Вищий адміністративний суд України у складі:

головуючого судді Розваляєвої Т. С. (суддя-доповідач), суддів Маслія В. І., Черпіцької Л. Т.,

розглянувши в порядку письмового провадження касаційну скаргу Управління праці та соціального захисту населення Центрально-Міської районної адміністрації Макіївської міської ради на постанову Центрально-Міського районного суду м. Макіївки Донецької області від 23 серпня 2012 року та ухвалу Донецького апеляційного адміністративного суду від 15 листопада 2012 року у справі за позовом ОСОБА_4 до Управління праці та соціального захисту населення Центрально-Міської районної адміністрації Макіївської міської ради про визнання дій неправомірними, зобов'язання вчинити певні дії,,

ОСОБА_4 звернувся з позовом до Управління праці та соціального захисту населення Центрально-Міської районної адміністрації Макіївської міської ради про визнання дій неправомірними та зобов'язання видати документи встановленого зразку на право пільгового проїзду по державам СНД.

Постановою Центрально-Міського районного суду м. Макіївки Донецької області від 23 серпня 2012 року, залишеною без змін ухвалою Донецького апеляційного адміністративного суду від 15 листопада 2012 року, позов задоволено.

Не погоджуючись з рішеннями судів, відповідач звернувся з касаційною скаргою на них, в якій просить їх скасувати та ухвалити нове рішення, яким в задоволенні позову відмовити.

Заперечень не надходило.

Заслухавши доповідача, перевіривши доводи касаційної скарги, матеріали справи, колегія суддів вважає, що скарга підлягає задоволенню частково.

Судами встановлено, що позивач є інвалідом війни та звернувся до відповідача з заявою про видачу посвідчення та проїзних листів талонів по СНД.

Листом від 08 червня 2012 року № 08/1360 відповідач повідомив позивача, що такі пільги надаються відповідно до Угоди про взаємне визнання прав на пільговий проїзд для інвалідів та учасників Великої Вітчизняної війни, а також осіб, прирівняних до них, підписаною Україною 12 березня 1993 року. Угода передбачає, що підставою для пільгового проїзду є посвідчення та лист талонів на пільговий проїзд, виданий органами колишнього СРСР за формою, що діяла станом на 1 січня 1992 року. Посвідчення позивача видано відповідно до Закону України "Про статус ветеранів війни, гарантії їх соціального захисту" (3551-12) після дати, визначеною Угодою, а отже підстав для видачі посвідчення за формою, яка діяла на 01 січня 1992 року, та талонів на пільговий проїзд по СНД немає.

Не погоджуючись з відмовою відповідача, позивач звернувся з цим позовом.

Суд першої інстанції дійшов висновку, з яким погодився суд апеляційної інстанції, щодо обґрунтованості цього позову.

При цьому суди виходили з того, що основним законом, що визначає правовий статус ветеранів війни, забезпечує створення належних умов для їх життєзабезпечення, сприяє формуванню в суспільстві шанобливого ставлення до них є Закон України "Про статус ветеранів війни, гарантій їх соціального захисту" (3551-12) .

Згідно статті 7 цього Закону позивач відноситься до категорії інвалідів війни, користується пільгами, встановленими законодавчими актами України. Зазначені обставини не є спірними між сторонами.

Законодавство України про статус ветеранів війни та їх соціальні гарантії складається не тільки із Закону України "Про статус ветеранів війни, гарантій їх соціального захисту" (3551-12) та інших актів законодавства України. Права та пільги для ветеранів війни і членів їх сімей, встановлені раніше законодавством України і законодавством колишнього Союзу РСР, не можуть бути скасовані без їх рівноцінної заміни.

Статтею 3 Закону України "Про статус ветеранів війни, гарантій їх соціального захисту" встановлено, що, якщо міжнародними договорами або угодами, в яких бере участь Україна, встановлені більш високі вимоги щодо захисту ветеранів війни, ніж ті, що їх містить законодавство України, то застосовуються норми міжнародного договору або міжнародної угоди.

З урахуванням принципів адміністративного судочинства, статті 3 Закону України "Про статус ветеранів війни, гарантій їх соціального захисту" суд апеляційної інстанції зазначив, що при вирішені цього спору є усі правові підстави для застосування Угоди "Про взаємне визнання прав на пільговий проїзд для інвалідів та учасників Великої Вітчизняної війни, а також осіб, прирівняних до них" від 12 березня1993 року.

Дія цієї Угоди поширюється на інвалідів та учасників Великої Вітчизняної війни, а також осіб, прирівняних до них, для яких встановлені пільги на проїзд на відповідних видах транспорту, згідно з додатками 1, 2, 3.

Підставою для придбання пільгового проїзного квитка є посвідчення та аркуш талонів на пільговий проїзд, які видані відповідними органами колишнього Союзу РСР або Сторонами за формою, що діяла на 01 січня 1992 року, за місцем постійного проживання особи, яка має право на пільговий проїзд (стаття 7 Угоди). Тобто основними документами, для придбання пільгового проїзного квитка є саме посвідчення та аркуш талонів на пільговий проїзд, які видають саме УПСЗН, тобто відповідач по справі.

Як вбачається із змісту Угоди, її метою є взаємне визнання прав Державами - учасниками прав інвалідів, не тільки ВВВ, але ж і осіб, які прирівняні до них.

Зазначені пільги представлені законодавством колишнього СРСР, та в послідуючому знайшло своє втілення (відображення) в Законі України "Про статус ветеранів війни, гарантій їх соціального захисту" (3551-12) , яким встановлено, що інвалідам I і II груп надається право безоплатного проїзду один раз на рік (туди і назад) залізничним, водним, повітряним або міжміським автомобільним транспортом, а особам, які супроводжують інвалідів I групи (не більше одного супроводжуючого), - 50-процентна знижка вартості проїзду один раз на рік (туди і назад) зазначеними видами транспорту.

Якщо Закон України "Про статус ветеранів війни, гарантій їх соціального захисту" (3551-12) розповсюджував свою дію, надавав та встановлював такі пільги на території України, то Угода розповсюджувала свою дію, надавала та встановлювала такі пільги на території держав-учасниць СНД, які підписали таку Угоду.

Виходячи із встановлених обставин, основним спірним питанням у справі є правомірність відмови відповідача у видачі посвідчення та листів талонів, що дають право на пільговий проїзд, та наявність такого права у позивача, тобто, чи підпадає позивач під дію цієї Угоди.

Статтею 2 Угоди встановлено, що інвалідам Великої Вітчизняної війни I та II груп та особам, прирівняним до них, надається право безкоштовного проїзду залізницею чи на суднах транзитних та місцевих ліній річкового флоту територіями держав - учасниць цієї Угоди один раз на рік (туди та назад) та з 50-відсотковою знижкою повітряним, водним чи міжміським автомобільним транспортом.

Відповідно до Додатку № 1 цієї Угоди до категорії громадян, прирівняних за пільгами на проїзд у міжміському транспорті до інвалідів Великої Вітчизняної війни, відносяться: інваліди Першої світової та громадянської війни; інваліди з числа військовослужбовців, які стали інвалідами внаслідок поранення, контузії чи каліцтва, отриманих під час захисту колишнього Союзу РСР або під час виконання інших обов'язків військової служби, або внаслідок хвороби, пов'язаної з перебуванням на фронті в інші періоди, а також інваліди з числа партизан громадянської війни.

Відповідно до наданого тлумачення абзацу першого пункту 2 Додатку № 1 до Угоди Рішенням Економічного суду СНД від 17 березня 2008 року під "іншими обов'язками військової служби" розуміється обов'язки військовослужбовців, передбачених законодавством колишнього СРСР, які не пов'язані із захистом СРСР. Військовослужбовці, які стали інвалідами при виконанні інших обов'язків військової служби, не пов'язані із захистом СРСР, відносяться до категорії громадян, прирівняних по пільгам на проїзд в міжнароднім транспорті до інвалідів Великої Вітчизняної війни. Право на пільги підтверджується посвідченням, виданим компетентним органом.

На підставі викладеного суди дійшли висновку, що позивач, як особа, яка стала інвалідом другої групи при виконанні ним обов'язків військової служби, прирівнюється до категорії громадян, яка має право на пільговий проїзд та підпадає під дію Угоди від 12 березня 1993 року.

На думку суду касаційної інстанції, висновки судів ґрунтуються на неправильному застосуванні норм матеріального права.

Так, відповідно до статті 1 Угоди її дія поширюється на інвалідів та учасників Великої Вітчизняної війни, а також осіб, прирівняних до них, для яких встановлені пільги на проїзд на відповідних видах транспорту, згідно з додатками 1, 2, 3.

Додатком 1 до Угоди визначено категорію громадян, прирівняних за пільгами на проїзд у міжміському транспорті до інвалідів Великої Вітчизняної війни: інваліди Першої світової та громадянської воєн; інваліди з числа військовослужбовців, які стали інвалідами внаслідок поранення, контузії чи каліцтва, отриманих під час захисту колишнього Союзу РСР або під час виконання інших обов'язків військової служби, або внаслідок хвороби, пов'язаної з перебуванням на фронті в інші періоди, а також інваліди з числа партизан громадянської війни; інваліди з числа осіб начальницького та рядового складу органів Міністерства внутрішніх справ та органів Комітету державної безпеки колишнього Союзу РСР, які стали інвалідами внаслідок поранення, контузії чи каліцтва, отриманих під час виконання службових обов'язків; інваліди з числа бійців та командного складу винищувальних батальйонів, взводів та загонів захисту народу, які діяли в період з 1 січня 1944 року до 31 грудня 1951 року на території колишніх Української РСР, Білоруської РСР, Литовської РСР, Латвійської РСР, Естонської РСР, і стали інвалідами внаслідок поранення, контузії або каліцтва, отриманих під час виконання службових обов'язків у цих батальйонах, взводах і загонах.

Системний аналіз вказаних норм дає підстави для висновку, що метою Угоди є взаємне визнання державами-учасницями прав інвалідів і учасників ВВВ, а також осіб, прирівняних до них, на пільговий проїзд. Мова йде про зобов'язання кожного учасника Угоди визнавати на своїй території право на пільговий проїзд таких осіб. Такі пільги були передбачені законодавством СРСР та підтверджені вказаною Угодою.

Таким чином, на думку колегії суддів, для отримання пільг, встановлених Угодою, позивач повинен підтвердити факт того, що відповідне право він набув відповідно до норм законодавства колишнього СРСР. При цьому, якщо таке право позивач набув вже в роки незалежності України відповідно до її норм законодавства, підстави для отримання відповідних пільг відсутні.

Судами встановлено, що посвідчення інваліда війни позивач отримав 07 квітня 2009 року.

З урахуванням викладеного для привального вирішення справи судам необхідно встановити обставини того, відповідно до норм якого законодавства позивач набув статус інваліда війни.

Проте, такі обставини судами не встановлювалися, що є підставою для скасування рішень судів та направлення справи на новий розгляд до суду першої інстанції.

Враховуючи викладене, керуючись статтями 220, 222, 223, 227, 230, 231 Кодексу адміністративного судочинства України, суд

Касаційну скаргу Управління праці та соціального захисту населення Центрально-Міської районної адміністрації Макіївської міської ради задовольнити частково.

Постанову Центрально-Міського районного суду м. Макіївки Донецької обл. від 23 серпня 2012 року та ухвалу Донецького апеляційного адміністративного суду від 15 листопада 2012 року скасувати, а справу направити на новий розгляд до суду першої і інстанції.

Ухвала набирає законної сили через п'ять днів після направлення її копії особам, які беруть участь у справі, і може бути переглянута Верховним Судом України з підстав, у строк та у порядку, визначеними статтями 237, 238, 239-1 КАС України.