Колегія суддів Вищого адміністративного суду України в складі:

Іваненко Я.Л., Мойсюка М.І., Тракало В.В.,

розглянувши в попередньому судовому засіданні справу за адміністративним позовом ОСОБА_4 до Хмельницького обласного військового комісаріату про визнання протиправним і скасування рішення та зобов'язання вчинити певні дії, за касаційною скаргою Хмельницького обласного військового комісаріату на постанову Хмельницького окружного адміністративного суду від 10 жовтня 2013 року та ухвалу Вінницького апеляційного адміністративного суду від 4 грудня 2013 року, -

У вересні 2013 року ОСОБА_4 звернувся з позовом до Хмельницького обласного військового комісаріату (далі - ОВК), у якому просив визнати неправомірним та скасувати рішення та зобов'язати відповідача визнати його учасником бойових дій з видачею відповідного посвідчення.

Постановою Хмельницького окружного адміністративного суду від 10 жовтня 2013 року, залишеною без змін ухвалою Вінницького апеляційного адміністративного суду від 4 грудня 2013 року позовні вимоги задоволено.

У касаційній скарзі ОВК, посилаючись на неправильне застосування судами норм матеріального і порушення норм процесуального права просить їх рішення скасувати та відмовити в позові.

Заслухавши доповідача, перевіривши доводи касаційної скарги, матеріали справи, в межах статті 220 Кодексу адміністративного судочинства України, колегія суддів дійшла висновку про відхилення скарги з таких підстав.

Як вбачається з матеріалів справи та встановлено судами попередніх інстанцій, ОСОБА_4 у період з 7 вересня 1967 року по 4 грудня 1969 року проходив військову службу у військовій частині п/п 47279 в м. Альтес Лагер, яка у період з серпня по листопад 1968 року дислокувалась на території Чехословаччини. Звернувшись до ОВК із відповідною заявою про встановлення статусу учасника бойових дій, останній відмовив у зв'язку з відсутністю в наданій архівній довідці відомостей про особисту участь позивача в складі вказаної військової частини у бойових діях або забезпечення бойової діяльності військ.

Задовольняючи позовні вимоги суди на підставі наявних у справі даних встановили і правильно виходили з того, що позивачем надано достатньо належних і допустимих доказів у підтвердження його участі в бойових діях на території Чехословаччини у вказаний період.

Також суди правильно виходили з вимог до пункту 2 частини першої статті 6 Закону України від 22 жовтня 1993 року № 3551-ХIІ "Про статус ветеранів війни, гарантії їх соціального захисту" (у редакції, чинній на час виникнення спірних відносин; далі - Закон № 3551-ХIІ (3551-12) ) та Постанови Кабінету Міністрів України від 8 лютого 1994 року № 63 "Про організаційні заходи щодо застосування Закону України "Про статус ветеранів війни, гарантії їх соціального захисту" (63-94-п) (далі - Постанова № 63).

Відповідно до пункту 2 частини першої статті 6 Закону № 3551-XII учасниками бойових дій на території інших країн визнаються, зокрема, військовослужбовці Радянської Армії, Військово-Морського Флоту, Комітету державної безпеки, особи рядового, начальницького складу і військовослужбовці Міністерства внутрішніх справ колишнього Союзу РСР (включаючи військових та технічних спеціалістів і радників), працівники відповідних категорій, які за рішенням Уряду колишнього Союзу РСР проходили службу, працювали чи перебували у відрядженні в державах, де в цей період велися бойові дії, і брали участь у бойових діях чи забезпеченні бойової діяльності військ. Перелік держав, зазначених у цьому пункті, періоди бойових дій у них та категорії працівників визначаються Кабінетом Міністрів України.

Постановою № 63 (63-94-п) затверджено Перелік держав, яким надавалася допомога за участю військовослужбовців Радянської Армії, Військово-Морського Флоту, Комітету державної безпеки та осіб рядового, начальницького складу і військовослужбовців Міністерства внутрішніх справ колишнього Союзу РСР, військовослужбовців Збройних Сил, Служби безпеки, Служби зовнішньої розвідки, інших військових формувань, осіб рядового та начальницького складу органів внутрішніх справ, і періодів бойових дій на їх території (у редакції, чинній на час виникнення спірних відносин; далі - Перелік).

Відповідно до Переліку, Чехословаччина віднесена до держав, на території яких в період з 20 серпня 1968 року по 1 січня 1969 року проходили бойові дії.

За приписами Закону № 3551-ХIІ (3551-12) обов'язковою умовою для надання статусу учасника бойових дій є встановлення факту участі особи у бойових діях чи забезпеченні бойової діяльності військ на території Чехословаччини у зазначений вище період.

При цьому, відповідно до пункту 6 Положення про комісії для розгляду питань, пов'язаних із встановленням статусу ветеранів війни та визначення осіб, на яких поширюється чинність Закону України "Про статусу ветеранів війни, гарантії їх соціального захисту" (3551-12) , при відсутності через незалежні від заявника причини необхідних документів, які підтверджують право громадянина на отримання ним статусу учасника бойових дій, дозволяється брати до уваги показання свідків, які в період, що потребує підтвердження, проходили військову службу разом із заявником.

Суди попередніх інстанцій у сукупності з наданими позивачем доказами, зокрема архівними довідками, що містяться в матеріалах справи та показами свідків ОСОБА_7 і ОСОБА_8, дійшли правильного висновку про підтвердження факту участі ОСОБА_4 у бойових діях в складі військової частини п/п 47270 на території Чехословаччини у вказаний період. Тому відмова ОВК у наданні такого статусу і видачі посвідчення є протиправною.

Згідно з частинами 1, 2 статті 71 Кодексу адміністративного судочинства України кожна сторона повинна довести ті обставини, на яких ґрунтуються її вимоги та заперечення, крім випадків, встановлених статтею 72 цього Кодексу. В адміністративних справах про протиправність рішень, дій чи бездіяльності суб'єкта владних повноважень обов'язок щодо доказування правомірності свого рішення, дії чи бездіяльності покладається на відповідача, якщо він заперечує проти адміністративного позову.

Таким чином, оскільки позивачем доведено факт участі у бойових діях на території Чехословаччини у зазначений період, на відміну від відповідача, яким всупереч частини 2 статті 71 Кодексу адміністративного судочинства України не представлено суду доказів у підтвердження заперечень на позов, такий задоволений судами попередніх інстанції обґрунтовано.

При цьому, посилання відповідача на те, що до виключної компетенції ОВК належить розгляд питання, що є предметом спору, є безпідставним, оскільки такі твердження суперечать вимогам статті 6 Кодексу адміністративного судочинства України та статті 55 Конституції України.

Враховуючи викладене рішення судів відповідають дійсним обставинам справи та нормам матеріального і процесуального права, доводи касаційної скарги висновків судів не спростовують, такі ґрунтуються на помилковому трактуванні правових норм, а тому підстав для скасування судових рішень колегія суддів не вбачає.

За правилами частини першої статті 224 Кодексу адміністративного судочинства України, суд касаційної інстанцій залишає касаційну скаргу без задоволення, а судові рішення - без змін, якщо визнає, що суди першої та апеляційної інстанцій не допустили порушень норм матеріального і процесуального права при ухваленні судових рішень чи вчиненні процесуальних дій.

Не може бути скасовано правильне і справедливе рішення суду з одних лише формальних міркувань.

Керуючись статтями 223, 224, 231 Кодексу адміністративного судочинства України колегія суддів,-

Касаційну скаргу Хмельницького обласного військового комісаріату відхилити, а постанову Хмельницького окружного адміністративного суду від 10 жовтня 2013 року та ухвалу Вінницького апеляційного адміністративного суду від 4 грудня 2013 року залишити без змін.

Ухвала оскарженню не підлягає.