2а-14624/12/2670 Про визнання протиправними та скасування податкових повідомлень-рішень, якими збільшено суму грошового зобов'язання з податку на прибуток іноземних юридичних осіб - 12.06.2013 Прийняття

Постановою окружного адміністративного суду міста Києва від 26.11.2012 року, залишеною без змін ухвалою Київського апеляційного адміністративного суду від 06.03.2013 року, позов задоволено: визнані протиправними та скасовані податкові повідомлення-рішення ОДПС - ЦО з обслуговування ВПП ДПС від 16.10.2012 року № 0001154210, яким позивачу збільшено суму грошового зобов'язання з податку на прибуток іноземних юридичних осіб (код платежу 11020500) (з урахуванням штрафних (фінансових) санкцій (штрафів) у загальному розмірі 3 387 860,92 гривень та № 0001144210, яким позивачу збільшено суму грошового зобов'язання з податку на додану вартість (код платежу 14010100) (з урахуванням штрафних (фінансових) санкцій (штрафів) у загальному розмірі 4 050 704,00 гривні.

Не погоджуючись з рішеннями судів попередніх інстанцій, відповідач подав касаційну скаргу, в якій просить їх скасувати та прийняти нове рішення, яким відмовити у задоволені адміністративного позову повністю, оскільки вважає, що постанову та ухвалу було прийнято з порушенням норм матеріального права та без належного врахування всіх обставин справи.

Позивач в своїх запереченнях на касаційну скаргу зазначає, що рішення судів першої та апеляційної інстанцій прийняті з дотриманням норм матеріального та процесуального права, а тому просить залишити касаційну скаргу без задоволення, а рішення судів першої та апеляційної інстанцій без змін.

Відповідно до частини першої статті 220 Кодексу адміністративного судочинство України суд касаційної інстанції перевіряє правильність застосування судами першої та апеляційної інстанцій норм матеріального та процесуального права, правової оцінки обставин у справі і не може досліджувати докази, встановлювати та визнавати доведеними обставини, що не були встановлені в судовому засіданні та вирішувати питання про достовірність того чи іншого доказу.

Заслухавши доповідь судді-доповідача, розглянувши та обговоривши доводи касаційної скарги, матеріали справи, перевіривши правильність застосування судами попередніх інстанцій норм матеріального та процесуального права, правової оцінки обставин у справі, суд касаційної інстанції дійшов висновку, що касаційна скарга не підлягає задоволенню, з наступних підстав.

Судами першої та апеляційної інстанцій встановлені такі фактичні обставини справи.

Відповідачем у період з 23.07.2012 року по 24.09.2012 року проведено перевірку позивача, за результатами якої складено акт від 01.10.2012 року № 1113/42-10/35839738 про результати планової виїзної перевірки позивача з питань дотримання вимог податкового законодавства за період з 01.07.2010 року по 31.03.2012 року, валютного та іншого законодавства за період з 01.07.2010 року по 31.03.2012 року, згідно з висновками якого, позивачем занижено ПДВ у загальному розмірі 4 536 980,00 гривень, занижено дохід нерезидента при виплаті доходу нерезидента у вигляді відсотків за договорами позики у загальному розмірі 3 099 015,90 гривень, а також занижено дохід нерезидента при виплаті винагороди за договором від 01.12.2010 року № 88-Т/10 у загальному розмірі 4491,00 гривня, у тому числі за: І квартал 2011 року - 335,81 грн., II квартал 2011 року - 559,69 грн., III квартал 2011 року - 1697,59 грн., IV квартал 2011 року - 1897,91 грн., чим порушено п. 13.1 ст. 13 Закону України "Про оподаткування прибутку підприємств", п. 160.1 ст. 160 Податкового кодексу України (далі - ПК України); не подано за перевіряємий період звіти про виплачені доходи нерезидентам, розрахунки (звіти) податкових зобов'язань нерезидентів, якими отримано доходи із джерелом походження в Україні, чим порушено п. 120.1 ст. 120 ПК України.

Акт перевірки позивачем оскаржено в адміністративному порядку, але його висновки залишені без змін.

На підставі акту перевірки 16.10.2012 року відповідачем складено оскаржувані рішення № 0001144210, яким позивачу збільшено суму грошового зобов'язання з ПДВ у розмірі 3 694 665,00 гривень за основним платежем та у розмірі 356 039,00 гривень за штрафними (фінансовими) санкціями (штрафами) та № 0001154210, яким позивачу збільшено суму грошового зобов'язання з податку на прибуток іноземних юридичних осіб у розмірі 3 103 506,90 гривень за основним платежем та у розмірі 284 354,02 гривні за штрафними (фінансовими) санкціями (штрафами).

Судами зазначено, що на думку відповідача позивач під час виплати відсотків на користь нерезидентів - общества с ограниченной ответственностью "ПГК-Лизинг" (далі - нерезидент-1) та открытого акционерного общества "Первая грузовая компания" (далі - нерезидент-2) зобов'язаний був утримувати податок на дохід у розмірі 10 % від загальної суми відсотків, що сплачуються, за наявності письмового підтвердження, виданого компетентним органом, про те, що вказані нерезиденти є резидентами відповідної країни, у даному випадку Російської Федерації. Однак, в акті перевірки зазначено, що викладене зобов'язання позивач не виконав.

Судами попередніх інстанцій встановлено, що викладені висновки відповідача не відповідають фактичним обставинам, оскільки з наявної у матеріалах справи копії листа позивача від 09.11.2012 року № ИД/ГД-2646/12 вбачається, що нерезидентом-2 за укладеними з позивачем договорами позики у рамках Генеральної угоди від 12.02.2010 року № ДД/Ф-29/10 за період з 2010 року по І квартал 2012 року отримано від позивача проценти у загальному розмірі 4 404 850,84 доларів США, у тому числі у 2010 році - 1 374 345,23 доларів США, у 2011 році - 247 536,11 доларів США, у І кварталі 2012 року - 554 869,50 доларів США.

Вказані кошти нерезидентом-2 враховано при обчисленні оподатковуваного прибутку за відповідні періоди у складі його позареалізаційних доходів, що підтверджується дослідженими судами наявними у матеріалах справи копіями податкових накладних, поданих нерезидентом-2 до податкових органів Російської Федерації.

Судами попередніх інстанцій встановлено, що такі дії відповідають положенням Угоди між Урядом України та Урядом Російської Федерації про уникнення подвійного оподаткування доходів і майна та попередження ухилень від сплати податків, яка для України набрала чинності 03.08.1999 року (далі - Угода).

Задовольняючи позовні вимоги, суди попередніх інстанцій виходили з наступного, з чим погоджується суд касаційної інстанції.

Відповідно до п.п. 103.2, 103.4, 103.10 ст. 103 ПК України, особа (податковий агент) має право самостійно застосувати звільнення від оподаткування або зменшену ставку податку, передбачену відповідним міжнародним договором Українина час виплати доходу нерезиденту, якщо такий нерезидент є бенефіціарним (фактичним) отримувачем (власником) доходу і є резидентом країни, з якою укладено міжнародний договір України.

Застосування міжнародного договору України в частині звільнення від оподаткування або застосування пониженої ставки податку дозволяється тільки за умови надання нерезидентом особі (податковому агенту) документа, який підтверджує статус податкового резидента згідно з вимогами п. 103.4 цієї статті.

Підставою для звільнення (зменшення) від оподаткування доходів із джерелом їх походження з України є подання нерезидентом з урахуванням особливостей, передбачених п.п. 103.5 і 103.6 цієї статті, особі (податковому агенту), яка виплачує йому доходи, довідки (або її нотаріально засвідченої копії), яка підтверджує, що нерезидент є резидентом країни, з якою укладено міжнародний договір України (далі - довідка), а також інших документів, якщо це передбачено міжнародним договором України.

У разі неподання нерезидентом довідки відповідно до п. 103.4 цієї статті доходи нерезидента із джерелом їх походження з України підлягають оподаткуванню відповідно до законодавства України з питань оподаткування.

Згідно з абзацом 1 п. 13.1, 13.2 ст. 13 Закону України "Про оподаткування прибутку підприємств" будь-які доходи, отримані нерезидентом із джерелом їх походження з України, від провадження господарської діяльності (у тому числі на рахунки нерезидента, що ведуться в гривнях) оподатковуються у порядку і за ставками, визначеними цією статтею.

Резидент або постійне представництво нерезидента, що здійснюють на користь нерезидента або уповноваженої ним особи будь-яку виплату з доходу з джерелом його походження з України, отриманого таким нерезидентом від провадження господарської діяльності (у тому числі на рахунки нерезидента, що ведуться в гривнях), крім доходів, зазначених у п.п. 13.3 - 13.6, зобов'язані утримувати податок з таких доходів, зазначених у п. 13.1 цієї статті, за ставкою у розмірі 15 відсотків від їх суми та за їх рахунок, який сплачується до бюджету під час такої виплати, якщо інше не передбачене нормами міжнародних угод, які набрали чинності.

Отже, суди вірно зазначили, що можливість регулювання відносин оподаткування між резидентами та нерезидентами передбачено міжнародними договорами.

Крім того, судами попередніх інстанцій досліджена наявна в матеріалах справи довідка Міжрегіональної інспекції Федеральної податкової служби з централізованої обробки даних та встановлено, що нерезидент-2 дійсно розглядався (розглядається) у 2010-2012 роках як юридична особа, яка постійного перебуває на території Російської Федерації з метою застосування Угоди. Однак, така інформація відповідачем не перевірялась.

Таким чином, суди попередніх інстанцій вірно зазначили, що позивач, діючи відповідно до положень Угоди, не порушив положення ПК України.

Відпвідно до ст. 1 Угоди ця Угода застосовується до осіб, які є резидентами однієї або обох Договірних Держав.

Відповідно до ст. 11 Угоди проценти, що виникають в одній Договірній Державі і сплачуються резиденту другої Договірної Держави, можуть оподатковуватись у цій другій Договірній Державі, якщо такий резидент має фактичне право на ці проценти.

Однак такі проценти можуть також оподатковуватись у тій Договірній Державі, в якій вони виникають, і відповідно до законодавства цієї Держави, але якщо одержувач фактично має право на проценти, податок, що стягується, не повинен перевищувати 10 процентів від загальної суми процентів.

Незважаючи на положення пункту 2, проценти, які виникають: а) у Росії і сплачувані Уряду України або Національному банку України, будь-якому іншому створеному в ній органу державної влади, органу місцевого самоврядування, а також по гарантованим ними кредитам, звільняються від російського податку; б) в Україні і сплачувані Уряду Росії або Центральному банку Росії, будь-якому іншому створеному в ній органу державної влади, а також по гарантованим ними кредитам, звільняються від українського податку.

Термін "проценти" при використанні в цій статті означає доход від боргових вимог будь-якого виду, зокрема, доход від урядових цінних паперів і доход від облігацій чи боргових зобов'язань, включаючи премії та винагороди, що сплачуються стосовно таких цінних паперів, облігацій та боргових зобов'язань.

Положення пунктів 1 і 2 не застосовуються, якщо особа, що фактично має право на проценти, яка є резидентом однієї Договірної Держави, здійснює підприємницьку діяльність у другій Договірній державі, в якій виникають проценти, через розташоване в ній постійне представництво, або надає в цій другій Державі незалежні особисті послуги з розташованої там постійної бази, і боргова вимога, на підставі якої сплачуються проценти, дійсно відноситься до такого постійного представництва або постійної бази. У такому випадку застосовуються положення статті або статті 14 цієї Угоди.

Вважається, що проценти виникають у Договірній Державі, якщо платником є будь-який створений в ній орган державної влади, орган місцевого самоврядування або резидент цієї Держави. Якщо, проте, особа, що сплачує проценти, незалежно від того, є вона резидентом Договірної Держави чи ні, має в Договірній Державі постійне представництво або постійну базу, у зв'язку з якими і виникла заборгованість, по якій сплачуються проценти, і витрати по сплаті цих процентів несе постійне представництво або постійна база, то вважається, що такі проценти виникають у тій Державі, в якій міститься постійне представництво або постійна база.

Отже, суди вірно зазначили, що податок на дохід нерезидента повинен утримуватись та сплачуватись нерезидентом, так як він має правові підстави на отримання процентів у зв'язку з укладеними ним договорами. Пунктом 18.1 статті 18 Закону України "Про оподаткування прибутку підприємств" встановлено, що якщо міжнародним договором, ратифікованим Верховною Радою України, встановлено інші правила, ніж ті, що передбачені цим Законом, застосовуються норми міжнародного договору.

Таким чином, колегія суддів касаційної інстанції погоджується з судами попередніх інстанцій, які вважають необґрунтованим висновок відповідача про неподання позивачем за перевіряємий період звітів про виплачені доходи нерезидента, розрахунків (звітів) податкових зобов'язань нерезидентів, якими отримано доходи із джерелом походження в Україні.

Щодо здійснення позивачем оподаткування з податку на додану вартість, то суди попередніх інстанцій, з якими погоджується колегія суддів касаційної інстанції, зазначили наступне.

Факт здійснення господарської операції за укладеним між позивачем та малим приватним підприємством "Доннік" (далі - МПП "Доннік") 01.09.2010 року договором № 01092010 підтверджується дослідженими судами попередніх інстанцій первинними документами, у яких детально зазначено інформацію про обсяги наданих МПП "Доннік" послуг.

Крім цього, суди попередніх інстанцій, з якими погоджується колегія суддів касаційної інстанції, дійшли вірного висновку, що зазначені відповідачем в акті перевірки висновки про відсутність у МПП "Доннік" умов для ведення господарської діяльності, зокрема, технічного персоналу у необхідній кількості, власних основних фондів, виробничих активів, складських приміщень та транспортних засобів, не можуть бути підставою для притягнення позивача до відповідальності, оскільки на момент виникнення спірних правовідносин та на час судового розгляду справи МПП "Доннік" зареєстровано як юридична особа та перебуває на обліку в органах державної податкової служби.

Судами попередніх інстанцій встановлено, що висновок відповідача про протиправність формування позивачем податкового кредиту ґрунтується на переконанні у тому, що позивач не мав права формувати такий кредит на підставі податкових накладних, які мають несуттєві технічні недоліки, а саме розбіжності у технічних відомостях щодо номерів накладних, які містяться у Єдиному реєстрі податкових накладних, з технічними відомостями, зазначеними у реєстрі податкових накладних позивача. Однак, судами попередніх інстанцій також встановлено, що позивач про допущення таких технічних недоліків повідомив відповідача шляхом направлення йому службової записки від 22.11.2012 року, у якій містились детальні пояснення щодо кожної з податкових накладних.

Отже, суди вірно зазначили, що коли на момент перевірки платника податку органом державної податкової служби суми податку, попередньо включені до складу податкового кредиту, відповідають зазначеним у податкових накладних, податковий кредит покупця вважається підтвердженим податковими накладними, незважаючи на те, що такі накладні могли мати незначні недоліки у заповненні, за умови, що вони не перешкоджають можливості ідентифікувати особу, яка видала податкову накладну, містять, зокрема, відомості про придбані товари (роботи, послуги), їх вартість, дату здійснення операції та відповідну суму податку на додану вартість.

Таким чином, колегія суддів касаційної інстанції погоджується з висновками судів попередніх інстанцій про відсутність у відповідача законних підстав для визнання протиправним факту формування позивачем податкового кредиту, оскільки технічні недоліки податкових накладних, виписаних позивачу у зв'язку з фактичним здійсненням господарських операцій, не перешкоджають можливості ідентифікувати особу, яка видала податкову накладну, особу, якій такі накладні виписані, а також відомості про придбані товари (роботи, послуги), їх вартість, дату здійснення операції та відповідну суму ПДВ.

Крім того, колегія суддів касаційної інстанцій погоджується з судами попередніх інстанцій про необґрунтованість висновку відповідача про завищення позивачем суми податкового кредиту, оскільки, як з'ясовано у ході судового розгляду справи, коригування суми такого кредиту позивачем здійснено у податковій звітності за той самий місяць, у якому розрахунок такого коригування позивачем отримано від його контрагентів. До того ж, про причини неможливості коригування суми податкового кредиту раніше, ніж його здійснено, з незалежних від позивача причин, відповідача повідомлено службовою запискою від 22.11.2012 року.

Відповідно до пунктів 198.1, 198.2, 198.6 ст. 198 ПК України, право на віднесення сум податку до податкового кредиту виникає у разі здійснення операцій з: а) придбання або виготовлення товарів (у тому числі в разі їх ввезення на митну територію України) та послуг; б) придбання (будівництво, спорудження, створення) необоротних активів, у тому числі при їх ввезенні на митну територію України (у тому числі у зв'язку з придбанням та/або ввезенням таких активів як внесок до статутного фонду та/або при передачі таких активів на баланс платника податку, уповноваженого вести облік результатів спільної діяльності); в) отримання послуг, наданих нерезидентом на митній території України, та в разі отримання послуг, місцем постачання яких є митна територія України; г) ввезення необоротних активів на митну територію України за договорами оперативного або фінансового лізингу.

Не відносяться до податкового кредиту суми податку, сплаченого (нарахованого) у зв'язку з придбанням товарів/послуг, не підтверджені податковими накладними (або підтверджені податковими накладними, оформленими з порушенням вимог статті 201 цього Кодексу) чи не підтверджені митними деклараціями, іншими документами, передбаченими п. 201.11 ст. 201 цього Кодексу.

У разі якщо платник податку не включив у відповідному звітному періоді до податкового кредиту суму податку на додану вартість на підставі отриманих податкових накладних, таке право зберігається за ним протягом 365 календарних днів з дати складання податкової накладної.

Таким чином, враховуючи, що суми ПДВ, віднесені позивачем до податкового кредиту, підтверджуються відповідними податковими накладними, а тому колегія суддів касаційної інстанції погоджується з висновками судів попередніх інстанцій про відсутність у відповідача законних підстав для складання оскаржуваного рішення.

Отже, доводи касаційної скарги не дають підстав вважати, що при прийнятті оскаржуваних рішень, судами першої та апеляційної інстанцій було порушено норми матеріального та процесуального права.

Частиною другою статті 71 Кодексу адміністративного судочинства України визначено, що в адміністративних справах про протиправність рішень, дій чи бездіяльності суб'єкта владних повноважень обов'язок щодо доказування правомірності свого рішення, дії чи бездіяльності покладається на відповідача, якщо він заперечує проти адміністративного позову.

Відповідно до статті 224 Кодексу адміністративного судочинства України суд касаційної інстанції залишає касаційну скаргу без задоволення, а судові рішення - без змін, якщо визнає, що суди першої та апеляційної інстанцій не допустили порушень норм матеріального та процесуального права при ухваленні судових рішень чи вчиненні процесуальних дій.