2а/1570/2833/11 Про визнання недійсним та скасування податкового повідомлення-рішення, яким визначено грошове зобов'язання з податку на додану вартість - 27.11.2013 Прийняття

У квітні 2011 року Товариство звернулося до Одеського окружного адміністративного суду з позовом, в якому просило визнати протиправним податкове повідомлення-рішення від 01.03.2011 № 0000342350/0.

Постановою названого суду від 10.08.2011, залишеною без змін ухвалою Одеського апеляційного адміністративного суду від 13.10.2011, позов задоволено з посиланням на дотримання позивачем законодавчо визначених умов формування податкового кредиту.

Посилаючись на невідповідність висновків судів вимогам чинного законодавства (зокрема, підпункту 7.4.1 пункту 7.4 статті 7 Закону України "Про податок на додану вартість", статей 2, 9 Закону України "Про бухгалтерський облік та фінансову звітність в Україні"), ДПІ звернулася до Вищого адміністративного суду України з касаційною скаргою, в якій просить скасувати ухвалені у справі судові акти попередніх судових інстанцій та відмовити у задоволенні позовних вимог.

Вивчивши матеріали справи, перевіривши відповідність висновків судів наявним у матеріалах справи доказам, правильність застосування судами норм матеріального права та дотримання ними процесуальних норм, обговоривши доводи касаційної скарги, Вищий адміністративний суд України не вбачає підстав для задоволення касаційних вимог ДПІ виходячи з такого.

Попередніми судовими інстанціями у розгляді справи встановлено, що ДПІ було проведено документальну позапланову невиїзну перевірку Товариства з питання формування податкового кредиту з ПДВ за листопад, грудень 2010 року по контрагенту - приватному підприємству "СРК-Будлайн" (далі - ПП "СРК "Будлайн").

За наслідками цієї перевірки податковим органом було складено акт від 16.02.2011 № 326/23-0302/01/36635495 та прийнято оспорюване податкове повідомлення-рішення, за яким позивачеві визначено грошове зобов'язання з податку на додану вартість у сумі 7 560 691 грн. (у тому числі 6 048 553 грн. за основним платежем та 1 512 138 грн. за штрафними санкціями).

Правова позиція податкового органу, покладена в основу оспорюваного донарахування, полягає у тому, що позивачем було незаконно сформовано податковий кредит по операціям з придбання товару (обладнання) в рамках господарських правовідносин з ПП "СРК "Будлайн" на підставі договору поставки від 14.10.2010. При цьому ДПІ посилається на:

виявлену розбіжність між сумою сформованого позивачем податкового кредиту за наслідками виконання операцій з цим контрагентом та сумою задекларованих останнім податкових зобов'язань;

неподання позивачем товарно-транспортних документів на підтвердження факту транспортування продукції у процесі виконання поставки спірного товару названих постачальником в адресу Товариства;

заперечення керівником ПП "СРК "Будлайн" ОСОБА_1 існування фінансово-господарських правовідносин з позивачем.

Наведені обставини у сукупності були розцінені відповідачем як доказ укладення позивачем договору з названим постачальником без мети настання відповідних цьому правочину правових наслідків, а виключно з метою створення сприятливих наслідків у податковому обліку та мінімізації податкових зобов'язань.

Втім суди цілком об'єктивно не погодилися з такою оцінкою обставин даної справи.

Як випливає зі змісту пункту 1.7 статті 1 Закону України "Про податок на додану вартість" (який діяв на час виникнення спірних правовідносин), податковий кредит - це сума, на яку платник податку має право зменшити податкове зобов'язання звітного періоду, визначена згідно з цим Законом.

Відповідно до підпункту 7.4.1 пункту 7.4 статті 7 названого Закону податковий кредит звітного періоду визначається виходячи із договірної (контрактної) вартості товарів (послуг), але не вище рівня звичайних цін, у разі якщо договірна ціна на такі товари (послуги) відрізняється більше ніж на 20 відсотків від звичайної ціни на такі товари (послуги), та складається із сум податків, нарахованих (сплачених) платником податку за ставкою, встановленою пунктом 6.1 статті 6 та статтею 8-1 цього Закону, протягом такого звітного періоду у зв'язку з придбанням або виготовленням товарів (у тому числі при їх імпорті) та послуг з метою їх подальшого використання в оподатковуваних операціях у межах господарської діяльності платника податку.

В силу вимог підпункту 7.4.5 пункту 7.4 цієї ж статті Закону не підлягають включенню до складу податкового кредиту суми сплаченого (нарахованого) податку у зв'язку з придбанням товарів (послуг), не підтверджені податковими накладними чи митними деклараціями (іншими подібними документами згідно з підпунктом 7.2.6 цього пункту).

З наведених законодавчих положень вбачається, що обов'язковою умовою виникнення у платника права на податковий кредит є реальне здійснення операцій з придбання товарів (робіт, послуг), а також оформлення зазначених операцій необхідними документами первинного обліку (зокрема, податковими накладними), що містять достовірні відомості про обсяг та зміст господарської операції.

Суди встановили, що товарність спірних операцій (за наслідками виконання яких податкова інспекція не визнала право позивача на податковий кредит) підтверджується необхідними первинними документами (договором поставки, податковими накладними, видатковими накладними), що містять необхідні для цілей оподаткування відомості про зміст та вартість розглядуваних операцій.

Слід зазначити, що судова практика вирішення податкових спорів виходить з презумпції добросовісності платника, яка презюмує економічну виправданість дій платника, що мають своїм наслідком отримання податкової вигоди, та достовірність відомостей у бухгалтерській та податковій звітності платника.

Недобросовісність платника має бути встановлена безумовними та однозначно розтлумаченими доказами, однак, як вірно зазначили суди, такі докази на порушення вимог частин першої, другої статті 71 Кодексу адміністративного судочинства України податковим органом не представлено, реальність виконання господарських операцій, на підставі яких позивачем сформовано податковий кредит, не спростовано.

Так, доводи податкового органу про невідображення спірним контрагентом у податковій звітності відповідної суми податкових зобов'язань, що виникли за фактом виконання поставок в адресу позивача, стосуються правопорушення, допущеного цим контрагентом, тобто третьою особою, а відтак не можуть розглядатися як доказ недобросовісності позивача.

Чинне податкове законодавство не пов'язує право платника на податковий кредит з повнотою відображення постачальником у своїй податковій звітності відповідних господарських операцій, з фактичною сплатою постачальником ПДВ до бюджету. Платник не несе відповідальності за дії всіх підприємств та організацій, що беруть участь у багатостадійному процесі сплати податків до бюджету. Податкові органи не вправі тлумачити поняття добросовісності платника як таке, що породжує у останнього додаткові обов'язки, не передбачені чинним законодавством.

Доказів побудови позивачем фінансово-господарських правовідносин на підставі свідомого укладання договору з фіктивним підприємством з метою перенесення податкового навантаження на особу, яка не виконує свої податкові зобов'язання, податковим органом не представлено.

Сам по собі факт порушення постачальником податкової дисципліни не може слугувати свідченням фіктивності господарської операції, та відповідно, обставиною, що виключає право покупця на формування податкового кредиту.

Доводи ДПІ про відсутність у позивача товарно-транспортних накладних як свідчення безтоварності розглядуваних господарських операцій також отримали об'єктивну оцінку судів під час розгляду даної справи. Адже товарно-транспортна накладна призначена для обліку руху товарно-матеріальних цінностей та розрахунків за їх перевезення автомобільним транспортом, а відтак визначає взаємовідносини по виконанню перевезення вантажів для обліку транспортної роботи. У розглядуваному випадку Товариство здійснювало операції з придбання товару та не виступало в якості замовника за договором перевезення, у зв'язку з чим відсутність товарно-транспортних накладних не можна розцінювати як беззаперечне свідчення безтоварності спірних операцій.

До того ж, суди встановили, що придбання товару у ПП "СРК "Будлайн" здійснювалося позивачем на умовах самовивозу; зазначене обладнання придбавалося позивачем з метою перепродажу, у зв'язку з чим у день отримання продукції у названого постачальника Товариство одразу ж поставляло її третім особам на виконання своїх договірних зобов'язань, що підтверджується наявними у матеріалах справи податковими накладними, актами приймання-передачі, товарно-транспортними накладними. Наведені обставини підтверджують як товарність спірних операцій, так і фактичне використання позивачем придбаної продукції у власній господарській діяльності.

Правильним є і висновок судів про те, що пояснення керівника ПП "СРК "Будлайн" ОСОБА_1 не можуть бути належними доказами невиконання цим контрагентом поставок в адресу Товариства. Адже саме по собі заперечення постачальником факту поставок не є достатньою підставою для висновку про недостовірність представлених документів. До того ж, слід зазначити, що відповідні пояснення ОСОБА_1 не отримали належного процесуального закріплення.

За таких обставин висновок судових інстанцій про дотримання Товариством необхідних умов для формування податкового кредиту та про відсутність у податкового органу підстав для здійснення оспорюваного донарахування відповідає наявним у справі доказам.

Доводи касаційної скарги відтворюють правову позицію податкового органу по справі, ці доводи були розглянуті судами першої та апеляційної інстанцій по суті та їм було надано правильну юридичну оцінку. Підстави для їх переоцінки у суду касаційної інстанції відсутні в силу статті 220 Кодексу адміністративного судочинства України.

Оскільки усі обставини, що входять до предмета доказування у справі, встановлені судами на підставі повного та всебічного дослідження наявних у справі доказів, які відповідають ознакам належності та допустимості, цим обставинам надана правильна юридична оцінка, то підстав для скасування оскаржуваних судових актів не вбачається.

Керуючись статтями 160, 167, 220, 221, 223, 224, 231 Кодексу адміністративного судочинства України, Вищий адміністративний суд України

1. Касаційну скаргу державної податкової інспекції у м. Іллічівську залишити без задоволення.

2. Постанову Одеського окружного адміністративного суду від 10.08.2011 та ухвалу Одеського апеляційного адміністративного суду від 13.10.2011 у справі № 2а/1570/2833/2011 залишити без змін.

Ухвала набирає законної сили з моменту проголошення і може бути переглянута Верховним Судом України в порядку статей 236- 238 Кодексу адміністративного судочинства України.