Вищий адміністративний суд України у складі: суддя-доповідач Кочан В.М., судді Малинін В.В., Пасічник С.С.,

секретар судового засідання Борілло Ю.В., за участю позивача ОСОБА_2, представників відповідача Качанка О.М., Ніщимного О.О.,

розглянувши у відкритому судовому засіданні касаційну скаргу ОСОБА_2 на постанову Чернігівського окружного адміністративного суду від 10.04.2013 р. та ухвалу Київського апеляційного адміністративного суду від 16.10.2013 р. у справі за позовом ОСОБА_2 до Державної податкової служби у Чернігівській області про визнання неправомірним і скасування наказу про звільнення, поновлення на посаді та стягнення грошового і речового забезпечення за час вимушеного прогулу,

У квітні 2009 року ОСОБА_2 звернувся до суду з позовом до Державної податкової служби у Чернігівській області з вимогами про визнання неправомірним і скасування наказу про звільнення, поновлення на посаді та стягнення грошового і речового забезпечення за час вимушеного прогулу. В обґрунтування позову посилався на те, що у нього не було наміру звільнятись, а рапорт про звільнення він написав під тиском та погрозами керівництва.

Постановою Чернігівського окружного адміністративного суду від 10.04.2013 р., залишеною без змін ухвалою Київського апеляційного адміністративного суду від 16.10.2013 р., в задоволенні позову відмовлено.

Постановою Вищого адміністративного суду України від 08.04.2014 р. скасовані вказані судові рішення та ухвалено нове рішення, яким позов задоволено частково. Визнано протиправним та скасовано наказ Державної податкової адміністрації у Чернігівській області (правонаступником якої є ДПС; далі - ДПА) від 31.12.2008 р. № 253-0 в частині звільнення ОСОБА_2 (з постановкою на військовий облік) за підпунктом "ж" пункту 64 Положення про проходження служби рядовим і начальницьким складом органів внутрішніх справ Української РСР, затвердженого постановою Кабінету Міністрів України від 29.07.1991 р. № 114 (114-91-п) (далі - Положення) (за власним бажанням), поновив його на займаній до звільнення посаді оперуповноваженого відділення боротьби з суб'єктами господарювання, що мають ознаки фіктивності відділу податкової міліції Чернігівської міжрайонної державної податкової інспекції з 31.12.2008 р., постановив стягнути з ДПС заробіток за час вимушеного прогулу з 31.12.2008 р. по 31.12.2009 р. за відрахуванням зборів і обов'язкових платежів та сум, виплачених при його звільненні. В решті позову відмовлено.

Постановою Верховного Суду України від 14.10.2014 р. скасовано зазначену постанову суду касаційної інстанції та справу направлено на новий розгляд до суду касаційної інстанції.

У касаційній скарзі ОСОБА_2, посилаючись на порушення норм матеріального і процесуального права, допущених судами, просить судові рішення скасувати і ухвалити нове рішення про задоволення позову.

З'ясувавши обставини справи в межах, передбачених ст. 220 Кодексу адміністративного судочинства України, колегія суддів приходить до висновку про залишення без задоволення касаційної скарги з урахуванням наступного.

Судами попередніх інстанцій встановлено, що ОСОБА_2 проходив службу в органах податкової міліції на посаді оперуповноваженого відділення боротьби з суб'єктами господарювання, що мають ознаки фіктивності відділу податкової міліції Чернігівської міжрайонної податкової інспекції. Наказом Голови Державної податкової адміністрації в Чернігівській області від 31.12.2008 р. № 253-о ОСОБА_2 звільнений в запас (з постановкою на військовий облік) за підпунктом "ж" пункту 64 Положення про проходження служби рядовим і начальницьким складом органів внутрішніх справ (114-91-п) (за власним бажанням) на підставі власного рапорту від 31.12.2008 р.

Вирішуючи спір, суди попередніх інстанцій виходили з того, що у рапорті про звільнення за власним бажанням позивач сам зазначив дату звільнення, яка була погоджена керівництвом ДПА, тому відповідач правомірно звільнив позивача 31.12.2008 р.

Колегія суддів погоджується з таким висновком судів попредніх інстанцій, виходячи з наступного.

Порядок проходження служби особами рядового і начальницького складу органів внутрішніх справ, їх права і обов'язки визначені Положенням.

Відповідно до пункту 10 Положення (114-91-п) особи рядового і начальницького складу органів внутрішніх справ користуються всіма соціально-економічними, політичними та особистими правами і свободами, виконують усі обов'язки громадян, передбачені Конституцією та іншими законодавчими актами, а їх права, обов'язки і відповідальність, що випливають з умов служби, визначаються законодавством, Присягою, статутами органів внутрішніх справ і цим Положенням.

Підпунктом "ж" пункту 64 Положення (114-91-п) передбачено, що особи середнього, старшого і вищого начальницького складу звільняються зі служби в запас (з постановкою на військовий облік) за власним бажанням - при наявності поважних причин, що перешкоджають виконанню службових обов'язків.

У пункті 68 Положення (114-91-п) зазначено, що особи рядового і начальницького складу, які виявили бажання звільнитися зі служби за особистим проханням, попереджають прямого начальника органу внутрішніх справ про прийняте ними рішення не пізніш як за три місяці до дня звільнення, про що подають рапорт за командою.

Як встановлено судами, 31.12.2008 р. позивач подав рапорт про звільнення його з органів податкової міліції за власним бажанням з 31.12.2008 р. Наказом голови ДПА від 31.12.2008 р. № 253-0 позивача звільнено в запас (з постановкою на військовий облік) за підпунктом "ж" пункту 64 Положення.

Таким чином, у рапорті про звільнення позивач зазначив дату звільнення - 31.12.2008 р. Ця дата погоджена з керівництвом ДПА, тим самим сторони домовилися про звільнення у більш короткий строк.

З урахуванням викладеного колегія суддів дійшла висновку, що за змістом пункту 68 Положення (114-91-п) звільнення особи середнього, старшого і вищого начальницького складу на підставі підпункту "ж" пункту 64 цього ж Положення зі служби до спливу тримісячного строку у разі зазначення особою у рапорті дати звільнення, що свідчить про домовленість сторін про звільнення у більш короткий строк, є обґрунтованим.

В зв'язку з відсутністю правових підстав для визнання неправомірним звільнення позивача та поновлення його на посаді, не підлягають задоволенню і позовні вимоги ОСОБА_2 про стягнення грошового забезпечення за час вимушеного прогулу.

Крім того, не підлягають задоволенню позовні вимоги про стягнення речового забезпечення, оскільки позивачем не надано доказів про порушення його прав щодо своєчасного забезпечення речовим майном під час проходження служби, а грошова компенсація за речове майно згідно з вимогами Положення про забезпечення речовим майном органів внутрішніх справ та військовослужбовців внутрішніх військ МВС України, затвердженого наказом Міністерства внутрішніх справ України від 05.12.2003 р. № 1489 (v1489320-03) , в редакції, яка діяла на час звільнення позивача, не передбачала такої компенсації.

Доводи касаційної скарги про те, що на позивача здійснювався тиск та він не мав наміру звільнятися повторюють доводи позовної заяви та апеляційної скарги, які спростовані встановленими судами обставинами у справі та яким надана належна правова оцінка.

Відповідно до ч. 1 ст. 224 Кодексу адміністративного судочинства України суд касаційної інстанції залишає касаційну скаргу без задоволення, а судові рішення - без змін, якщо визнає, що суди першої та апеляційної інстанцій не допустили порушень норм матеріального і процесуального права при ухваленні судових рішень чи вчиненні процесуальних дій.

Суди першої та апеляційної інстанцій повно і всебічно встановили обставини справи, дали їм належну юридичну оцінку, правильно застосували норми матеріального і процесуального права, тому відсутні підстави для скасування або зміни прийнятих ними рішень.

Керуючись статтями 220, 221, 223, 224, 230, 231 Кодексу адміністративного судочинства України, суд

Касаційну скаргу ОСОБА_2 залишити без задоволення, а постанову Чернігівського окружного адміністративного суду від 10.04.2013 р. та ухвалу Київського апеляційного адміністративного суду від 16.10.2013 р. залишити без змін.

Ухвала законної сили з моменту проголошення і може бути переглянута в порядку, передбаченому ст.ст. 237- 244 Кодексу адміністративного судочинства України.