Міжнародна конвенція про захист усіх осіб від насильницьких зникнень (укр/рос) - 20.12.2006 підписання

беручи до уваги, що, відповідно до Статуту Організації Об'єднаних Націй (995_010) , держави зобов'язані сприяти загальній повазі до прав людини та основоположних свобод й дотриманню їх;

керуючися Загальною декларацією прав людини (995_015) ;

посилаючися на Міжнародний пакт про економічні, соціальні та культурні права (995_042) , Міжнародний пакт про громадянські та політичні права (995_043) та інші відповідні міжнародні договори у сферах прав людини, гуманітарного права та міжнародного кримінального права;

посилаючися також на Декларацію про захист усіх осіб від насильницьких зникнень (995_225) , прийняту Генеральною Асамблеєю Організації Об'єднаних Націй в її резолюції 47/133 від 18 грудня 1992 року;

усвідомлюючи надзвичайну серйозність насильницьких зникнень, які є злочином, а за певних обставин, визначених у міжнародному праві, - злочином проти людства;

будучи сповненими рішучості не допускати насильницьких зникнень і боротися з безкарністю під час скоєння злочину насильницького зникнення;

усвідомлюючи право кожної людини не піддаватися насильницькому зникненню й право жертв на правосуддя та на відшкодування збитків;

підтверджуючи право будь-якої жертви знати правду про обставини насильницького зникнення та про долю зниклої особи, а також право безперешкодно збирати, отримувати й поширювати інформацію із цією метою,

домовилися про таке:

Стаття 1

1. Ніхто не може піддаватися насильницькому зникненню.

2. Жодні виключні обставини, якими б вони не були, чи то стан війни або загроза війни, внутрішня політична нестабільність чи інший надзвичайний стан, не можуть слугувати виправданням насильницького зникнення.

Стаття 2

Для цілей цієї Конвенції насильницьким зникненням уважається арешт, затримання, викрадення чи позбавлення волі в будь-якій іншій формі представниками держави чи особами або групами осіб, які діють з дозволу, за підтримки чи за згодою держави, при подальшій відмові визнати факт позбавлення волі або приховування даних про долю чи місцезнаходження зниклої особи, унаслідок чого цю особу залишено без захисту закону.

Стаття 3

Кожна держава-учасниця вживає відповідних заходів для розслідування дій, визначених у статті 2, що скоюються особами чи групами осіб, які діють без дозволу, підтримки чи згоди держави, і для віддання правосуддю відповідальних за це осіб.

Стаття 4

Кожна держава-учасниця вживає необхідних заходів для кваліфікації насильницького злочину як правопорушенням в її кримінальному праві.

Стаття 5

Широко поширена чи систематична практика насильницьких зникнень є злочином проти людства, як його визначено в застосовному міжнародному праві, і тягне за собою наслідки, що передбачені таким застосовним міжнародним правом.

Стаття 6

1. Кожна держава-учасниця вживає необхідних засобів для притягнення до кримінальної відповідальності принаймні:

a) будь-якої особи, яка скоює акт насильницького зникнення, наказує, підбурює чи спонукає вчинити його, учиняє замах на його вчинення, є його підсобником чи бере участь у ньому;

b) начальника, який:

i) знав, що підлеглі, які знаходяться під його реальною владою та контролем, скоювали або мали намір учинити злочин насильницького зникнення, або свідомо проігнорував очевидну інформацію, що свідчить про це;

ii) ніс реальну відповідальність та здійснював реальний контроль стосовно діяльності, з якою був пов'язаний злочин насильницького зникнення, а також який

iii) не вжив усіх необхідних і розумних заходів у рамках його повноважень з метою недопущення або припинення скоєння акту насильницького зникнення або для передачі цього питання до компетентних органів для розслідування та кримінального переслідування;

c) викладений вище підпункт "b" застосовується без шкоди для відповідних суворіших норм про відповідальність, застосовних у міжнародному праві до військового командира чи особи, яка фактично здійснює функції військового командира.

2. Жодні наказ або розпорядження, що походять з державного, цивільного, військового чи іншого органу, не можуть слугувати виправданням злочину насильницького зникнення.

Стаття 7

1. Кожна держава-учасниця передбачає для злочину насильницького зникнення відповідні заходи покарання з урахуванням його надзвичайної серйозності.

2. Кожна держава-учасниця може передбачити:

a) обставини, що пом'якшують відповідальність, зокрема для осіб, які, будучи причетними до скоєння акту насильницького зникнення, реально сприяли поверненню зниклої особи живою або сприяли з'ясуванню обставин насильницького зникнення чи встановленню особи виконавців акту насильницького зникнення;

b) без шкоди для інших кримінальних процедур обставини, що обтяжують відповідальність, зокрема у разі смерті зниклої особи чи в разі вчинення акту насильницького зникнення стосовно вагітних жінок, неповнолітніх, інвалідів або інших особливо вразливих осіб.

Стаття 8

Без шкоди для статті 5:

1. Кожна держава-учасниця, що застосовує строк давності стосовно актів насильницького зникнення, уживає необхідних заходів для того, щоб строк давності в кримінальному судочинстві:

a) був тривалим та домірним надзвичайній серйозності цього злочину;

b) починав обчислюватися з того моменту, коли злочин насильницького зникнення стає закінченим, з урахуванням його тривалого характеру.

2. Кожна держава-учасниця гарантує право жертв насильницького зникнення на ефективний засіб правового захисту протягом строку давності.

Стаття 9

1. Кожна держава-учасниця уживає необхідних заходів для встановлення своєї компетенції здійснювати юрисдикцію стосовно злочину насильницького зникнення:

a) коли злочин учинено на будь-якій території, що знаходиться під її юрисдикцією, або на борту морського чи повітряного судна, зареєстрованого в цій державі;

b) коли передбачуваний правопорушник є громадянином цієї держави;

c) коли зникла особа є громадянином цієї держави і якщо ця держава вважає це доцільним.

2. Кожна держава-учасниця уживає також необхідних заходів для встановлення своєї компетенції здійснювати юрисдикцію стосовно злочину насильницького зникнення, коли передбачуваний правопорушник знаходиться на будь-якій території під її юрисдикцією, лише якщо вона не видає або не передає його будь-якій іншій державі відповідно до своїх міжнародних зобов'язань або не передає його міжнародному кримінальному судові, юрисдикцію якого вона визнає.

3. Ця Конвенція не виключає жодної додаткової кримінальної юрисдикції, що здійснюється відповідно до внутрішнього права.

Стаття 10

1. Кожна держава-учасниця, на території якої знаходиться особа, яка підозрюється в скоєнні злочину насильницького зникнення, забезпечує взяття цієї особи під варту чи вживає всіх інших правових заходів, необхідних для забезпечення його присутності, якщо після розгляду інформації, яка є в її розпорядженні, вона визнає, що цього потребують обставини. Таке тримання під вартою й такі інші правові заходи здійснюються відповідно до законодавства цієї держави-учасниці й лише протягом строку, необхідного для забезпечення його присутності у зв'язку з кримінально-процесуальними діями, процедурами передачі або екстрадиції.

2. Держава-учасниця, яка вжила заходів, передбачених у пункті 1 цієї статті, негайно проводить попереднє слідство або розслідування для встановлення фактів. Вона інформує держави-учасниці, про які йдеться в пункті 1 статті 9, про заходи, яких вона вжила на виконання пункту 1 цієї статті, зокрема про взяття під варту й про обставини, на підставі яких воно здійснене, а також про висновки, зроблені в ході проведеного нею попереднього слідства або розслідування, повідомляючи їм, чи має вона намір здійснювати свою юрисдикцію.

3. Будь-яка особа, узята під варту на виконання пункту 1 цієї статті, може негайно зв'язатися з найближчим повноважним представником держави, громадянином якої вона є, або, якщо йдеться про апатрида, - з представником держави його звичайного проживання.

Стаття 11

1. Якщо передбачуваний виконавець злочину насильницького зникнення виявляється на території, що знаходиться під юрисдикцією держави-учасниці, і якщо ця держава не видає зазначеної особи чи не передає її іншій державі згідно зі своїми міжнародними зобов'язаннями або міжнародному кримінальному судові, чию юрисдикцію вона визнає, то вона передає справу своїм компетентних органам для кримінального переслідування.

2. Ці компетентні органи приймають рішення так само, як й у разі будь-якого тяжкого загально-кримінального злочину, відповідно до законодавства цієї держави-учасниці. У випадках, передбачених пунктом 2 статті 9, правила доказування, що застосовуються в контексті кримінального переслідування та засудження, жодним чином не є менш суворим, ніж правила доказування, які застосовуються у випадках, передбачених пункті 1 зазначеної статті.

3. Будь-яка особа, яка переслідується в судовому порядку за скоєння злочину насильницького зникнення, користується гарантією справедливого поводження на всіх стадіях судового розгляду. Будь-яка особа, яку притягнуто до суду за скоєння злочину насильницького зникнення, має право на справедливий розгляд справи компетентним, незалежним та безстороннім судом або трибуналом, створеним на підставі закону.

Стаття 12

1. Кожна держава-учасниця гарантує будь-якій особі, яка стверджує, що та чи та особа стала жертвою насильницького зникнення, право надати відповідні факти компетентним органам, які оперативно та безсторонньо розглядають це твердження, та, за разі необхідності, негайно проводять ретельне та безстороннє розслідування. У разі необхідності уживають відповідних заходів для забезпечення захисту заявника, свідків, родичів зниклої особи та їхнього захисника, а також осіб, які беруть участь у розслідуванні, від будь-яких форм неправомірного поводження чи будь-яких залякувань, зумовлених фактом подачі скарги або давання тих чи тих показань.

2. У всіх випадках, коли є розумні підстави вважати, що мало місце насильницьке зникнення будь-якої особи, органи, про які йдеться в пункті 1 цієї статті, проводять розслідування навіть за відсутності офіційної скарги.

3. Кожна держава-учасниця забезпечує, щоб органи, про які йдеться в пункті 1 цієї статті:

a) мали необхідні повноваження та ресурси для ефективного проведення розслідування, у тому числі для доступу до документації та іншої інформації, що стосується розслідування;

b) мали доступ, за необхідності за попередньою санкцією суду, що надається їм у найоперативніший спосіб, до будь-якого місця тримання під вартою й будь-якого іншого місця, якщо є розумні підстави вважати, що в ньому знаходиться зникла особа.

4. Кожна держава-учасниця вживає необхідних заходів для недопущення та покарання дій, які перешкоджають проведенню розслідування. Зокрема, вона забезпечує, щоб особи, які підозрюються в скоєнні злочину насильницького зникнення, не мали можливості впливати на хід розслідування шляхом тиску, залякуванням або переслідування стосовно заявника, свідків, родичів зниклої особи чи їхнього захисника, а також осіб, що беруть участь у розслідуванні.

Стаття 13

1. Для цілей видачі між державами-учасницями злочин насильницького зникнення не розглядається як політичний злочин, правопорушення, пов'язане з політичним злочином, або правопорушення, учинене з політичних мотивів. Унаслідок цього прохання про видачу, пов'язане із цим злочином, не може бути відхилене тільки на цій підставі.

2. Злочин насильницького зникнення вважається таким, що підлягає включенню до числа злочинів, які зумовлюють видачу, до будь-якого договору про видачу, укладеного між державами-учасницями до набрання чинності цією Конвенцією.

3. Держави-учасниці зобов'язується включати злочин насильницького зникнення до числа злочинів, які зумовлюють видачу, до будь-якого договору про видачу, що укладається між ними в подальшому.

4. Якщо держава-учасниця, яка обумовлює видачу наявністю договору, отримує прохання про видачу від іншої держави-учасниці, з якою вона не має договору про видачу, вона може розглядати цю Конвенцію стосовно злочину насильницького зникнення як необхідну правову підставу для видачі.

5. Держави-учасниці, які не обумовлюють видачі наявністю договору, розглядають у відносинах між собою злочин насильницького зникнення як злочин, що зумовлює видачу.

6. Видача в усіх випадках здійснюється згідно з умовами, передбаченими законодавством держави-учасниці, якій адресовано прохання про видачу, або застосовними договорами про видачу, у тому числі, зокрема, відповідно до умов, які стосуються мінімального покарання, необхідного для цілей видачі, або мотивами, з яких держава-учасниця, якій адресовано прохання про видачу, може відмовити в його здійсненні чи ставити його в залежність від певних умов.

7. Жодне положення цієї Конвенції не повинно тлумачитись як таке, що зобов'язує державу-учасницю, якій адресовано прохання про видачу, здійснювати видачу, якщо вона має серйозні підстави вважати, що відповідне прохання було подане для цілей переслідування або покарання тієї чи тієї особи з причини її статі, раси, віросповідання, національної приналежності, етнічного походження, політичних поглядів чи приналежності до певної соціальної групи або що виконання зазначеного прохання може завдати шкоди цій особі з будь-якої із цих причин.

Стаття 14

1. Держави-учасниці надають найповнішу взаємну правову допомогу в кримінальних справах, порушених за злочин насильницького зникнення, у тому числі надають усі наявні в їхньому розпорядженні докази, необхідні для розгляду.

2. Ця взаємна правова допомога надається відповідно до умов, передбачених внутрішнім правом запитуваної держави-учасниці чи застосовними договорами про надання взаємної правової допомоги, у тому числі, зокрема, умов, що стосуються причин, з яких запитувана держава-учасниця може відмовити в наданні взаємної правової допомоги чи поставити її в залежність від певних умов.

Стаття 15

Держави-учасниці співробітничають одна з одною та надають одна одній найповніше сприяння в наданні допомоги жертвам насильницьких зникнень, у розшуку, у визначенні місцезнаходження чи звільненні зниклих осіб, а в разі смерті - в ексгумації, ідентифікації особи зниклих та поверненні їхніх останків.

Стаття 16

1. Жодна держава-учасниця не повинна висилати, повертати, передавати чи видавати будь-якої особи іншій державі, якщо є вагомі підстави вважати, що їй може загрожувати там небезпека стати жертвою насильницького зникнення.

2. Для визначення наявності таких підстав компетентні органи беруть до уваги всі обставини, що стосуються справи, зокрема, у відповідних випадках, існування в цій державі постійної практики грубих, кричущих та масових порушень прав людини або грубих порушень міжнародного гуманітарного права.

Стаття 17

1. Ніхто не тримається під вартою таємно.

2. Без шкоди для інших міжнародних зобов'язань держави-учасниці, що стосуються позбавлення волі, кожна держава-учасниця у своєму законодавстві:

a) визначає умови, за яких можуть видаватися накази про позбавлення волі;

b) визначає органи, уповноважені видавати накази про позбавлення волі;

c) гарантує тримання будь-якої особи, позбавленої волі, виключно в офіційно визнаних і контрольованих місцях тримання під вартою;

d) гарантує дозвіл будь-якій особі, позбавленій волі, на контакти з її сім'єю, адвокатом чи іншою особою за її вибором і побачення з ними виключно з урахуванням умов, установлених законом, а якщо йдеться про іноземця - контакти з консульськими органами відповідно до застосовних норм міжнародного права;

e) гарантує доступ до місць тримання під вартою будь-яких компетентних органів й установ, уповноважених законом, за необхідності, за наявності попереднього дозволу судового органу;

f) гарантує кожній особі, позбавленій волі, й - у разі наявності підозри у насильницькому зникненні - будь-якій собі, яка має законний інтерес, наприклад родичам позбавленої волі особи, їхнім представникам чи їхньому адвокатові, якщо позбавлена волі особа не має можливості зробити це самостійно, за будь-яких обставин, право на звернення до суду, щоб цей суд міг невідкладно винести постанову про законність позбавлення волі та розпорядитися про звільнення, якщо позбавлення волі не законне.

3. Кожна держава-учасниця забезпечує складення й регулярне оновлення одного чи кількох офіційних реєстрів та (або) офіційних досьє осіб, позбавлених волі, які на відповідні запити оперативно надаються в розпорядження будь-якого судового органу чи будь-якого іншого компетентного органу або закладу, уповноваженого законодавством відповідної держави-учасниці чи іншим відповідним міжнародно-правовим договором, учасницею якого є відповідна держава. У цих реєстрах або досьє зазначаються принаймні:

a) особові дані особи, позбавленої волі;

b) дата, час та місце позбавлення особи волі та орган, який провів затримання цієї особи;

c) орган, який прийняв рішення про позбавлення волі, та причини позбавлення волі;

d) орган, що забезпечує контроль за триманням під вартою;

e) місце тримання під вартою, дата й час прибуття особи до місця тримання під вартою й орган, що відповідає за місце тримання під вартою;

f) відомості, що стосуються стану здоров'я особи, позбавленої волі;

g) у разі смерті під час тримання під вартою - обставини та причини смерті й місце призначення останків померлої особи;

h) дата й час звільнення чи переведення особи до іншого місця тримання від вартою, місце призначення та орган, що відповідає за таке переведення.

Стаття 18

1. З урахуванням статей 19 й 20, кожна держава-учасниця гарантує будь-якій особі, яка має законний інтерес до цієї інформації, наприклад родичам позбавленої волі особи, їхнім представникам чи адвокату, доступ, принаймні, до таких відомостей про:

a) орган, який виніс рішення про позбавлення волі;

b) дату, час та місце позбавлення волі та прибуття до місця тримання під вартою;

c) орган, який здійснює контроль за триманням під вартою;

d) місцезнаходження особи, позбавленої волі, у тому числі, у разі переведення до іншого місця тримання під вартою, місце призначення та орган, відповідальний за переведення;

e) дату, час та місце звільнення;

f) відомості, що стосуються стану здоров'я особи, позбавленої волі;

g) у разі смерті під час тримання під вартою - обставини та причини смерті й місце знаходження останків померлої особи.

2. У разі необхідності вживають відповідних заходів для забезпечення захисту осіб, про яких ідеться в пункті 1 цієї статті, а також осіб, які беруть участь у розслідуванні, від будь-якого грубого поводження, будь-якої форми залякування та іншого покарання, зумовлених пошуком інформації, що стосується особи, позбавленої волі.

Стаття 19

1. Особові дані, у тому числі медичні або генетичні дані, що збираються та (або) перепроваджуються в рамках розшуку зниклої особи, не можуть використовуватись або надаватися для інших цілей, окрім як для цілей розшуку зниклої особи. Це положення застосовується без шкоди для використання таких відомостей у кримінально-процесуальних діях, що стосуються злочину насильницького зникнення, або під час здійснення права на отримання відшкодування.

2. Збір, обробка, використання та зберігання особових даних, зокрема медичних і генетичних даних, не повинні призводити до обмеження або мати своїм наслідком обмеження прав людини, основних свобод та людської гідності особистості.

Стаття 20

1. Лише в тих випадках, коли особа знаходиться під захистом закону та коли позбавлення волі контролюється судовим органом, право на отримання відомостей, передбачених у статті 18, може як виняток обмежуватися, виключно в тих випадках, коли цього потребує ситуація та коли це передбачено законом, та якщо передача цих відомостей завдає шкоди приватному життю чи безпеці відповідної особи чи перешкоджає належному проведенню кримінального розслідування, або через інші аналогічні причини, передбачені законом, та відповідно до застосовних норм міжнародного права та цілей цієї Конвенції. Ні за яких обставин ці обмеження стосовно права на отримання відомостей, передбачених у статті 18, не можуть допускатись, якщо вони є поведінкою, визначеною в статті 2, або порушенням пункту 1 статті 17.

2. Без шкоди для розгляду законності позбавлення волі будь-якої особи держава-учасниця гарантує особам, зазначеним у пункті 1 статті 18, право на оперативний та ефективний засіб судового захисту для отримання в короткий строк інформації, згаданої в пункті 1 статті 18. Це право на правовий захист не може призупинятися чи обмежуватися за жодних обставин.

Стаття 21

Кожна держава-учасниця вживає необхідних заходів для того, щоб звільнення будь-якої особи, позбавленої волі, здійснювалося за умов, що дозволяють пересвідчитись у тому, що її було дійсно звільнено. Кожна держава-учасниця вживає також необхідних заходів для забезпечення фізичної недоторканості й спроможності повною мірою здійснювати свої права будь-якій особі в момент її звільнення, без шкоди для зобов'язань, які вона може мати відповідно до національного законодавства.

Стаття 22

Без шкоди для статті 6 кожна держава-учасниця вживає необхідних заходів для недопущення та покарання таких діянь:

a) затримки у використанні чи перешкоджання використанню засобів правового захисту, передбачених у підпункті "f" пункту 2 статті 17 та в пункті 2 статті 20;

b) невиконання обов'язку з реєстрації всіх осіб, позбавлених волі, а також реєстрації будь-якої інформації, про неточність якої було відомо чи повинно було бути відомо посадовій особі, яка відповідає за ведення офіційного реєстру;

c) відмови надати інформацію про позбавлення волі будь-якої особи чи надання неточних відомостей, тоді як для отримання таких відомостей є всі законні підстави.

Стаття 23

1. Кожна держава-учасниця забезпечує, щоб професійна підготовка військових або цивільних посадових осіб, які відповідають за застосування законів, медичного персоналу, працівників державних органів та інших осіб, які можуть мати стосунок до тримання під вартою чи поводження з будь-якою особою, позбавленою волі, уключала в себе належне вивчення відповідних положень цієї Конвенції для того щоб:

a) не допустити причетності зазначених посадових осіб до актів насильницького зникнення;

b) наголосити на важливості недопущення та розслідування випадків насильницьких зникнень;

c) забезпечити визнання негайної необхідності вирішення справ, пов'язаних з випадками насильницького зникнення.

2. Кожна держава-учасниця забезпечує, щоб накази або розпорядження, що приписують, санкціонують або заохочують насильницьке зникнення, були заборонені. Кожна держава забезпечує, щоб особа, яка відмовляється виконати подібний наказ, не піддавалася покаранню.

3. Кожна держава-учасниця вживає необхідних заходів для того, щоб особи, згадані в пункті 1 цієї статті, які мають підстави вважати, що мало місце або незабаром відбудеться насильницьке зникнення, повідомляли про це своєму керівництву та, у разі необхідності, компетентним властям чи органам, наділеним повноваженнями з нагляду та захисту.

Стаття 24

1. Для цілей цієї Конвенції жертвою вважається будь-яка зникла особа та будь-яка фізична особа, якій спричинено безпосередню шкоду в результаті насильницького зникнення.

2. Кожна жертва має право знати правду про обставини насильницького зникнення, хід та результати розслідування справи та про долю зниклої особи. Кожна держава-учасниця вживає належних заходів із цією метою.

3. Кожна держава-учасниця вживає всіх належних заходів для розшуку, установлення місцезнаходження та звільнення зниклих осіб, а у разі смерті - установлення місцезнаходження, забезпечення поваги та повернення їхніх останків.

4. Кожна держава-учасниця забезпечує у своїй правовій системі для жертви насильницького зникнення право на отримання швидкого, справедливого та адекватного відшкодування завданої їй шкоди та компенсації.

5. Право на відшкодування шкоди, передбачене в пункті 4 цієї статті, охоплює відшкодування матеріальної та моральної шкоди, а також, у відповідних випадках, такі форми відшкодування, як:

a) реституцію;

b) реабілітацію;

c) сатисфакцію, зокрема відновлення честі й доброго імені;

d) гарантію неповторення.

6. Без шкоди для зобов'язання проводити розслідування до повного з'ясування долі зниклої особи, кожна держава-учасниця вживає належних заходів, що стосуються правового становища зниклих осіб, доля яких не відома, та їхніх родичів, зокрема в таких галузях, як соціальний захист, фінансові питання, сімейне право та право власності.

7. Кожна держава-учасниця забезпечує право створювати організації та асоціації, які надають сприяння у встановленні обставин насильницьких зникнень та долі зниклих осіб і надають допомогу жертвам насильницьких зникнень, та вільно брати участь у роботі таких організацій та асоціацій.

Стаття 25

1. Кожна держава-учасниця вживає необхідних заходів для недопущення та припинення в кримінальному порядку:

a) неправомірного вилучення дітей, які піддалися насильницькому зникненню, дітей, батько, мати або юридичний представник яких піддалися насильницькому зникненню, або дітей, які народилися під час знаходження в неволі їхньої матері, яка піддалася насильницькому зникненню.

b) фальсифікації, приховування або знищення документів, що посвідчують справжню особу дітей, про яких ідеться у викладеному вище підпункті "a".

2. Кожна держава-учасниця вживає необхідних заходів для розшуку та встановлення особи дітей, про яких ідеться в підпункті "a" пункту 1 цієї статті, та для повернення їх до сім'ї їхнього походження відповідно до правових процедур і застосовних міжнародних угод.

3. Держави-учасниці надають одна одній допомогу в пошуку та встановленні особи дітей, про яких ідеться в підпункті "a" пункту 1 цієї статті, а також визначенні їхнього місцезнаходження.

4. З урахуванням необхідності найліпшого забезпечення інтересів дітей, про яких ідеться в підпункті "a" пункту 1 цієї статті, а також їхнього права на збереження та відновлення їхньої особистості, зокрема громадянства, прізвища та сімейних зв'язків, що визнаються законом, у тих державах-учасницях, які визнають систему всиновлення чи іншу форму передачі дітей під опіку, повинні існувати правові процедури, що дозволяють переглядати процедуру всиновлення або передачі дітей під опіку, та, за необхідності, визнавати недійсним будь-який акт усиновлення чи передачі під опіку, що мав місце в результаті насильницького зникнення.

5. За будь-яких обставин, й особливо в питаннях, що мають стосунок до цієї статті, першочергова увага приділяється необхідності найліпшого забезпечення інтересів дитини та дитина, яка здатна діяти свідомо, має право вільно висловлювати свою думку, яка належним чином береться до уваги з урахуванням її віку та ступеня зрілості.

Стаття 26

1. Для здійснення положень цієї Конвенції засновується Комітет з насильницьких зникнень (Комітет) у складі десяти експертів, які мають високі моральні якості та визнану компетентність у галузі прав людини, які виступають за самих себе та діють на основі принципу цілковитої безсторонності. Члени Комітету обираються державами-учасницями відповідно до принципу справедливого географічного розподілу, при цьому враховується інтерес, який становить участь у роботі Комітету осіб, які мають відповідний юридичний досвід, а також збалансована представленість серед членів Комітету чоловіків і жінок.

2. Вибори проводяться шляхом таємного голосування на підставі списку кандидатів, рекомендованих державами-учасницями із числа їхніх громадян, у ході нарад держав-учасниць, що скликаються із цією метою один раз на два роки Генеральним секретарем Організації Об'єднаних Націй. На цих нарадах, на яких кворум становлять дві третини держав-учасниць, обираються членами Комітету ті кандидати, які отримують найбільшу кількість голосів й абсолютну більшість голосів представників держав-учасниць, які присутні й беруть участь у голосуванні.

3. Перші вибори відбудуться не пізніше, ніж через шість місяців після дати набрання чинності цією Конвенцією. За чотири місяці до дати кожних виборів Генеральний секретар Організації Об'єднаних Націй надсилає лист державам-учасницям з пропозицією надати відповідні кандидатури протягом тримісячного строку. Генеральний секретар складає список перерахованих в алфавітному порядку рекомендованих кандидатів із зазначенням для кожного кандидата відповідної держави-учасниці. Він перепроваджує цей список усім державам-учасницям.

4. Члени Комітету обираються строком на чотири роки. Вони можуть бути переобраними один раз. Разом з тим, мандат п'яти членів, обраних у ході перших виборів, спливає через два роки; одразу після проведення перших виборів прізвища цих п'яти членів визначаються шляхом жеребкування головою наради, про яку йдеться в пункті 2 цієї статті.

5. У разі смерті, виходу у відставку або нездатності одного із членів Комітету через будь-яку іншу причину далі здійснювати в Комітеті свої функції, держава-учасниця, яка його призначила, призначає, дотримуючися критеріїв, передбачених у пункті 1 цієї статті, іншого кандидата із числа своїх громадян для зайняття поста, що звільнився в Комітеті, на строк, що залишився, відповідного мандата за умови схвалення такого призначення більшістю держав-учасниць. Це схвалення вважається остаточним, якщо половина чи більша кількість держав-учасниць не висловлять негативної думки в період тривалістю в шість тижнів з моменту отримання ними інформації від Генерального секретаря Організації Об'єднаних Націй про запропоноване призначення.

6. Комітет визначає свої правила процедури.

7. Генеральний секретар Організації Об'єднаних Націй надає в розпорядження Комітету персонал і ресурси, які йому необхідні для ефективного здійснення своїх функцій. Генеральний секретар скликає членів Комітету на перше засідання.

8. Члени Комітету мають право користуються можливостями, привілеями та імунітетами, які надаються експертам у відрядженнях у справах Організації Об'єднаних Націй і закріплені у відповідних розділах Конвенції про привілеї та імунітети Об'єднаних Націй (995_150) .

9. Кожна держава-учасниця зобов'язується співробітничати з Комітетом і сприяти його членам у здійсненні їхнього мандата в рамках тих функцій Комітету, які були нею визнані.

Стаття 27

Не раніше, ніж через чотири роки, та не пізніше, ніж через шість років з моменту набрання чинності цією Конвенцією, проводиться Конференція держав-учасниць для оцінки функціонування Комітету й прийняття рішення відповідно до положень, закріплених у пункті 2 статті 44, про те, чи слід доручити завдання з нагляду за здійсненням цієї Конвенції якій-небудь іншій інстанції - не виключаючи жодних можливостей - з повноваженнями, визначеними в статтях 28-36.

Стаття 28

1. У рамках повноважень, визначених цією Конвенцією, Комітет співробітничає з усіма органами, бюро, спеціалізованими установами та відповідними фондами Організації Об'єднаних Націй, договірними комітетами, створеними на підставі міжнародних договорів, спеціальними процедурами Організації Об'єднаних Націй, відповідними регіональними міжурядовими організаціями або установами, а також з усіма відповідними національними установами, агентствами та бюро, які займаються питаннями захисту всіх осіб від насильницьких зникнень.

2. У контексті виконання своїх функцій Комітет консультується з іншими договірними комітетами, установами на підставі відповідних договорів про права людини, зокрема з Комітетом з прав людини, заснованим на підставі Міжнародного пакта про громадянські та політичні права (995_043) , з метою забезпечення погодженості їхніх відповідних зауважень і рекомендацій.

Стаття 29

1. Кожна держава-учасниця подає Комітетові через Генерального секретаря Організації Об'єднаних Націй упродовж двох років з моменту набрання чинності цією Конвенцією для цієї держави-учасниці доповідь про заходи, ужиті нею на виконання своїх зобов'язань за цією Конвенцією.

2. Генеральний секретар Організації Об'єднаних Націй надає цю доповідь у розпорядження всіх держав-учасниць.

3. Кожна доповідь розглядається Комітетом, який може надавати свої коментарі, зауваження або рекомендації, які він уважає необхідними. Заінтересована держава-учасниця отримує повідомлення про коментарі, зауваження або рекомендації, на які вона може відповісти за власною ініціативою чи на прохання Комітету.

4. Комітет може також запитати у держав-учасниць додаткову інформацію, що стосується здійснення цієї Конвенції.

Стаття 30

1. Родичі зниклої особи, їхні законні представники, їхні адвокати чи будь-яка вповноважена ними особа, а також будь-яка інша особа, що має законний інтерес, можуть у терміновому порядку звернутися до Комітету з проханням про розшук і встановлення місця знаходження зниклої особи.

2. Якщо Комітет уважатиме, що прохання про вживання термінових заходів, подане відповідно до пункту 1 цієї статті:

a) не є явно необґрунтованим;

b) не є зловживанням правом подавати такі прохання;

c) було до цього належним чином подане компетентним органам відповідної держави-учасниці, таким, як органи, уповноважені проводити розслідування, якщо така можливість існувала;

d) не є несумісною з положеннями цієї Конвенції, а також

e) не розглядається в рамках іншої аналогічної процедури міжнародного розслідування чи врегулювання,

він звертається до відповідної держави-учасниці з проханням надати йому в установлений ним строк інформацію про становище розшукуваної особи.

3. З урахуванням інформації, наданої відповідною державою-учасницею згідно з пунктом 2 цієї статті, Комітет може надіслати рекомендації цій державі-учасниці, зокрема прохання про вживання всіх необхідних заходів, у тому числі тимчасових заходів захисту, для виявлення та захисту розшукуваної особи відповідно до цієї Конвенції та інформувати Комітет у встановлений ним строк і з урахуванням невідкладного характеру ситуації про вжиті ним заходи. Комітет інформує особу, яка подала прохання про вживання термінових заходів, про свої рекомендації та відомості, перепроваджені йому державою-учасницею, якщо такі є.

4. Комітет продовжує докладати зусиль у роботі з відповідною державою-учасницею доти, доки не буде з'ясована доля розшукуваної особи. Він інформує про це подавця прохання.

Стаття 31

1. Будь-яка держава-учасниця в момент ратифікації цієї Конвенції чи в подальшому може заявити, що вона визнає компетенцію Комітету отримувати й розглядати повідомлення від осіб, які знаходяться під її юрисдикцією, або від імені таких осіб, які стверджують, що вони є жертвами порушення цією державою-учасницею положень цієї Конвенції. Комітет не розглядає жодних повідомлень, що зачіпають держави-учасниці, які не зробили такої заяви.

2. Комітет визнає неприйнятним будь-яке повідомлення, яке:

a) є анонімним;

b) є зловживання правом подавати такі повідомлення або несумісне з положеннями цієї Конвенції;

c) розглядається в рамках іншої аналогічної процедури міжнародного розслідування чи врегулювання; або якщо

d) не були вичерпані всі наявні ефективні внутрішні засоби правового захисту. Це правило не діє, коли застосування таких засобів невиправдано затягується.

3. Якщо Комітет вирішить, що повідомлення відповідає вимогам, передбаченим у пункті 2 цієї статті, він перепроваджує повідомлення відповідній державі-учасниці, пропонуючи їй надати в установлений ним строк свої зауваження або коментарі.

4. Після отримання повідомлення та до прийняття рішення по суті Комітет може в будь-який момент звернутися до відповідної держави-учасниці з невідкладним проханням про вживання необхідних тимчасових захисних заходів з метою не допустити завдання непоправної шкоди жертвам передбачуваного порушення. Використання Комітетом цієї можливості не передрішає питання про прийнятність або розгляду повідомлення по суті.

5. Комітет розглядає повідомлення, про які йдеться в цій статті, у ході закритих засідань. Він інформує автора повідомлення про відповіді, надані відповідною державою-учасницею. Після того, як Комітет приймає рішення про завершення процедури, він перепроваджує свої висновки державі-учасниці й автору повідомлення.

Стаття 32

Будь-яка держава - учасниця цієї Конвенції може в будь-який момент заявити, що вона визнає компетенцію Комітету отримувати й розглядати повідомлення, в яких одна держава-учасниця стверджує, що інша держава-учасниця не виконує своїх обов'язків відповідно до цієї Конвенції. Комітет не приймає жодних повідомлень, що стосуються держав-учасниць, які не зробили такої заяви, так само як і повідомлень, поданих державами-учасницями, які не зробили такої заяви.

Стаття 33

1. Якщо Комітет отримує інформацію, яка вселяє довіру, про те, що та чи та держава-учасниця вчиняє дії, що завдають суттєвої шкоди положенням цієї Конвенції, він може, після проведення консультацій з відповідною державою-учасницею, звернутися з проханням до одного чи кількох зі своїх членів відвідати цю державу та невідкладно подати йому відповідну інформацію.

2. Комітет у письмовій формі інформує відповідну державу-учасницю про свій намір відвідати її територію, зазначаючи склад делегації та мету відвідання. Держава-учасниця протягом розумного строку дає свою відповідь.

3. На підставі мотивованого прохання держави-учасниці Комітет може прийняти рішення про перенесення або відміну свого відвідання.

4. Якщо держава-учасниця надає свою згоду на відвідання, Комітет і відповідна держава-учасниця співробітничають для визначення умов відвідання, та держава-учасниця забезпечує Комітетові всі необхідні можливості для проведення цього відвідання.

5. За підсумками відвідання Комітет надсилає відповідній державі-учасниці свої зауваження та рекомендації.

Стаття 34

Якщо Комітет отримує відомості, які, на його думку, містять достатньо обґрунтовані свідчення того, що на території, яка знаходиться під юрисдикцією будь-якої держави-учасниці, широко чи систематично практикуються насильницькі зникнення, він може, попередньо запитавши у відповідної держави-учасниці всю відповідну інформацію про становище в цій галузі, у терміновому порядку довести це питання до відома Генеральної Асамблеї Організації Об'єднаних Націй за посередництвом Генерального секретаря Організації Об'єднаних Націй.

Стаття 35

1. Компетенція Комітету поширюється лише на випадки насильницького зникнення, що мало місце після набрання чинності цією Конвенцію.

2. Якщо яка-небудь держава стає учасницею цієї Конвенції після набрання нею чинності, то її зобов'язання перед Комітетом стосуються лише випадків насильницького зникнення, які мали місце після набрання чинності для неї цією Конвенцією.

Стаття 36

1. Комітет подає державам-учасницям і Генеральній Асамблеї Організації Об'єднаних Націй щорічну доповідь про свою роботу на виконання цієї Конвенції.

2. Публікації в щорічній доповіді зауваження, що стосується якої-небудь держави-учасниці, повинно передувати повідомлення цій державі-учасниці, яка має розумний строк для відповіді та може звернутися з проханням про опублікування в цій доповіді її коментаріїв або зауважень.

Стаття 37

Жодне положення цієї Конвенції не обмежує сприятливіших положень про захист усіх осіб від насильницького зникнення, які можуть міститися:

a) у законодавстві держави-учасниці або

b) у міжнародному праві, чинному для цієї держави.

Стаття 38

1. Ця Конвенція є відкритою для підписання всіма державами - членами Організації Об'єднаних Націй.

2. Ця Конвенція підлягає ратифікації всіма державами - членами Організації Об'єднаних Націй. Ратифікаційні грамоти здаються на зберігання Генеральному секретарю Організації Об'єднаних Націй.

3. Ця Конвенція відкрита для приєднання всіх держав - членів Організації Об'єднаних Націй. Приєднання здійснюється шляхом здачі на зберігання документа про приєднання Генеральному секретарю Організації Об'єднаних Націй.

Стаття 39

1. Ця Конвенції набирає чинності на тридцятий день після здачі на зберігання Генеральному секретарю Організації Об'єднаних Націй двадцятої ратифікаційної грамоти чи документа про приєднання.

2. Для будь-якої держави, яка ратифікує цю Конвенцію або приєднається до неї після здачі на зберігання двадцятої ратифікаційної грамоти чи документа про приєднання, ця Конвенція набирає чинності на тридцятий день після здачі на зберігання цієї державою її ратифікаційної грамоти чи документа про приєднання.

Стаття 40

Генеральний секретар Організації Об'єднаних Націй інформує всі держави, які є членами Організації Об'єднаних Націй, та всі держави, які підписали цю Конвенцію або приєдналися до неї:

a) про підписання, ратифікації та приєднання відповідно до статті 38;

b) про дату набрання чинності цією Конвенцією відповідно до статті 39.

Стаття 41

Положення цієї Конвенції поширюються на всі частини федеративних держав без будь-яких обмежень або винятків.

Стаття 42

1. Будь-який спір між двома чи більше державами-учасницями, що стосується тлумачення чи застосування цієї Конвенції, який не вдалося вирішити шляхом переговорів або за допомогою процедур, безпосередньо передбачених цією Конвенцією, передається на прохання однієї із цих держав на арбітраж. Якщо протягом шести місяців після дати подання клопотання про арбітраж сторонам не вдається досягти згоди стосовно організації арбітражу, будь-яка з них може передати цей спір на розгляд Міжнародного Суду шляхом надіслання клопотання відповідно до його Статуту (995_010) .

2. Будь-яка держава-учасниця може під час підписання, ратифікації або приєднання до цієї Конвенції зробити заяву про те, що вона не вважає себе зобов'язаною положеннями пункту 1 цієї статті. Інші держави-учасниці не будуть зобов'язаними зазначеними положеннями стосовно держави-учасниці, яка зробила таку заяву.

3. Будь-яка держава-учасниця, яка зробила заяву відповідно до положень пункту 2 цієї статті, може в будь-який момент відкликати цю заяву за допомогою повідомлення, надісланого Генеральному секретарю Організації Об'єднаних Націй.

Стаття 43

Ця Конвенція застосовується без шкоди для положень міжнародного гуманітарного права, у тому числі зобов'язань Високих Договірних Сторін чотирьох Женевських конвенцій (995_151, 995_152, 995_153, 995_154) від 12 серпня 1949 року й двох Додаткових протоколів до них 1977 року (995_199, 995_200) , а також можливості кожної держави дозволити Міжнародному комітетові Червоного Хреста відвідувати місця тримання під вартою в ситуаціях, які не охоплюються міжнародним гуманітарним правом.

Стаття 44

1. Будь-яка Держава - учасниця цієї Конвенції може пропонувати поправки та подавати їх Генеральному секретарю Організації Об'єднаних Націй. Генеральний секретар перепроваджує запропоновану поправку державам - учасницям цієї Конвенції з проханням повідомити йому, чи висловлюються вони за скликання конференції держав-учасниць з метою розгляду цієї пропозиції та проведення голосування стосовно неї. Якщо після закінчення чотирьох місяців після надіслання такого повідомлення не менше однієї третини держав-учасниць висловиться за скликання такої конференції, Генеральний секретар організовує цю конференцію під егідою Організації Об'єднаних Націй.

2. Будь-яка поправка, прийнята більшістю у дві третини держав-учасниць, які присутні на Конференції та беруть участь у голосуванні, надається Генеральним секретарем Організації Об'єднаних Націй усім державам-учасницям для прийняття.

3. Поправка, прийнята згідно з положеннями пункту 1 цієї статті, набирає чинності після її прийняття двома третинами держав - учасниць цієї Конвенції згідно з процедурою, передбаченою їхніми відповідними конституціями.

4. Після набрання чинності поправками вони стають обов'язковими для держав-учасниць, які їх прийняли, а для інших держав-учасниць залишаються обов'язковими положення цієї Конвенції та всі поправки, прийняті ними раніше.

Стаття 45

1. Ця Конвенція, англійський, арабський, іспанський, китайський, російський та французький тексти якої є рівноавтентичними, здається на зберігання Генеральному секретарю Організації Об'єднаних Націй.

2. Генеральний секретар Організації Об'єднаних Націй перепроваджує засвідчені примірники цієї Конвенції всім державам, про які йдеться в статті 38.

Международная конвенция

для защиты всех лиц от насильственных исчезновений

Государства-участники настоящей Конвенции,

принимая во внимание, что согласно Уставу Организации Объединенных Наций (995_010) государства обязаны содействовать всеобщему уважению и соблюдению прав человека и основных свобод,

руководствуясь Всеобщей декларацией прав человека (995_015) ,

ссылаясь на Международный пакт об экономических, социальных и культурных правах (995_042) , Международный пакт о гражданских и политических правах (995_043) и другие соответствующие международные договоры в областях прав человека, гуманитарного права и международного уголовного права,

ссылаясь также на Декларацию о защите всех лиц от насильственных исчезновений (995_225) , принятую Генеральной Ассамблеей Организации Объединенных Наций в ее Резолюции 47/133 от 18 декабря 1992 года,

сознавая чрезвычайную серьезность насильственных исчезновений, которые представляют собой преступление, а при определенных обстоятельствах, оговоренных в международном праве, - преступление против человечности,

будучи преисполнены решимости предупреждать насильственные исчезновения и бороться против безнаказанности при совершении преступления насильственного исчезновения,

сознавая право каждого человека не подвергаться насильственному исчезновению и право жертв на правосудие и на возмещение ущерба,

подтверждая право любой жертвы знать правду об обстоятельствах насильственного исчезновения и о судьбе исчезнувшего лица, а также право беспрепятственно собирать, получать и распространять информацию для этой цели,

договорились о нижеследующем:

Статья 1

1. Никто не может подвергаться насильственному исчезновению.

2. Никакие исключительные обстоятельства, какими бы они ни были, будь то состояние войны или угроза войны, внутренняя политическая нестабильность или любое другое чрезвычайное положение, не могут служить оправданием насильственного исчезновения.

Статья 2

Для целей настоящей Конвенции насильственным исчезновением считается арест, задержание, похищение или лишение свободы в любой другой форме представителями государства или же лицами или группами лиц, действующими с разрешения, при поддержке или с согласия государства, при последующем отказе признать факт лишения свободы или сокрытии данных о судьбе или местонахождении исчезнувшего лица, вследствие чего это лицо оставлено без защиты закона.

Статья 3

Каждое государство-участник принимает соответствующие меры для расследования действий, определенных в статье 2, которые совершаются лицами или группами лиц, действующими без разрешения, поддержки или согласия государства, и для предания правосудию ответственных за это лиц.

Статья 4

Каждое государство-участник принимает необходимые меры для обеспечения того, чтобы насильственное исчезновение квалифицировалось в качестве правонарушения в его уголовном праве.

Статья 5

Широко распространенная или систематическая практика насильственных исчезновений является преступлением против человечности, как оно определяется в применимом международном праве, и влечет за собой последствия, предусмотренные таким применимым международным правом.

Статья 6

1. Каждое государство-участник принимает необходимые меры с целью привлечения к уголовной ответственности по крайней мере:

a) любого лица, которое совершает акт насильственного исчезновения, приказывает, подстрекает или побуждает его совершить, покушается на его совершение, является его пособником или участвует в нем;

b) начальника, который:

i) знал, что подчиненные, находящиеся под его действительной властью и контролем, совершали или намеревались совершить преступление насильственного исчезновения, или сознательно проигнорировал ясно указывающую на это информацию;

ii) нес действительную ответственность и осуществлял действительный контроль в отношении деятельности, с которой было связано преступление насильственного исчезновения; и который

iii) не принял всех необходимых и разумных мер в рамках его полномочий для предотвращения или пресечения совершения акта насильственного исчезновения либо для передачи данного вопроса в компетентные органы для расследования и уголовного преследования.

c) подпункт "b" выше применяется без ущерба для соответствующих более строгих норм об ответственности, применимых в международном праве к военному командиру или лицу, фактически осуществляющему функции военного командира.

2. Никакие приказ или распоряжение, исходящие от государственного, гражданского, военного или иного органа, не могут служить оправданием преступления насильственного исчезновения.

Статья 7

1. Каждое государство-участник предусматривает для преступления насильственного исчезновения соответствующие меры наказания с учетом его чрезвычайной серьезности.

2. Каждое государство-участник может предусмотреть:

a) смягчающие ответственность обстоятельства, в частности для лиц, которые, будучи причастными к совершению акта насильственного исчезновения, реально содействовали возвращению исчезнувшего лица живым или способствовали прояснению обстоятельств насильственного исчезновения или установлению личности исполнителей акта насильственного исчезновения;

b) без ущерба для других уголовных процедур отягчающие ответственность обстоятельства, в частности в случае смерти исчезнувшего лица или в случае совершения акта насильственного исчезновения в отношении беременных женщин, несовершеннолетних, инвалидов или других особо уязвимых лиц.

Статья 8

Без ущерба для статьи 5,

1. Каждое государство-участник, которое применяет срок давности в отношении актов насильственного исчезновения, принимает необходимые меры к тому, чтобы срок давности в уголовном производстве:

a) был продолжительным и соразмерным чрезвычайной серьезности этого преступления;

b) начинал исчисляться с того момента, когда преступление насильственного исчезновения становится оконченным, с учетом его длящегося характера.

2. Каждое государство-участник гарантирует право жертв насильственного исчезновения на эффективное средство правовой защиты во время действия срока давности.

Статья 9

1. Каждое государство-участник принимает необходимые меры для установления своей компетенции осуществлять юрисдикцию в отношении преступления насильственного исчезновения:

a) когда преступление совершено на любой территории, находящейся под его юрисдикцией, или на борту морского или воздушного судна, зарегистрированного в данном государстве;

b) когда предполагаемый правонарушитель является гражданином данного государства;

c) когда исчезнувшее лицо является гражданином данного государства и если данное государство считает это целесообразным.

2. Каждое государство-участник принимает также необходимые меры для установления своей компетенции осуществлять юрисдикцию в отношении преступления насильственного исчезновения, когда предполагаемый правонарушитель находится на любой территории под его юрисдикцией, если только оно не выдает или не передает его какому-либо другому государству в соответствии со своими международными обязательствами или не передает его международному уголовному суду, юрисдикцию которого оно признает.

3. Настоящая Конвенция не исключает никакую дополнительную уголовную юрисдикцию, осуществляемую в соответствии с внутренним правом.

Статья 10

1. Каждое государство-участник, на территории которого находится лицо, подозреваемое в совершении преступления насильственного исчезновения, обеспечивает заключение данного лица под стражу или принимает все другие правовые меры, необходимые для обеспечения его присутствия, если после рассмотрения имеющейся в его распоряжении информации оно сочтет, что этого требуют обстоятельства. Такое содержание под стражей и такие другие правовые меры осуществляются в соответствии с законодательством этого государства-участника и только в течение срока, необходимого для обеспечения его присутствия в связи с уголовно-процессуальными действиями, процедурами передачи или выдачи.

2. Государство-участник, принявшее меры, предусмотренные в пункте 1 настоящей статьи, незамедлительно проводит предварительное следствие или расследование для установления фактов. Оно информирует государства-участники, о которых говорится в пункте 1 статьи 9, о мерах, которые оно приняло в осуществление пункта 1 настоящей статьи, в частности о заключении под стражу и об обстоятельствах, на основании которых оно произведено, а также о выводах, сделанных в ходе проведенного им предварительного следствия или расследования, уведомляя их о том, намерено ли оно осуществлять свою юрисдикцию.

3. Любое лицо, заключенное под стражу в осуществление пункта 1 настоящей статьи, может незамедлительно связаться с ближайшим полномочным представителем государства, гражданином которого оно является, или, если речь идет об апатриде, с представителем государства его обычного проживания.

Статья 11

1. Если предполагаемый исполнитель преступления насильственного исчезновения обнаруживается на территории, находящейся под юрисдикцией государства-участника, и если это государство не выдает указанное лицо или не передает его другому государству в соответствии со своими международными обязательствами или международному уголовному суду, чью компетенцию оно признает, то оно направляет данное дело своим компетентным органам для уголовного преследования.

2. Эти органы принимают решение таким же образом, как и в случае любого тяжкого общеуголовного преступления, в соответствии с законодательством этого государства-участника. В случаях, предусмотренных пунктом 2 статьи 9, правила доказывания, применяющиеся в контексте уголовного преследования и осуждения, никоим образом не являются менее строгими, чем правила доказывания, применяющиеся в случаях, предусмотренных пунктом 1 указанной статьи.

3. Любое лицо, преследуемое в судебном порядке за совершение преступления насильственного исчезновения, пользуется гарантией справедливого обращения на всех стадиях судебного разбирательства. Любое лицо, привлеченное к суду за совершение преступления насильственного исчезновения, имеет право на справедливое разбирательство дела компетентным, независимым и беспристрастным судом или трибуналом, созданным на основании закона.

Статья 12

1. Каждое государство-участник гарантирует любому лицу, утверждающему, что то или иное лицо стало жертвой насильственного исчезновения, право предоставить соответствующие факты в компетентные органы, которые оперативно и беспристрастно рассматривают это утверждение и, в случае необходимости, безотлагательно проводят тщательное и беспристрастное расследование. В случае необходимости принимаются соответствующие меры для обеспечения защиты заявителя, свидетелей, родственников исчезнувшего лица и их защитника, а также лиц, участвующих в расследовании, от любых форм неправомерного обращения или какого бы то ни было запугивания, обусловленных фактом подачи жалобы или дачи тех или иных показаний.

2. Во всех случаях, когда существуют разумные основания полагать, что имело место насильственное исчезновение какого-либо лица, органы, о которых говорится в пункте 1 настоящей статьи, проводят расследование даже при отсутствии официальной жалобы.

3. Каждое государство-участник обеспечивает, чтобы органы, о которых говорится в пункте 1 настоящей статьи:

a) обладали необходимыми полномочиями и ресурсами для эффективного проведения расследования, включая доступ к документации и другой информации, имеющим отношение к их расследованию;

b) имели доступ, при необходимости с предварительной санкции суда, предоставляемой им как можно более оперативным образом, к любому месту содержания под стражей и любому другому месту, если существуют разумные основания полагать, что в нем находится исчезнувшее лицо.

4. Каждое государство-участник принимает необходимые меры для предупреждения и наказания действий, мешающих проведению расследования. В частности, оно обеспечивает, чтобы лица, подозреваемые в совершении преступления насильственного исчезновения, не были в состоянии влиять на ход расследования посредством давления, запугивания или преследования в отношении заявителя, свидетелей, родственников исчезнувшего лица и их защитника, а также лиц, которые участвуют в расследовании.

Статья 13

1. Для целей выдачи между государствами-участниками преступление насильственного исчезновения не рассматривается в качестве политического преступления, правонарушения, связанного с политическим преступлением, или правонарушения, совершенного по политическим мотивам. Вследствие этого просьба о выдаче, связанная с этим преступлением, не может быть отклонена только на данном основании.

2. Преступление насильственного исчезновения считается подлежащим включению в число преступлений, влекущих выдачу, в любой договор о выдаче, заключенный между государствами-участниками до вступления в силу настоящей Конвенции.

3. Государства-участники обязуются включать преступление насильственного исчезновения в число преступлений, влекущих выдачу, в любой договор о выдаче, заключаемый между ними впоследствии.

4. Если государство-участник, которое обусловливает выдачу наличием договора, получает просьбу о выдаче от другого государства-участника, с которым оно не имеет договора о выдаче, оно может рассматривать настоящую Конвенцию в отношении преступления насильственного исчезновения в качестве необходимого правового основания для выдачи.

5. Государства-участники, не обусловливающие выдачу наличием договора, рассматривают в отношениях между собой преступление насильственного исчезновения в качестве преступления, влекущего выдачу.

6. Выдача во всех случаях осуществляется в соответствии с условиями, предусмотренными законодательством государства-участника, к которому обращена просьба о выдаче, или применимыми договорами о выдаче, в том числе, в частности, в соответствии с условиями, касающимися минимального наказания, требуемого для целей выдачи, или мотивами, по которым государство-участник, к которому обращена просьба о выдаче, может отказать в ее осуществлении или оговорить ее определенными условиями.

7. Никакое положение настоящей Конвенции не должно толковаться как обязывающее государство-участник, к которому обращена просьба о выдаче, осуществлять выдачу, если оно имеет серьезные основания полагать, что соответствующая просьба была представлена в целях преследования или наказания того или иного лица по причине его пола, расы, вероисповедания, национальной принадлежности, этнического происхождения, политических взглядов или принадлежности к определенной социальной группе или что удовлетворение указанной просьбы может нанести вред данному лицу по какой-либо из этих причин.

Статья 14

1. Государства-участники оказывают самую полную взаимную правовую помощь по уголовным делам, возбужденным по преступлению насильственного исчезновения, включая предоставление всех имеющихся в их распоряжении доказательств, необходимых для разбирательства.

2. Эта взаимная правовая помощь оказывается в соответствии с условиями, предусмотренными внутренним правом запрашиваемого государства-участника или применимыми договорами об оказании взаимной правовой помощи, включая, в частности, условия, касающиеся причин, по которым запрашиваемое государство-участник может отказать в предоставлении взаимной правовой помощи или оговорить ее какими-либо условиями.

Статья 15

Государства-участники сотрудничают друг с другом и оказывают друг другу самое полное содействие в оказании помощи жертвам насильственных исчезновений, в розыске, определении местонахождения и освобождении исчезнувших лиц, а в случае смерти - в эксгумации, установлении личности исчезнувших и возвращении их останков.

Статья 16

1. Ни одно государство-участник не должно высылать, возвращать, передавать или выдавать какое-либо лицо другому государству, если существуют веские основания полагать, что ему может угрожать там опасность стать жертвой насильственного исчезновения.

2. Для определения наличия таких оснований компетентные власти принимают во внимание все относящиеся к делу обстоятельства, включая, в соответствующих случаях, существование в данном государстве постоянной практики грубых, вопиющих и массовых нарушений прав человека или грубых нарушений международного гуманитарного права.

Статья 17

1. Никто не должен содержаться под стражей тайно.

2. Без ущерба для других международных обязательств государства-участника, касающихся лишения свободы, каждое государство-участник в своем законодательстве:

a) определяет условия, при которых могут отдаваться приказы о лишении свободы;

b) назначает органы, уполномоченные отдавать приказы о лишении свободы;

c) гарантирует, чтобы любое лицо, лишенное свободы, содержалось исключительно в официально признанных и контролируемых местах содержания под стражей;

d) гарантирует, чтобы любому лицу, лишенному свободы, разрешались контакты с его семьей, адвокатом или любым другим лицом по его выбору и свидания с ними исключительно с учетом условий, установленных законом, а если речь идет об иностранце - контакты с консульскими органами в соответствии с применимыми нормами международного права;

e) гарантирует доступ к местам содержания под стражей любых компетентных органов и учреждений, уполномоченных законом, при необходимости, при наличии предварительного разрешения судебного органа;

f) гарантирует каждому лицу, лишенному свободы, и - в случае наличия подозрения о насильственном исчезновении - любому лицу, имеющему законный интерес, например родственникам лишенного свободы лица, их представителям или их адвокату, если лишенное свободы лицо не имеет возможности сделать это самостоятельно, при любых обстоятельствах, право на обращение в суд, с тем чтобы этот суд мог безотлагательно вынести постановление относительно законности лишения свободы и распорядиться об освобождении, если лишение свободы незаконно.

3. Каждое государство-участник обеспечивает составление и регулярное обновление одного или нескольких официальных регистров и/или официальных досье лиц, лишенных свободы, которые по соответствующим запросам оперативно предоставляются в распоряжение любого судебного органа или любого другого компетентного органа или учреждения, уполномоченного законодательством соответствующего государства-участника или другим соответствующим международно-правовым договором, участником которого является соответствующее государство. В этих регистрах или досье должны указываться по крайней мере:

a) личные данные лица, лишенного свободы;

b) дата, время и место лишения лица свободы и орган, произведший задержание этого лица;

c) орган, принявший решение о лишении свободы, и причины лишения свободы;

d) орган, обеспечивающий контроль за содержанием под стражей;

e) место содержания под стражей, дата и время поступления лица в место содержания под стражей и орган, отвечающий за место содержания под стражей;

f) сведения, касающиеся состояния здоровья лица, лишенного свободы;

g) в случае смерти во время содержания под стражей - обстоятельства и причины смерти и место назначения останков скончавшегося лица;

h) дата и время освобождения или перевода в другое место содержания под стражей, место назначения и орган, отвечающий за такой перевод.

Статья 18

1. С учетом статей 19 и 20, каждое государство-участник гарантирует любому лицу, которое имеет законный интерес к этой информации, например родственникам лишенного свободы лица, их представителям или их адвокату, доступ по крайней мере к следующим сведениям:

a) орган, который вынес решение о лишении свободы;

b) дата, время и место лишения свободы и поступления в место содержания под стражей;

c) орган, осуществляющий контроль за содержанием под стражей;

d) местонахождение лица, лишенного свободы, в том числе, в случае перевода в другое место содержания под стражей, место назначения и орган, отвечающий за перевод;

e) дата, время и место освобождения;

f) сведения, касающиеся состояния здоровья лица, лишенного свободы;

g) в случае смерти во время содержания под стражей - обстоятельства и причины смерти и место назначения останков скончавшегося лица.

2. В случае необходимости принимаются соответствующие меры для обеспечения защиты лиц, о которых говорится в пункте 1 настоящей статьи, а также лиц, участвующих в расследовании, от любого грубого обращения, любой формы запугивания и любого наказания, обусловленных поиском информации, касающейся лица, лишенного свободы.

Статья 19

1. Личные сведения, включая медицинские или генетические данные, которые собираются и/или препровождаются в рамках розыска исчезнувшего лица, не могут использоваться или предоставляться в иных целях, кроме как в целях розыска исчезнувшего лица. Это положение применяется без ущерба для использования таких сведений в уголовно-процессуальных действиях, касающихся преступления насильственного исчезновения, или при осуществлении права на получение возмещения.

2. Сбор, обработка, использование и хранение личных сведений, включая медицинские или генетические данные, не должны приводить к ущемлению или иметь своим последствием ущемление прав человека, основных свобод и человеческого достоинства личности.

Статья 20

1. Только в тех случаях, когда лицо находится под защитой закона и когда лишение свободы контролируется судебным органом, право на получение сведений, предусмотренных в статье 18, может в виде исключения ограничиваться, исключительно в тех случаях, когда этого требует ситуация и когда это предусмотрено законом, и если передача этих сведений наносит ущерб частной жизни или безопасности соответствующего лица или мешает надлежащему проведению уголовного расследования, или же в силу других аналогичных причин, предусмотренных законом, и в соответствии с применимыми нормами международного права и целями настоящей Конвенции. Ни при каких обстоятельствах эти ограничения в отношении права на получение сведений, предусмотренных в статье 18, не могут допускаться, если они представляют собой поведение, определенное в статье 2, или нарушение пункта 1 статьи 17.

2. Без ущерба для рассмотрения законности лишения свободы какого-либо лица государство-участник гарантирует лицам, указанным в пункте 1 статьи 18, право на оперативное и эффективное средство судебной защиты для получения в короткий срок информации, упомянутой в пункте 1 статьи 18. Это право на правовую защиту не может приостанавливаться или ограничиваться ни при каких обстоятельствах.

Статья 21

Каждое государство-участник принимает необходимые меры к тому, чтобы освобождение любого лица, лишенного свободы, осуществлялось в условиях, позволяющих удостовериться в том, что оно было действительно освобождено. Каждое государство-участник принимает также необходимые меры для обеспечения физической неприкосновенности и способности в полной мере осуществлять свои права любому лицу в момент его освобождения, без ущерба для обязательств, которые оно может нести в соответствии с национальным законодательством.

Статья 22

Без ущерба для статьи 6 каждое государство-участник принимает необходимые меры для предупреждения и наказания следующих деяний:

a) задержка в использовании или воспрепятствование использованию средств правовой защиты, предусмотренных в подпункте "f" пункта 2 статьи 17 и пункте 2 статьи 20;

b) неисполнение обязательства по регистрации всех лиц, лишенных свободы, а также регистрации любой информации, о неточности которой было известно или должно было быть известно должностному лицу, отвечающему за ведение официального регистра;

c) отказ предоставить информацию о лишении какого-либо лица свободы или предоставление неточных сведений, в то время как для получения таких сведений существуют все законные основания.

Статья 23

1. Каждое государство-участник обеспечивает, чтобы профессиональная подготовка военных или гражданских должностных лиц, отвечающих за применение законов, медицинского персонала, сотрудников государственных органов и других лиц, которые могут иметь отношение к содержанию под стражей или обращению с любым лицом, лишенным свободы, включала в себя надлежащее изучение соответствующих положений настоящей Конвенции, с тем чтобы:

a) предупредить причастность указанных должностных лиц к актам насильственных исчезновений;

b) подчеркнуть важность предупреждения и расследований случаев насильственных исчезновений;

c) обеспечить признание срочной необходимости разрешения дел, связанных со случаями насильственного исчезновения.

2. Каждое государство-участник обеспечивает, чтобы приказы или распоряжения, предписывающие, санкционирующие или поощряющие насильственное исчезновение, были запрещены. Каждое государство обеспечивает, чтобы лицо, отказывающееся выполнить подобный приказ, не подвергалось наказанию.

3. Каждое государство-участник принимает необходимые меры к тому, чтобы лица, упомянутые в пункте 1 настоящей статьи, имеющие основания полагать, что имело место или вскоре произойдет насильственное исчезновение, сообщали об этом своему начальству и, в случае необходимости, компетентным властям или органам, наделенным полномочиями по надзору и защите.

Статья 24

1. Для целей настоящей Конвенции жертвой считается любое исчезнувшее лицо и любое физическое лицо, которому причинен непосредственный вред в результате насильственного исчезновения.

2. Каждая жертва имеет право знать правду об обстоятельствах насильственного исчезновения, о ходе и результатах расследования и о судьбе исчезнувшего лица. Каждое государство-участник принимает надлежащие меры с этой целью.

3. Каждое государство-участник принимает все надлежащие меры для розыска, установления местонахождения и освобождения исчезнувших лиц, а в случае смерти - установления местонахождения, обеспечения уважения и возвращения их останков.

4. Каждое государство-участник обеспечивает в своей правовой системе для жертвы насильственного исчезновения право на получение быстрого, справедливого и адекватного возмещения нанесенного ей ущерба и компенсации.

5. Право на возмещение ущерба, предусмотренное в пункте 4 настоящей статьи, охватывает возмещение материального и морального вреда, а также, в соответствующих случаях, такие другие формы возмещения, как:

a) реституция;

b) реабилитация;

c) сатисфакция, включая восстановление чести и доброго имени;

d) гарантии неповторения.

6. Без ущерба для обязательства проводить расследование до полного прояснения судьбы исчезнувшего лица, каждое государство-участник принимает надлежащие меры, касающиеся правового положения исчезнувших лиц, судьба которых неизвестна, и их родственников, в частности, в таких областях, как социальная защита, финансовые вопросы, семейное право и права собственности.

7. Каждое государство-участник обеспечивает право создавать организации и ассоциации, которые занимаются содействием в установлении обстоятельств насильственных исчезновений и судьбы исчезнувших лиц и в оказании помощи жертвам насильственных исчезновений, и свободно участвовать в работе таких организаций и ассоциаций.

Статья 25

1. Каждое государство-участник принимает необходимые меры для предупреждения и пресечения в уголовном порядке:

a) неправомерного изъятия детей, подвергшихся насильственному исчезновению, детей, чьи отец, мать или юридический представитель подверглись насильственному исчезновению, или детей, родившихся во время нахождения в неволе их матери, подвергшейся насильственному исчезновению;

b) фальсификации, сокрытия или уничтожения документов, удостоверяющих подлинную личность детей, о которых говорится в подпункте "a" выше.

2. Каждое государство-участник принимает необходимые меры для розыска и установления личности детей, о которых говорится в подпункте "a" пункта 1 настоящей статьи, и для их возвращения в семьи их происхождения в соответствии с правовыми процедурами и применимыми международными соглашениями.

3. Государства-участники оказывают друг другу помощь в поиске и установлении личности детей, о которых говорится в подпункте "a" пункта 1 настоящей статьи, а также определении их местонахождения.

4. С учетом необходимости наилучшего обеспечения интересов детей, о которых идет речь в подпункте "a" пункта 1 настоящей статьи, и их права на сохранение и восстановление их личности, включая их гражданство, фамилии и их семейные связи, признаваемые законом, в тех государствах-участниках, которые признают систему усыновления или иную форму передачи детей под опеку, должны существовать правовые процедуры, позволяющие пересматривать процедуру усыновления или передачи детей под опеку, и, при необходимости, признавать недействительным любой акт усыновления или передачи под опеку, имевший место в результате насильственного исчезновения.

5. При любых обстоятельствах, и особенно в вопросах, имеющих отношение к настоящей статье, первоочередное внимание уделяется необходимости наилучшего обеспечения интересов ребенка, и ребенок, способный действовать осознано, имеет право свободно высказывать свое мнение, которое должным образом принимается во внимание с учетом его возраста и степени зрелости.

Статья 26

1. Для осуществления положений настоящей Конвенции учреждается Комитет по насильственным исчезновениям ("Комитет") в составе десяти экспертов, обладающих высокими моральными качествами и признанной компетентностью в области прав человека, выступающих в личном качестве и действующих на основе принципа полной беспристрастности. Члены Комитета избираются государствами-участниками в соответствии с принципом справедливого географического распределения, при этом учитывается интерес, который представляет участие в работе Комитета лиц, имеющих соответствующий юридический опыт, а также сбалансированная представленность среди членов Комитета мужчин и женщин.

2. Выборы проводятся путем тайного голосования на основе списка кандидатов, рекомендованных государствами-участниками из числа их граждан, в ходе совещаний государств-участников, созываемых с этой целью раз в два года Генеральным секретарем Организации Объединенных Наций. На этих совещаниях, на которых кворум образуют две трети государств-участников, избираются членами Комитета те кандидаты, которые получают наибольшее число голосов и абсолютное большинство голосов представителей присутствующих и участвующих в голосовании государств-участников.

3. Первые выборы состоятся не позднее чем через шесть месяцев после даты вступления в силу настоящей Конвенции. За четыре месяца до даты каждых выборов Генеральный секретарь Организации Объединенных Наций направляет письмо государствам-участникам с предложением представить соответствующие кандидатуры в течение трехмесячного срока. Генеральный секретарь составляет список перечисленных в алфавитном порядке рекомендованных кандидатов с указанием для каждого кандидата соответствующего государства-участника. Он препровождает этот список всем государствам-участникам.

4. Члены Комитета избираются сроком на четыре года. Они могут быть переизбраны один раз. Вместе с тем мандат пяти членов, избранных в ходе первых выборов, истекает после двух лет; сразу же после проведения первых выборов фамилии этих пяти членов определяются посредством жребия председателем совещания, о котором говорится в пункте 2 настоящей статьи.

5. В случае смерти, ухода в отставку или неспособности одного из членов Комитета по любой иной причине далее осуществлять в Комитете свои функции, назначившее его государство-участник назначает, соблюдая критерии, предусмотренные в пункте 1 настоящей статьи, другого кандидата из числа своих граждан для занятия освободившегося поста в Комитете на оставшийся срок соответствующего мандата при условии одобрения такого назначения большинством государств-участников. Это одобрение считается окончательным, если половина или большее число государств-участников не выскажут отрицательного мнения в период продолжительностью в шесть недель с момента получения ими информации от Генерального секретаря Организации Объединенных Наций о предложенном назначении.

6. Комитет определяет свои правила процедуры.

7. Генеральный секретарь Организации Объединенных Наций предоставляет в распоряжение Комитета персонал и ресурсы, которые ему необходимы для эффективного осуществления своих функций. Генеральный секретарь созывает членов Комитета на первое заседание.

8. Члены Комитета имеют право пользоваться возможностями, привилегиями и иммунитетами, которые предоставляются экспертам в командировках по делам Организации Объединенных Наций и закреплены в соответствующих разделах Конвенции о привилегиях и иммунитетах Объединенных Наций (995_150) .

9. Каждое государство-участник обязуется сотрудничать с Комитетом и оказывать содействие его членам в осуществлении их мандата в рамках тех функций Комитета, которые были им признаны.

Статья 27

Не раньше чем через четыре года и не позднее чем через шесть лет с момента вступления в силу настоящей Конвенции проводится Конференция государств-участников для оценки функционирования Комитета и принятия решения согласно положениям, закрепленным в пункте 2 статьи 44, о том, следует ли поручить задачу по наблюдению за осуществлением настоящей Конвенции какой-либо другой инстанции - не исключая никаких возможностей - с полномочиями, определенными в статьях 28-36.

Статья 28

1. В рамках полномочий, определенных настоящей Конвенцией, Комитет сотрудничает со всеми органами, бюро, специализированными учреждениями и соответствующими фондами Организации Объединенных Наций, договорными комитетами, учрежденными на основании международных договоров, специальными процедурами Организации Объединенных Наций, соответствующими региональными межправительственными организациями или учреждениями, а также со всеми соответствующими национальными учреждениями, агентствами и бюро, занимающимися вопросами защиты всех лиц от насильственных исчезновений.

2. В контексте выполнения своих функций Комитет консультируется с другими договорными комитетами, учрежденными на основании соответствующих договоров о правах человека, в частности с Комитетом по правам человека, учрежденным на основании Международного пакта о гражданских и политических правах (995_043) , с целью обеспечения согласованности их соответствующих замечаний и рекомендаций.

Статья 29

1. Каждое государство-участник представляет Комитету через Генерального секретаря Организации Объединенных Наций в течение двух лет с момента вступления в силу настоящей Конвенции для данного государства-участника доклад о мерах, принятых им во исполнение своих обязательств по настоящей Конвенции.

2. Генеральный секретарь Организации Объединенных Наций предоставляет этот доклад в распоряжение всех государств-участников.

3. Каждый доклад рассматривается Комитетом, который может представлять комментарии, замечания или рекомендации, считающиеся им необходимыми. Заинтересованное государство-участник получает сообщение о комментариях, замечаниях или рекомендациях, на которые оно может ответить по своей собственной инициативе или по просьбе Комитета.

4. Комитет может также запросить у государств-участников дополнительную информацию, касающуюся осуществления настоящей Конвенции.

Статья 30

1. Родственники исчезнувшего лица, их законные представители, их адвокаты или любое уполномоченное ими лицо, а также любое другое лицо, имеющее законный интерес, могут в срочном порядке обратиться в Комитет с просьбой о розыске и установлении местонахождения исчезнувшего лица.

2. Если Комитет сочтет, что просьба о принятии срочных мер, представленная в соответствии с пунктом 1 настоящей статьи:

a) не является явно необоснованной;

b) не представляет собой злоупотребления правом представлять такие просьбы;

c) была до этого должным образом представлена компетентным органам соответствующего государства-участника, таким, как органы, уполномоченные проводить расследования, если такая возможность существовала;

d) не является несовместимой с положениями настоящей Конвенции; и

e) не рассматривается в рамках другой аналогичной процедуры международного расследования или урегулирования,

он обращается к соответствующему государству-участнику с просьбой представить ему в установленный им срок информацию о положении разыскиваемого лица.

3. С учетом информации, представленной соответствующим государством-участником в соответствии с пунктом 2 настоящей статьи, Комитет может направить рекомендации этому государству-участнику, включая просьбу о принятии всех необходимых мер, включая временные меры защиты, для обнаружения и защиты разыскиваемого лица в соответствии с настоящей Конвенцией и информировать Комитет в установленный им срок и с учетом неотложного характера ситуации о принятых им мерах. Комитет информирует лицо, представившее просьбу о принятии срочных мер, о своих рекомендациях и сведениях, препровожденных ему государством-участником, если таковые имеются.

4. Комитет продолжает прилагать усилия по работе с соответствующим государством-участником до тех пор, пока не будет выяснена судьба разыскиваемого лица. Он информирует об этом подателя просьбы.

Статья 31

1. Любое государство-участник в момент ратификации настоящей Конвенции или впоследствии может заявить, что оно признает компетенцию Комитета получать и рассматривать сообщения от находящихся под его юрисдикцией лиц или от имени таких лиц, которые утверждают, что они являются жертвами нарушения этим государством-участником положений настоящей Конвенции. Комитет не рассматривает никаких сообщений, затрагивающих государства-участники, которые не сделали такого заявления.

2. Комитет признает неприемлемым любое сообщение, которое:

a) является анонимным;

b) представляет собой злоупотребление правом представлять такие сообщения или несовместимо с положениями настоящей Конвенции;

c) рассматривается в рамках другой аналогичной процедуры международного расследования или урегулирования; или если

d) не были исчерпаны все имеющиеся эффективные внутренние средства правовой защиты. Это правило не действует, когда применение таких средств неоправданно затягивается.

3. Если Комитет сочтет, что сообщение отвечает требованиям, предусмотренным в пункте 2 настоящей статьи, он препровождает сообщение соответствующему государству-участнику, предлагая ему представить в установленный им срок свои замечания или комментарии.

4. После получения сообщения и до принятия решения по существу Комитет может в любой момент обратиться к соответствующему государству-участнику с безотлагательной просьбой о принятии необходимых временных защитных мер с целью не допустить причинения непоправимого ущерба жертвам предполагаемого нарушения. Использование Комитетом этой возможности не предрешает решения вопроса о приемлемости или рассмотрения сообщения по существу.

5. Комитет рассматривает сообщения, о которых говорится в настоящей статье, в ходе закрытых заседаний. Он информирует автора сообщения об ответах, представленных соответствующим государством-участником. После того, как Комитет принимает решение о завершении процедуры, он препровождает свои выводы государству-участнику и автору сообщения.

Статья 32

Любое государство-участник настоящей Конвенции может в любой момент заявить, что оно признает компетенцию Комитета получать и рассматривать сообщения, в которых одно государство-участник утверждает, что другое государство-участник не выполняет своих обязательств в соответствии с настоящей Конвенцией. Комитет не принимает никаких сообщений, касающихся государств-участников, которые не сделали такого заявления, равно как и сообщений, представленных государствами-участниками, не сделавшими такого заявления.

Статья 33

1. Если Комитет получает внушающую доверие информацию о том, что то или иное государство-участник совершает действия, наносящие серьезный ущерб положениям настоящей Конвенции, он может, после проведения консультаций с соответствующим государством-участником, обратиться с просьбой к одному или нескольким из своих членов посетить это государство и безотлагательно представить ему соответствующую информацию.

2. Комитет в письменной форме информирует соответствующее государство-участник о своем намерении посетить его территорию, указывая состав делегации и цель посещения. Государство-участник в течение разумного срока дает свой ответ.

3. На основании мотивированной просьбы государства-участника Комитет может принять решение о переносе или отмене своего посещения.

4. Если государство-участник предоставляет свое согласие на посещение, Комитет и соответствующее государство-участник осуществляют сотрудничество для определения условий посещения, и государство-участник обеспечивает Комитету все необходимые возможности для проведения данного посещения.

5. По итогам посещения Комитет направляет соответствующему государству-участнику свои замечания и рекомендации.

Статья 34

Если Комитет получает сведения, которые, по его мнению, содержат достаточно обоснованные свидетельства того, что на территории, находящейся под юрисдикцией какого-либо государства-участника, широко или систематически практикуются насильственные исчезновения, он может, предварительно запросив у соответствующего государства-участника всю соответствующую информацию о положении в этой области, в срочном порядке довести этот вопрос до сведения Генеральной Ассамблеи Организации Объединенных Наций через посредство Генерального секретаря Организации Объединенных Наций.

Статья 35

1. Компетенция Комитета распространяется только на случаи насильственного исчезновения, имевшие место после вступления в силу настоящей Конвенции.

2. Если какое-либо государство становится участником настоящей Конвенции после ее вступления в силу, то его обязательства перед Комитетом относятся только к случаям насильственного исчезновения, имевшим место после вступления для него в силу настоящей Конвенции.

Статья 36

1. Комитет представляет государствам-участникам и Генеральной Ассамблее Организации Объединенных Наций ежегодный доклад о своей работе в осуществление настоящей Конвенции.

2. Публикации в ежегодном докладе замечания, касающегося какого-либо государства-участника, должно предшествовать уведомление данного государства-участника, которое располагает разумным сроком для ответа и может обратиться с просьбой об опубликовании в этом докладе его собственных комментариев или замечаний.

Статья 37

Никакое положение настоящей Конвенции не ограничивает более благоприятных положений о защите всех лиц от насильственных исчезновений, которые могут содержаться:

a) в законодательстве государства-участника; или

b) в международном праве, действующем для этого государства.

Статья 38

1. Настоящая Конвенция открыта для подписания всеми государствами-членами Организации Объединенных Наций.

2. Настоящая Конвенция подлежит ратификации всеми государствами-членами Организации Объединенных Наций. Ратификационные грамоты сдаются на хранение Генеральному секретарю Организации Объединенных Наций.

3. Настоящая Конвенция открыта для присоединения всех государств-членов Организации Объединенных Наций. Присоединение осуществляется путем сдачи на хранение документа о присоединении Генеральному секретарю Организации Объединенных Наций.

Статья 39

1. Настоящая Конвенция вступает в силу на тридцатый день после сдачи на хранение Генеральному секретарю Организации Объединенных Наций двадцатой ратификационной грамоты или документа о присоединении.

2. Для любого государства, которое ратифицирует настоящую Конвенцию или присоединится к ней после сдачи на хранение двадцатой ратификационной грамоты или документа о присоединении, настоящая Конвенция вступает в силу на тридцатый день после сдачи на хранение этим государством его ратификационной грамоты или документа о присоединении.

Статья 40

Генеральный секретарь Организации Объединенных Наций информирует все государства-члены Организации Объединенных Наций и все государства, подписавшие настоящую Конвенцию или присоединившиеся к ней:

a) о подписании, ратификации и присоединении в соответствии со статьей 38;

b) о дате вступления настоящей Конвенции в силу в соответствии со статьей 39.

Статья 41

Положения настоящей Конвенции распространяются на все части федеративных государств без какого бы то ни было ограничения или исключения.

Статья 42

1. Любой спор между двумя или более государствами-участниками, касающийся толкования или применения настоящей Конвенции, который не удалось разрешить путем переговоров или с помощью процедур, непосредственно предусмотренных настоящей Конвенцией, передается по просьбе одного из этих государств на арбитраж. Если в течение шести месяцев после даты подачи ходатайства об арбитраже сторонам не удается достичь согласия относительно организации арбитража, любая из них может передать данный спор на рассмотрение Международного Суда путем направления ходатайства в соответствии с его Статутом (995_010) .

2. Любое государство-участник может при подписании, ратификации или присоединении к настоящей Конвенции сделать заявление о том, что оно не считает себя связанным положениями пункта 1 настоящей статьи. Другие государства-участники не будут связаны указанными положениями в отношении государства-участника, сделавшего такое заявление.

3. Любое государство-участник, которое сделало заявление в соответствии с положениями пункта 2 настоящей статьи, может в любой момент отозвать это заявление посредством уведомления, направленного Генеральному секретарю Организации Объединенных Наций.

Статья 43

Настоящая Конвенция применяется без ущерба для положений международного гуманитарного права, включая обязательства Высоких Договаривающихся Сторон четырех Женевских конвенций (995_151, 995_152, 995_153, 995_154) от 12 августа 1949 года и двух Дополнительных протоколов к ним 1977 года (995_199, 995_200) , а также возможности каждого государства разрешить Международному комитету Красного Креста посещать места содержания под стражей в ситуациях, не охватываемых международным гуманитарным правом.

Статья 44

1. Любое государство-участник настоящей Конвенции может предлагать поправки и представлять их Генеральному секретарю Организации Объединенных Наций. Генеральный секретарь препровождает предлагаемую поправку государствам-участникам настоящей Конвенции с просьбой сообщить ему, высказываются ли они за созыв конференции государств-участников с целью рассмотрения этого предложения и проведения по нему голосования. Если по истечении четырех месяцев после направления такого сообщения не менее одной трети государств-участников выскажется за созыв такой конференции, Генеральный секретарь организует эту конференцию под эгидой Организации Объединенных Наций.

2. Любая поправка, принятая большинством в две трети присутствующих на конференции и участвующих в голосовании государств-участников, представляется Генеральным секретарем Организации Объединенных Наций всем государствам-участникам для принятия.

3. Поправка, принятая в соответствии с положениями пункта 1 настоящей статьи, вступает в силу после ее принятия двумя третями государств-участников настоящей Конвенции в соответствии с процедурой, предусмотренной их соответствующими конституциями.

4. После вступления поправок в силу они становятся обязательными для государств-участников, которые их приняли, а для других государств-участников остаются обязательными положения настоящей Конвенции и все поправки, принятые ими ранее.

Статья 45

1. Настоящая Конвенция, английский, арабский, испанский, китайский, русский и французский тексты которой являются равно аутентичными, сдается на хранение Генеральному секретарю Организации Объединенных Наций.