Вищий адміністративний суд України у складі колегії суддів:

Черпака Ю.К. (судді-доповідача), Головчук С.В., Пасічник С.С.,розглянувши в попередньому судовому засіданні адміністративну справу

за позовом громадянки Киргизстану ОСОБА_5 до Державної міграційної служби України про визнання протиправним та скасування наказу,

за касаційною скаргою ОСОБА_5 на постанову Харківського окружного адміністративного суду від 4 грудня 2012 року та ухвалу Харківського апеляційного адміністративного суду від 18 лютого 2013 року,

У листопаді 2012 року ОСОБА_5 пред'явила позов про визнання протиправним і скасування наказу Державної міграційної служби України від 19 жовтня 2012 року № 137-12.

Позов обґрунтувала тим, що рішення відповідача від 19 жовтня 2012 року № 137-12, яким відхилено її скаргу на рішення Головного управління ДМС у Харківській області про відмову в оформленні документів для вирішення питання щодо визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, є необґрунтованим і таким, що прийнято без належної оцінки фактів дискримінації узбеків за етнічною ознакою в країні її походження (Киргизькій Республіці).

Постановою Харківського окружного адміністративного суду від 4 грудня 2012 року, залишеною без зміни ухвалою Харківського апеляційного адміністративного суду від 18 лютого 2013 року, в задоволенні позову відмовлено.

У касаційній скарзі ОСОБА_5 просить скасувати судові рішення та направити справу на новий судовий розгляд. Посилається на те, що суди не проаналізували ситуацію в країні її походження з посиланням на використані джерела інформації та не перевірили наявності об'єктивної сторони її побоювань стати жертвою переслідування в країні громадянської належності.

В запереченні на касаційну скаргу Державна міграційна служба України просить залишити судові рішення без змін, посилаючись на їх законність і обґрунтованість.

Заслухавши суддю-доповідача, перевіривши правильність застосування судами першої та апеляційної інстанцій норм матеріального і процесуального права, правової оцінки обставин у справі, колегія суддів вважає, що касаційна скарга не підлягає задоволенню.

Судами попередніх інстанцій встановлено, що ОСОБА_5, ІНФОРМАЦІЯ_1, є громадянкою Киргизької Республіки, за національністю - узбечка. На територію України прибула легально як громадянка країни СНД по безвізовому режиму в листопаді 2008 року.

6 серпня 2012 року ОСОБА_5, перебуваючи на цей час в Україні нелегально, звернулася до Головного управління ДМС у Харківській області із заявою про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту.

У заяві зазначила про наявність у неї обґрунтованих побоювань стати жертвою переслідування через національну належність. Свої побоювання пов'язувала з тим, що в червні 2010 року в Ошській області, де проживала її родина, відбулися кровопролитні зіткнення між особами киргизької й узбецької національностей, які супроводжувалися погромами та масовими вбивствами. Під час вказаних подій вона та її родина перебували в Україні, крім старшого сина, який брав участь у захисті району, де проживали узбеки, від нападів киргизів. Син змушений був переховуватися у її братів, куди стали приходити працівники міліції, розшукуючи заявницю та сина з метою їх арешту. Згодом син переїхав до батьків в Україну, а із засобів масової інформації їм стало відомо про арешти узбеків.

Наказом Головного управління ДМС у Харківській області від 6 серпня 2012 року № 206-о заяву прийнято до попереднього розгляду, а наказом від 27 серпня 2012 року № 232-о прийнято рішення про відмову ОСОБА_5 в оформленні документів для вирішення питання щодо визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту.

Рішенням Державної міграційної служби України від 19 жовтня 2012 року № 137-12 відхилено скаргу ОСОБА_5 на рішення Головного управління ДМС у Харківській області про відмову в оформленні документів для вирішення питання щодо визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту.

Згідно з письмовими висновками щодо прийняття рішення про відмову в оформленні документів та щодо розгляду скарги на рішення міграційної служби, покладеними в основу наказу Головного управління ДМС у Харківській області від 27 серпня 2012 року № 232-о та оскарженого рішення Державної міграційної служби України, заява ОСОБА_5 є очевидно не обґрунтованою і не містить суб'єктивного елементу обґрунтованості побоювань. Зокрема, заявниця не обґрунтувала неможливості повернення до країни громадянської належності через індивідуальні побоювання стати жертвою переслідувань за критерієм національної ознаки. Водночас аналіз матеріалів особової справи з точки зору оцінки тверджень заявниці в контексті ситуації в країні її громадянської належності свідчить про те, що реальними підставами виїзду з Киргизстану було отримання роботи та заробітку в Україні, тобто знайти країну кращу для життя, а не пошук міжнародного захисту.

Відповідно до пунктів 1 і 13 частини першої статті 1 Закону України "Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту" біженець - це особа, яка не є громадянином України і внаслідок обґрунтованих побоювань стати жертвою переслідувань за ознаками раси, віросповідання, національності, громадянства (підданства), належності до певної соціальної групи або політичних переконань перебуває за межами країни своєї громадянської належності та не може користуватися захистом цієї країни або не бажає користуватися цим захистом внаслідок таких побоювань, або, не маючи громадянства (підданства) і перебуваючи за межами країни свого попереднього постійного проживання, не може чи не бажає повернутися до неї внаслідок зазначених побоювань; особа, яка потребує додаткового захисту - це особа, яка не є біженцем відповідно до Конвенції про статус біженців 1951 року (995_011) і Протоколу щодо статусу біженців 1967 року та цього Закону, але потребує захисту, оскільки така особа змушена була прибути в Україну або залишитися в Україні внаслідок загрози її життю, безпеці чи свободі в країні походження через побоювання застосування щодо неї смертної кари або виконання вироку про смертну кару чи тортур, нелюдського або такого, що принижує гідність, поводження чи покарання.

За приписами частини п'ятої статті 5 Закону України "Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту" (в редакції Закону від 08.07.2011 р. № 3671-VI (3671-17) ) особа, яка на законних підставах тимчасово перебуває в Україні, і під час такого перебування в країні її громадянської належності чи попереднього постійного проживання виникли умови, зазначені в пунктах 1 чи 13 частини першої статті 1 цього Закону, внаслідок яких вона не може повернутися до країни свого походження і має намір бути визнаною біженцем в Україні або особою, яка потребує додаткового захисту, повинна звернутися до відповідного органу міграційної служби із заявою про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, до закінчення строку перебування на території України.

Частиною сьомою статті 7 цього Закону встановлено, що до заяви про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, додаються документи, що посвідчують особу заявника, а також документи та матеріали, що можуть бути доказом наявності умов для визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту.

Згідно з положеннями Конвенції про статус біженців 1951 року (995_011) і Протоколу щодо статусу біженців 1967 року поняття "біженець" включає в себе чотири основні підстави, за наявності яких особі може бути надано статус біженця. Такими підставами є: знаходження особи за межами країни своєї національної належності або, якщо особа не має визначеного громадянства, - за межами країни свого колишнього місця проживання; наявність обґрунтованих побоювань стати жертвою переслідувань; побоювання стати жертвою переслідувань повинно бути пов'язане з ознаками, які вказані в Конвенції про статус біженців, а саме: расової належності, релігії, національності (громадянства), належності до певної соціальної групи, політичних поглядів; неможливість або небажання особи користуватися захистом країни походження внаслідок таких побоювань.

За змістом пункту 45 Керівництва з процедур та критеріїв визначення статусу біженців Управління Верхового комісара ООН у справах біженців (1992 рік) особа повинна вказати переконливу причину, чому вона особисто побоюється стати жертвою переслідування.

Відповідно до позиції УВКБ ООН "Про обов'язки та стандарти доказування у заявах біженців" (16 грудня 1998 року) факти в підтвердження заяв біженців визначаються шляхом надання підтвердження або доказів викладеного. Докази можуть бути як усні, так і документальні. За загальними правовими принципами доказового права обов'язок доказування покладається на особу, яка висловлює певне твердження. Таким чином, у заяві про надання статусу біженця заявник повинен довести достовірність своїх тверджень і точність фактів, на яких ґрунтується його заява.

Як вбачається з протоколу співбесіди від 23.08.2012 р., позивач спростовує існування будь-яких проблем, пов'язаних з владою країни громадянської належності, вітчизну позивач покинула легально, вона ніколи не була причетною до інцидентів із застосуванням фізичного насильства, які були б пов'язані з її національною належністю, ні позивач, на члени її родини не брали участі у бойових діях чи в організації останніх, правоохоронними органами Киргизстану не затримувалися, позивач користується захистом країни громадянської належності та безперешкодно отримала паспорт. Зазначила, що змушена була залишити Киргизстан у зв'язку зі скрутним матеріальним становищем, оскільки там високий рішень безробіття і немає можливості отримувати гідну заробітну плату. У Киргизстані залишились проживати родичі позивача, які, за її словами, мають можливість працювати і не зазнають утисків за національною ознакою. Позивач не бажає повертатися до країни своєї громадянської належності виключно з економічних мотивів та визнає Киргизстан безпечною для себе країною.

За наведених обставин колегія суддів погоджується із судами в тому, що аналіз матеріалів по країні походження позивача в сукупності з іншими обставинами справи та поведінкою ОСОБА_5, не дає підстав вважати, що вона прибула в Україну саме з метою уникнення стати жертвою переслідувань у країні своєї громадянської належності та не дає підстав кваліфікувати її біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту.

Таким чином, окружний та апеляційний адміністративні суди дійшли обґрунтованого висновку щодо правомірності рішення відповідача про відхилення скарги ОСОБА_5 на рішення Головного управління ДМС у Харківській області про відмову в оформленні документів для вирішення питання щодо визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту.

Доводи касаційної скарги висновків судів першої та апеляційної інстанцій не спростовують.

Відповідно до частини першої статті 224 Кодексу адміністративного судочинства України суд касаційної інстанції залишає касаційну скаргу без задоволення, а судові рішення - без змін, якщо визнає, що суди першої та апеляційної інстанцій не допустили порушень норм матеріального і процесуального права при ухваленні судових рішень чи вчиненні процесуальних дій.

Суди першої та апеляційної інстанцій повно і всебічно встановили обставини справи, дали їм належну юридичну оцінку, правильно застосували норми матеріального і процесуального права, тому відсутні підстави для скасування або зміни прийнятих ними рішень.

Керуючись статтями 220-1, 223, 224, 230, 231 Кодексу адміністративного судочинства України, суд

Касаційну скаргу ОСОБА_5 залишити без задоволення, а постанову Харківського окружного адміністративного суду від 4 грудня 2012 року та ухвалу Харківського апеляційного адміністративного суду від 18 лютого 2013 року - без змін.

Ухвала набирає законної сили через п'ять днів після направлення її копії особам, які беруть участь у справі, та оскарженню не підлягає.