Колегія суддів Вищого адміністративного суду України в складі:

Пасічник С.С.

Головчук С.В.

Черпака Ю.К.

розглянувши в порядку письмового провадження касаційну скаргу Управління Пенсійного фонду України в Іллічівському районі м.Маріуполя Донецької області на постанову Донецького апеляційного адміністративного суду від 15 січня 2013 року у справі за позовом ОСОБА_4 до Управління Пенсійного фонду України в Іллічівському районі м.Маріуполя Донецької області, Управління Державної казначейської служби України у м.Маріуполі Донецької області, Головного управління Державної казначейської служби України про стягнення сплаченого збору,

В жовтні 2012 року ОСОБА_4 звернулась до суду з позовом до Управління Пенсійного фонду України в Іллічівськом районі м.Донецька та Головного управління Державної казначейської служби України у Донецькій області, в якому просила суд стягнути з УПФУ шляхом списання з відповідного розрахункового рахунку №31214224700053 (код отримувача 37989721) в ГУ ДКСУ в Донецькій області (МФО 834016) на користь позивачки 9420,94 грн. примусово сплаченого збору на обов'язкове державне пенсійне страхування.

Ухвалою Донецького окружного адміністративного суду від 09.11.2012р. до участі у справі як відповідача залучено Управління Державної казначейської служби України у м.Маріуполі Донецької області.

Постановою Донецького окружного адміністративного суду від 16.11.2012р. в задоволенні позову відмовлено.

Відмовляючи в позові, суд першої інстанції прийшов до висновку про те, що чинним на момент виникнення спірних відносин законодавством дійсно не було передбачено обов'язку позивачки, як покупця автомобіля, сплачувати збір на обов'язкове державне пенсійне страхування, проте позовні вимоги не можуть бути задоволені з огляду на обрання позивачкою неправильного способу захисту її порушеного права.

Постановою Донецького апеляційного адміністративного суду від 15.01.2013р. постанову суду першої інстанції скасовано та прийнято нову постанову, якою стягнуто з Державного бюджету на користь позивачки 9420,94 грн.

При цьому, суд апеляційної інстанції, погодившись з висновком суду першої інстанції про те, що позивачка не зобов'язана була сплачувати пенсійний збір, прийшов до висновку про помилковість тверджень останнього про обрання нею неналежного способу захисту порушеного права й необхідність звернення позивачки до відповідачів з метою отримання висновку для подальшого його пред'явлення в органи казначейства, оскільки Управління Пенсійного фонду України в Іллічівську районі м.Маріуполя Донецької області взагалі заперечує право позивачки на повернення зазначеної суми, вважаючи її правомірно сплаченою.

Не погоджуючись з рішенням суду апеляційної інстанції, Управління Пенсійного фонду України в Іллічівському районі м.Маріуполя Донецької області звернулось до Вищого адміністративного суду України з касаційною скаргою, в якій, посилаючись на неправильне застосування судом норм матеріального і процесуального права, просило рішення суду апеляційної інстанції скасувати та залишити в силі рішення суду першої інстанції.

Відповідно до ч.2 ст. 220 КАС України суд касаційної інстанції переглядає судові рішення судів першої та апеляційної інстанцій у межах касаційної скарги.

Обговоривши доводи касаційної скарги та перевіривши за матеріалами справи правильність застосування судами норм матеріального та процесуального права, правової оцінки обставин у справі, колегія суддів вважає, що касаційна скарга не підлягає задоволенню з наступних підстав.

Судами встановлено, що згідно з довідкою-рахунком №470991 від 05 травня 2012 року ОСОБА_4 придбала легковий автомобіль марки "Lexus RX 350" вартістю 314 031,25 грн., при оформленні якого 12 травня 2012 року вона сплатила збір на обов'язкове державне пенсійне страхування в розмірі 3% від вартості транспортного засобу, а саме 9 420,94 грн., що підтверджується квитанцією №149496.

12 травня 2012 року зазначений автомобіль зареєстрований за позивачкою про що свідчить свідоцтво про реєстрацію транспортного засобу.

Порядок справляння та використання збору на обов'язкове державне пенсійне страхування визначений в Законі України "Про збір на обов'язкове державне пенсійне страхування" (400/97-ВР) (у редакції, чинній на час виникнення спірних відносин, далі - Закон №400/97-ВР (400/97-ВР) ).

Пунктом 7 статті 1 Закону №400/97-ВР, якою визначено вичерпний перелік осіб - платників збору на обов'язкове державне пенсійне страхування, передбачено, що платниками збору є юридичні та фізичні особи при відчуженні легкових автомобілів, крім легкових автомобілів, якими забезпечуються інваліди, та тих автомобілів, які переходять у власність спадкоємцям за законом.

Натомість, відповідно до пункту 12 Порядку сплати збору на обов'язкове державне пенсійне страхування з окремих видів господарських операцій, затвердженого Постановою Кабінету Міністрів України №1740 від 03 листопада 1998 року (1740-98-п) , платниками збору на обов'язкове державне пенсійне страхування з операцій з відчуження легкових автомобілів є підприємства, установи та організації всіх форм власності, а також фізичні особи, які набувають право власності на такі автомобілі, зокрема, шляхом їх купівлі, у тому числі у виробників або торгівельних організацій (крім випадків забезпечення автомобілями інвалідів згідно із законодавством).

Отже, на час виникнення спору положення Порядку суперечили вимогам Закону №400/97-ВР (400/97-ВР) у частині регулювання правовідносин зі сплати збору на обов'язкове державне пенсійне страхування з операцій з відчуження легкових автомобілів.

Відповідно до частини четвертої статті 9 КАС України у разі невідповідності нормативно-правового акта Конституції України (254к/96-ВР) , закону України, міжнародному договору, згода на обов'язковість якого надана Верховною Радою України, або іншому правовому акту суд застосовує правовий акт, який має вищу юридичну силу.

У роз'ясненні Пленуму Верховного Суду України, яке міститься в постанові від 1 листопада 1996 року №9 (v0009700-96) (пункт 5), зазначено, що судам необхідно виходити з того, що нормативно-правові акти будь-якого державного чи іншого органу (акти Президента України, постанови Верховної Ради України, постанови і розпорядження Кабінету Міністрів України, нормативно-правові акти Верховної Ради Автономної Республіки Крим чи рішення Ради міністрів Автономної Республіки Крим, акти органів місцевого самоврядування, накази та інструкції міністерств і відомств, накази керівників підприємств, установ та організацій тощо) підлягають оцінці на відповідність як Конституції, так і закону. Якщо при розгляді справи буде встановлено, що нормативно-правовий акт, який підлягав застосуванню, не відповідає чи суперечить законові, суд зобов'язаний застосувати закон, який регулює ці правовідносини.

Враховуючи наведене та виходячи із загальних засад пріоритетності законів над підзаконними актами, при вирішенні цього спору пріоритетними є норми Закону №400/97-ВР (400/97-ВР) , а отже, суд апеляційної інстанції дійшов правильного висновку про наявність підстав для стягнення з Державного бюджету України на користь позивачки 9 420,94 грн., помилково сплачених нею як збір на обов'язкове державне пенсійне страхування при реєстрації легкового автомобіля.

За правилами статті 224 Кодексу адміністративного судочинства України, суд касаційної інстанції залишає касаційну скаргу без задоволення, а судові рішення - без змін, якщо визнає, що суди першої та апеляційної інстанції не допустили порушень норм матеріального і процесуального права при ухваленні судових рішень чи вчиненні процесуальних дій.

Доводи ж касаційної скарги не дають підстав для висновку про неправильне застосування судом апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права, що призвело або могло призвести до неправильного вирішення спору, а тому підстав для скасування ухваленого судом попередньої інстанції судового рішення колегія суддів не вбачає.

Керуючись ст.ст. 210, 220, 222, 223, 224, 230, 231 КАС України, колегія суддів

Касаційну скаргу Управління Пенсійного фонду України в Іллічівському районі м.Маріуполя Донецької області залишити без задоволення, а постанову Донецького апеляційного адміністративного суду від 15 січня 2013 року - без змін.

Ухвала набирає законної сили через п'ять днів після направлення її копій особам, які беруть участь у справі, та оскарженню не підлягає.