Вищий адміністративний суд України у складі колегії суддів:

головуючого суддів Зайця В.С. (суддя-доповідач), Голяшкіна О.В., Стрелець Т.Г.,

розглянувши в порядку письмового провадження касаційну скаргу ОСОБА_4 на постанову Київського районного суду м. Одеси від 09 жовтня 2014 року та ухвалу Одеського апеляційного адміністративного суду від 04 березня 2015 року у справі за позовом ОСОБА_4 до управління Пенсійного фонду України в Київському районі міста Одеси про визнання неправомірними дій та зобов'язання вчинити певні дії, -

ОСОБА_4 пред'явив позов до Управління Пенсійного фонду України в Київському районі міста Одеси (далі УПФ) про визнання неправомірними дій відповідача та зобов'язання поновити виплату раніше призначеної пенсії починаючи з 07 жовтня 2009 року з урахуванням усіх перерахунків та індексації пенсії відповідно до статті 42 Закону України "Про загальнообов'язкове державне пенсійне страхування".

Постановою Київського районного суду м. Одеси від 09 жовтня 2014 року, залишеною без змін ухвалою Одеського апеляційного адміністративного суду від 04 березня 2015 року, в задоволенні позовних вимог відмовлено.

Не погоджуючись із прийнятими рішеннями судів першої та апеляційної інстанцій скаржник оскаржив їх.

У касаційній скарзі ОСОБА_4, посилаючись на порушення судами першої та апеляційної інстанцій норм матеріального права, просить рішення судів першої та апеляційної інстанцій скасувати та прийняти нове рішення про задоволення позовних вимог.

Перевіривши доводи касаційної скарги та матеріали справи колегія суддів Вищого адміністративного суду України вважає, що касаційна скарга підлягає частковому задоволенню.

Судами встановлено, що ОСОБА_4, ІНФОРМАЦІЯ_1, з 18 вересня 1987року призначена пенсія за віком за списком № 1.

11 грудня 2013 року представник позивача звернувся до відповідача із заявою про поновлення виплати пенсії, проте у задоволенні цієї заяви йому було відмовлено.

Відмовляючи у задоволенні позову, суд першої інстанції дійшов висновку про непідтвердженність особи позивача, його громадянства та правового зв'язку з державою Україна належними та допустимими доказами та про відсутність вини відповідача.

Суд апеляційної інстанції із висновком суду першої інстанції погодився та залишив постанову Київського районного суду м. Одеси від 09 жовтня 2014 року без змін.

Колегія суддів Вищого адміністративного суду України із правовою позицією судів першої та апеляційної інстанції не погоджується із огляду на наступне.

Згідно із частиною 2 статті 2 Закону України "Про свободу пересування та вільний вибір місця проживання в Україні" реєстрація місця проживання чи місця перебування особи або її відсутність не може бути умовою реалізації прав і свобод, передбачених Конституцією, законами чи міжнародними договорами України, або підставою для їх обмеження.

Пунктом 2 частини 1 статті 49 Закону України "Про загальнообов'язкове державне пенсійне страхування" визначено, що виплата пенсії за рішенням територіальних органів Пенсійного фонду або за рішенням суду припиняється на весь час проживання пенсіонера за кордоном, якщо інше не передбачено міжнародним договором України, згода на обов'язковість якого надана Верховною Радою України

Згідно із статтею 51 Закону України "Про загальнообов'язкове державне пенсійне страхування" у разі виїзду пенсіонера на постійне місце проживання за кордон пенсія, призначена в Україні, за заявою пенсіонера може бути виплачена йому за шість місяців наперед перед від'їздом, рахуючи з місяця, що настає за місяцем зняття з обліку за місцем постійного проживання. Під час перебування за кордоном пенсія виплачується в тому разі, якщо це передбачено міжнародним договором України, згода на обов'язковість якого надана Верховною Радою України. Рішенням Конституційного Суду України від 07 жовтня 2009 року № 25-рп/2009 (v025p710-09) щодо відповідності Конституції України (254к/96-ВР) (конституційності) положень пункту 2 частини першої статті 49, другого речення статті 51 Закону України "Про загальнообов'язкове державне пенсійне страхування" зазначені положення визнані такими, що не відповідають Конституції України (254к/96-ВР) (є неконституційними).

Відповідно до частини 2 статті 152 Конституції України закони, інші правові акти або їх окремі положення, що визнані неконституційними, втрачають чинність з дня ухвалення Конституційним Судом України рішення про їх неконституційність.

З огляду на зазначене, положення пункту 2 частини 1 статті 49 та другого речення статті 51 Закону "Про загальнообов'язкове державне пенсійне страхування" втратили чинність з 07 жовтня 2009 року, тобто від дати прийняття рішення Конституційним Судом України № 25-рп/2009 (v025p710-09) .

Розглядаючи дану справу суд першої інстанції не встановив дату виїзду позивача на постійне проживання за кордон, який проміжок часу і у якому управлінні Пенсійного фонду України знаходився на обліку, як пенсіонер.

Крім цього суд першої інстанції не дослідив, чи звертався позивач із заявою відповідно до статті 51 Закону України "Про загальнообов'язкове державне пенсійне страхування" про нарахування та виплату йому пенсії за шість місяців наперед перед його від'їздом на постійне місце проживання за кордон, рахуючи з місяця, що настає за місяцем зняття з обліку за місцем постійного проживання та чи здійснював відповідач нарахування та виплату пенсії позивачу за шість місяців наперед перед його від'їздом на постійне місце проживання за кордон.

На зазначені обставини суд апеляційної інстанції уваги не звернув, недоліків рішення суду першої інстанції не усунув.

Від встановлення даних обставин залежить правильність вирішення справи по суті.

Згідно із статтею 159 Кодексу адміністративного судочинства України судове рішення повинно бути законним і обґрунтованим. Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права при дотриманні норм процесуального права. Обґрунтованим є рішення, ухвалене судом на підставі повно і всебічно з'ясованих обставин в адміністративній справі, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні.

Частиною 2 статті 227 Кодексу адміністративного судочинства України передбачено, що підставою для скасування судових рішень судів першої та (або) апеляційної інстанцій і направлення справи на новий судовий розгляд є порушення норм процесуального права, які унеможливили встановлення фактичних обставин, що мають значення для правильного вирішення справи.

Так як судами не були дослідженні вказані обставини, відповідно до частини 1 статті 220 Кодексу адміністративного судочинства України суд касаційної інстанції перевіряє правильність застосування судами першої та апеляційної інстанцій норм матеріального та процесуального права, правової оцінки обставин у справі і не може досліджувати докази, встановлювати та визнавати доведеними обставини, що не були встановлені в судовому рішенні, та вирішувати питання про достовірність того чи іншого доказу, рішення судів першої та апеляційної інстанції підлягають скасуванню, з направленням справи до суду першої інстанції на новий розгляд.

Під час нового розгляду справи необхідно врахувати викладене, всебічно і повно з'ясувати і перевірити всі фактичні обставини справи, об'єктивно оцінити докази, що мають юридичне значення для її розгляду та вирішення спору по суті і винести законне та обґрунтоване рішення.

Керуючись ст.ст. 220, 222, 223, 224, 227, 230, 231 КАС України, -

Касаційну скаргу ОСОБА_4 задовольнити частково.

Постанову Київського районного суду м. Одеси від 09 жовтня 2014 року та ухвалу Одеського апеляційного адміністративного суду від 04 березня 2015 року скасувати, а справу направити на новий розгляд до суду першої інстанції.

ухвала набирає законної сили через п'ять днів після направлення її копій особам, які беруть участь у справі та оскарженню не підлягає.