2а-5450/12/2670 Про визнання протиправним та скасування Наказу в частині передачі у приватну власність окремо збудованого гаражу в садибі житлового будинку - 29.05.2013 Прийняття

за участю представників сторін: від позивача: Мельник Д.М., Копцевої Р.А., від третьої особи - ОСОБА_4, розглянувши у відкритому судовому засіданні в залі суду адміністративну справу за касаційною скаргою Свято-Покровського жіночого монастиря Київської Єпархії Української православної церкви на постанову Окружного адміністративного суду міста Києва від 10 серпня 2012 року та ухвалу Київського апеляційного адміністративного суду від 17 січня 2013 року у справі за позовом Свято-Покровського жіночого монастиря Київської Єпархії Української православної церкви до Головного управління житлового забезпечення виконавчого органу Київської міської ради (Київської міської державної адміністрації), третя особа - ОСОБА_5, про скасування наказу,

Свято-Покровський жіночий монастир Київської Єпархії Української православної церкви звернувся до суду з позовом до Головного управління житлового забезпечення виконавчого органу Київської міської ради (Київської міської державної адміністрації), третя особа - ОСОБА_5, про визнання протиправним та скасування наказу від 20.11.1997 №463-С в частині передачі у приватну власність ОСОБА_6 окремо збудованого гаражу в садибі житлового будинку НОМЕР_1 площею 22,0 кв. м., який розташований по АДРЕСА_1.

Позовні вимоги мотивовано тим, що Головним управлінням житлового забезпечення виконавчого органу Київської міської ради (Київської міської державної адміністрації) протиправно, незважаючи на приналежність земельної ділянки Свято-Покровському жіночому монастирю Київської Єпархії Української православної церкви, видано наказ від 20.11.1997 №463-С, на підставі якого ОСОБА_6 видано свідоцтво на право власності на гараж в садибі житлового будинку НОМЕР_1 площею 22,0 кв. м., який розташований по АДРЕСА_1.

Постановою Окружного адміністративного суду міста Києва від 10 серпня 2012 року, залишеною без змін ухвалою Київського апеляційного адміністративного суду від 17 січня 2013 року, у задоволенні позову відмовлено.

У поданій касаційній скарзі Свято-Покровський жіночий монастир Київської Єпархії Української православної церкви із посиланням на порушення судами першої та апеляційної інстанцій норм матеріального та процесуального права, просив скасувати оскаржувані рішення судів попередніх інстанцій та направити справу на новий судовий розгляд до суду першої інстанції.

23.04.2013 до Вищого адміністративного суду України надійшло клопотання представника позивача про зміну вимог касаційної скарги, згідно з якими Свято-Покровський жіночий монастир Київської Єпархії Української православної церкви просить скасувати рішення судів попередніх інстанцій та постановити нове, про задоволення позову. В той же час, зважаючи на те, що вказані доповнення до касаційної скарги надійшли поза межами строку на касаційне оскарження, колегія суддів, з огляду на приписи частини першої статті 218 Кодексу адміністративного судочинства України, переглядає судові рішення судів попередніх інстанцій в межах касаційної скарги, поданої 05.02.2013.

Заслухавши доповідь судді Вищого адміністративного суду України стосовно обставин, необхідних для прийняття рішення судом касаційної інстанції, перевіривши і обговоривши доводи касаційної скарги, правильність правової оцінки обставин справи та застосування судами першої та апеляційної інстанцій норм матеріального та процесуального права, колегія суддів вважає, що скарга підлягає задоволенню, з огляду на наступне.

Судами попередніх інстанцій встановлено та матеріалами справи підтверджено, що 11.12.1997 Головним управлінням житлового забезпечення Київської міської державної адміністрації видано Свідоцтво (Серія Г №11230), яким передано у приватну власність ОСОБА_6 окремо збудований гараж в садибі житлового будинку НОМЕР_1, площею 22,0 кв.м., який розташований по АДРЕСА_1.

Право власності на окремо збудований гараж було зареєстровано в БТІ 26 січня 1998 за реєстровим №69/20502.

Позивач у позовній заяві стверджує про те, що територія АДРЕСА_1 з 19 століття та станом на момент розгляду справи є територією Свято-Покровського жіночого монастиря.

Так, у 1888 році Великою Княгинею Олександрою Петрівною Романовою для майбутнього монастиря придбано земельну ділянку загальною площею 6,5 га.

У 1890-1891 роках довкола монастиря побудовано кам'яну стіну, в східній частині якої Великою Княгинею побудовано "Бакалійну лавку 25А", вхід в яку було передбачено з Діонісіївського (Бехтеревського) провулку. Споруда бакалійної лавки складалася з двох приміщень: господарського приміщення 25А-1 (на сьогоднішній день не визначено майнову належність цього приміщення) та торгівельного залу 25А-2 (на сьогоднішній день - спірний гараж). Вказана бакалійна лавка знаходиться на території монастиря з моменту його започаткування, що підтверджується відповідними документами.

27.09.2002 на виконання Указу Президента України від 21.03.2002 №279 "Про невідкладні заходи щодо остаточного подолання негативних наслідків тоталітарної політики колишнього Союзу РСР стосовно релігії та відновлення порушених прав церков і релігійних організацій" (279/2002) , з метою створення належних умов для відновлення порушеної справедливості, захисту прав і законних інтересів релігійних організацій, утвердження принципів свободи совісті та віросповідної рівності, Кабінетом Міністрів України винесено розпорядження №564-р "Про перспективний план невідкладних заходів щодо остаточного подолання негативних наслідків політики колишнього Союзу РСР стосовно релігії та відновлення порушених прав церков і релігійних організацій" (564-2002-р) .

На виконання зазначених нормативно-правових актів Свято-Покровському жіночому монастирю частково безоплатно повернуто у власність комплекс будівель та частково передано у безоплатне користування (позичку) окремі будівлі, які перебували у власності монастиря до 1918 року (окрім колишньої "Бакалійної лавки 25А" по АДРЕСА_1; колишньої монастирської аптеки по вул. Пимоненко, 8-а та колишньої монастирської странноприймальні по провулку Бехтеревському №12-6).

Вказуючи на протиправність наказу Головного управління житлового забезпечення виконавчого органу Київської міської ради (Київської міської державної адміністрації) від 20.11.1997 №463-С в частині передачі у приватну власність ОСОБА_6 окремо збудованого гаражу в садибі житлового будинку НОМЕР_1 площею 22,0 кв. м., який розташований по АДРЕСА_1, позивач звернувся до суду із зазначеним позовом.

Відмовляючи у задоволенні позову, суд першої інстанції, з позицією якого погодився суд апеляційної інстанції, виходив з правомірності наказу від 20.11.1997 №463-С як такого, що прийнято на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені законодавством України, на виконання повноважень, наданих розпорядженням Київської міської державної адміністрації від 02.10.1996 №1563 (ra1563017-96) "Про затвердження тимчасового Порядку видачі свідоцтв про право власності на об'єкти нерухомого майна".

Колегія суддів, виходячи з меж касаційного перегляду, встановлених статтею 220 Кодексу адміністративного судочинства України, вказує на передчасність зазначених висновків судів попередніх інстанцій, з огляду на наступне.

Підпунктом "а" підпункту 4.1 пункту 4 Правил державної реєстрації об'єктів нерухомого майна, що знаходяться у власності юридичних та фізичних осіб, затверджених наказом Державного Комітету України по житлово-комунальному господарству від 13.12.1995 №56 (z0031-96) , чинного на момент виникнення спірних правовідносин, встановлено, що оформлення права власності на об'єкти нерухомого майна проводиться з видачею свідоцтва про право місцевими органами державної виконавчої влади, місцевого самоврядування:

фізичним особам на новозбудовані, перебудовані або реконструйовані об'єкти нерухомого майна при наявності акта про право власності або рішення про відведення земельної ділянки для цієї мети та при наявності акта державної комісії про прийняття об'єкта і введення його в експлуатацію;

власникам спільних будівель, які на законних підставах зробили перебудову, прибудову, внаслідок чого змінились належні їм частки. У випадках, коли співвласники не згодні змінити частки добровільно, це питання вирішується в судовому порядку;

членам житлового, житлово-будівельного, дачного, гаражного чи іншого кооперативу, товариства або об'єднання, які повністю внесли свої пайові внески;

фізичним особам, які у випадках ліквідації підприємства, об'єднання, організації отримали у власність в установленому законодавством порядку нерухоме майно підприємства, об'єднання, організації, що ліквідується;

інвесторам, які у встановленому законодавством України порядку отримали у власність об'єкти нерухомого майна або його частини, побудовані за їх кошти, при наявності відповідного рішення органу державної виконавчої влади, місцевого самоврядування, акта прийняття-передачі об'єкта (частини) інвестору;

фізичним та юридичним особам на підставі документів, встановлених законодавством, які підтверджують їх право власності на об'єкти нерухомого майна.

Згідно з підпунктом 6.1 пункту 6 Тимчасового порядку видачі свідоцтв про право власності на об'єкти нерухомого майна, затвердженого розпорядженням Київської міської державної адміністрації від 02.10.1996 №1563 (ra1563017-96) та чинного на момент виникнення спірних правовідносин, Головне управління житлового забезпечення міста Києва здійснює оформлення права власності та видає свідоцтва про право власності: фізичним особам на новозбудовані, перебудовані або реконструйовані квартири багатоквартирних будинків, крім квартир в державному житловому фонді, наймачі яких приватизували їх відповідно до Закону України "Про приватизацію державного житлового фонду" (2482-12) ; членам житлових, житлово-будівельних кооперативів, товариств чи об'єднань, які повністю внесли пайові внески; інвесторам, які у встановленому законодавством України порядку отримали у власність квартири або частини жилих будинків, що побудовані за їхні кошти; фізичним та юридичним особам на квартири на підставі документів, встановлених законодавством України, які підтверджують їхнє право власності на ці об'єкти нерухомого майна; членам дачних та гаражних кооперативів, товариств або об'єднань, які повністю внесли пайові внески; членам колективів індивідуальних забудовників малоповерхового і котеджного будівництва.

Пунктом 10 Тимчасового порядку видачі свідоцтв про право власності на об'єкти нерухомого майна, затвердженого розпорядженням Київської міської державної адміністрації від 02.10.1996 №1563 (ra1563017-96) , визначено перелік документів, які необхідні для видачі свідоцтв про право власності на об'єкти нерухомого майна в залежності від підстав оформлення права власності.

Судами попередніх інстанцій встановлено, що 11.12.1997 Головним управлінням житлового забезпечення Київської міської державної адміністрації видано Свідоцтво (Серія Г №11230), яким передано у приватну власність ОСОБА_6 окремо збудований гараж в садибі житлового будинку НОМЕР_1, площею 22,0 кв.м., який розташований по АДРЕСА_1.

В обґрунтування позиції про правомірність зазначеного рішення судами попередніх інстанцій зроблено посилання на те, що вказаний наказ прийнято на підставі розпорядження Київської міської державної адміністрації від 02.10.1996 №1563 (ra1563017-96) "Про затвердження тимчасового Порядку видачі свідоцтв про право власності на об'єкти нерухомого майна".

В той же час, суди попередніх інстанцій, обґрунтовуючи позицію про правомірність оскаржуваного наказу, не перевірили, чи відноситься особа, якій відповідачем видано свідоцтво про право власності, до категорій осіб, зазначених у підпункті 6.1 пункту 6 Тимчасового порядку видачі свідоцтв про право власності на об'єкти нерухомого майна, яким Головне управління житлового забезпечення Київської міської державної адміністрації має право видавати свідоцтва про право власності на об'єкти нерухомого майна згідно з функціональним розподілом повноважень структурних підрозділів місцевих органів державної виконавчої влади; не встановлено, на підставі яких документів відповідачем прийнято зазначене рішення; чи дотримано відповідачем порядок прийняття такого рішення, визначений Тимчасовим порядком видачі свідоцтв про право власності на об'єкти нерухомого майна.

Наявність у відповідача повноважень з видачі свідоцтв про право власності на об'єкти нерухомого майна не є достатньою підставою для висновку про безумовну правомірність рішення суб'єкта владних повноважень, прийнятого на реалізацію зазначених повноважень.

З урахуванням викладеного, колегія суддів вказує на передчасність позиції судів попередніх інстанцій щодо правомірності оскаржуваного наказу як такого, що був би прийнятий на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені законами України.

Так само, колегія суддів вказує на недотримання судами попередніх інстанцій вимог щодо повноти та всебічності встановлення обставин справи в частині надання належної правової оцінки обставинам, якими позивач обґрунтовував свої позовні вимоги.

Так, позивачем зазначено, що рішенням виконавчого комітету Київської міської ради депутатів трудящих від 31.12.1946 "Про встановлення меж земельної території, що передається в орендне користування монастирям, розташованим у м. Києві", копія якого наявна в матеріалах справи, Покровському монастирю передано в орендне користування земельну ділянку, на якій, зокрема, розташовано гараж, переданий у власність третій особі, у зв'язку з чим, позивач вказував на протиправність оскаржуваного рішення як такого, що порушує права та інтереси позивача як належного землекористувача земельної ділянки.

Згідно з пунктом 3 частини першої статті 163 Кодексу адміністративного судочинства України постанова складається, зокрема, з встановлених судом обставин із посиланням на докази, а також мотивів неврахування окремих доказів.

Суд першої інстанції, в обґрунтування позиції про не підтвердження належними доказами приналежності земельної ділянки, розташованої по АДРЕСА_1 позивачеві, не навів жодних мотивів неврахування доказів, якими позивач обґрунтовував правомірність користування земельною ділянкою та які наявні в матеріалах справи.

Так само, судами попередніх інстанцій не надано належної правової оцінки обставинам, якими позивач обґрунтовував свої позовні вимоги, в частині приналежності територій, зайнятих монастирем, до історико-архітектурного заповідника "Стародавній Київ" та, відповідно, встановлення спеціального режиму використання вказаних територій відповідно до Закону УРСР "Про охорону і використання пам'яток історії та культури" (3600-09) , чинного на момент прийняття відповідачем оскаржуваного рішення.

Так, судами попередніх інстанцій в обґрунтування судових рішень зазначено, що згідно з розпорядженням Київської міської державної адміністрації від 17.05.2002 №979 (ra0979017-02) "Про уточнення меж історико-культурних заповідників", а також листів Головного управління охорони культурної спадщини Київської міської державної адміністрації від 03.10.2007 №277780, від 18.12.2009 №442/1, межі та території історико-культурного заповідники, які зайняті позивачем, закріплені лише у 2002 році.

В той же час, копії зазначених документів на момент судового розгляду справи в судах попередніх інстанцій відсутні, як і відомості про огляд вказаних документів у судовому засіданні та повернення матеріалів особам, які беруть участь у справі.

Крім того, мотивів неврахування інших доказів, наданих позивачем на підтвердження спеціального режиму використання територій, у тому числі, рішення виконавчого комітету Київської міської ради народних депутатів від 21.01.1986 №49 "Про затвердження переліку пам'ятків архітектури місцевого значення", рішення виконавчого комітету Київської міської ради народних депутатів від 18.11.1986 №1107 "Про затвердження переліку пам'ятків архітектури місцевого значення", постанови Ради Міністрів Української РСР від 18.05.1987 №183 (183-87-п) "Про оголошення комплексу пам'яток історичного центру м. Києва державним історико-архітектурним заповідником "Стародавній Київ", рішення виконавчого комітету Київської міської ради народних депутатів від 10.10.1988 №976 "Про затвердження меж державного історико-архітектурного заповідника "Стародавній Київ" та заходи по забезпеченню його діяльності", Положення про державний історико-архітектурний заповідник "Стародавній Київ", затвердженого рішенням виконавчого комітету Київської міської ради народних депутатів від 10.10.1988 №976, які наявні в матеріалах справи, - судами попередніх інстанцій в обґрунтування судових рішень не зазначено.

За вказаних обставин, колегія суддів вказує на недотримання судами попередніх інстанцій вимог щодо повноти та всебічності встановлення обставин справи, що унеможливлює здійснення перевірки судом касаційної інстанції правильності застосування судами першої та апеляційної інстанцій норм матеріального права при розгляді переданого на вирішення суду спору.

З урахуванням викладеного, зважаючи на порушення судами попередніх інстанцій норм матеріального та процесуального права, що унеможливило встановлення фактичних обставин, що мають значення для прийняття рішення, а також зважаючи на те, що зазначені порушення не можуть бути усунути судом касаційної інстанції, колегія суддів дійшла висновку про наявність підстав для скасування судових рішень із направленням справи на новий судовий розгляд до суду першої інстанції.

Відповідно до статті 159 Кодексу адміністративного судочинства України судове рішення повинно бути законним і обґрунтованим. Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права при дотриманні норм процесуального права. Обґрунтованим є рішення, ухвалене судом на підставі повно і всебічно з'ясованих обставин в адміністративній справі, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні.

Відповідно до частини першої статті 220 Кодексу адміністративного судочинства України суд касаційної інстанції перевіряє правильність застосування судами першої та апеляційної інстанцій норм матеріального та процесуального права, правової оцінки обставин у справі і не може досліджувати докази, встановлювати та визнавати доведеними обставини, що не були встановлені в судовому рішенні, та вирішувати питання про достовірність того чи іншого доказу.

Згідно з частиною другою статті 227 Кодексу адміністративного судочинства України підставою для скасування судових рішень судів першої та (або) апеляційної інстанцій і направлення справи на новий судовий розгляд є порушення норм процесуального права, які унеможливили встановлення фактичних обставин, що мають значення для правильного вирішення справи.