2а/0270/4056/11 Про стягнення з господарюючого суб'єкта до державного бюджету коштів, отриманих за нікчемним кредитним договором - 17.12.2013 Прийняття

за участю представника відповідача Литвинця В.М., представники позивача в судове засідання не з'явились, про дату, час та місце судового засідання повідомлені належним чином, - розглянувши у відкритому судовому засіданні касаційну скаргу Іллінецької міжрайонної державної податкової інспекції на постанову Вінницького окружного адміністративного суду від 29.09.2011 та ухвалу Вінницького апеляційного адміністративного суду від 12.01.2012 у справі № 2а/0270/4056/11за позовом Іллінецької міжрайонної державної податкової інспекції до Товариства з обмеженою відповідальністю "Сорочанський мірошник" про стягнення коштів за нікчемним правочином, -

У серпні 2011 року Державна податкова інспекція звернулася до суду з позовом до Товариства про стягнення з господарюючого суб'єкта до державного бюджету коштів, отримані за кредитним договором, у сумі 38 162 751,00 грн., посилаючись на те, що укладений кредитний договір з нерезидентом є нікчемним, оскільки вказаний договір не відповідає вимогам законодавства та не спрямований на настання реальних наслідків, так як з боку Товариства не було виконано певні умови передбачені договором (незабезпечено виконання позичальником зобов'язань по кредитному договору шляхом укладення договору застави, не повернено кредит), та використання кредитних коштів призвели до збитковості господарської діяльності Товариства.

Постановою суду першої інстанції, залишеною без змін ухвалою апеляційного адміністративного суду, у задоволенні позовних вимог відмовлено.

Не погодившись із судовими рішеннями, державний податковий орган до Вищого адміністративного суду України подав касаційну скаргу, де посилаючись на порушення судами попередніх інстанції норм матеріального права, просить зазначені судові рішення скасувати та прийняти нове рішення, яким позовні вимоги задовольнити. При цьому вказується на ті ж підстави, що і в позовній заяві.

У поданих запереченнях на скаргу Товариство з вимогами та доводами заявника не погоджується, просить залишити в силі оскаржувані судові рішення у справі.

Судова колегія, заслухавши доповідь судді-доповідача, пояснення сторін, що з'явилися, перевіривши матеріали справи і обговоривши підстави касаційної скарги, вважає за необхідне її залишити без задоволення.

Відмовляючи у задоволенні позову Державній податковій інспекції, суд першої інстанції, з думкою якого погодився апеляційний адміністративний суд, виходив з того, що невиконання умов кредитного договору сторонами є цивільно - правовими відносинами між останніми і жодним чином не передбачає наслідок нікчемності укладання такого правочину.

Так, згідно з Цивільним кодексом України (435-15) , особа, що вважає, що її майнові права порушені, має право звернутися до суду, зокрема, з позовом про визнання відповідного договору недійсним (статті 215 - 235).

Відповідно до ст. 228 Цивільного кодексу України правочин, який вчинений з метою, яка завідомо суперечить інтересам держави і суспільства, водночас є таким, що порушує публічний порядок, а, отже, є нікчемним, а тому згідно з ч. 1 ст. 203, ч. 2 ст. 215 Цивільного кодексу України визнання такого правочину недійсним судом не вимагається.

Органи державної податкової служби відповідно до пп. 20.1.30 п. 20.1 ст. 20 Податкового кодексу України наділені правом звертатися до суду, у тому числі подавати позови до підприємств, установ, організацій та фізичних осіб, щодо визнання оспорюваних правочинів недійсними та застосування визначених законодавством заходів, пов'язаних із визнанням правочинів недійсними, а також щодо стягнення в дохід держави коштів, отриманих за нікчемними договорами.

Як вбачається з матеріалів справи та обставин, встановлених попередніми судовими інстанціями, державний податковий орган звернувся до суду з позовом про стягнення коштів за кредитним договором внаслідок його нікчемності через несумлінне виконання Товариством умов вказаного договору.

Стаття 215 Господарського кодексу України встановлює загальне правило про те, що операція є недійсною у зв'язку з недотриманням у момент її здійснення стороною (сторонами) загальних вимог, необхідних для дійсності операції, передбачених ст. 203 цього кодексу.

Статтею 203 Господарського кодексу України передбачено загальні вимоги, дотримання яких є необхідним для дійсності операції.

Тобто операція є недійсною, якщо вона здійснена з порушенням вимог закону.

Згідно із ст. 651 Цивільного кодексу України, в разі істотного порушення положень договору другою стороною і в інших випадках, встановлених договором або законом, такий договір може бути розірваний за рішенням суду.

Договір може бути розірваний і за відсутності істотних порушень за наявності підстав, при яких одна із сторін має право вимагати розірвання договору при порушеннях його другою стороною.

Таким чином, права особи, в разі несумлінного виконання або невиконання умов договору, не підлягають захисту шляхом визнання його недійсним з використанням правового механізму, встановленого статтями 215, 216 Господарського кодексу України. Такий захист можливий лише шляхом задоволення позовних вимог про розірвання або зміну такого договору, якщо є підстави, передбачені ст. 651 Цивільного кодексу України, із застосуванням правових наслідків такого розірвання або зміни.

Як вбачається з матеріалів справи позивач не є належною стороною договору, чиї права порушено внаслідок несумлінного виконання договірних зобов'язань іншою стороною договору.

Також, визнаючи угоду недійсною з підстав, передбачених ст. 207 Господарського кодексу України, суди мають встановити у діях контрагентів наявність ознак вчинення дій, що об'єктивно призводять до порушення інтересів держави та суспільства, порушення такими діями норм законів та нормативних актів, які визначають соціально-економічні основи держави і суспільства, наявність суб'єктивного наміру сторін (чи однієї сторони) порушити вимоги закону. Зважаючи на що, судами при визнанні угод недійсними обов'язково має бути встановлена вина сторін (або, принаймні, однієї з них) у формі умислу при укладенні угоди.

Частиною 1 ст. 228 Цивільного кодексу України передбачено, що правочин вважається таким, що порушує публічний порядок, якщо він був спрямований на порушення конституційних прав і свобод людини і громадянина, знищення, пошкодження майна фізичної або юридичної особи, держави, Автономної Республіки Крим, територіальної громади, незаконне заволодіння ним.

Зміст наведеної норми свідчить на користь висновку, що законодавець відокремив порушення публічного порядку від інших підстав нікчемності правочинів та передбачив наявність умислу сторін (сторони) на незаконний результат, а також суперечність його публічно-правовим актам держави.

Зважаючи на те, що публічний порядок держави порушується у разі недотримання нормативних актів, у яких він закріплений, а недоотримання бюджетом коштів, на факт якого позивач посилається як на підставу позовних вимог, є злочином, відповідальність за який встановлена Кримінальним кодексом України (2341-14) , колегія суддів Вищого адміністративного суду України погоджується з висновками судів, що за обставин, які склалися у даній справі, визначенню правочину як такого, що порушує публічний порядок, повинен передувати вирок суду про притягнення учасника (учасників) такого правочину до кримінальної відповідальності, який би набрав законної сили. Проте, позивачем всупереч вимогам ч. 2 ст. 71 Кодексу адміністративного судочинства України жодних доказів, які б свідчили про притягнення посадових осіб відповідача до кримінальної відповідальності позивачем надано не було.

Також цілком обґрунтовано судами попередніх інстанцій відхилено доводи позивача про те, що використання кредитних коштів призвело до негативного фінансово - економічного результату господарської діяльності Товариства.

Так, господарська операція, направлена на отримання доходу, не завжди може мати позитивний економічний ефект, що є нормальним процесом здійснення господарської діяльності.

Статтею 42 Господарського кодексу України визначено, що підприємництво - це самостійна, ініціативна, систематична, на власний ризик господарська діяльність, що здійснюється суб'єктами господарювання (підприємцями) з метою досягнення економічних і соціальних результатів та одержання прибутку.

Зі змісту пп. 1.32 ст. 1 від 28.12.1994 № 334/94-ВР "Про оподаткування прибутку підприємств" вбачається, що господарська діяльність - це будь-яка діяльність особи, направлена на отримання доходу в грошовій, матеріальній або нематеріальній формах, у разі коли безпосередня участь такої особи в організації такої діяльності є регулярною, постійною та суттєвою.

Крім того, пп. 5.5.1 п. 5.5 ст. 5 Закону № 334/94-ВР передбачено, що до складу валових витрат відносяться будь-які витрати, пов'язані з виплатою або нарахуванням процентів за борговими зобов'язаннями (у тому числі за будь-якими кредитами, депозитами) протягом звітного періоду, якщо такі виплати або нарахування здійснюються у зв'язку з веденням господарської діяльності платника податку.

У даній справі судами встановлено, що Товариство при укладенні кредитного договору з нерезидентом мало на меті отримання прибутку і здійснювало свою діяльність у відповідності з визначеними цілями, однак його діяльність не дала очікуваного результату з незалежних від Товариства причин, що спростовує висновки державного податкового органу про здійснення Товариством негосподарської діяльності, тобто такої що не передбачає мети отримання прибутку. Збитковість господарської діяльності не може бути підставою для визначення такої діяльності, як негосподарської. Неотримання підприємством доходу від окремої господарської операції не свідчить про те, що така операція не пов'язана з господарською діяльністю підприємства, оскільки при здійсненні господарських операцій існує звичайний комерційний ризик не отримати дохід від конкретної операції.

На підставі наведеного судова колегія вважає, що суди прийшли до правильного висновку про те, що за таких обставин позовні вимоги не підлягають задоволенню.

Крім того, суди зазначили, що позивач заявив позов поза межами строків, визначених ст. 250 Господарського кодексу України, що є також підставою для відмови у позові.

Разом з тим, застосовуючи строки, визначені ст. 250 Господарського кодексу України, суди помилково не врахували, що при визначенні строку звернення до суду з відповідними позовами слід керуватися загальними правилами, передбаченими ст. 99 Кодексу адміністративного судочинства України. Відповідно строк звернення податкового органу до адміністративного суду з вимогою про визнання недійсним правочину як такого, що вчинений з метою, завідомо суперечною інтересам держави та суспільства, та стягнення відповідних санкцій становить шість місяців. Зазначений строк обчислюється з дня, коли податковий орган дізнався або повинен був дізнатися про порушення інтересів держави внаслідок вчинення відповідного правочину з протиправною метою. Таким днем може бути або день проведення відповідної перевірки або день надходження до органів державної податкової служби інших документів, які свідчать про вчинення відповідного правочину з протиправною метою, наприклад даних зустрічних перевірок контрагентів платника тощо.

Як вбачається з матеріалів справи та обставин, встановлених судами, спірний кредитний договір укладено 12.04.2007, про існування обставин щодо неповернення Товариством кредитних коштів кредитору, а також віднесення до складу валових витрат відсотків за користування кредитними коштами, що на думку державного податкового органу свідчить про нікчемність правочину, останньому стало відомо за наслідками проведених податкових перевірок та викладених у актах від 30.01.2009 № 41/23/34709632 та від 01.06.2010 № 197/23/34709632, а позов пред'явлено у серпні 2011 року.

Отже, позивачем було пропущено строк звернення до суду, наслідком чого є залишення адміністративного позову без розгляду, якщо суд за заявою особи, яка його подала, не знайде підстав для поновлення строку, про що постановляється ухвала (ст. 100 Кодексу адміністративного судочинства України).

Доводи касаційної скарги суттєвими не являються і не дають підстав для висновку про неправильне застосування судами першої та апеляційної інстанцій норм матеріального чи процесуального права, які призвели або могли призвести до неправильного вирішення справи.