні при виконанні умов договору консигнації).

Висновки відповідача про те, що отримані доходи по договору консигнації не компенсують витрати, понесені позивачем від здійснення даного виду діяльності, не підтверджені розрахунками, належними та допустимими доказами.

Натомість, деклараціями з податку на прибуток підтверджується, що діяльність позивача за період 4 квартал 2010 року - 4 квартал 2012 року є прибутковою.

З огляду на викладене, доводи касаційної скарги не дають підстав вважати, що при прийнятті оскаржуваного рішення судом апеляційної інстанції було порушено норми матеріального та процесуального права.

Відповідно до частини 3 статті 220-1 Кодексу адміністративного судочинства України, суд касаційної відхиляє касаційну скаргу і залишає рішення без змін, якщо відсутні підстави для скасування судового рішення.

Керуючись статтями 210, 214, 215, 220, 2201, 223, 224, 230, 231 частиною 5 статті 254 Кодексу адміністративного судочинства України, суд

1. Касаційну скаргу Державної податкової інспекції в Оболонському районі Головного управління Міндоходів у місті Києві залишити без задоволення.

2. Постанову Київського апеляційного адміністративного суду від 03 грудня 2014 року у справі № 826/10180/14 залишити без змін.

ухвала набирає законної сили через п'ять днів після направлення її копій особам, які беруть участь у справі, та може бути переглянута Верховним Судом України з підстав, у порядку та в строки, встановлені статями 236 - 238, 239-1 Кодексу адміністративного судочинства України.