Колегія суддів судової палати у кримінальних справах

Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних

і кримінальних справ у складі:

головуючого-суддіРоманець Л.А., суддів Матієк Т.В., Марчук Н.О., за участю прокурора Волошиної Т.Г.,

розглянула в судовому засіданні в м. Києві 02 квітня 2013 року кримінальну справу за касаційною скаргою прокурора, який брав участь у розгляді справи судом першої інстанції, на вирок Овідіопольського районного суду Одеської області від 27 липня 2011 року та ухвалу Апеляційного суду Одеської області від 13 грудня 2011 року щодо ОСОБА_5

Цим вироком

ОСОБА_5, ІНФОРМАЦІЯ_1, громадянина України, раніше судимого вироком Іллічівського міського суду Одеської області від 18 грудня 2002 року за ч. 2 ст. 355 КК України до покарання у виді позбавлення волі на строк 3 роки,

засуджено до покарання у виді позбавлення волі:

- за ч. 1 ст. 289 КК України - на строк 3 роки;

- за ч. 2 ст. 289 КК України - на строк 8 років з конфіскацією всього майна, яке є його власністю;

- за ч. 2 ст. 345 КК України - на строк 5 років.

На підставі ст. 70 КК України ОСОБА_5 остаточно визначено покарання у виді позбавлення волі на строк 8 років з конфіскацією всього майна, яке є його власністю.

Ухвалою Апеляційного суду Одеської області від 13 грудня 2011 року вирок місцевого суду змінено. Постановлено вважати ОСОБА_5 засудженим за ч. 1 ст. 289 КК України до покарання у виді позбавлення волі на строк 3 роки. Пом'якшено ОСОБА_5 покарання за ч. 2 ст. 289 КК України із застосуванням ст. 69 КК України до 4 років позбавлення волі з конфіскацією всього майна, яке є його власністю; за ч. 2 ст. 345 КК України - до 3 років 6 місяців позбавлення волі. На підставі ст. 70 КК України остаточно визначено ОСОБА_5 покарання у виді позбавлення волі на строк 4 роки з конфіскацією всього майна, яке є його власністю. В решті вирок залишено без зміни.

Як установив суд, ОСОБА_5 01 грудня 2007 року приблизно о 16:45 умисно на заправній станції ПП "Гірмаш" у м. Ізюм Харківської області незаконно заволодів автомобілем "Lexus RX 350", що належав ОСОБА_6, після чого вказаним автомобілем розпорядився на власний розсуд шляхом його реалізації.

Він же 17 серпня 2009 року приблизно о 15:30 умисно повторно поблизу адміністративної будівлі СО "Таір" на землях Таірської сільради заволодів автомобілем "Lexus RX 330", що належав потерпілому ОСОБА_7, а згодом залишив даний автомобіль поблизу місця свого проживання.

Також 08 квітня 2010 року приблизно о 20:39 ОСОБА_5 умисно повторно на вул. Дачна у м. Одесі заволодів автомобілем "Lexus LX 570", який належав "Всеукраїнській страховій компанії "Народна". При цьому з метою виключення можливості відключення двигуна автомобіля та його виявлення через вбудовану супутникову протиугінну систему ОСОБА_5 використав заздалегідь виготовлений технічний пристрій для приглушення супутникових та мобільних радіосигналів.

У процесі переслідування даного автомобіля працівниками ДПС, ОСОБА_5 залишив автомобіль на вул. Кооперативній у смт. Великодолинське і намагався зникнути з місця події. Однак, будучи блокованим службовим автомобілем ДПС, намагаючись уникнути переслідування та затримання працівниками міліції, які були у форменому одязі та з емблемами ДАІ, на освітленій ділянці місцевості ОСОБА_5 умисно використав травматичну не смертельного типу зброю з гумовими кулями та умисно здійснив більше 4-х пострілів у працівників міліції. У результаті цього потерпілому - молодшому сержанту міліції ОСОБА_8 було заподіяно легке тілесне ушкодження з короткочасним розладом здоров'я.

У касаційній скарзі прокурор порушує питання про скасування судових рішень та направлення справи на новий судовий розгляд з підстав неправильного застосування кримінального закону і невідповідності призначеного засудженому покарання ступеню тяжкості вчинених злочинів та його особі внаслідок м'якості. Зазначає, що суд дійшов невірного висновку про кваліфікацію дій засудженого за епізодом викрадення автомобіля потерпілого ОСОБА_6 за ч. 1 ст. 289 КК України. Стверджує, що оскільки потерпілому заподіяно матеріальну шкоду у великому розмірі, то ці дії ОСОБА_5 слід кваліфікувати за ч. 3 ст. 289 КК України. Також посилається на те, що судами безпідставно вказано на відсутність у діях засудженого умислу на замах на життя працівника міліції, а отже кваліфікація дій засудженого за ч. 2 ст. 345 КК України також є невірною. Посилається на м'якість призначеного засудженому покарання, порушення судом вимог ст.ст. 50, 65 КК України.

Заслухавши доповідача, пояснення прокурора, який підтримав касаційну скаргу та просив скасувати судові рішення внаслідок неправильної кваліфікації дій засудженого, неправильного застосування кримінального закону та м'якості призначеного покарання внаслідок застосування до нього ст. 69 КК України, розглянувши матеріали кримінальної справи та обговоривши наведені в касаційній скарзі доводи, колегія суддів дійшла висновку, що скарга прокурора не підлягає задоволенню на таких підставах.

Встановлені судом фактичні обставини справи у касаційному порядку не оскаржуються, вони були предметом ретельної перевірки судів першої та апеляційної інстанцій та їм дана відповідна оцінка.

Згідно вимог ст. 398 КПК України 1960 року вони перегляду в касаційному порядку не підлягають. При розгляді доводів касаційної скарги колегія суддів виходить із фактичних обставин справи, встановлених судом.

Прокурором у скарзі стверджується про невірну кваліфікацію судом дій ОСОБА_5 по епізоду викрадення автомобіля потерпілого ОСОБА_9

З таким твердженням колегія суддів погодитися не може.

За змістом ст. 289 КК України, п. 3 примітки до цієї статті та згідно роз'яснень, які містяться у п. 17 постанови Пленуму Верховного Суду України від 23 грудня 2005 року "Про практику застосування судами України законодавства у справах про деякі злочини проти безпеки дорожнього руху та експлуатації транспорту, а також про адміністративні порушення на транспорті" (v0014700-05) , матеріальну шкоду слід визначати, виходячи із заподіяння реальних збитків. При вирішенні питання про те, чи були збитки реальними, необхідно виходити з положень п. 1 ч. 2 ст. 22 ЦК України, де зазначено, що такими збитками є втрати, яких особа зазнала у зв'язку зі знищенням або пошкодженням речі, а також витрати, що вони зробила для відновлення свого порушеного права.

Якщо транспортний засіб не зазнав ніяких пошкоджень унаслідок незаконного заволодіння, його технічний стан не погіршився і відновлення він не потребує або сума відповідних витрат менша від зазначеної у п. 3 примітки до ст. 289 КК України така кваліфікуюча ознака як заподіяння значної або великої шкоди відсутня.

Як убачається з матеріалів справи, ОСОБА_5 01 грудня 2007 року незаконно заволодів автомобілем потерпілого ОСОБА_9, який згодом реалізував шляхом продажу. У подальшому потерпілому було повернуто автомобіль у належному технічному стані, що підтверджується його розписками, а також протоколом огляду і перевірки технічного стану автотранспорту. Таким чином суд першої інстанції при вирішенні питання, чи були збитки реальними виходив з того, що транспортному засобу не було заподіяно жодних ушкоджень внаслідок незаконного заволодіння, його технічний стан не погіршився та відновлення він не потребує.

Твердження прокурора про те, що потерпілому ОСОБА_9 було завдано матеріальну шкоду внаслідок того, що він змушений був понести витрати, пов'язані із поверненням автомобіля, не ґрунтуються на законі, оскільки ці кошти було сплачено потерпілим третій особі і не перебувають у прямому причинному зв'язку з вчиненими ОСОБА_5 протиправними діями.

За встановлених судом фактичних обставин справи дії засудженого за цим епізодом кваліфіковано судом вірно.

Так само безпідставними є посилання прокурора на неправильну кваліфікацію судом дій ОСОБА_5 за ч. 2 ст. 345 КК України як умисне заподіяння працівникові правоохоронного органу легкого тілесного ушкодження у зв'язку з виконанням цим працівником службових обов'язків. Прокурор у скарзі порушує питання про необхідність кваліфікації дій винного за ст. 348 КК України як замах на вбивство працівника правоохоронного органу у зв'язку з виконанням ним своїх службових обов'язків. Однак, за змістом вказаної норми кримінального закону замах на вбивство може мати місце лише при прямому умислі особи на таке вбивство.

Матеріалами справи встановлено, що ОСОБА_5, не підкорившись вимогам працівника міліції, відкрив вогонь зі зброї з резиновими кулями. У відповідь працівник міліції ОСОБА_10 відкрив по ОСОБА_5 вогонь з табельної зброї, однак останньому вдалося зникнути з місця події.

Органом досудового слідства не доведено того, що постріли були здійснені засудженим з метою саме заподіяння смерті працівникам правоохоронних органів, а не з метою забезпечення зникнення з місця події та уникнення затримання, що і було ним досягнуто.

Крім того, відповідно до висновку судово-балістичної експертизи від 31 травня 2010 року гумові пулі та гільзи, вилучені під час огляду місця події, є частинами патронів калібру 9 мм та призначені для пістолетів травматичної (не смертельної) дії.

Таким чином, орган досудового слідства не зібрав переконливих доказів на підтвердження наявності у ОСОБА_5 прямого умислу на вбивство працівників правоохоронних органів у зв'язку з виконанням ними своїх службових обов'язків. Не наведено їх й у касаційній скарзі.

Відповідно до ст. 62 Конституції України обвинувачення особи не може ґрунтуватися на припущеннях. Усі сумніви щодо доведеності вини особи тлумачаться на її користь.

За таких обставин місцевий суд дійшов обґрунтованого висновку про наявність в діях винного ознак складу злочину, передбаченого ч. 2 ст. 345 КК України. Суд апеляційної інстанції погодився із висновками місцевого суду, про що в ухвалі з дотриманням вимог кримінально-процесуального закону наведено мотиви прийнятого рішення, з якими слід погодитися.

Покарання засудженому призначено відповідно до вимог ст.ст. 50, 65 КК України та є необхідним і достатнім для його виправлення і попередження нових злочинів.

Прокурор у касаційній скарзі, вказуючи на м'якість призначеного ОСОБА_5 покарання, не навів переконливих доводів, які б підтверджували таку позицію прокурора.

Крім того, у касаційній скарзі прокурор не оспорює призначення засудженому апеляційним судом покарання за ч. 2 ст. 289 КК України із застосуванням ст. 69 КК України, а також призначення остаточного покарання за сукупністю злочинів на підставі ст. 70 КК України шляхом поглинення менш суворого покарання більш суворим.

За таких обставин колегія суддів не вбачає підстав для скасування судових рішень внаслідок м'якості призначеного засудженому покарання.

Істотних порушень вимог кримінально-процесуального закону, які були би підставами для зміни чи скасування судових рішень, не встановлено.

Керуючись статтями 394 - 396 КПК України 1960 року, пунктами 11, 15 Розділу ХІ "Перехідні положення" КПК України (4651-17) , колегія суддів

Вирок Овідіопольського районного суду Одеської області від 27 липня 2011 року та ухвалу Апеляційного суду Одеської області від 13 грудня 2011 року щодо ОСОБА_5 залишити без зміни, а касаційну скаргу прокурора, який брав участь у розгляді справи судом першої інстанції, - без задоволення.