826/2942/14 - 13.01.2015 Прийняття - Юридический Харьков плюс

Товариство з обмеженою відповідальністю "Астеліт" (далі по тексту - позивач, ТОВ "Астеліт") звернулось з позовом до Міжрегіонального головного управління Міндоходів - Центрального офісу з обслуговування великих платників Міністерства доходів і зборів України (далі по тексту - відповідач, МГУ Міндоходів Центрального офісу з ОВПП) третя особа Товариство з обмеженою відповідальністю "ОНС" (далі по тексту - третя особа, ТОВ "ОНС") про визнання протиправними та скасування податкових повідомлень - рішень.

Постановою Окружного адміністративного суду м. Києва від 30.04.2014 року адміністративний позов задоволено.

Ухвалою Київського апеляційного адміністративного суду від 17.09.2014 року апеляційну скаргу МГУ Міндоходів Центрального офісу з ОВПП залишено без задоволення, а рішення суду першої інстанції - без змін.

Відповідач, не погоджуючись з вищевказаними рішеннями судів першої та апеляційної інстанцій, оскаржив їх у касаційному порядку, просить скасувати з мотивів порушення норм матеріального та процесуального права та прийняти нове рішення про відмову у задоволенні позовних вимог повністю.

У запереченні на касаційну скаргу ТОВ "Астеліт", посилаючись на те, що суди першої та апеляційної інстанції не допустили порушень норм матеріального та процесуального права, просить касаційну скаргу МГУ Міндоходів Центрального офісу з ОВПП залишити без задоволення.

Заслухавши доповідь судді-доповідача, представників сторін, дослідивши доводи касаційної скарги, матеріали справи, перевіривши правильність застосування судами попередніх інстанцій норм матеріального та процесуального права, правової оцінки обставин у справі, суд касаційної інстанції дійшов висновку щодо наступного.

Відповідно до ч. 1 та ч. 2 ст. 220 Кодексу адміністративного судочинства України (далі по тексту - КАС України (2747-15) ) суд касаційної інстанції перевіряє правильність застосування судами першої та апеляційної інстанцій норм матеріального та процесуального права, правової оцінки обставин у справі і не може досліджувати докази, встановлювати та визнавати доведеними обставини, що не були встановлені в судовому рішенні, та вирішувати питання про достовірність того чи іншого доказу. Суд касаційної інстанції переглядає судові рішення судів першої та апеляційної інстанцій у межах касаційної скарги, але при цьому може встановлювати порушення норм матеріального чи процесуального права, на які не було посилання в касаційній скарзі.

Так, судами попередніх інстанцій встановлено, що відповідачем проведено позапланову виїзну перевірку ТОВ "Астеліт" з питань своєчасності, достовірності, повноти нарахування та сплати податку на прибуток та податку на додану вартість при проведенні взаєморозрахунків з ТОВ "ОНС" за період з 01.01.2012 року по 31.12.2012 року, за результатами якої складено акт від 10.01.2014 року № 2/42-10/22859845.

В акті перевірки зазначено, що позивачем порушено пп. "а" п. 138.1 ст. 138, пп. 139.1.9 п. 139.1 ст. 139 Податкового кодексу України, а саме: завищено від'ємне значення об'єкта оподаткування на 5 129 010 грн., та п. 193.1 ст. 193, п. 198.1, п. 198.2. п. 198.3. п. 198.6 ст. 198, п. 201.4, п. 201.6, п. 201.10 ст. 201 Податкового кодексу України, завищено податковий кредит на загальну суму 1 025 802 грн.

На підставі висновків, що викладені в акті перевірки, відповідачем прийнято податкові повідомлення - рішення від 23.01.2014 року № 0000154230, яким ТОВ "Астеліт" збільшено суму грошового зобов'язання з податку на додану вартість на суму 1 025 802 грн. та нараховано штрафні санкції у розмірі 256 451 грн. та № 0000174230, яким позивачу зменшено суму від'ємного значення об'єкту оподаткування податком на прибуток у розмірі 5 129 010 грн.

Суди першої та апеляційної інстанцій визнали необґрунтованими такі висновки податкового органу, з чим погоджується суд касаційної інстанції, виходячи з наступного.

Пунктом 138.1 ст. 138 Податкового кодексу України (далі - ПК України (2755-17) ) (в редакції, чинній на час спірних правовідносин) передбачено, що витрати, що враховуються при обчисленні об'єкта оподаткування, складаються із: витрат операційної діяльності, які визначаються згідно з пунктами 138.4, 138.6 - 138.9, підпунктами 138.10.2 - 138.10.4 пункту 138.10, пунктом 138.11 цієї статті: інших витрат, визначених згідно з пунктом 138.5, підпунктами 138.10.5, 138.10.6 пункту 138.10, пунктами 138.11, 138.12 цієї статті, пунктом 140.1 статті 140 і статтею 141 цього Кодексу; крім витрат, визначених у пунктах 138.3 цієї статті та у статті 139 цього Кодексу.

Згідно пп. 138.1.1 п. 138.1 ст. 138 ПК України (в редакції, чинній на час спірних правовідносин) витрати операційної діяльності включають: собівартість реалізованих товарів, виконаних робіт, наданих послуг та інші витрати беруться для визначення об'єкта оподаткування з урахуванням пунктів 138.2, 138.11 цієї статті, пунктів 140.2 - 140.5 статті 140, статей 142 і 143 та інших статей цього Кодексу, які прямо визначають особливості формування витрат платника податку; витрати банківських установ, до яких відносяться зокрема, процентні витрати за кредитно-депозитними операціями, в тому числі за кореспондентськими рахунками та коштами до запитання, цінними паперами власного обігу.

Підпунктом 139.1.9 п. 139.1 ст. 139 ПК України (в редакції, чинній на час спірних правовідносин) передбачено, що не включаються до складу витрат витрати, не підтверджені відповідними розрахунковими, платіжними та іншими первинними документами, обов'язковість ведення і зберігання яких передбачена правилами ведення бухгалтерського обліку та нарахування податку.

Відповідно до вимог п. 198.1 ст. 198 ПК України право на віднесення сум податку до податкового кредиту виникає у разі здійснення операцій з: а) придбання або виготовлення товарів (у тому числі в разі їх ввезення на митну територію України) та послуг; б) придбання (будівництво, спорудження, створення) необоротних активів, у тому числі при їх ввезенні на митну територію України (у тому числі у зв'язку з придбанням та/або ввезенням таких активів як внесок до статутного фонду та/або при передачі таких активів на баланс платника податку, уповноваженого вести облік результатів спільної діяльності); в) отримання послуг, наданих нерезидентом на митній території України, та в разі отримання послуг, місцем постачання яких є митна територія України; г) ввезення необоротних активів на митну територію України за договорами оперативного або фінансового лізингу.

Пунктом 198.2. ст. 198 ПК України (в редакції, чинній на час спірних правовідносин) передбачено, що датою виникнення права платника податку на віднесення сум податку до податкового кредиту вважається дата тієї події, що відбулася раніше:

дата списання коштів з банківського рахунка платника податку на оплату товарів/послуг;

дата отримання платником податку товарів/послуг, що підтверджено податковою накладною.

Згідно п. 198.3 ст. 198 ПК України (в редакції, чинній на час спірних правовідносин) податковий кредит звітного періоду визначається виходячи з договірної (контрактної) вартості товарів/послуг, але не вище рівня звичайних цін, визначених відповідно до статті 39 цього Кодексу, та складається з сум податків, нарахованих (сплачених) платником податку за ставкою, встановленою пунктом 193.1 статті 193 цього Кодексу, протягом такого звітного періоду у зв'язку з:

- придбанням або виготовленням товарів (у тому числі при їх імпорті) та послуг з метою їх подальшого використання в оподатковуваних операціях у межах господарської діяльності платника податку;

- придбанням (будівництвом, спорудженням) основних фондів (основних засобів, у тому числі інших необоротних матеріальних активів та незавершених капітальних інвестицій у необоротні капітальні активи), у тому числі при їх імпорті, з метою подальшого використання в оподатковуваних операціях у межах господарської діяльності платника податку.

Право на нарахування податкового кредиту виникає незалежно від того, чи такі товари/послуги та основні фонди почали використовуватися в оподатковуваних операціях у межах господарської діяльності платника податку протягом звітного податкового періоду, а також від того, чи здійснював платник податку оподатковувані операції протягом такого звітного податкового періоду.

Відповідно до вимог п. 198.6 ст. 198 ПК України (в редакції, чинній на час спірних правовідносин) не відносяться до податкового кредиту суми податку, сплаченого (нарахованого) у зв'язку з придбанням товарів/послуг, не підтверджені податковими накладними або оформлені з порушенням вимог чи не підтверджені митними деклараціями (іншими подібними документами згідно з пунктом 201.11 статті 201 цього Кодексу).

Як вбачається з матеріалів справи, між ТОВ "Астеліт" (Замовник) та ТОВ "ОНС" (Виконавець) укладено договір з підтримки мереж радіозв'язку від 01.10.2010 року № AT10UMA2530, відповідно до умов якого ТОВ "Астеліт" замовляє, а ТОВ "ОНС" зобов'язується виконувати роботи з ремонтної підтримки та експлуатації Сайтів, пристроїв зовнішнього енергозабезпечення BSC/ДЕС, пристроїв енергозабезпечення Трансмісійних Сайтів, роботи з періодичної підтримки Сайтів, пристроїв зовнішнього енергозабезпечення трансмісійних сайтів відповідно до погодженого Сторонами Плану періодичної підтримки, роботи з підтримки та технічного обслуговування систем охоронної сигналізації, установок пожежної автоматики, вогнегасників та пристроїв для захисту будинків і споруд від розрядів блискавки, нестандартні роботи та роботи з експлуатації мобільної ВТС/мобільної вежі ВТС що виконуються на підставі нарядів - замовлень Замовника.

Фактичне виконання умов вищевказаного договору підтверджується наявними в матеріалах справи податковими накладними, видатковими накладними, актами виконаних робіт, тощо.

Оплата позивачем придбаних послуг підтверджується наявними в матеріалах справи банківськими виписками.

Вищевказані документи оформлені відповідно до вимог чинного законодавства, Закону України № 996 "Про бухгалтерський облік та фінансову звітність в Україні" (996-14) , є документами первинного обліку.

Використання позивачем придбаних послуг у власній господарській діяльності підтверджується матеріалами справи.

Отже, з огляду на вищевказані обставини справи, колегія суду погоджується з висновками судів першої та апеляційної інстанції щодо реальності господарських операцій, укладених між позивачем та ТОВ "ОНС".

Крім того, судами попередніх інстанцій встановлено, що ТОВ "ОНС" на час спірних відносин було зареєстроване як платник податку (відповідно до вимог чинного законодавства).

Таким чином, суди обґрунтовано не прийняли до уваги висновки МГУ Міндоходів Центрального офісу з ОВПП щодо нікчемності правочинів, з урахуванням всіх обставин справи та вимог діючого на час спірних правовідносин законодавства.

Колегія суддів приходить до висновку, що саме за вищевказаних обставин справи, суди першої та апеляційної інстанцій вірно застосували норми матеріального права, отже, прийняті податковим органом спірні рішення є неправомірними.

Враховуючи вищевикладене, колегія суддів вважає, що судом першої та апеляційної інстанцій порушення норм матеріального та процесуального права при вирішенні цієї справи не допущено, правова оцінка обставин у справі дана вірно.

В свою чергу, доводи касаційної скарги не відповідають фактичним обставинам справи та спростовуються вищезазначеними нормами права, отже, відсутні підстави для її задоволення.

За таких обставин, касаційна скарга відповідача підлягає залишенню без задоволення, а постанова Окружного адміністративного суду м. Києва від 30.04.2014 року та ухвала Київського апеляційного адміністративного суду від 17.09.2014 року залишенню без змін.

На підставі викладеного, керуючись ст. ст. 210, 214- 215, 220, 221, 223, 224, 230, 231 Кодексу адміністративного судочинства України, суд -

Касаційну скаргу Міжрегіонального головного управління Міндоходів - Центрального офісу з обслуговування великих платників Міністерства доходів і зборів України залишити без задоволення.

Постанову Окружного адміністративного суду м. Києва від 30.04.2014 року та ухвалу Київського апеляційного адміністративного суду від 17.09.2014 року - залишити без змін.

Ухвала набирає законної сили з моменту проголошення і може бути переглянута Верховним Судом України з підстав і в порядку, установленому статтями 237, 238, 239-1 Кодексу адміністративного судочинства України.