826/4255/13-а Про скасування рішення, яким відмовлено у визнанні особи біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту в Україні - 30.07.2014 Прийняття

розглянувши в порядку письмового провадження справу за адміністративним позовом ОСОБА_2 до Державної міграційної служби України (далі - ДМС України) про скасування рішення, яким відмовлено у визнанні його біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту в Україні, за касаційною скаргою ОСОБА_2 на постанову Окружного адміністративного суду міста Києва від 21 травня 2013 року та ухвалу Київського апеляційного адміністративного суду від 16 липня 2013 року, -

У березні 2013 року ОСОБА_2 звернувся в суд з позовом, відповідно до якого просив:

визнати неправомірним та скасувати рішення ДМС України від 6 лютого 2013 року № 59-13 про відмову у визнанні його біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту;

зобов'язати відповідача повторно, відповідно до вимог чинного законодавства, розглянути заяву від 03.10.2012 року про визнання його біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту.

Посилався на незаконність оскаржуваного рішення, оскільки при його прийнятті належним чином не перевірені обставини, які мають суттєве значення.

Постановою Окружного адміністративного суду міста Києва від 21 травня 2013 року, залишеною без змін ухвалою Київського апеляційного адміністративного суду від 16 липня 2013 року, в задоволенні позову відмовлено.

У касаційній скарзі ОСОБА_2, з посиланням на порушення норм матеріального та процесуального права, допущені судами попередніх інстанцій, просить судові рішення скасувати з направленням справи на новий розгляд до суду першої інстанції. Зазначає, що висновок судів не відповідає дійсним обставинам справи.

З'ясувавши обставини справи в межах, передбачених статтею 220 Кодексу адміністративного судочинства України (далі - КАС України (2747-15) ), колегія суддів приходить до висновку про задоволення касаційної скарги з урахуванням наступного.

Як установлено судами, 03.10.2012 року ОСОБА_2 звернувся до управління у справах біженців Головного управління Державної міграційної служби України в м. Києві із заявою про визнання його біженцем або собою, яка потребує додаткового захисту у зв'язку з обґрунтованим побоюванням стати жертвою переслідувань за ознаками належності до певної соціальної групи та політичних переконань в країні постійного проживання. В обґрунтування вимоги вказував на те, що він, будучи палестинцем, проживав на території Лівії за Єгипетським проїзним документом для палестинських біженців. В часи правління Муаммара Каддафі приймав участь в демонстраціях на підтримку існуючого режиму. Після повалення Каддафі у 2011 році піддався переслідуванням з боку повстанців йому стали погрожувати, відібрали автомобіль, викликали на допити, навіть обстріляли будинок, в якому він проживав, тому подальше життя у країні стало неможливим.

Відмовляючи в задоволенні позову, суд першої інстанції, з висновком якого погодився апеляційний суд, виходив з того, що позивач не надав жодних доказів, які б свідчили про обґрунтоване побоювання стати жертвою переслідувань за ознакою політичних переконань в країні свого попереднього постійного проживання.

З таким висновком колегія касаційної інстанції погодитися не може, оскільки суд дійшов його без належного з'ясування дійсних обставин у справі та невірного тлумачення норм матеріального права.

Питання суспільних відносин у сфері визнання особи біженцем, або особи, яка потребує додаткового чи тимчасового захисту, втрати та позбавлення цього статусу, а також встановлення правового статусу біженців та осіб, які потребують додаткового захисту і яким надано тимчасовий захист в Україні, врегульовані Законом № 3671-VІ (3671-17) .

Згідно пунктів 1, 13 частини першої статті 1 цього Закону біженець - це особа, яка не є громадянином України і внаслідок обґрунтованих побоювань стати жертвою переслідувань за ознаками раси, віросповідання, національності, громадянства (підданства), належності до певної соціальної групи або політичних переконань перебуває за межами країни своєї громадянської належності та не може користуватися захистом цієї країни або не бажає користуватися цим захистом внаслідок таких побоювань, або, не маючи громадянства (підданства) і перебуваючи за межами країни свого попереднього постійного проживання, не може чи не бажає повернутися до неї внаслідок зазначених побоювань.

Особа, яка потребує додаткового захисту, - особа, яка не є біженцем відповідно до Конвенції про статус біженців 1951 року (995_011) і Протоколу щодо статусу біженців 1967 року (995_363) та цього Закону, але потребує захисту, оскільки така особа змушена була прибути в Україну або залишитися в Україні внаслідок загрози її життю, безпеці чи свободі в країні походження через побоювання застосування щодо неї смертної кари або виконання вироку про смертну кару чи тортур, нелюдського або такого, що принижує гідність, поводження чи покарання;

Як зазначено у пункті 22 постанови Пленуму Вищого адміністративного суду України від 25 червня 2009 року № 1 (v_001760-09) "Про судову практику розгляду спорів щодо статусу біженця, видворення іноземця чи особи без громадянства з України та спорів, пов'язаних із перебуванням іноземця та особи без громадянства в Україні", зі змінами і доповненнями, внесеними постановами Пленуму Вищого адміністративного суду України від 20.06.2011 року № 3 (v0003760-11) , від 16.03.2012 року № 3 ( далі - постанова Пленуму ВАС України № 1), судам слід ураховувати, що згідно з Конвенцією про статус біженців 1951 року (995_011) і Протоколом 1967 року (995_363) поняття "біженець" включає в себе чотири основні підстави, за наявності яких особі може бути надано статус біженця. Такими підставами є:

1) знаходження особи за межами країни своєї національної належності або, якщо особа не має визначеного громадянства, за межами країни свого колишнього місця проживання;

2) наявність обґрунтованих побоювань стати жертвою переслідувань;

3) побоювання стати жертвою переслідування повинно бути пов'язане з ознаками, які вказані в Конвенції про статус біженців, а саме:

а) расової належності;

в) національності (громадянства);

г) належності до певної соціальної групи;

д) політичних поглядів.

4) неможливістю або небажанням особи користуватися захистом країни походження внаслідок таких побоювань.

Під час вирішення питання щодо надання статусу біженця повинні враховуватися всі чотири підстави. Немає значення, чи склалися обґрунтовані побоювання стати жертвою переслідування за однією з наведених ознак чи за декількома.

При розгляді зазначених справ судам слід ураховувати, що обґрунтоване побоювання стати жертвою переслідувань є визначальним у переліку критеріїв щодо визначення біженця. Цей критерій складається із суб'єктивної та об'єктивної сторін. Суб'єктивна сторона полягає у наявності в особи зазначеного побоювання. Побоювання є оціночним судженням, яке свідчить про психологічну оцінку особою ситуації, що склалася навколо неї. Під впливом цієї суб'єктивної оцінки особа вирішила покинути країну і стала біженцем, а тому з'ясування суб'єктивних обставин є першочерговим завданням судів під час вирішення таких спорів. Суб'єктивна оцінка залежить від особистості, і те, що для однієї особи є нормою, для іншої може бути нестерпним. Побоювання ґрунтується не тільки на тому, що особа постраждала особисто від дій, які змусили її покинути країну, тобто ці побоювання можуть випливати не з власного досвіду біженця, а з досвіду інших людей (рідних, друзів та інших членів тієї ж расової або соціальної групи тощо).

Об'єктивна сторона пов'язана з наявністю обґрунтованого побоювання переслідування і означає наявність фактичних доказів того, що ці побоювання є реальними. Ситуація у країні походження при визнанні статусу біженця є доказом того, що суб'єктивні побоювання стати жертвою переслідування є цілком обґрунтованими, тобто підкріплюються об'єктивним положенням у країні та історією, яка відбулася особисто із заявником. Таке цілком обґрунтоване побоювання повинно існувати під час звернення та вирішення питання про надання статусу біженця, незалежно від того, хто є суб'єктом переслідування, - державні органи чи ні. Підпункт 2 пункту "A" статті 1 Конвенції про статус біженців 1951 року не зазначає, що такі дії повинні бути здійсненими державною владою. Тобто таке переслідування може бути результатом діяльності осіб, які не контролюються органами державної влади і від яких держава не в змозі захистити громадян та інших осіб, що перебувають на її території.

Ситуація виникнення цілком обґрунтованих побоювань переслідування може скластися як під час знаходження людини у країні свого походження (у цьому випадку особа залишає країну у пошуках притулку), так і під час знаходження людини в Україні, через деякий час після від'їзду з країни походження (тобто, ситуація в країні походження змінилася після від'їзду, породжуючи серйозну небезпеку для заявника), або може ґрунтуватися на діях самого заявника після його від'їзду, коли повернення до країни походження стає небезпечним. Таке цілком обґрунтоване побоювання повинно бути на цей час.

У цілому, "обґрунтоване побоювання стати жертвою переслідування" є лише припущенням, яке має об'єктивні підстави, але перевірити його без ризику для життя чи особистої свободи людини майже неможливо. Тому на підставі принципу гуманізму, який закладено в основу Конвенції про статус біженців 1951 року (995_011) , цей вислів слід тлумачити широко, тобто на користь того, хто звернувся за наданням статусу біженця.

При розгляді справи судами попередніх інстанцій належним чином положення зазначених норм закону та роз'яснень, викладених в постанові Пленуму, не враховані.

Зокрема судами, в порушення вимог, передбачених частинами першою та третьою статті 2, частиною другою статті 71 КАС України, належним чином не перевірені доводи позивача про обґрунтоване побоювання стати жертвою переслідувань в країні свого попереднього постійного проживання за ознаками політичних переконань. В цій частині не перевірено чи дійсно об'єктивно переслідуються за політичними переконаннями палестинці, які проживають у Лівії і відносяться до біженців. Чи мало місце застосування незаконних методів тиску на палестинців, які підтримували режим Муаммара Каддафі, і яке відношення до них в теперішній час з боку державних органів.

Зазначені обставини мають суттєве значення для вирішення спору, адже у випадку обґрунтованості доводів, викладених в заяві, позивач міг стати жертвою політичних переслідувань.

Не зажадав суд від суб'єкта владних повноважень (відповідача) належних та допустимих доказів, які б стверджували правомірність оскаржуваного рішення, не витребував докази і за своєю ініціативою, хоча відповідно до частини другої статті 71 КАС України в адміністративних справах про протиправність рішень, дій чи бездіяльності суб'єкта владних повноважень обов'язок щодо доказування правомірності свого рішення, дій чи бездіяльності покладається на відповідача, якщо він заперечує проти позову.

Лише сам факт не надання доказів позивачем у підтвердження обставин щодо побоювання стати жертвою переслідувань за політичних переконань, не давав суду підстав до відмови в задоволенні позову. Завданням адміністративного судочинства згідно частини першої та третьої статті 2 КАС України є захист прав, свобод та інтересів фізичних осіб, прав та інтересів юридичних осіб у сфері публічно-правових відносин від порушень не тільки з боку органів державної влади, органів місцевого самоврядування, а і їхніх посадових і службових осіб, інших суб'єктів при здійсненні ними владних управлінських функцій, на основі законодавства, в тому числі на виконання делегованих повноважень шляхом справедливого, неупередженого та своєчасного розгляду адміністративних справ.

З цією метою у справах щодо оскарження рішень, дій чи бездіяльності суб'єктів владних повноважень адміністративні суди перевіряють, чи прийняті (вчинені) вони:

1) на підставі, у межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією (254к/96-ВР) та законами України;

2) з використанням повноваження з метою, з якою це повноваження надано;

3) обґрунтовано, тобто з урахуванням усіх обставин, що мають значення для прийняття рішення (вчинення дій);

4) безсторонньо (неупереджено);

5) розсудливо;

6) з дотриманням принципу рівності перед законом, запобігаючи несправедливій дискримінації;

7) пропорційно, зокрема з дотриманням необхідного балансу між будь-якими несприятливими наслідками для прав, свобод та інтересів особи і цілями, на досягнення яких спрямоване це рішення (дія);

8) з урахуванням права особи на участь у процесі прийняття рішення;

9) своєчасно, тобто протягом розумного строку.

У заяві - анкеті від 03.10.2012 року, під час співбесід ОСОБА_2 повідомляв, що саме за політичних переконань, які виражалися у підтримці режиму Муаммара Каддафі та прийнятті участі у демонстраціях, що проходили у м. Триполі, його стали переслідувати, погрожувати.

У випадку виникнення сумнів у достовірності зазначених відомостей, необхідності у встановленні справжності і дійсності поданих ним документів, суб'єкт владних повноважень, в особі міграційної служби, згідно частини восьмої статті 9 Закону № 3671-VІ мав право звернутися з відповідними запитами до органів Служби безпеки України, інших органів державної влади, органів місцевого самоврядування та об'єднань громадян, які можуть сприяти встановленню справжніх фактів стосовно особи, заява, якої розглядається.

Зазначені обставини судом враховані не були.

Крім того, суд не звернув увагу й на ту обставини, що суб'єктом владних повноважень взагалі не вирішувалася вимога про надання позивачу статусу особи, яка потребує додаткового захисту, хоча в заяві він про це просив.

Апеляційний суд зазначені порушення не виправив, доводи, наведені в апеляційній скарзі, належним чином не перевірив.

З огляду на викладене, та враховуючи положення статті 220 КАС України щодо повноважень суду касаційної інстанції при перевірці законності і обґрунтованості рішень попередніх інстанцій, колегія суддів приходить до висновку про скасування судових рішень з направленням справи на новий розгляд до суду першої інстанції

При новому розгляді слід врахувати вище згадані положення норм законів та роз'яснення Пленуму ВАС України. На підставі принципу офіційності з'ясувати доводи позивача щодо реального побоювання стати жертвою переслідування у країні походження за ознакою належності до певної соціальної групи і політичних переконань.

З урахуванням наведеного, керуючись статтями 220, 222, 223, 227, 230, 231 Кодексу адміністративного судочинства України, колегія суддів

Касаційну скаргу ОСОБА_2 задовольнити.

Скасувати постанову Окружного адміністративного суду міста Києва від 21 травня 2013 року та ухвалу Київського апеляційного адміністративного суду від 16 липня 2013 року з направленням справи на новий судовий розгляд до суду першої інстанції в іншому складі суду.