Колегія суддів Вищого адміністративного суду України у складі:

головуючого Білуги С.В.

суддів Заїки М.М.

Загороднього А.Ф.

розглянувши в попередньому судовому засіданні касаційну скаргу Державної міграційної служби України на постанову Львівського окружного адміністративного суду від 05 січня 2015 року та ухвалу Львівського апеляційного адміністративного суду від 06 квітня 2015 року у справі за позовом ОСОБА_2 до Головного управління державної міграційної служби України у Львівській області про визнання неправомірним і скасування рішення та зобов'язання вчинити дії,

У серпні 2014 року ОСОБА_2 звернувся до суду з позовом до Головного управління державної міграційної служби України у Львівській області про визнання неправомірним і скасування рішення та зобов'язання вчинити дії.

Постановою Львівського окружного адміністративного суду від 05 січня 2015 року, залишеною без змін ухвалою Львівського апеляційного адміністративного суду від 06 квітня 2015 року, позовні вимоги ОСОБА_2 задоволено частково. Визнано протиправним та скасовано рішення Державної міграційної служби України від 18.07.2014 № 392-14 про відмову у визнанні ОСОБА_2 біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту. Зобов'язано Державну міграційну службу України визнати громадянина Російської Федерації ОСОБА_2 особою, яка потребує додаткового захисту. В задоволенні решти позовних вимог відмовлено.

У касаційній скарзі Державна міграційна служба України, посилаючись на порушення судами норм матеріального та процесуального права, просить скасувати рішення судів першої та апеляційної інстанцій та ухвалити нове рішення про відмову в задоволенні позову.

Перевіривши доводи касаційної скарги, рішення судів першої та апеляційної інстанцій щодо правильності застосування ними норм матеріального та процесуального права, колегія суддів вважає, що касаційна скарга не підлягає задоволенню з наступних підстав.

Судами першої та апеляційної інстанцій було встановлено, що ОСОБА_2, ІНФОРМАЦІЯ_1 народження, уродженець м.Туймази Башкортостан, є громадянином Російської Федерації.

Вперше ОСОБА_2 звертався до Державної міграційної служби України з заявою про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту 29.08.2012. Процедура розгляду заяви проходила у ГУ ДМС України у АРК. За результатами розгляду цієї заяви рішенням Державної міграційної служби України від 24.02.2014 № 98-13 ОСОБА_2 було відмовлено у визнанні біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту відповідно до абзацу 4 частини 1 статті 6 Закону України "Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту в Україні", як особі, стосовно якої встановлено, що умови, передбачені пунктами 1,13 частини першої статті 1 цього Закону, відсутні.

31 березня 2014 року позивач повторно звернувся до ГУ Державної міграційної служби України у Львівській області з власноручно заповненою заявою про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту. Причиною звернення ОСОБА_2 вказав переслідування його владою Російської Федерації за політичні та релігійні переконання. Так, у 2004 році він, його брат ОСОБА_4 та його батько ОСОБА_5 були заарештовані та поміщені у тюрму, де під час слідства до них застосовувалися тортури та психологічний тиск. В 2005 році за сфабрикованою кримінальною справою був засуджений до позбавлення волі. Після відбуття покарання у 2012 році за рекомендацією правозахисного центу "Меморіал" він та брат з сім'єю залишили Росію з метою пошуку притулку та у зв'язку із загрозою повторного кримінального переслідування. Вперше процедура розгляду заяви про пошук притулку відбувалася у м. Сімферополь АР Крим. У зв'язку з російською окупацією та анексією Криму вважає, що існує небезпека переслідування його та членів його сім'ї владою Росії через звернення за захистом в Україні.

Під час співбесіди ОСОБА_2 повідомив, що в Російській Федерації він переслідується за участь у діяльності ісламської організації "Партія ісламського визволення", в основі якої лежить іслам, а цілями та завданнями є відродження ісламських понять та ісламського укладу життя серед мусульман. Вказав, що 14.12.2004 був заарештований за звинуваченням по статті 205.1 Кримінального кодексу РФ (схилення осіб до участі в діяльності терористичної організації) та частини 1 статті 210 Кримінального кодексу РФ (створення злочинного угрупування). Вироком Верховного Суду Республіки Башкортостан був засуджений до 7 років 6 міс. позбавлення волі суворого режиму.

Під час відбування покарання відносно позивача була порушена кримінальна справа за частиною 1 статті 282 Кримінального кодексу РФ (організація діяльності забороненої на територій РФ організації). Вироком Ленінського районного суду м.Барнаул ОСОБА_2 був визнаний винним і засуджений до 1 року позбавлення волі. У лютому 2012 року тим самим судом було прийнято рішення про встановлення адміністративного нагляду строком на 2 роки та зобов'язано двічі на місяць з'являтися в органи внутрішніх справ за місцем проживання. Позивач був внесений у "чорний список" осіб, що фінансують терористичну діяльність, що позбавило його можливості здійснювати фінансові операції на території РФ та влаштуватися на роботу. На початку літа 2012 року у м. Москва планувалося проведення прес-конференції на тему фальсифікації кримінальних справ проти мусульман Поволжя за наслідками подій масових арештів в Республіці Татарстан у зв'язку із замахом на голову духовного правління, у якій він повинен був взяти участь на запрошення громадської організації "Меморіал". Після зустрічі з членом ГО "Меморіал" ОСОБА_3 ОСОБА_2 прийняв рішення залишити Росію.

Також позивачем були наданів пояснення, що продовжується його переслідування з боку Російської Федерації через економічну дискримінацію, пов'язану із занесенням його прізвища у федеральний список осіб, котрі фінансують терористичну діяльність, що блокує йому доступ до фінансових операцій і господарської діяльності. Оскільки він до арешту у грудні 2014 року займався підприємницькою діяльністю у галузі ремонту та обслуговування холодильних установок, а обмеження, передбачені Федеральним законом "Про протидію легалізації (відмиванню) доходів, одержаних злочинним шляхом, і фінансуванню тероризму", фактично позбавляють його можливості працювати і заробляти кошти, необхідні для проживання.

Згідно відповіді начальника сектору Укрбюро Інтерполу ГУМВС України у Львівській області від 24.04.2014 позивач не значиться серед осіб, оголошених в розшук каналами Генерального Секретаріату Інтерполу.

18 липня 2014 року Державна міграційна служба України прийняла рішення № 392-14, яким підтримала висновок ГУ ДМС України у Львівській області про відмову у визнанні ОСОБА_2 біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту відповідно до абзацу 4 частини 1 статті 6 Закону України "Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту".

Приймаючи рішення про часткове задоволення позову, суди попередніх інстанції виходили з того, що побоювання позивача зазнати переслідувань у разі повернення до країни громадянської належності є обґрунтованими.

Колегія суддів погоджується з такими висновками судів попередніх інстанцій з огляду на наступне.

Відповідно до пункту 1 частини 1 статті 1 Закону України "Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту" біженець - особа, яка не є громадянином України і внаслідок обґрунтованих побоювань стати жертвою переслідувань за ознаками раси, віросповідання, національності, громадянства (підданства), належності до певної соціальної групи або політичних переконань перебуває за межами країни своєї громадянської належності та не може користуватися захистом цієї країни або не бажає користуватися цим захистом внаслідок таких побоювань, або, не маючи громадянства (підданства) і перебуваючи за межами країни свого попереднього постійного проживання, не може чи не бажає повернутися до неї внаслідок зазначених побоювань.

Пунктом 13 частини 1 статті 1 зазначеного Закону визначено, що особа, яка потребує додаткового захисту, - особа, яка не є біженцем відповідно до Конвенції про статус біженців 1951 року (995_011) і Протоколу щодо статусу біженців 1967 року (995_363) та цього Закону, але потребує захисту, оскільки така особа змушена була прибути в Україну або залишитися в Україні внаслідок загрози її життю, безпеці чи свободі в країні походження через побоювання застосування щодо неї смертної кари або виконання вироку про смертну кару чи тортур, нелюдського або такого, що принижує гідність, поводження чи покарання або загальнопоширеного насильства в ситуаціях міжнародного або внутрішнього збройного конфлікту чи систематичного порушення прав людини і не може чи не бажає повернутися до такої країни внаслідок зазначених побоювань.

Порядок звернення особи із заявою про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, встановлений статтею 5 Закону України "Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту". Відповідно до частини першої зазначеної статті особа, яка з наміром бути визнаною біженцем в Україні або особою, яка потребує додаткового захисту, перетнула державний кордон України в порядку, встановленому законодавством України, повинна протягом п'яти робочих днів звернутися до центрального органу виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту, із заявою про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту.

Центральний орган виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту, може прийняти рішення про відмову в прийнятті заяви про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, в разі, якщо заявник видає себе за іншу особу або якщо заявнику раніше було відмовлено у визнанні біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, за відсутності умов, передбачених пунктами 1 чи 13 частини першої статті 1 Закону України "Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту", якщо зазначені умови не змінилися.

Згідно з Конвенцією про статус біженців 1951 року (995_011) і Протоколом 1967 року (995_363) поняття "біженець" включає в себе чотири основні підстави, за наявності яких особі може бути надано статус біженця.

Такими підставами є: знаходження особи за межами країни своєї національної належності або, якщо особа не має визначеного громадянства, за межами країни свого колишнього місця проживання; наявність обґрунтованих побоювань стати жертвою переслідувань; побоювання стати жертвою переслідування повинно бути пов'язане з ознаками, які вказані в Конвенції про статус біженців (995_011) , а саме: расової належності; релігії; національності (громадянства); належності до певної соціальної групи; політичних поглядів, неможливістю або небажанням особи користуватися захистом країни походження внаслідок таких побоювань.

Під час вирішення питання щодо надання статусу біженця повинні враховуватися всі чотири підстави. Немає значення, чи склалися обґрунтовані побоювання стати жертвою переслідування за однією з наведених ознак чи за декількома.

Крім того, обґрунтоване побоювання стати жертвою переслідувань є визначальним у переліку критеріїв щодо визначення біженця.

Ситуація у країні походження при визнанні статусу біженця є доказом того, що суб'єктивні побоювання стати жертвою переслідування є цілком обґрунтованими, тобто підкріплюються об'єктивним положенням у країні та історією, яка відбулася особисто із заявником.

Таке цілком обгрунтоване побоювання повинно існувати під час звернення та вирішення питання про надання статусу біженця, незалежно від того, хто є суб'єктом переслідування, - державні органи чи ні. Підпункт 2 пункту "А" статті 1 Конвенції про статус біженців 1951 року не зазначає, що такі дії повинні бути здійсненими державною владою. Тобто таке переслідування може бути результатом діяльності осіб, які не контролюються органами державної влади і від яких держава не в змозі захистити громадян та інших осіб, що перебувають на її території.

Частиною другою статті 13 Закону України "Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту" передбачено, що особа, яка звернулася за наданням статусу біженця чи додаткового захисту і стосовно якої прийнято рішення про оформлення документів для вирішення питання щодо визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, зобов'язана подати відповідному органу міграційної служби відомості, необхідні для вирішення питання щодо визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту.

За змістом Позиції УВКБ ООН "Про обов'язки та стандарти доказування у заявах біженців" 1998 року, факти в підтвердження заяв біженців визначаються шляхом надання підтвердження або доказів викладеного. Докази можуть бути як усні, так і документальні. Загальними правовими принципами доказового права, обов'язок доказу покладається на особу, яка висловлює це твердження.

"Хізбут-Тахрір Аль-Ісламі" (інша назва - "Партія ісламського визволення") - є міжнародною ісламською партією, діяльність якої ґрунтується на законах Ісламу. Метою цієї партії є відновлення ісламської держави, керівником якої був би обраний мусульманами "халіф". Методою діяльності організації є просвіта із закликом до мусульман повернутися до ісламського способу життя. Своїм завданням ХТІ вважає виховання моральних та ідейних з точки зору Ісламу людей, без яких неможливо розбудова ісламської держави. Організація декларує виключно мирні засоби роботи серед мусульман. Партія немає військового крила чи озброєних прибічників. Так, речник організації у Великій Британії від імені ХТІ засудив терористичні акти, що були скоєні у 2007 році у Лондоні. Речник організації у Данії також виступив із засудженням цього теракту. Завдяки цьому, ХТІ цілком легально діє у всіх демократичних країнах Європи та Північної Америки, за винятком Німеччини, де партія заборонена через свою антисіоністську риторику та критику Ізраїлю. Але й у Німеччині забороненими є публічні заходи партії, при цьому члени ХТІ не переслідуються правоохоронними органами країни. Провідні правозахисні організації світу, зокрема "Amnesty International", визнавали членів цієї партії, засуджених до ув'язнення у країнах СНД, політичними в'язнями та рішуче засуджували численні факти катувань та позасудових страт членів ХТІ в цих країнах.

Така інформація надана суду свідком ОСОБА_8, який є асистентом кафедри нової та новітньої історії зарубіжних країн Львівського Національного університету ім. І.Франка, та який має досвід роботи у сфері міграції та прав людини (працював у 1997-2000 рр. на посаді заступника директора Фонду з натуралізації та прав людини "Сприяння", що є партнером УВКБ ООН у справах біженців, у 2002-2006 - на посаді начальника відділу та заступника начальника управління Держкомітету України у справах національностей та міграції, був представником Уряду України у робочих органах з прав людини та меншин Ради Європи та ОБСЕ, залучався Європейською комісією за демократію через право (Венеціанською комісією) до правової експертизи проектів законів України у сферах міграції та прав меншин ).

Судами встановлено, що згідно пояснень свідка ОСОБА_9, який є головою Інформаційного офісу ХТІ в Україні, ХТІ - міжнародна ісламська політична партія, заснована у 1953 році, метою якої є відновлення ісламського способу життя шляхом встановлення держави Халіфат. Всі погляди, ідеї та метод партії побудовані виключно на Ісламі. ХТІ обмежив діяльність по відновленню Халіфату виключно у мусульманських країнах. За межами ісламського світу (в т.ч. в Росії та Україні) ХТІ веде просвітницьку діяльність по поширенню серед мусульман і немусульман ідей Ісламу. В Україні ХТІ не веде боротьби за владу і не працює над зміною державного устрою, рівно як і не зазіхає на територіальну цілісність, оскільки населення України у своїй більшості не є мусульманським. Тому ХТІ в Україні діє скоріше як релігійна організація, а не як політична партія.

Свідком ОСОБА_9 надано докази діяльності ХТІ в Україні впродовж 2012-2014 років у вигляді заяв та прес-релізів, зміст яких розкриває мету створення та ідеологію організації.

Згідно пояснень свідка ОСОБА_6, який є працівником міжрегіональної громадської організації правозахисний центр "Меморіал" та керівником створеної в рамках цієї організації програми "Протидія фабрикуванню кримінальних справ про ісламський екстремізм в Росії", існують протилежні думки щодо діяльності ХТІ. Незважаючи на те, що ХТІ публічно декларує неприйняття терористичних методів, деякі автори характеризують цю організацію як "терористичну" чи "пов'язану з терористичною", інші ж категорично відкидають таку оцінку, стверджуючи, що діяльність ХТІ носить ненасильницький характер. В Росії і деяких інших пострадянських країнах спецслужби ведуть справжню пропагандистську війну, намагаючись переконати суспільство в існуванні терористичної загрози з боку членів ХТІ. Проте аналіз правозастосовної практики свідчить, що за останні десятиріччя в країнах-учасниках ОБСЄ не було винесено жодного вироку, в якому б членів ХТІ звинувачували би у прямій чи опосередкованій причетності до конкретних терористичних актів чи збройного насильства або до підготування таких. Цей висновок базується, зокрема, на вивченні ПЦ "Меморіал" починаючи з 1999 року текстів сотень судових рішень та інших матеріалів з Росії, Центральної Азії, Туреччини та Азербайджану - країн, де члени цієї організації кримінально переслідувалися. В Україні та країнах Європи кримінальні справи відносно членів ХТІ ніколи не порушувалися. Єдиною країною, де ХТІ заборонена як "терористична організація", є Росія.

Судами встановлено, що свідок ОСОБА_10, який очолює громадську організацію "Правозахисний рух Криму" ствердив, що діяльність ХТІ на території Криму була легальною, підтвердженням чого є чисельні просвітницькі конференції, котрі проводила організація. Члени організації вели публічну діяльність, були учасниками теле- та радіо- програм. Проте Кримським та Севастопольським управліннями СБУ в інтересах РФ діяльність організації представлялася як екстремістська. Це пояснюється тим, що практично весь особовий склад їх перейшов на бік окупаційної влади. Відверто присікатися публічна діяльність ХТІ в Криму стала після пікету Генерального консульства РФ в м. Сімферополі. Завдяки російським правозахисним організаціям стало відомо про фабрикування кримінальних справ відносно членів цієї організації та інших мусульманських організацій, діяльність яких є ненасильницькою.

Свідком ОСОБА_6 були надані пояснення, що загрози, з якими може стикнутися ОСОБА_2 у разі повернення в Росію, пов'язані перш за все з загрозами тортур, фабрикуванню кримінальних справ і засудження на тривалий строк за приналежність до ХТІ. Оскільки позивач в силу релігійних переконань не відмовляється від своєї причетності до ХТІ, то очевидним є те, що, у разі його повернення до Росії йому загрожує кримінальне переслідування не тільки за ухилення від встановленого напередодні звільнення з місць позбавлення волі адміністративного нагляду, що є злочином невеликої тяжкості (ст.314.1 КК РФ), але й кримінальне переслідування за участь в забороненій в Росії організації ХТІ.

Основною причиною звернення за захистом в Україні ОСОБА_2 вказав обґрунтовані побоювання зазнати переслідувань у зв'язку з своїми релігійними поглядами та членством в організації "Хізбут-Тахрір Аль-Ісламі", яка визнана терористичною організацією та є забороненою у РФ. Позивач вказав на три основні обставини, які зумовили його повторне звернення за захистом в Україні: 1) фабрикація звинувачень щодо нього як "терориста"; 2) продовження переслідування з боку РФ через економічну дискримінацію, пов'язану із занесенням його прізвища у федеральний список осіб, котрі фінансують терористичну діяльність, що блокує йому доступ до фінансових операцій і господарської діяльності; 3) побоювання наслідків звернення за захистом в Україні та проживання в Криму після анексії півострова РФ.

Судами встановлено, що під час розгляду справи позивачем були подані численні докази, які підтверджують як наявність в ОСОБА_2 обґрунтованих побоювань стати жертвою переслідувань за ознаками релігійної і політичної належності або стати жертвою незаконного позбавлення волі, тортур чи іншого жорстокого поводження, так і необґрунтованість та незаконність прийнятого відповідачем рішення.

Разом з цим, відповідач не довів правомірності прийнятого рішення від 18.07.2014 № 392-14 про відмову у визнанні позивача біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, а тому правомірно скасовано як протиправне й таке, що прийняте без урахування вимог Закону України "Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту" (3671-17) , та з порушенням передбачених статтею 2 Кодексу адміністративного судочинства України принципів.

Стаття 6 Конституції України передбачає поділ державної влади в Україні на законодавчу, виконавчу та судову. Відповідно до принципу розподілу влади суд під час вирішення справи щодо оскарження відмови у визнанні біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, не повноважний визнавати особу біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, а може лише визнати рішення відповідного органу протиправним, скасувати його та за наявності достатніх підстав зобов'язати відповідача визнати особу біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, а у разі їх відсутності - зобов'язати повторно розглянути заяву про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту.

Виходячи з наведеного суди першої та апеляційної інстанції, приймаючи рішення про часткове задоволення позовних вимог, прийшли до обґрунтованих висновків що ОСОБА_2 є особою, яка потребує захисту, оскільки він змушений був прибути в Україну та залишитися в Україні внаслідок загрози його свободі в країні походження через побоювання застосування щодо нього тортур та покарання в ситуації систематичного порушення прав людини.

Враховуючи викладене, доводи касаційної скарги не дають підстав для висновку про неправильне застосування судами попередніх інстанцій норм матеріального чи процесуального права, що призвело або могло б призвести до невірного вирішення спору, а тому оскаржувані судові рішення є законними та обґрунтованими і підстави для їх скасування відсутні.

Керуючись ст.ст. 220, 220-1, 223, 224, 230, 231 Кодексу адміністративного судочинства України, колегія суддів,

Касаційну скаргу Державної міграційної служби України залишити без задоволення, а постанову Львівського окружного адміністративного суду від 05 січня 2015 року та ухвалу Львівського апеляційного адміністративного суду від 06 квітня 2015 року у справі за позовом ОСОБА_2 до Головного управління державної міграційної служби України у Львівській області про визнання неправомірним і скасування рішення та зобов'язання вчинити дії - без змін.

ухвала оскарженню не підлягає.