Вищий адміністративний суд України в складі колегії суддів:

головуючого: Штульман І.В. (доповідач), суддів: Олексієнка М.М., Рецебуринського Ю.Й., -

розглянувши в касаційній інстанції в порядку письмового провадження справу за позовом ОСОБА_1 до Підприємства Роменської виправної колонії № 56 управління Державного департаменту України з питань виконання покарань в Сумській області (далі - Роменська виправна колонія № 56) про визнання дій незаконними, зобов'язання вчинити дії та стягнення моральної шкоди, за касаційною скаргою ОСОБА_1 на постанову Сумського окружного адміністративного суду від 27 лютого 2012 року та ухвалу Харківського апеляційного адміністративного суду від 18 липня 2012 року,-

У травні 2011 року ОСОБА_1. звернувся в суд з позовом, у якому просив: визнати протиправними дії Роменської виправної колонії № 56 щодо залишення без розгляду його звернень від 31 січня, 1 квітня, 20 травня, 2, 29 листопада, 20 грудня 2010 року, 15, 19, 28 квітня, 12, 13, 20 травня 2011 року; зобов'язати відповідача розглянути вказані звернення; відшкодувати йому моральну шкоду, заподіяну внаслідок залишення без розгляду звернень в розмірі 50000 гривень.

Постановою Сумського окружного адміністративного суду від 27 лютого 2012 року у задоволенні позову відмовлено.

Ухвалою Харківського апеляційного адміністративного суду від 18 липня 2012 року постанову Сумського окружного адміністративного суду від 27 лютого 2012 року скасовано, провадження в адміністративній справі закрито.

У касаційній скарзі ОСОБА_1., посилаючись на порушення судами попередніх інстанцій норм права, просить скасувати постанову Сумського окружного адміністративного суду від 27 лютого 2012 року та ухвалу Харківського апеляційного адміністративного суду від 18 липня 2012 року і направити справу на новий розгляд.

Касаційна скарга задоволенню не підлягає з наступних підстав.

Відповідно до частини 1 статті 220 Кодексу адміністративного судочинства України суд касаційної інстанції перевіряє правильність застосування судами першої та апеляційної інстанцій норм матеріального та процесуального права, правової оцінки обставин у справі і не може досліджувати докази, встановлювати та визнавати доведеними обставини, що не були встановлені в судовому рішенні, та вирішувати питання про достовірність того чи іншого доказу.

Судами попередніх інстанцій встановлено, що ОСОБА_1. засуджений Апеляційним судом Черкаської області до довічного позбавлення волі і відбуває покарання в Роменській виправній колонії № 56 з 4 травня 2005 року. Як зазначає позивач, він неодноразово звертався із заявами про вчинення відповідачем дій щодо вирішення питань, які виникають в силу відбування ним покарання за скоєні злочини на підставі вироку суду у кримінальній справі. Як на підставу своїх вимог ОСОБА_1. посилався на Правила внутрішнього розпорядку установ виконання покарань, затверджені наказом Державного департаменту з питань виконання покарань від 25 грудня 2003 року № 275 (z1277-03) , та Кримінально-виконавчий кодекс України (1129-15) . Вважаючи дії Роменської виправної колонії № 56 щодо залишення без розгляду його звернень протиправними, позивач звернувся з даним позовом до суду.

Відмовляючи у задоволенні позовних вимог суд першої інстанції виходив з того, що заяви позивача на адресу Роменської виправної колонії № 56 не надходили, тому надавати відповіді на них у керівництва установи не було можливості.

Скасовуючи рішення суду першої інстанції та закриваючи провадження у справі апеляційний суд дійшов висновку, що даний спір не підлягає розгляду в порядку адміністративного судочинства, оскільки він не випливає з дій чи бездіяльності суб'єкта владних повноважень при здійсненні ним владних управлінських функцій, а пов'язаний з виконанням вироку відносно ОСОБА_1.

Так, згідно частини 2 статті 2 Кодексу адміністративного судочинства України до адміністративних судів можуть бути оскаржені будь-які рішення, дії чи бездіяльність суб'єктів владних повноважень, крім випадків, коли щодо таких рішень, дій чи бездіяльності Конституцією чи законами України встановлено інший порядок судового провадження.

У пункті 1 частини 2 статті 17 Кодексу адміністративного судочинства України (у редакції, чинній на час виникнення спірних правовідносин) визначено, що юрисдикція адміністративних судів поширюється на публічно-правові спори, зокрема спори фізичних чи юридичних осіб із суб'єктом владних повноважень щодо оскарження його рішень (нормативно-правових актів чи правових актів індивідуальної дії), дій чи бездіяльності. Вжитий у цій процесуальній нормі термін "суб'єкт владних повноважень" означає орган державної влади, орган місцевого самоврядування, їхню посадову чи службову особу, інший суб'єкт при здійсненні ними владних управлінських функцій на основі законодавства, в тому числі на виконання делегованих повноважень (пункт 7 частини 1 статті 3 Кодексу адміністративного судочинства України).

З аналізу наведених норм вбачається, що публічно-правовим спором за Кодексом адміністративного судочинства України (2747-15) є не будь-який публічно-правовий спір, а лише той, який випливає із здійснення суб'єктом владних повноважень своїх владних управлінських функцій.

Вичерпний перелік публічно-правових справ, на які не поширюється юрисдикція адміністративних судів, наведено в частині 3 статті 17 Кодексу адміністративного судочинства України. Це, зокрема, справи, що належить вирішувати в порядку кримінального судочинства.

Порядок і умови виконання та відбування кримінальних покарань з метою захисту інтересів особи, суспільства і держави шляхом створення умов для виправлення і ресоціалізації засуджених, запобігання вчиненню нових злочинів як засудженими, так і іншими особами, а також запобігання тортурам та нелюдському або такому, що принижує гідність, поводженню із засудженими регламентовано кримінально-виконавчим законодавством України (частина 1 статті 1 Кримінально-виконавчого кодексу України).

Відповідно до частини 2 статті 1 цього Кодексу завданнями кримінально-виконавчого законодавства України є визначення принципів виконання кримінальних покарань, правового статусу засуджених, гарантій захисту їхніх прав, законних інтересів та обов'язків; порядку застосування до них заходів впливу з метою виправлення і профілактики асоціальної поведінки; системи органів і установ виконання покарань, їх функцій та порядку діяльності; нагляду і контролю за виконанням кримінальних покарань, участі громадськості в цьому процесі; а також регламентація порядку і умов виконання та відбування кримінальних покарань; звільнення від відбування покарання, допомоги особам, звільненим від покарання, контролю і нагляду за ними.

Згідно статті 3 Кримінально-виконавчого кодексу України до засуджених, які відбувають покарання на території України, застосовується кримінально-виконавче законодавство України. Порядок і умови виконання та відбування покарань визначаються та забезпечуються відповідно до законодавства, яке діє на час виконання та відбування кримінального покарання.

Зі змісту частини 1 статті 107 Кримінально-виконавчого кодексу України вбачається, що засуджені, які відбувають покарання у виді позбавлення волі, мають право в порядку, встановленому цим Кодексом і нормативно-правовими актами центрального органу виконавчої влади з питань виконання покарань, зокрема: одержувати інформацію і роз'яснення про умови відбування і порядок виконання покарання у виді позбавлення волі; користуватися послугами, які надаються в місцях позбавлення волі, в тому числі додатковими, оплачуваними; здійснювати листування з особами, які знаходяться за межами колоній, вести з ними телефонні розмови; подавати пропозиції, заяви і скарги в усній чи письмовій формі від свого імені.

Пунктом 23 Правил внутрішнього розпорядку установ виконання покарань (чинних на час виникнення спірних правовідносин) закріплено право засуджених до довічного позбавлення волі звертатися з пропозиціями, заявами і скаргами до державних органів, громадських організацій і до службових осіб.

На підставі викладеного та враховуючи те, що предметом розгляду даної справи є правомірність дій осіб закладу відбування покарань, пов'язаних з виконанням вироку суду відносно ОСОБА_1., колегія суддів погоджується з висновком суду апеляційної інстанції, що такий спір не підлягає розгляду в порядку адміністративного судочинства, оскільки не випливає з дій чи бездіяльності суб'єктів владних повноважень при здійсненні ними владних управлінських функцій.

Згідно частини 1 статті 224 Кодексу адміністративного судочинства України суд касаційної інстанції залишає касаційну скаргу без задоволення, а судові рішення - без змін, якщо визнає, що суди першої та апеляційної інстанцій не допустили порушень норм матеріального і процесуального права при ухваленні судових рішень чи вчиненні процесуальних дій.

Враховуючи викладене, колегія суддів вважає, що касаційну скаргу слід залишити без задоволення, оскільки ухвала Харківського апеляційного адміністративного суду від 18 липня 2012 року, якою скасовано постанову Сумського окружного адміністративного суду від 27 лютого 2012 року, постановлена з додержанням норм права, а доводи касаційної скарги висновків суду не спростовують.

Керуючись статтями 220, 222, 223, 224, 230, 231 Кодексу адміністративного судочинства України, суд, -

Касаційну скаргу ОСОБА_1 - залишити без задоволення.

Ухвалу Харківського апеляційного адміністративного суду від 18 липня 2012 року, якою скасовано постанову Сумського окружного адміністративного суду від 27 лютого 2012 року, у справі за позовом ОСОБА_1 до Підприємства Роменської виправної колонії № 56 управління Державного департаменту України з питань виконання покарань в Сумській області про визнання дій незаконними, зобов'язання вчинити дії та стягнення моральної шкоди - залишити без змін.

ухвала набирає законної сили через п'ять днів після направлення її копії особам, які беруть участь у справі, і може бути переглянута Верховним Судом України з підстав, у строк та у порядку, визначеними статтями 237- 239-1 Кодексу адміністративного судочинства України.